Наприкінці 1980-х років США стали піонером створення сил спеціальних операцій (далі — ССО) як інтегрованого, виокремленого в командно-управлінському й організаційно-функціональному відношенні компоненту збройних сил. Єдиний командний орган ССО та наявність спеціальних військ (частин, підрозділів) в сухопутних силах, військово-морських силах, у Корпусі морської піхоти, Національній гвардії США тощо дозволило створювати в залежності від стратегічних або оперативно-тактичних завдань міжвидове угруповання спецвійськ, застосовувати його автономно або у взаємодії із загальновійськовими угрупованнями на театрі воєнних дій (далі — ТВД).
По суті, інтегровані можливості ССО як таких значно перевищили потугу збройних сил більшості неядерних держав світу і дозволяють американським ССО вирішувати широкий спектр завдань (проводити самостійні операції або навіть військові кампанії).
«Рейнждери ведуть за собою…»
Так гласить відоме гасло найстарішого виду спецвійськ США, адже з’явилися рейнджери ще у ХVІІІ столітті, у вирі війни Британії з Францією за колонії в Північній Америці. Образно кажучи, і донині саме американський досвід й моделі визначають мейнстрім розвитку ССО інших країн світу. Зрозуміло, що американський досвід є унікальним і не може мати аналогів з огляду на військово-політичні спрямування до планетарного панування та ресурсні можливості США, які витрачають на військові потреби більше сукупних військових асигнувань, ніж решта світу.
Безперечно, що ССО в тому вигляді, в якому вони створені в США, є оригінальним явищем воєнної організації держави. Достатньо сказати, що ССО США зросли з 32 000 чол. у 2001 р. до більш ніж 70 000 до початку 2019 р. Їхній бюджет у 2019 р. становив $ 13,6 млрд., запит на 2020 р. – $ 165 млрд.! У 2016 р. американські елітні війська діяли в 138 країнах (55 % закордонного контингенту ССО виконувало місії в регіоні Близького Сходу, 17 % – в Африці, 13 % перебувало в Європі). Водночас їхня структура, функції й система підготовки ретельно вивчаються й певною мірою втілюються під час реформування збройних сил провідних держав світу, а також посткомуністичних сусідів України.
Останні роки лише підтвердили курс воєнно-політичного керівництва Америки на посилення особливої військової та геополітичної ролі сил швидкого (по суті – планетарного) реагування, ядро яких і становлять ССО як окремий компонент воєнної машини США.
З цього погляду, достатньо промовистими стали рішення, ухвалені на засіданні Ради НАТО на рівні міністрів оборони в Брюсселі (16–17 лютого 2017 р.), спрямовані на подальшу радикальну трансформацію організації Північноатлантичного альянсу (поштовхом до чого стала кристалізація нових центрів сил у світі й зростання неспроможності блоку здійснювати безальтернативний вплив на світобудову та міжнародні процеси). Крім того, США вимагають адаптації та нарощування сил і засобів Альянсу у межах «стратегії стримування Росії», і устами тодішнього очільника Пентагону (2017-2019 рр.) Джеймса Меттіса проголосили намір розмовляти з Москвою «з позицій сили».
Крім того, було визначено комплекс заходів із посилення військових можливостей блоку із протидії міжнародному тероризму, розширення автономності у діях об’єднаних контингентів («ситуаційних коаліцій», основу яких як раз і складають елітні війська) НАТО при проведенні операцій на віддалених ТВД. Вживаються і відповідні логістичні заходи, спрямовані на підвищення здатності «проецирувати силу» за межами зони відповідальності Альянсу. Зокрема, міністри оборони Бельгії, Німеччини та Норвегії підписали протокол про приєднання до проекту із використання із згаданою метою восьми багатоцільових транспортно-заправочних літаків А-330 (надходження перших двох «бортів» намічене на 2020 рік).
Втілюється у життя й рішення про збільшення з 13 до 40 тис. багнетів контингенту Сил реагування (або «сил першочергового задіяння») НАТО, із включенням до них «Спільних сил надшвидкого реагування» (до 20 тис. бійців). Лише за 2015 рік проведено 25 навчань Сил реагування.
Не можна не помітити і спроб внесення серйозних новацій у нормативно-розпорядчу базу блоку, які напряму полегшують використання сил спецпризначення (далі — СпП) у планетарному масштабі. Опрацьовуються такі пропозиції, як усунення права вето окремих членів НАТО та перехід від консенсусного ухвалення рішень до їх прийняття більшістю голосів, відмова від обмежень національними законодавствами на участь в спільних операціях, оперативне застосування сили без санкції Ради безпеки ООН тощо.
Щаблями еволюції Спеціальних сил
Історико-аналітичне дослідження становлення елітних військ СпП дозволяє запропонувати загальну військово-історичну періодизацію процесу виникнення й розвитку ССО як феномену військової організації та військового мистецтва:
Перший етап, 1939–1945 рр., коли у контексті інноваційного розвитку збройних сил та військового мистецтва держав – провідних учасників Другої світової війни (Великої Британії, США, СРСР, гітлерівської Німеччини, фашистської Італії) були цілеспрямовано створені й взяли участь в оперативно-бойових діях виокремлені частини (підрозділи), які спеціалізувалися на розвідувально-диверсійній діяльності за лінією фронту.
Другий етап, початок 1950-х – кінець 1980-х рр., під час якого в умовах розпаду світової колоніальної системи, глобального блокового протистояння у світі («холодної війни») й поширення війн та військових конфліктів локального типу, у провідних країнах світу (США, СРСР, Велика Британія, ФРН, Франція, Італія, Ізраїль тощо) були створені та отримали бойове застосування окремі війська спеціального призначення (передовсім, сухопутного базування), які мали достатню чисельність, спеціальну організацію, підготовку, озброєння та завдання, визначалися у рамках загальної військової стратегії (національної, блокової) для їх використання у взаємодії із рештою збройних сил в особливий період, та взяли активну участь за призначенням у локальних війнах та збройних конфліктах.
Третій етап, кінець 1980-х – початок 1990-х рр., створення ССО США, як автономного й багатовидового компоненту збройних сил, який прислужився модельним зразком для поширення ССО у світі.
Четвертий етап, початок 1990-х – початок 2000-х рр., утворення ССО (різного організаційно-функціонального типу) як виокремленого компоненту збройних сил низки країн – провідних членів НАТО, їх цілеспрямоване застосування у військових кампаніях (коаліційних діях, локальних війнах, операціях стабілізаційного характеру, гуманітарних операціях тощо), зокрема, з ознаками війн шостого покоління.
П’ятий етап, з початку 2000-х рр. й до сьогодні, характеризується стрімким поширенням створення ССО різного організаційно-функціонального типу як автономного компоненту збройних сил інших країн світу, включаючи посткомуністичні та пострадянські держави (зокрема, нові члени НАТО), Росію, КНР тощо, а також адаптацією їх оперативно-бойових можливостей до властивостей конфліктності нового (асиметричного, неконвенційного, «гібридного») типу та зростання турбулентності у світових воєнно-політичних й геополітичних процесах.
ССО у сучасному їх вигляді стали закономірним підсумком воєнної історії та воєнно-політичної стратегії євроатлантичної цивілізації. Існуючі високі стандарти життя громадян країн «золотого мільярду», історична традиція євроатлантичної цивілізації щодо здобуття військовим шляхом політико-економічних дивідендів на манівцях зовнішньої експансії, а також криза неоліберальної моделі капіталізму й непосильний вже тягар воєнних витрат на попередньому рівні підштовхують західні держави до зусиль із розгортання обмежених за кількістю, однак високо мобільних, відмінно оснащених та навчених угруповань, ядро яких становлять саме ССО, аеромобільні та амфібійно-десантні сили.
Кардинальні зміни в поглядах на застосування військ СпП відбулися після розпаду СРСР та світового соціалістичного табору. Відбулися формалізація інститутів міжнародного права, злам існуючого у повоєнному світі стратегічного балансу («Ялтинсько-Потсдамської системи», акти Хельсінкських угод тощо), різка ескалація регіональної конфліктності, поширення потужних іррегулярних воєнно-політичних рухів (які нерідко були спадщиною міжблокового протистояння у світі до 1991 року або створювалися спецслужбами із кон’юнктурною метою вирішення геополітичних завдань).
Все це точилося на фоні трансформації традиційної моделі «держави-нації» у модель «держави-корпорації», зростання могутності транснаціональних (глобалістських) інститутів наднаціонального управління, міжнародних мафіозно-злочинних угруповань. Стрімко стиралася грань між спецвійськами, спецслужбами та приватними військовими кампаніями, розвиток яких став однією із ознак занепаду інституту легітимної державності як такої.
Усунення навіть потенційної вірогідності глобальної війни та спроби побудувати «однополюсний світ», активізація експансії в перспективних з погляду запасів енергетичних ресурсів і сировини регіонах, каталізували структурні зміни у збройних силах провідних країн НАТО в напрямі творення виокремлених ССО та нарощування їх бойових можливостей, поліфункціональності та мобільності (поряд із суттєвим скороченням сухопутних військ). Значною мірою при цьому успадковувався (використовувався) досвід (модель) ССО США.
Від Пхеньяна до Берліна
Сьогодні ССО або війська СпП складають помітну частку збройних сил багатьох держав. Лідером тут є Північна Корея, де до військ СпП віднесено формування у 80–120 тис. особового складу на близько мільйонні збройні сили. Великою є частка ССО у Республіці Білорусь (до 5,5 тис. або 10 % чисельності армії), Туреччини (61 тис. або 14,5 %), Німеччині (11 тис. або 3,6 %). У середньому по країнах НАТО (без США) частка ССО в чисельності армії становить 1,63 %.
ССО дедалі перетворюється на знаряддя транснаціональної силової стратегії та блокової політики. У НАТО створено Координаційний центр спеціальних операцій, і до 2008 року ССО були запроваджені у 25 з 26 країн- членів блоку. Склалися основні моделі організації ССО, які визначаються спеціалістами як:
- координаційна модель, за якою структури спецоперацій існують у видах збройних сил, мають свої органи управління, а координацію спеціальних дій здійснює у складі міністерства оборони або вищих штабів окремий спеціальний орган;
- модель оперативного підпорядкування, в рамках якої адміністративна функція належить видам збройних сил, які мають структури ССО, а оперативне управління здійснює вищий спеціальний орган ССО;
- модель безпосереднього підпорядкування, за якою управління різними частинами СпП цілком належить окремому органу управління ССО.
Утворення ССО не являє собою процес простого, «механічного» об’єднання частин (підрозділів) СпП. Утворення ССО на базі існуючих «елітних військ» неминуче супроводжується:
- внесенням необхідних новел у загальнодержавні та відомчі нормативно-розпорядчі документи або розробленням нових правових (директивних, статутних та ін.) актів;
- корективами (розробленням інноваційних підходів) у доктринальних (концептуальних) документах щодо структури та функцій сектору безпеки і оборони держави, розвідувальної (спеціальної) діяльності тощо;
- появою нових управлінських (командно-штабних) органів, розвідувальних органів, організаційно-штатними змінами у збройних силах (військових формуваннях в цілому);
- творенням нових військових частин та підрозділів СпП, організаційно-функціональними змінами в основних видах (родах) сил (військ), викликаних необхідністю всебічного забезпечення (взаємодії) із ССО;
- змінами у стратегії та тактиці, бойовому плануванні застосування національних збройних сил та корегуванням (у разі необхідності) механізму блокового (міжнародного) військового співробітництва;
- визначенням нових напрямів підготовки кадрів, створенням відповідної навчально-тренувальної бази тощо;
- налагодженням логістичного і науково-технічного супроводження розбудови та діяльності ССО;
- відповідними змінами у діяльності органів розвідувального, контррозвідувального, антитерористичного, правоохоронного призначення тощо.
Наведені інновації у сукупності створюють синергетичний ефект від впровадження ССО у структуру збройних сил та їх застосування, або загалом всієї воєнної організації держави.
Неухильно зростала частка ССО у найбільших воєнних кампаніях останніх десятиліть. Під час операції «Буря в пустелі» 1991 р. проти Іраку до ССО (військ СпП) зі складу національного контингенту відносилися: у США – 36 тис. вояків, Великій Британії – 2000, Франції – 600 (в цілому 6,7 %). Натомість уже в операції «Союзницька сила» 1999 року частка вояків ССО сягала 11 %, «Свобода Іраку» у 2003 році – 30 % (36,5 тис. американських і 800 британських вояків ССО). Підрозділи спецвійськ увійшли до багатонаціональних контингентів в Афганістані, становили основу угруповань НАТО у т.зв. «гуманітарних інтервенціях» або «стабілізаційних» місіях. У ході розширення НАТО на Схід до розбудови ССО переходили (із середини першої декади 2000-х років) нові члени Альянсу з числа посткомуністичних держав.
Назагал, на думку провідних західних дослідників та експертів, комбіноване застосування повітряно-космічних операцій та контингентів спецпризначенців стане основою ведення бойових дій на найближчі 10-15 років. Поширюються і специфічні способи застосування ССО: підготовка ними повстансько-партизанських армій, інформаційні операції, участь у гуманітарних місіях та військово-цивільному співробітництві. Росія формує повітряно-десантні групи СпП, адаптовані до дій в умовах Арктики, а Арктичне командування проводить навчань більше, аніж Південний військовий округ з його найбільш боєздатними частинами.
ССО: «місце в строю»
По суті, слід вести мову про феномен ССО, який породжений впливом комплексу геополітичних, міжнародних, конфліктних, військово-будівничих та військово-концептуальних процесів (подій), став закономірним наслідком еволюції (історичного розвитку) воєнно-безпекової організації держави та її воєнного мистецтва, набув статусу окремого елементу воєнної організації держави за умов поширення у сучасному світі асиметричного типу конфліктності (воєнно-політичного протистояння).
Проведені дослідження дозволяють виокремити сутнісні риси концептуальної спрямованості й організаційно-функціональної побудови ССО провідних країн НАТО:
- детермінованість їх функціонального місця у системі національних збройних сил, завдань, особливостей побудови й тактики дій ССО геополітичними спрямуваннями, доктринальними документами воєнно-політичної стратегії держави, розподілом функцій у системі колективних (блокових) військових завдань, історичними традиціями військового будівництва та ресурсними можливостями конкретної країни;
- чітка тенденція до виокремлення ССО у самостійний високопрофесійний, боєздатний та високомобільний компонент збройних сил із формуванням відповідних окремих управлінсько-командних (координаційних) органів;
- набуття ССО можливостей для автономного вирішення важливих воєнно-політичних завдань без задіяння основних збройних сил у рамках стратегій асиметричного протистояння;
- визначення кола завдань ССО для мирного та воєнного часу з урахуванням ступеня загроз або інтенсивності реального збройного конфлікту;
- формування ССО в основних видах збройних сил, передовсім у сухопутних військах, визначення механізму взаємодії між ними;
- визначення кола провідних завдань ССО сухопутних військ, із наданням пріоритетного значенням діям в тилу противника з ведення спеціальної розвідки, диверсійно-підривної роботи, нейтралізації зброї масового ураження, сприяння проведенню загальновійськових повітряно-наземних операцій;
- поява й закріплення в організаційно-функціональній моделі ССО підрозділів (органів) із вирішення небойових або асиметричних завдань (психологічні операції, розгортання повстансько-партизанських рухів, взаємодія із прихильним цивільним населенням тощо);
- наявність особливої системи (закладів, центрів тощо) підготовки та перепідготовки кадрів «елітних військ», включаючи підготовлений контингент резервістів тощо.
У низці країн світу (причому не тільки у великих державах або членах «Великої двадцятки») спостерігалося розширення номенклатури завдань, що покладаються на ССО, і такі завдання нерідко можна віднести до завдань стратегічного рівня. ССО все частіше розглядаються як міжвидова функціональна структура, яка включає компоненти різних видів збройних сил, а також органи управління, структури забезпечення та підтримки їх дій, утверджується схема підпорядкування таких сил вищому воєнно-політичному керівництву держав, обминаючи проміжні управлінські ланки.
Властиво, що поширення конфліктності неконвенційного (гібридного) типу активізувало розробку нової стратегії застосування ССО. В повний голос про це заговорили на Саміті НАТО 2014 року у Великій Британії. Питанням стратегії гібридної війни присвятили такі солідні розробки як «Біла книга» Командування спеціальних операцій американських сухопутних військ «Протидія нетрадиційній війні», Оперативна концепція сухопутних військ США «Перемогти у складному світі».
У грудні 2015 р. міністри закордонних справ НАТО погодили Стратегію з гібридних методів, в якій підвищену увагу приділено використанню засобів спеціального та невоєнного характеру для дезорганізації противника або примусу його до миру, почалася координація стратегій НАТО та ЄС у конфлікті «гібридного типу». Само утвердження гібридної складової в стратегії Альянсу серед провідних пунктів передбачає нарощування потенціалу ССО, пріоритетна увага веденню інформаційного протиборства (підрозділи з інформаційно-психологічних операцій за прикладом, знову ж таки, США, починають включати в ССО й інші держави, зокрема, Україна).
- Розповідь спецпризначенця: як велася розвідувальна робота на початку АТО?
- Розповідь спецпризначенця: про вербування ФСБ, «Абвера», Безлєра, Гіркіна і найкращу нагороду
- Розповідь спецпризначенця: «Контррозвідник Гіркіна нас переконував, що вони дійдуть до Львова»
Спецоперація – діло тонке
У зв’язку із прискореним розвитком військ СпП та ССО на межі ХХ-ХХІ ст. оформилися концептуальні погляди на спеціальну операцію (далі — СО) як основну форму застосування ССО або їх окремих складових. Проведене дослідження сучасних зарубіжних концептуальних уявлень щодо сутнісних рис СО дозволяє визначити, що відповідно до найбільш усталених уявлень СО як особлива форма бойових дій (або інших видів застосування збройних сил) відрізняється особливими просторово-часовими рамками, характером і мінливістю завдань, специфічними методами роботи та підготовки особового складу.
СО відрізняються не тільки своїми завданнями, а передусім практикою їх виконання, основними характеристиками якої є:
- значно вищий фізичний, політичний та військовий ризик при проведенні, ніж для операцій інших родів військ;
- здатність СО впливати на перебіг протистояння не лише на тактичному чи оперативному рівнях, а й на стратегічному, у т.ч. за рахунок несподіваності та зосередженості ударів на життєво важливих ділянках, що перетворює СО в інструмент воєнно-політичної стратегії;
- залучення до СО компактних, високомобільних підрозділів, мала чисельність яких компенсується можливістю скритної підготовки та блискавичного здійснення операції, високим професіоналізмом та автономними бойовими можливостями;
- використання нетрадиційних оперативно-військових методів та способів дій, які проводяться як у мирний час, так і під час кризи чи війни незалежно від звичайних операцій або в координації з ними;
- різноплановість ознак характеру (призначення) СО: розвідувально-диверсійна; військово-політична спрямованість (проведення диверсій, нейтралізація політичних і військових діячів); інформаційно-психологічна (проведення психологічних і інформаційних операцій); повстансько-партизанська (створення повстанських рухів); антитерористична тощо.
Разом з тим доцільно враховувати, що у військових формуваннях розвинутих країнах світу спостерігаються різні доктринальні підходи до визначення призначення СО та особливостей її проведення.
На сьогодні основним реальним противником збройних сил Заходу на полі бою виступають іррегулярні озброєні формування партизансько-повстанського типу, які роблять наголос на «зброї слабшого» – асиметричних діях. Останні спрямовані на нав’язування противнику бойових дій у таких умовах (за таким сценарієм), що ускладнюють реалізацію його військово-технічної переваги, поширюють небезпеку на важливі невійськові об’єкти, цивільне населення, передбачають виведення з ладу дешевими засобами дорогих й складних систем озброєння та інфраструктури ворога, здійснюють енергійний деструктивний вплив на моральний стан вояків і цивільних мешканців у стані противника, ведуть інформаційно-психологічне протиборство тощо.
Відтак, набули нового змісту й значення класичні функції ССО колишніх західних колоніальних держав – протидія аналогічними «партизанськими» методами іррегулярним силам противника, власне антитерористична боротьба, підрив соціальної бази підтримки повстанських формувань через інформаційно-психологічний та адміністративний вплив на населення.
Відтак перспективну роль ССО відіграватимуть у площині асиметричного (неконвенційного) протистояння (яке інколи називають «гібридним»). Зокрема, на наш погляд, застосування ССО в «гібридній війні» відбуватиметься відповідно до загального задуму асиметричної конфліктності.
Основною формою застосування виступатимуть СО – операції, що проводяться відповідно організованими, навченими та озброєними військовими або іррегулярними силами для досягнення воєнних, політичних, економічних чи інформаційних цілей нетрадиційними військовими засобами у зайнятих противником чи політично нестабільних районах. Поширеним стане використання ССО у тісній взаємодії із спеціальними службами та антиурядовими парамілітарними формуваннями (повстансько-партизанськими, терористичними, організованими злочинними тощо).
У залежності від конкретного прояву «гібридної війни», особливостей структури воєнної організації певної держави в неконвенційних діях можуть брати участь окремі частини (підрозділи) військ СпП або високомобільних сил («командос», повітрянодесантні, десантно-штурмові, аеромобільні підрозділи), а у разі наявності ССО як самостійного компоненту збройних сил можливе комплексне застосування функціональних спецпідрозділів – спеціальної (глибинної) розвідки, розвідувально-диверсійних, бойових плавців, інформаційно-психологічних операцій тощо.
Між тим, неупереджені експерти застерігають від ейфорії з приводу «всемогутності» ССО. Як влучно зауважив «воєнспец» з Бундесверу Вальтер Хейнс, «опора на спеціальні операції знижує вірогідність успіху місії, оскільки сили спеціальних операцій не визначаються для того, аби самостійно вигравати складні кампанії».
«На війні тій незнаменитій…»
Так назвав Фінську війну 1939–1940 рр. Олександр Твардовський. Таких «незнаменитих» воєн, на жаль, вистачає і донині. Слід визнати, що застосування ССО «по всьому білому світу» далеке від уславленого «демократичного контролю над збройними силами». Сенсацією стали одкровення відставного американського генерала Дона Болдука, який служив (2013–2015 рр.) у Командуванні США по Африці, до 2017 р. очолював контингент ССО США на цьому континенті. За його визнанням, у зазначений період війська СпП США провели 36 операцій у 13 країнах. Найбільша з них, «Спостережливий компас», коштувала $ 780 млн. Ставилася мета ліквідації такого собі Джозефа Коні, ватажка «Господньої армії опору», яка прагнула створити в Уганді теократичну державу, основану на Біблійних настановах (акція провалилася).
ССО США стали і одним із чинників «Великої Африканської війни», яка точиться на 50 локальних фронтах, забрала життя не менш 5 млн. осіб з дев’яти країн. Вояки американських частин СпП командами по 80-120 бійців беруть участь у бойових експедиціях та регулярно навчають вояків ворогуючих сторін, підтримуючи багаття найбільш кровопролитного після 1945 року збройного конфлікту.
Активно залучені ССО у війну на Близькому Сході, до якої нині прикута найбільша увага. Зокрема, у Сирії енергійно діють російські війська СпП і ССО Туреччини. Останні підпорядковані окремому командуванню Генерального штабу. ССО Сухопутних військ включають штаб, Центр підготовки, три бригади СпП (8-батальйонного складу, до 600 чол. у кожній), полк пошуку та рятувальних операцій в бойових умовах, полк пошуку та рятувальних операцій в надзвичайних ситуаціях, авіаційне командування, групу співробітництва з цивільною адміністрацією, групу забезпечення. «Бордові берети» Туреччини енергійно ведуть проксі-війну в Сирії проти урядових військ, частин Корпусу стражів ісламської революції та Сил «Кудс» Ірану, проіранської «Хезболли», і звісно ж – курдів.
Командувач Сухопутних військ Франції генерал Бернар Барреро оголосив французький спецназ найкращим у світі, апелюючи до операції «Сервал» в Малі і зоні Сахеля. Нагадаємо, що у січні 2013 р. успішне просування в Малі банд бойовиків та озброєних племенних ополчень (що стало одним із наслідків знищення державності в Лівії при активній участі тієї ж Франції) змусили Париж розпочати операцію «Сервал». Розпочавшись із перекидання 500 парашутистів, контингент зріс до 3,5-5 тис. вояків із елітних частин СпП, морської піхоти та Іноземного легіону, 14 бойових та 10 важких транспортних літаків, до 3 тис. солдат направили інші держави Західної Африки.
Ісламістів вдалося зупинити, завдаючи сотні бомбо-штурмових ударів, застосовуючи спецназ у запеклих сутичках. І хоча в операції загинуло лише 9 французів (до 2020 р. втрати зросли до 26 вояків, хоча заявляється про знищення до 1200 бойовиків) і до 100 союзників-африканців, операція виявилася вельми обтяжливою для бюджету Франції. Інші країни НАТО вкрай неохоче погоджувалися надати союзнику допомогу (виділивши врешті-решт сукупно 12 транспортних літаків). Французький спецназ змушений також охороняти від нападів ісламських повстанців Сахелю одні із найбільших у світі уранові копальні (основні постачальники палива для АЕС Франції) в Нігері (до 10 % розвіданих світових покладів уранових руд.
На підтвердження своєї «патріотичної» думки французький генерал наводив такі викладки. США, писав він, чотири роки придушували ІДІЛ в Іраку, кинувши проти «Ісламської держави» 9 тис. спецпризначенців і 7 тис. бійців приватних військових кампаній. Натомість 4 тис. французів, мовляв, лише за півроку завдали поразки «державі Азавад» в Малі. Проте скептики стверджують, що чисельність банд «Азаваду» не перевищувала 800-1000 погано навчених вояків. Після реляцій Парижа про перемогу в Малі, у 2018 року кількість нападів ісламістів (за доповіддю ООН) подвоїлася. Лише у квітні 2019 року фанатики вбили 160 цивільних осіб – попри присутність франко-африканського військового контингенту. Супермени не зробили світ безпечнішим…
Дмитро Вєдєнєєв, доктор історичних наук, полковник запасу; Андрій Слюсаренко, доктор історичних наук, полковник; «Оборонно-промисловий кур’єр»