Поездка в Москву. Попытка украинки понять россиян

Зачем одному человеку две головы Ленина, о чем клип Кабаевой и чем живет Россия на майские праздники. Украинка приехала в Россию встретиться с двоюродной сестрой, которую не видела двадцать лет. Но эта поездка была важна не только из-за сестры. Ей хотелось понять, что в наших отношениях с россиянами -это фантастика из телевизора, и что есть на самом деле.

Яприїхала в Росію зустрітись із двоюрідною сестрою, яку не бачила двадцять років. Ми прожили в одній квартирі перші 5 років життя. Потім її тато з мамою розлучились і вона виїхала до іншої країни.

Довга дорога

Автобусом до Росії можна потрапити через Сумщину. На пропускному пункті кількакілометрова черга. Стоїмо чотири з половиною години. Водій домовляється з фурами пройти поза чергою.

– Фури стоят уже сутки. Русские пограничники пускают по 4 машини в час, легковушка, автобус, фура, потом перерыв, – пояснює водій.

Попереду блокпости з мішків. Українські прикордонники носять маківку на грудях і пістолет за поясом. Паспорти переглядають у салоні, самостійно вбивають дані в базу і не перевіряють речі.  

На російському кордоні військові з автоматами виводять усіх із торбами на паспортний контроль, речі перевіряють через рамку.

– Правила поведения с террористами: не смотреть в глаза, – написано на стінгазеті, і стає зрозуміло, що ми вже в Росії.

Аж до самої Москви ремонтують дороги, а узбіччя всіяні варіаціями білбордів "70 лет победы во имя счастья будущих поколений".

Москва пахне старою бібліотечною книжкою. Мабуть, тому що там постійно поливають дороги.

Місто в помаранчево-чорному кольорі. Георгіївська стрічка є навіть у безпритульного алкоголіка й у чорного хлопця, родичі якого навряд чи воювали.  Запитую, як пройти на Красну площу.

– Смотри… Туда… – його російська – не рідна. 

На мосту, де застрелили Нємцова, рахують дні від його убивства. В день мого приїзду – 60-й. 

Навпроти через увесь міст – банер до Дня Перемоги. Звідси, з "мосту Нємцова" (таку вже йому зробили табличку), добре видно, кремлівські куполи і дула пушок, закутані в целофан. Це – декорації для передсвяткової Красної площі.

Мавзолей Леніна вже "замурували" в святковий банер. Довкола нього розставили стільці для кількох сотень віп-гостей. Сидіння стільчиків поки порожні і світяться триколором. 

– Ждут великих политиков на 9 мая из Германии, Британии… хотя нет, из Британии не приедут, – пояснює хлопець іспанським туристам.

Когда у вас затихнет?

Із сестрою ми зустрілися на залізничному вокзалі підмосковного містечка. На сусідньому автовокзалі наряд ОМОНу заблокував вхід і обставив автівками.

– Это фанаты приехали. ОМОН усмиряет, – пояснює сестра.

– У вас матч?

– Нет, они приезжают просто похулиганить.

У цьому містечку чисті вулиці, пофарборвані дерева, у дитячому парку працюють атракціони… Але вночі сестра гуляти тут не радить. Якось у новорічну ніч на неї і чоловіка напали 15 хуліганів. Сестра билася так, що розтрощила собі кістки на руці і залишила в обличчі нападника нарощений ніготь.

– Я лежу, а она его лупит в лицо, – тепер сміється чоловік Іри Сергій.

У місті дві в’язниці, багато алкоголіків, військова частина артилеристів.

У свої 25-ть сестра ніколи не була за межами Росії, працює в дитячому садочку вихователькою. Її чоловік без вихідних складає меблі. Тримається за роботу, бо на інших скорочують. Вдома грається в танчики, допомагає по господарству, гладить сестрин вагітний живіт. Як народить, хочуть закінчити ремонт.

Вони не говорять про політику. В їхній квартирі телевізор завжди ввімкнений на розважальних комедійно-серіальних каналах. Таких у Росії безліч. У соцмережах жодних проросійських чи антиукраїнських меседжів. Єдине абсолютно щире запитання:

– Когда у вас в Украине затихнет?  Я хочу показать мужу город, где прожила часть детства. Может, и сама что-то вспомню. У нас что-то показывают, но неясно.

Не бояться розказати, що син знайомих із містечка поїхав воювати на Схід, але куди і нащо – вже не знають або не хочуть знати.

Зовсім інші запитання ставлять її бабуся і дідусь.

– А что же на Майдане на самом деле было? – питає дід.

На описі лютневих розстрілів мою розповідь зупиняє бабуся:

– Никто не узнает, как там было. Ни ты, ни я… Эх, обидно. Россия – великая страна, могучая. Всем помогали расстраиваться во времена СССР и после. Вот все и лезут сюда сейчас, а мы все равно помогаем всем. Даже, когда давят сейчас. Несмотря ни на что. И везем гумконвои, хотя люди не могут в этих ДНР/ЛНР разобраться, куда они хотят. Попросились бы к нам, как Крым. Мучают с обеих сторон. Я вас то понимаю. С вашей власти денег просят, а к вам не хотят. Сами же по себе они что смогут? Самая настоящая гражданская война. Ой дети, еще подрастете – поймете. Они делают войну, набивают карманы и убегут. Америка эта постоянно лезет против России.

Дядько Іри теж ставить запитання із розряду обов’язкових. Він працює охоронцем у центрі Москві. Там більше платять, а тут, у містечку, все дешевше. Катається в столицю – дві доби через три – вже 15 років.  

– Все на самом деле так, как показывают?

Я розповідаю про провокації під час прощання з Бузиною і роботу російських каналів в Україні, які перекручують хоча б ті події, що я бачила на власні очі. А ще про атаку тролів на профіль "ВКонтакті" загиблого на війні фотографа Віктора Гурняка. Дядько згадує відео з "Одноклассников":

– Слушайте, а вот я видел что-то невозможное. Показывают форму "укропов" и форму с шевроном "рабы". Вроде рабы освободились и убили укропов. Как так?

– …рабов не существует.

– Ну да, но показывают же? А вот эти американцы, которые приехали к вам…

Про них я ще почую не раз. Новина про українсько-американські навчання бентежить росіян. "В дружбу братских народов вмешалась Америка".

Загалом за один день у маленькому містечку я побачила те, чого не бачила по всій Україні за рік: два пам’ятники Леніну; комуністичні прапори; безкоштовну роздачу книжок з тієї ідеологію, яку зараз ми переступаємо; силу-силенну георгіївських стрічок; козаків, які безкоштовно вчили дітей стріляти зі зброї.

"Каждый день смотрю. Каждый день вижу"

В електричці на Москву їдуть солдати. Сьогодні ввечері прогін параду.

На передвокзальних парканах графіті – прапор Новоросії, далі напис "путин вор". А на вокзальній розкладці преси Путін із голими плечами і хрестиком на грудях посміхається з обкладинки. Журнал "Тайны звезд. Спецвыпуск" три місяці розказуватиме про секрет молодості президента Росії.

– Владимир Путин очень часто плавает. Почти каждый день! Чай с медом от всех хворей! Президент начал играть в хоккей… а дзюдо любит с детства! – на фото Путін вкладає з посмішкою Медведєва на мат.

– Вот какой крутой наездник, наш президент! Владимир Путин и Дмитрий Медведев не прочь прокатиться на горных лыжах с ветерком! – колишній і нинішній посміхаються в очі одне одному, спершись на лижні палиці.

Після електрички і вокзалу потрапляю в іншу реальність – арт-андеграундний сквот одного з художників, відомий купою декоративних ретро-речей. У коридорі – голова Леніна. Поряд встановлюють ще один його бюст. Чоловік підсідає, дістає пляшку коньяку, колу, сир, наливає.

– Зачем вам аж два Ленина? – запитую.

– Клип такой снимали для фонда Алины Кабаевой. Ух, мурашки по коже. Идет дед по школе, там современные дети. Он оглядывается на памятник Ленину, который стоит еще с тех времен – и уходит в воспоминания. И это все ко Дню Победы. Будем еще снимать в Крыму, там будет Кобзон и много всяких "звезд". Не помню всех. И покажут уже 13 мая в концертной программе фонда. А вы откуда?

– Из Киева.

– Ну и как там у вас?

Такі запитання завжди ставлять, щоб розказати, що знають із новин. Жартую:

– Чей Крым?

Думає.

– …ну, слушайте, я считаю, что Белорусь – тоже Россия. Если бы ушла, я был бы только рад.

Мій співрозмовник Женя з рідного Вітебська переїхав у Москву 10 років тому. Починав водієм у продакшені, зараз декоратор, ходить на операторські курси. На прощання Женя сказав:

– Мы же все вместе – один народ.

Решту часу ми провели за кулісами одного з московських театрів. У монтажному цеху між декорацій компанія росіян завела "Расскинулось море широко… напрасно старушка ждет сына домой, ей скажут – она зарыдает". Ця народна пісня грала у "Браті" Балабанова.

Я слухаю, як вони співають свої народні пісні, і переконуюсь, що люди, мову яких я розумію, а вони мою ні, виправдано інші. Їхнє сучасне натхнення – це досягнення, перемоги і відкриття часів СРСР. Маніпуляції у їхньому випадку спрацьовують просто: перемогли в Другій світовій – переможемо і зараз; якщо ворог, то найсильніший у світі – Америка; Україна – нещасний брат, якого підставили і використали…

На світанку 45-річний акордеоніст акуратно запитав:

– Когда затихнет в Украине?

Спершу це була виважена розмова з людиною, яка критикує російську владу, визнає її вади, присутність російських військ на сході України і бачить конкретного ворога.

– Мне кажется, что нас, россиян, готовили к чему-то. Года два назад, после Болотных, жить стало намного легче и стабильней. Зарплаты, соцвыплаты…

– Я смотрел еще в СССР выступления украинского театра на украинском. Школы русские у вас еще есть? Слава богу…

Далі в людині наче вмикається якийсь тумблер і риторика змінюється.

– А от кого независимость вы получили в 91-м? Кто вас тогда ущемлял? Всем странам давали возможность развиваться равномерно. Вы были тогда также независимы, как и сейчас.

– Я вот смотрю, как работают фашистские схемы – методом Второй мировой – настраиванием народа против других. Подумайте, кто это делает. Америка уже заявила, что свое присутствие у вас на территории. Неважно, что это учения. Американцы есть… Мы же все одна страна. Мы одной культуры.

– Что значит на 10 дней Путин исчез? Я смотрел его каждый день по телевизору.

– Крым ушел легче, потому что там сразу были русские войска. А кто на Востоке все успокоит неясно. Нет сильных властей в Украине… Россия держит горячие точки потому, что сильная страна. Это зоны влияния. Пока Америка не успокоится, Украина будет территорией для решения отношений с Россией.

Операція іммігрант

Автобус на Київ виїжджає з околиці Москви. Це чи не єдиний автовокзал у столиці, що сполучає з Україною. Два рейси на мирну частину, в Чернівці та Київ, інші – на схід "Москва – Луганск", "Москва – Донецк". Голос із гучномовця детально описує маршрут, я запам’ятала частину: Слов’янськ, Артемівськ, Макіївка, Красний Луч, Краматорськ, Первомайськ. Квитки коштують 2500 рублів. На півсотні дорожче, ніж до Києва. Ще по 500 рублів за багаж.

Перон забитий родинами з дітьми, чоловіки кульгаві, п’яні, багато речей. Хто з них хто і хто куди, зрозуміти складно. Всі мовчать.

У телевізорі залу очікування після кримінального серіалу – "Новини на НТВ". Німеччина критикує Україну. Анґела Меркель поспішає в Москву на 9 травня. Російського письменника в Америці звинуватили в педофільських мотивах його книжок.

Під телевізором каса. Жінка з дитиною і торбами квиток до Краматорська купувала за годину до відправлення. Забрала останні.

На Київ автобус рушає напівпорожній. Автобус – це тепер найдешевший транспорт між столицями. Дістатися до Москви можна за 600 грн, назад – майже вдвічі дорожче. Та це все одно дешевше, ніж плацкарт від 1500 грн, найдорожчий бачила за 2250.

Хвилин за десять після відправлення, ще в Москві, нас зупиняє ДПС. Один із полісменів голосно каже: "Пасажиры, показываем паспорта". Люди мовчки знімають обкладинки.

– Обьясните причину, по которой происходит проверка документов? – запитую.

Він додивляється паспорт сусідки, повільно розвертає голову. Спокійно, тихо, здивовано:

– Ищем нелегальных мигрантов. Проверка, – чомусь саме в цей момент віддає сусідові "міграційну картку". І мій паспорт оминає взагалі. – Ее не нужен.

Забрав паспорти сімох українських чоловіків. Після години на трасі, авто ДПС розвернуло наш автобус тепер уже до відділення міліції. Досі без жодних пояснень.

– А сейчас все, у кого забрали паспорт, на выход. Идем за мной.

Люди в автобусі бурчать, бо попереду 18 годин дороги. Хтось із росіян лише зараз заговорив:

– ДПС не могут проверят документы.

Водії виклали ноги на кермо, в салоні показують російську комедію про пошук кохання.

– Хотя бы вам объяснили, что происходит?

– Операция "Иммигрант".

Чоловіків відпускають через півтори години.

– Они сидели и переписывали наши данные из паспортов. Ничего не обьясняли, только спрашивали, где был, кем работал. Пытаются запутать вопросами. Когда мы уже спросили, зачем им та же информация, что и на границе, сказали, что, мол, "вдруг вы в розыске, кого-то убили-побили, а сейчас скрываетесь".

– Я говорю, а вы всех проверяете?

– Да конечно, это формальность, всех отпустим. Скажите спасибо, что, как надо, не берем отпечатки и не фотографируем. Записал, говорит: "Все, иди домой, то есть едь". Хотел бы посмотреть, как они говорили бы с китайцами, которых полно. 

Автор: Ксения МАРЧЕНКО, INSIDER