Марта Чумало — одна із засновниць Центру «Жіночі перспективи» та керівниця його проєктів. Ця неурядова організація знаходиться у Львові й активно бореться за гендерну рівність. «Жіночі перспективи» розпочали роботу наприкінці дев’яностих, допомагаючи жінкам стати на ноги в розпал економічної кризи та деіндустріалізації. Зокрема, організація працювала з мігрантками.
Журналісти видання “Спільне” попросили Марту розповісти про один із найбільших напрямків діяльності «Жіночих перспектив» — протидію домашньому насильству. Ми поговорили про те, як організація працює з проблемою насильства, про державну політику й те, як вона змінилася за два десятиліття, про проблеми й перспективи муніципальних притулків, потреби постраждалих і роль соціальної політики.
Марта Чумало. Джерело: Олена Ангелова/Гендер у деталях
Яке місце проблема домашнього насильства займає в вашій діяльності? Як ви допомагаєте постраждалим жінкам?
У «Жіночих перспектив» є кілька напрямків роботи. Протидія домашньому насильству вимагає найбільше ресурсів. Зараз ми утримуємо два притулки для постраждалих. «Жіночі перспективи» надають юридичну допомогу й супровід у судах. Ми забезпечуємо психологічну підтримку та допомагаємо з психотерапією. Працюємо також над тим, щоб державна система адекватніше реагувала на випадки домашнього насильства та менше травмувала постраждалих. Для цього ми, наприклад, навчаємо поліцейських, суддів, психологів, соціальних працівників, організовуємо круглі столи з владою та громадськістю.
“Львівська область — одна з перших в Україні за статистикою звернень до всіх служб із протидії домашньому насильству.”
З початком карантину питання домашнього насильства лише загострились. Тому ми почали практикувати цільові точкові інтервенції в систему державної допомоги та реагування. Ми вибирали один район Львівської області по черзі й кейс постраждалої, залучали всі служби, дотичні до системи вирішення проблеми домашнього насильства: відділи соціальної політики, центри соціальних служб для молоді, поліцію, службу в справах дітей, безоплатну правову допомогу. На конкретному випадку ми бачили, де система дає збої.
Перед цією мультидисциплінарною зустріччю ми аналізували рішення суду в цьому районі та доступну статистику. Так нам удавалось зрозуміти, чому тут з’явилися прогалини в механізмах підтримки. Чому поліція не виносить на місці терміновий заборонний припис[1]? Чому в документах поліції не зафіксовані діти як свідки? Чому соціальна служба не надає належних послуг цим жінкам? Чому не залучається система безоплатної правової допомоги?
Семінар з протидії домашньому насильству для особового складу Навчального центру Національної гвардії України, 8 грудня 2020 року. Джерело: Facebook-сторінка Центру «Жіночі перспективи»
Державні органи влади в Україні дуже орієнтовані на ієрархію. Тому ми ініціюємо подібні заходи завжди в співпраці з обласною адміністрацією й головним управлінням національної поліції у Львівській області. Коли в таких подіях бере участь начальник з області, то виконавці в районі зовсім інакше нас сприймають. Після того як ми щотижня активно проводили одну-дві таких зустрічі на районному рівні, то за шість місяців 2020 року в три рази збільшилася кількість звернень до поліції зі скаргами на домашнє насильство, значно зросло число термінових заборонних приписів, стало більше дітей, зареєстрованих як постраждалі від насильства.
Я далека від того, щоб думати, що все ідеально. Але ми бачимо, що систему можна змінювати. Тому наша Львівська область — одна з перших в Україні за статистикою звернень до всіх служб із протидії домашньому насильству. Це не тому, що тут більше насильства. Просто люди починають розуміти, що система боротьби з домашнім насильством працює краще, і нею користуються.
“Такі кампанії, як «16 днів протидії гендерному насильству», допомагали робити проблему видимою.”
Як ви оцінюєте роботу держави з проблемою домашнього насильства за останні 30 років?
Ситуація дуже покращилася. Коли ми починали порушувати ці проблеми, то нам казали: «У нас такого немає. В українських сім’ях ніякого насильства не може бути, тому що ми інші. Це десь там, в Росії, а в нас воно неможливе за визначенням». Тому першим етапом було добитись визнання проблеми. Такі кампанії, як «16 днів протидії гендерному насильству», допомагали робити її видимою.
Дуже важливим для позитивних змін було й міжнародне втручання. Оскільки Україна була вже частиною CEDAW[2], то держава мусила подавати звіти, реагувати на зауваження, щось зрештою робити. Виявилося, що, згідно з міжнародними конвенціями й деклараціями, Україна має зобов’язання. Цей тиск складно переоцінити.
Як наслідок, Україна однією з перших на пострадянському просторі ухвалила Закон «Про попередження насильства в сім’ї», дуже прогресивний на той час. Звичайно, там були смішні ляпи. Наприклад, поліція мала право попереджати жінок про недопустимість віктимної поведінки. Але той закон створив певну рамку. Потім ухвалили Закон «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». Система почала змінюватись значно динамічніше.
“Україна однією з перших на пострадянському просторі ухвалила Закон «Про попередження насильства в сім’ї», дуже прогресивний на той час.”
З кінця дев’яностих став помітним жіночий рух. То був час великих конгресів та конференцій. Там ми отримали можливість говорити й здивувалися, як нас багато. Ще не було масового доступу до інтернету, але ми ніби були на одній хвилі. У 1998 році я з колегою була на конференції в Донецьку, яку організувала Людмила Горова з Донецької ліги професійних жінок. Я зустріла жінок з різних регіонів і вперше зрозуміла, що нас багато, що ми широкий рух по всій Україні. До того ми більше знали про міжнародний досвід, аніж про український контекст. Згодом почали виникати мережі, з’являлось більше організацій — це стало трендом.
Потім змінили закон про домашнє насильство: він почав відповідати світовим стандартам. Він значною мірою гармонізований з вимогами Стамбульської конвенції — золотого стандарту того, як держава має реагувати на проблеми насильства проти жінок. Я далека від того, щоб говорити про те, що держава це зробила добровільно, без спонукань. Був міжнародний та внутрішній тиск — від громадських ініціатив, активісток, феміністок.
8 березня 2021 року, Львів. Джерело: Facebook-сторінка Центру «Жіночі перспективи»
А які найбільші проблеми, що стосуються домашнього насильства, актуальні сьогодні?
Найперше — це проблеми з виконання законодавства, забезпечення доступу жінок до захисту. На вирішення питання часто впливають стереотипи людей, залучених до надання послуг. Досі залишаються погляди на кшталт «Сама винна», «Що ти хочеш? Він чоловік». Зовсім недавно суддя спитала постраждалу: «Що ж ви таке робили, що він аж так вас бив?» Культуру віктимблеймінгу одним законом не зміниш. Тому ми працюємо з освітою, підготовкою, підвищенням кваліфікації представників держави.
“Постраждала — найкращий експерт у своїй життєвій ситуації.”
Але також є велика проблема хибного фокуса в допомозі постраждалим. Прогресивний світ орієнтується на підхід, спрямований на потреби постраждалої. У нас же в центрі залишається держава, для якої важливим є передусім показник і відповідна послуга. Те, що та послуга недоступна, нечутлива до ситуації й потреб постраждалої, то вже нікого не хвилює. Держава звітує CEDAW, що послуга з’явилася. Треба зосереджуватися на потребах постраждалих, а не держави. Держава часто каже жінкам: ми все самі «вирішимо». До постраждалої не ставляться як до суб’єкта. Подібний патерналізм непереможний.
Ми пропонуємо альтернативний підхід, згідно з яким постраждала — найкращий експерт у своїй життєвій ситуації. Вона вирішує: звернутися в поліцію або ж подавати заяву в суд про розлучення. Ми розповідаємо їй, які кроки вона може зробити, але вирішувати має вона. Ми можемо їй допомагати й підтримувати її. Навіть якщо рішення часом нам здається не найкращим.
Яка державна інституція найкраще справляється з викликами домашнього насильства, а яка — найгірше?
Прокуратура — це поки що слабка ланка в системі. Її представники часто нечутливі до потреб постраждалих, не мають співчуття та емпатії. Саме через прокуратуру розвалюється багато справ, які навіть не доходять до суду. Її працівники часто вважають, що свідчення постраждалої — це не доказ. Слова кривдника беруться до уваги, а постраждалої — ні. Прокуратура має захищати постраждалих, але часто не робить цього.
Ювенальна превенція[3] — це окрема сумна історія. Це поліція, що скерована на дітей та яка має розуміти їх. Часто виникають питання до роботи судів. Ця система дуже повільно змінюється. На рішення суддів нерідко впливають різні стереотипи. Є, звісно, й винятки. Навіть у найгірших службах є дуже круті люди, з яких можуть початися й починаються зміни.
“В процесі адміністративної реформи важливо не втратити досвід взаємодії між головними суб’єктами протидії насильству.”
У системі поліції у Львівській області динаміка позитивна. Обласний рівень, який відповідає за поліцію, особливо обласне управління превентивної діяльності, відділ дільничних інспекторів поліції — це та служба, на яку ми можемо опиратися в підтримці змін. Досить добре налагоджена робота з департаментом соціальної політики обласної адміністрації. Як на мене, це один із найкращих відділів соціальної політики в Україні. Хоча на місцях, у районах, можуть бути кричущі ситуації, де просто руки опускаються, але обласний рівень завжди відкритий до обговорень. Я думаю, що в процесі адміністративної реформи важливо не втратити досвід взаємодії між головними суб’єктами протидії насильству.
Як притулки можуть допомогти жінкам, які хочуть піти від домашнього насильства, особливо тим, хто має дітей?
Жінка має знати, що їй є куди піти. Зараз у нас, наприклад, є клієнтка із заявами на розлучення та на аліменти, але втекти в притулок вона не може. У неї на руках дитина садочкового віку на безлактозному харчуванні, яке чимало коштує. Вона не має можливості орендувати квартиру, заробляти достатньо коштів, необхідних для годування дитини. Я розумію, що кожна година перебування в такій ситуації дуже впливає на психологічний стан. Але ця жінка живе в насильстві, бо не має, куди піти. Навіть у притулку вона не зможе працювати з дитиною на руках, бо заробляє, роблячи манікюр, а дитина в цей час має з кимось бути.
Коли ми планували відкрити притулок у Львові, кілька разів зверталися до мерії. Щоразу нам відмовляли. Потім ми зареєстрували петицію й досить швидко отримали підтримку львів’ян. Люди сказали, що в місті має бути притулок для жінок, постраждалих від насильства, та їхніх дітей. Але приміщення ми так і не отримали.
Але ми точно знали, що притулок буде. Фінансово нам допомогла «Квінна» (шведська жіноча фундація). Ми винайняли приватну квартиру, обладнали притулок, почали селити жінок. Так притулок почав працювати. Під час першої хвилі пандемії виявилося, що потрібна ще одна квартира. Зараз Центр «Жіночі перспективи» керує вже двома притулками. Минулого року виявилося, що через систему «Прозорро» ми можемо податися до обласної адміністрації, щоб та закупила наші послуги. Ми виграли тендер. Я вважаю, що це також позитивні зміни, коли держава може через прозорі механізми фінансувати громадські організації. За 30 років це шалений крок уперед.
Ми зараз думаємо про те, щоб розробити альтернативний механізм для таких жінок із притулку. У Львові сьогодні ринок оренди житла переповнений пропозиціями. Ми розмірковуємо про те, щоб допомагати кільком жінкам з притулку оплатити перший внесок. Так їм буде легше об’єднатися й орендувати спільно квартири (мінікомуни), де по черзі можна залишатися з дітьми, коли інші працюють. Так вони значно швидше братимуть життя у свої руки.
Важливо, що, на відміну від інших (часто муніципальних) притулків, де можна залишатись тільки три, максимум шість, місяців, ми не виганяємо людей, яким немає куди йти. Наприклад, одна жінка вже близько півтора року живе в притулку. У неї серйозні проблеми зі здоров’ям. Хоча вона працює, її заробітки не дають змоги платити за оренду. Вона чекає на рішення суду. Ми сподіваємось добитись того, щоб кривдник придбав їй окреме житло.
“Я не знаю про випадки, щоб якийсь муніципальний притулок закривався. Якість послуг там може погіршитися.”
Останніми роками в Україні запустився процес створення муніципальних притулків. Можете розповісти про це?
Переважно в Україні ці притулки допомагає створювати Фонд у галузі народонаселення ООН. Він діє за такою схемою: дає кошти на рівні області чи міста, а місцева влада надає приміщення для притулку. Потім укладається договір, у якому може брати участь також і громадська організація. Тоді три сторони — Фонд, місцева адміністрація й громадський сектор — запускають притулок. Один рік він працює на кошти Фонду, а потім переходить на баланс місцевої адміністрації. Так було створено майже всі муніципальні притулки в Україні, зокрема й недавно відкритий притулок у Львові, яким зараз управляє міська влада.
А що стається, якщо потім громада не має коштів на утримання такого притулку?
Протягом кількох років утримання є обов’язковим. Я не знаю про випадки, щоб якийсь муніципальний притулок закривався. Чула, що якість послуг там може погіршитися.
Розкажіть із вашого досвіду, яку роль у проблемі домашнього насильства відіграє соціально-економічний вимір гендерної нерівності?
По-перше, домашнє насильство — це гендерне насильство. Ми передаємо владу через гендерну соціалізацію, виплекуємо цю маскулінність і пожинаємо потім її гіркі плоди. Ось що насправді стається, коли ми захоплюємося тим, які наші хлопчики — сильні козаки й сміливі захисники, та заохочуємо їх давати здачу чи стримувати емоції. Як наслідок, вони не можуть дати собі ради зі своїми імпульсами, не вміють комунікувати без насильства й реалізують потребу влади та контролю часто саме через силу. Цьому сприяє і безкарність, і те, що така поведінка — поки норма в українському суспільстві. Саме до змін у цій сфері закликає Стамбульська конвенція, ратифікації якої активно вимагає громадянське суспільство України.
“З’являються історії, коли жінка втратила роботу, а чоловік починає її «пресувати».”
А щодо економічного аспекту, то під час ковіду це дуже помітно, адже нерівність зростає. Дуже багато жінок скаржаться, що батько дитини перестає платити аліменти. З’являються історії, коли жінка втратила роботу, а чоловік починає її «пресувати». Жінки стають сильно економічно залежними від партнерів і, відповідно, вразливими. Це ж ненормально, коли він каже: «Якщо ти не хочеш робити, що я скажу, то будеш покарана і я не дам кошти на безлактозне харчування дитини». Звісно, жінка виконає все для того, щоб дитина могла споживати безпечну їжу. Це про гроші, владу, економічну залежність та контроль.
У нас є реальна історія, яка тягнеться вже другий рік поспіль. Вона — викладачка університету. Він працює в дрібному бізнесі. Вона ніколи не знала про те, скільки він заробляє. В основному вони живуть на її зарплату. І він забрав її банківську зарплатну картку. Ця жінка може мати свої гроші, якщо заробить додатково репетиторськими послугами. Це гроші, які вона може витратити на подарунок дитині, на свої задоволення чи навіть на елементарні потреби — прокладки чи ліки. На одній консультації я так наївно запитала її: «Слухайте, а ви не думали про те, що можна ту зарплатну карточку “загубити” й зробити нову?» Вона відповіла: «Я так робила колись, але те, що він потім вчинив… Я навіть не припускаю, що можу зробити таке ще раз». Виявилось, що він бив її головою об стіну, розповідаючи, як він зганьбився, коли на касі виявилося, що картка анульована.
“Часто є така спокуса в журналістів написати, що домашнє насильство — це про бідність. Але ж багато бідних людей ніякого насильства не зазнають і не практикують.”
Інша показова історія — про жінку з нашої платформи «Жінка для жінки». Ми навіть не даємо номер її картки благодійницям. Коли їй кілька разів переказували кошти, чоловік карточку забирав і ці гроші витратив.
Часто жінки настільки економічно залежні від своїх партнерів, що навіть не мають доступу до зароблених коштів. Тоді ми даємо номер картки її знайомої чи волонтерки — тої, кому вона довіряє.
Ковід також вплинув на економічну залежність жінок через зміну їхньої зайнятості. Вони вразливіші за чоловіків на ринку праці, втрачають роботу або ж зазнають скорочень зарплат. Тому економічне насильство виходить на перший план. Хоча я не вважаю, що економічно спроможні жінки не зазнають насильства. Часто є така спокуса в журналістів написати, що домашнє насильство — це про бідність. Але ж багато бідних людей ніякого насильства не зазнають і не практикують. І навпаки.
А як впливає державна підтримка та інфраструктури на жінок, постраждалих від насильства? Зокрема, якщо у них є діти?
В муніципальних притулках є така норма, що там ти не маєш права залишити дитину без догляду. Це стосується навіть дорослих дітей 16–17 років. Вони не можуть виходити за межі притулку самостійно.
На початку діяльності нашого притулку була історія, коли жінка працювала змінами. Нам вона не говорила, що не має з ким залишати дітей, бо брала їх із собою, коли їхала на роботу. В один прекрасний день вона зачинила дітей у своїй кімнаті. Нам присилають фотографію з ОСББ, як ті діти перелазять через балкон. Добре, що це був перший поверх. Але ми тоді зрозуміли, що це питання до нас, а не до неї. Тому що насправді вона не має, куди діти двох дітей молодшого шкільного віку, а ті не можуть бути замкнутими в просторі кімнати. Тож діти — це фактор, який дуже ускладнює економічну спроможність жінки, доступ до роботи.
Це мало б спонукати до соціальної відповідальності працедавців, які мають забезпечувати дитячі кімнати на робочих місцях. Звичайно, має дбати про це й держава. Повинна бути належного розміру соціальна допомога. Зараз ми стикнулися з тим, що безробітні самотні матері взагалі не можуть оформити цю допомогу. А як ти можеш влаштуватись на роботу, якщо в тебе немає доступу до дитячого садка? Брак садочків — це величезна проблема, яка обрізає крила. Така незалученість держави — це гирі на кожній нозі жінки, яка потерпає від домашнього насильства та знаходиться в дуже вразливому стані.
Розмовляла Оксана Дутчак; СПІЛЬНЕ
Стаття підготовлена за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні з коштів Міністерства економічного співробітництва та розвитку ФРН