Правда про «глевахівських рейдерів» від самих «рейдерів»: «Влада нас не чує!»
Правда про «глевахівських рейдерів» від самих «рейдерів»: «Влада нас не чує!»
Ось вже протягом останніх двох років в засобах масової інформації почергово з’являються заголовки статей про «деребан» землі під Києвом, рейдерські захвати особливо цінних земель Інституту фізіології рослин НАН України. Як тільки їх не називали – «загарбники», «олігархи», а тепер ще й «рейдери»; тобто буцімто вони за допомогою самовільного захвату присвоїли землі НАН України.
Хотілося б висвітлити і зворотну сторону цієї «медалі», бо дуже боляче відчувати себе злодіями, нахабами, мерзотниками, які тільки й мріють, щоб відкусити ласий шматок особливо цінної орної землі Академії. Та які зараз фігурують у Васильківському районному суді як відповідачі, тільки не зрозуміло за що…
Всі ми – мова йде про понад 100 сімей – отримали невеличкі, по 10-12 соток, діляночки для будівництва на самій окраїні Глевахи з намірами збудувати омріяне житло для своєї родини. Отже, протягом останніх двох років в ЗМІ дуже активно висвітлюється питання відчуження Глевахівською селищною радою дослідницьких земель НАН України. Ця подія набула дуже великого резонансу в суспільстві. Так, дійсно, в 2008 році Глевахівська селищна рада подавала позов до суду з приводу нецільового використання земель НАНУ, надавши відповідні аргументи і докази. Не будемо вдаватися до тонкощів судочинства, нехай цим займаються фахівці, але в цій тривалій судовій тяганині, в кінці кінців, останню крапку поставив Верховний суд України, задовольнивши позов Глевахівської селищної ради. Паралельно з цим аналогічний позов подавав до суду Інститут електрозварювання ім. Патона, однак і в цьому випадку Верховний суд не підтримав академіків, підтвердивши своє рішення на користь селищної ради. Тобто, в цей самий період, ми і отримали свої земельні ділянки по 10 соток, далеко не олігархічних масштабів, не маючи ані найменшої уяви щодо спору коло цих земель.
Підготувавши і подавши відповідні документи, отримали державні акти на право власності (хочемо наголосити – на цілком законних підставах), право, яке гарантується Конституцією і державою, ми почали будівництво. До речі, отримали ми ці ділянки не на орних, як скрізь навколо землях, а на ділянці землі з піщано-глинистим ґрунтом, порізаної ярами, порослої бур’янами, яку ніколи не використовувала Академія наук. Це був захаращений сміттям пустир, на якому місцеві жителі селища Малютянка тихенько саджали огороди, та потихесеньку створювали селищне сміттєзвалище. Це не пусті слова, це факти, підтверджені незаперечними доказами.
Здається все – питання вирішено. Та не так робилося, як судилося. Хоча зазначена судова справа не має жодного відношення до нас, поселенців по
провулку Миру, але, вочевидь маючи на меті «насолити» Глевахівській сільраді, прокурор Морозюк розпочав судову війну з кожним із нас про визнання наших актів на землю недійсними. Тобто у період з жовтня 2009 року по квітень 2010 року ми отримали позовні заяви про позбавлення права власності на земельні ділянки, які до цього часу розглядаються Васильківським міськрайонним судом. В своїй позовній заяві прокурор Морозюк, прикриваючись інтересами Інституту фізіології рослин та Центру металообробки вибухом, стверджує, що надані нам земельні ділянки входять до складу земель Інститут фізіології рослин. Єдиним доказом, який спромігся надати позивач, є поганенька копія акту якогось інспектора, який без посилань на жодні документи та без встановлення географічних координат висловив своє припущення, що надані нам землі були вилучені у Інституту фізіології рослин. Жодних інших доказів своєї позиції ось вже протягом майже 1,5 року позивач не надав. Навіть технічна документація на земельну ділянку Інституту фізіології рослин, яка витребовувалася судом, надана не була.
Хотілося б знати, а що з цього приводу скаже сам пан Морозюк? Та нічого він не скаже, бо його швиденько з займаної посади звільнили. І чого б це таку заслужену людину, такого борця за справедливість і захисника інтересів держави і раптом звільнили?..
Однак для нас, простих людей, така ситуація є нестерпною – ми відчуваємо себе «живим щитом», яким прикриваються учасники чужих і незрозумілих для нас війн. В такій ситуації ми перебуваємо більше року – не можемо продовжувати будівництво, не можемо використовувати наші земельні ділянки, залишились без грошей та даху над головою. Руйнуються розпочаті будівництва, і нікому до цього немає діла. Тільки періодично поливають нас брудом, прикріплюючи ярлики олігархів, рейдерів та нахаб.
Скажемо більше: ми зверталися до влади з проханням допомогти нам вирішити це питання (до Генерального прокурора, до прокурора Київської області, доголови Київської обласної державної адміністрації, до голови Васильківської районної державної адміністрації), але владі зараз, мабуть, не до простих людей, вибори вже ж скінчилися і можна зайнятися своїми справами, а народ почекає. Надійшли лише повідомлення, що наші листи направлені для розгляду у районну прокуратуру та у район. На кого скаржилися, той буде і розбиратися.
Оце і все. Ну з владою все зрозуміло… Але що ж нам робити? Тому наша єдина надія, що нас тут почують.
Ми дійсно любимо нашу країну та не заперечуємо проти подальшого корисного використання дійсно особливо цінних земель України. Але ж ми благаємо відділити усю цю велику «розборку» за цінні землі від нашого «клаптику» – не орних полей, не особливо цінних чорноземів, як пишуть в ЗМІ, а, до недавнього часу, нікому не потрібних ярів,чагарників та сміттєзвалищ.
Наше едине прохання, щоб нас, громадян України, почули та залишили в спокої, звільнили від судових тяжб, дозволили будувати будинки, ростити дітей та відчувати себе потрібними своїй країні, державі, своїм обранцям.
Юрій Нікітін, читач «УК»; Київська область
