Розповідь спецпризначенця: як велася розвідувальна робота на початку АТО?

Розповідь спецпризначенця: як велася розвідувальна робота на початку АТО?

Продовження інтерв’ю зі спецпризначенцем, який брав участь у стримуванні російської агресії, а до того моменту пройшов усі етапи становлення українських спеціальних підрозділів у незалежній Україні.

– Розвідувальна робота є функціональним обов’язком спеціальних підрозділів військової розвідки. Але і спеціальні підрозділи, умовно назвемо так – «правоохоронного блоку», також самостійно виконували завдання із розвідувального пошуку та перевірки оперативної інформації.

Я вже трохи згадував про агентурний апарат. Про місцевих хлопців, які ризикуючи своєю свободою та життям, використовуючи власний автотранспорт та паливо, здійснювали вояжі на окуповану територію та збирали для нас вкрай необхідну інформацію щодо ворожих сил і об’єктів.

На цю тему дуже важко говорити. З одного боку, назвемо його – бюрократичним, робота йде під грифом секретності. І будь-яке розголошення відповідної інформації тягне за собою кримінальну відповідальність. З другого боку, дійсно, можна ненавмисно розкрити якісь окремі розвідувальні форми та методи і, що найстрашніше, зашкодити самим агентам.

Але, завжди є якесь «але».

По-перше, ця невидима війна мала і має велике значення. А ось про учасників цієї війни, і який внесок ними зроблено, ніхто не знає. Як правило, інформація про «бійців невидимого фронту» випливає у ЗМІ дозовано і через великий проміжок часу після подій, у яких вони брали участь. Та думаю, деякі епізоди цієї війни, з деякими застереженнями можливо розкрити вже зараз.

По-друге, практика в АТО виявила протиріччя і прогалини нормативного характеру щодо проведення розвідувальної діяльності. Окремі питання було вирішено, але більшість залишаються актуальними і тепер.


– Хіба бойові підрозділи займаються агентурою?

– Зазвичай ні. Взаємовідносини між ними мають опосередкований характер. Безпосередньо агентурою займаються оперативні підрозділи. А коли необхідно підтвердити, доповнити або реалізувати агентурну інформацію, підключаються і бойові підрозділи. І то, тільки коли немає можливості здійснити перевірку в інший спосіб (наприклад, технічними розвідувальними засобами).

Кожна така перевірка – великий ризик. Крім того, не завжди способом спостереження вдається зібрати необхідну інформацію. Тому вдаються до інших методів. Найвідоміший із яких – захоплення «языка», тобто людини із табору супротивника, яка володіє необхідною інформацією.

Звичайно, такі завдання виконують підрозділи, що мають відповідну (спеціальну) підготовку. Ну і, як правило, реалізацію агентурної інформації здійснюють спеціальні підрозділи.

– Ви сказали, що про деякі спецоперації чи «епізоди», як ви їх назвали, можна розповісти…

– Ну, наприклад, про ось цей. Десь у червні 2014 року надійшла інформація, що до одного з населених пунктів направлено медичний вантаж (велика кількість індивідуальних аптечок, перев’язувальних пакетів та інших медикаментів).

Нашу увагу до цієї інформації привернуло декілька моментів. По-перше, відомостей, що в тому районі перебуває якийсь ворожий підрозділ у нас не було. Були непідтверджені відомості про пересування противника і якийсь блокпост. Сам район знаходився осторонь від умовної лінії зіткнення і нам було незрозуміло, яка у супротивника необхідність розташовувати там блокпост.

А тут, одних аптечок, приблизно, п’ятдесят штук. По-друге, вперше була отримана інформація про таке «уважне» ставлення до медзабезпечення. До цього «сєпари» медициною особливо не заморочувалися.

І у нас виникло припущення, що у тому районі дислокується якийсь особливий підрозділ, оскільки до нього таке «особливе» ставлення.

Після розгляду всіх можливостей перевірки інформації, було вирішено, що єдиною можливою є проведення розвідувального пошуку силами ДРГ (диверсійно-розвідувальна група – ред.) із прив’язкою до населеного пункту і блокпосту.

Тиждень хлопці на пузі по багнюці лазили у тому районі. У результаті, населений пункт нічого не дав. А от блокпост охороняв лісову дорогу, яка вивела до закинутого колишнього піонерського табору. Причому, сам табір був розташований серед болота.

Боєць спецпідрозділу «Альфа»
Боєць спецпідрозділу «Альфа»

Чим керувалися радянські бюрократи, коли планували дитячий відпочинок у такому гнилому місці? Мабуть, їхньою основною метою було, щоб звідти ніхто не міг утекти.

А ось для охорони військового об’єкта, це місце підходило якнайкраще. І нашим хлопцям довелося докласти значних зусиль, щоб непомітно дістатися туди і три дні вести за ним спостереження.

За словами розвідників, найскладнішим було не болото і охорона, а комарі. Як вони кажуть: «Комарі були здорові і дуже злі. Їх так було багато, що вони збивали з ніг і тягли у хащі».

Сам табір використовувався як стрільбище. На ньому «сєпари» із невстановленою періодичністю проводили заняття з вогневої і тактичної підготовки. Охоронявся табір чисто формально силами двох бійців із охорони блокпоста. Болото сприяло такому режиму та й охороняти особливо не було чого.

Кому призначався той медичний вантаж, тоді так і не вдалося встановити, але інфраструктура табору дозволяла розміщення підрозділу у сотню бійців.

Непрямі ознаки, такі як працююча кухня, підготовлені казарми та кількість сміття кругом табору вказували, що зовсім недавно у таборі перебував якийсь підрозділ. Швидше за все, з метою підготовки, злагодженості і доукомплектації.

Спеціально вибрав такий приклад, щоб показати – не всі заходи і операції давали ефективний результат. Але проведення кожного з них здійснювалось у вкрай тяжких і ризикових умовах. Кожний такий вихід у ворожий тил коштував розвідникам шматка здоров’я. Навіть якщо кулі над головами не свистіли.

У нас виникла ідея – діждатися на підході до табору «сєпарів», які їздили туди тренуватися. Але у керівництва для нас були інші плани.

– Від багатьох учасників боїв чула, що війна одразу показала, наскільки застарілими, а часто просто «убивчими» є старі підходи до планування та проведення операцій. Чи у вас інша думка?

– Початок АТО показав непідготовленість як військових, так і правоохоронців до таких подій. На усіх напрямків, і на розвідувальному, зокрема.

Агентурний апарат, що залишився на захоплених територіях, відносився виключно до «правоохоронного блоку». Звичайно, їхня агентура готувалася до виконання зовсім інших завдань. І агенти, і оперативні працівники не мали знань та навичок із добування інформації у ворожому тилу. Не було системи передачі інформації.

Крім того, багато хто із оперативників залишився на захоплених територіях. Тож, агентура, яка ними обслуговувалась, стала для нас недоступною. І навпаки, місцеві оперативники, які залишилися на нашому боці, викликали обґрунтовані побоювання щодо їхньої лояльності. Так само як і їхній агентурний апарат.

У прикордонників була якась агентура на прикордонних територіях. Але загалом ситуація була не кращою ніж у правоохоронців.

Підрозділи ГУР та СЗР на той період, відповідно до закону, не мали права на ведення агентурної діяльності на території нашої країни. Тільки десь через рік були внесені відповідні зміни до законодавства.

Ви розумієте, що це означає? Це означає, що розвідники на початку АТО були «сліпими».

Національна гвардія формально мала розвідувальні підрозділи, але законодавчо вони і досі не є суб’єктами розвідувальної діяльності. Передбачалося, що оперативне (розвідувальне) забезпечення для них будуть здійснювати підрозділи МВС. Передбачалося на папері. На папері і залишилося.

Картина була гнітюча. І тут з’явилися перші добровільні помічники із місцевих. Гріх було не скористатися їхньою допомогою

А ще міжвідомча розбалансованість та конкуренція у питаннях здобування та обміну оперативної (розвідувальної) інформації. І все це помножене на взаємну недовіру. Ті, хто надавав дані, боялися витоку інформації через колег з іншого відомства. Ті, хто отримував дані, боялися недостовірності і дезінформації.

Загалом, картина була гнітючою. І ось ми, бойові підрозділи, при виконанні завдань мали тицятися до ворога як «сліпі песенята». Прийшло розуміння, що «порятунок потопельника – справа самого потопельника». І ми перебрали на себе невластиві нам функції розвідників. Довели до своїх великих керівників про нагальну необхідність придбання та застосування у підрозділах БПЛА та інших технічних засобів.

Треба віддати належне нашому керівництву, в питаннях БПЛА вони зреагували миттєво. Але, було зрозуміло, що вирішення цього питання потребує часу. Проте, часу в нас не було.

І тут з’явилися перші добровільні помічники із місцевих. Гріх було не скористатися їхньою допомогою, навіть якщо ми законодавчо не мали права займатися розвідувальною діяльністю. Виправданням для нас була сама ситуація.

У кримінальному праві вона визначена як «крайня необхідність»

Автор: Ірина Штогрін; Радіо Свобода

Читайте также: