Істинні хулігани, Супер Вуйки та Святий Сад. Історія кримінального Львова часів СРСР …

Істинні хулігани, Супер Вуйки та Святий Сад. Історія кримінального Львова часів СРСР ...

Супер Вуйки, як роковий гурт, звичайно мали б належати до хуліганської тусовки, і так воно насправді й було, хоча їм у цій царині до рівня, наприклад, Rolling Stones чи навіть до набагато менш хуліганистих Beatles було, як до неба. У 1959-1961 роках бійки для Бітлів були справою звичною, — згадує письменник та  дослідник історії Львова Іван Лемко на сторінках видання ZBRUC.

Першому басистові Бітлз Стюарту Саткліфу в одній із таких бійок проламали череп, і невдовзі цей талановитий музикант і художник помер від крововиливу у мозок. Джон Леннон якось на дні народження Пола Маккартні відповів на недоречний жарт одного зі своїх друзів, який натякнув на нібито нетрадиційну сексуальну орієнтацію Джона, тим, що дуже сильно побив бідачка, аж той після цього провів у лікарні декілька тижнів.

Відомо, що потім, мешкаючи в США, Джон неодноразово бився з американською поліцією, ну і залишилися напівлегендами історії про те, як він вкрав у Гамбурзі з магазину губну гармоніку і, пограбувавши в порту п’яного німецького моряка, скинув його у море. Та що би там як, Супер Вуйки теж були не ликом шиті і мали у своїй історії доволі цікавих авантюристичних пригод.

Я жодним чином ніколи навіть і близько не вважав себе хуліганом, або пацаном, наближеним до хуліганського світу. Так, в мене були гарні товариші і знайомі хулігани, але сам я не дуже претендував на це звання. Але ось одного разу, коли мене, здається, років із десять тому вперше запросили на День Батяра у Львові 1 травня, я відкараскався, що я не батяр, але коли це було вже вдруге і в подальші рази, то я, згадавши свій послужний список перебування в районних відділках міліції Львова, віджартовувався вже в інший бік, а саме: що з оперетковими батярами не маю ніц до чинєня, бо я таки справжній батяр.

Ну що тут виправдовуватися, так воно сталося, що я насправді у свої юні роки побував в усіх міліційних відділках Львова, окрім Франківського, тоді Радянського району (Сихівського ще не було), хоча до цього свого списку можу додати ще й лінійний відділок Головного залізничного вокзалу. Якщо вже цілковито чесно: мене затримували також у міліційні відділки Києва, Козятина, Ялти і Гурзуфа.

Найбільше запам’яталось затримання за розбій у гуртожитку і цидулка з міліції на завод «Електрон», коли за рішенням трудового колективу мене, 18-літнього робітника з виховною метою скерували на два місяці на будівництво нової електронівської їдальні. Інше затримання мені запам’яталося тому, що це було саме напередодні весілля мого батька, який наступного дня прийшов до міліції на Мартовича, і його наївні слова: «Відпустіть цього бовдура, бо в мене сьогодні весілля», вочевидь, подіяли, і мені відпустили.

До 1975 року, тобто до початку діяльності Супер Вуйків, я потрапляв до міліції через дрібне хуліганство, зухвалі й небезпечні подорожі товарняками, участь у футбольних демонстраціях, а також одного разу (щиро каюсь) за дрібну крадіжку. А вже у 1975-1981 роках, коли нашому гуртові і особисто мені «шили» антисоціальну і антирадянську діяльність і навіть підбурення до бунтів, то всі затримання того періоду можна сміливо віднести до правозахисної діяльності. Влітку 1981 року я з батьками переїхав із центру Львова до нового помешкання у спальному районі. Коли одразу наступного дня до мене прийшов знайомитися місцевий дільничний міліціонер, я відчув себе поважною персоною.

Неабияка популярність Супер Вуйків серед львівської молоді виключала варіанти, що комусь би з вуличного середовища заманулося робити з нами будь-які розбірки, але у складі гурту було принаймні три круті пацани, які могли дати відсіч багатьом. Найкращим бійцем був Святий – вокаліст, ритм-гітарист і піар-менеджер гурту. Його виконання «Stargazer»’а Rainbow безумовно оцінив би сам Роні Джеймс Діо, а промоутерським талантам Святого багато у чому завдячує гучна слава Супер Вуйків. У книзі «Сни у Святому Саду» я описав Святого під псевдом Монах: «Худорлява статура, товсті лінзи окулярів, незлобливий вираз обличчя, лагідна мова часто спокушали усіляких «наривних» познущатися з Монаха. Він був хлопцем дуже товариським і активним, що називається тусовочним, знав чи не всіх цікавих людей у місті, любив брати участь у різних компаніях, і тому у багатьох часто виникала спокуса «повимахуватися» над «кволим очкариком».

Монах ніколи не реагував на словесну брутальність, на різкі грубощі відповідав лагідно, на кшталт: «Ну що ти? Заспокойся, та я нічого… Та чого ти нервуєш?» etc. Це ще більше розпалювало у «крутого пацана» бажання «відкантувати» нещасного «хирляка», кривдник смілішав і врешті, розперезавшись, бив Монаха в обличчя. Тоді Монах здебільшого віддавав свої окуляри найближчому, хто стояв поряд, і ставив нахабу на місце, точніше звалював його з ніг першим же прямим ударом в бороду, око чи «нюх». Деколи міг добити жертву, яка лежала біля його ніг, копняком куди попаде, але занадто не мстився нахабі.

Після того, як у нахаби відвисала щелепа і баньки лізли на лоба від несподівано повороту подій, той притихав і навіки закарбовував собі, що з Монахом жарти погані. Монахові завжди вистачало одного-двох ударів, аби «загасити» зухвалого вискочня, і на цьому конфлікт вичерпувався, але одного разу хлопцеві довелося напружити усі сили, аби перемогти у двобої і довести, що він the best.

Монах укотре комусь чимось не вгодив, і той, знаючи про неабиякі бійцівські здібності хлопця, привів на розправу з ним одного з найкрутіших амбалів міста – накачаного хулігана і майстра спорту з боксу, тобто бійця дуже серйозного. Надзвичайно важкий двобій «фас на фас» (один на один) в оточенні багатьох глядачів тривав близько п’яти хвилин, здавалося, Монах ось-ось програє, але у підсумку він сидів верхи на своєму кривдникові і з останніх сил висунутим уперед середнім пальцем правого кулака методично «розписував» фейс своєї жертви. Після цього Монах важко підвівся і похитуючись пішов додому. Через декілька хвилин жертва Монаха очуняла і крутий боксер, якого до цього часу ніхто не міг побити – ні на рингу, ні на вулиці, промовив: «Я признав, оце класний пацан, нема базару…»

Чудово виявляли себе у бійках також басист Джеггер і фронтмен Вуйків, вокаліст і барабанщик Карло Кацамоня. Один із найяскравіших епізодів історії Святого Саду – це побиття членів комсомольської ДНД (добровільної народної дружини) з-під Оперного театру в 1979 році. Але перед цим хочу навести схожий випадок, про який розповів у недавньому інтерв’ю УП відомий львівський гіпі і правозахисник, наш садівський товариш Алік Олісевич:

«Це був 1974 рік, мені було 16 років. Пішли ми на танці до місцевого клубу на Голоску. У клубах в центрі міста, які опікувалися комсомолом і були під контролем міліції, ніколи не грали такої музики, яка звучала в нас на околиці. Тут виступав гурт Мальви, мої старші побратими, вони грали кавери Led Zeppelin і Deep Purple, а коли зазвучав «Smoke On The Water», в танці я увійшов у такий раж, що навіть гопники були шоковані. І тут до клубу вривається комсомольсько-оперативний загін, чоловік із 30. А нас у клубі було десь близько 200. Комсюки чомусь вважали, що можуть спокійно пов’язати мене та учасників гурту, які співали зі сцени «буржуазні» пісні. Але за нас вступилися гопники. Що почалося! Комсюків побили, їхній автобус перевернули й підпалили, потім приїхала міліція, «бобиків» із десять, почали розбиратися, що до чого, але мене вже там давно не було. Щоправда, таке єднання гіпі з народом було, скоріше винятком, аніж правилом».

Загалом, звичка шукати для розправи когось слабшого за тебе і уникати зіткнення з сильнішим – глибинна ментальна особливість Росії як держави та її органічного породження – усіляких комуняк і комсюків, дарма тут наводити купу історичних прикладів із минулого й сучасного. У 70-х і 80-х роках минулого століття у Львові менти і деендешники всіляко ухилялися від зіткнення з серйозними хуліганськими угрупованнями, намагалися не пхати свого носа на Гроб, Бомбу чи Замок, натомість завжди були готові залюбки познущатися з тих, хто на їхню думку не зможе відповісти адекватно.

Деендешники з-під Оперного чули, що у Святому Саду збираються шанувальники рокової музики і гіпі. Тоді для багатьох ментів і членів ДНД було модно демонструвати свою перевагу над людиною, яка виступає проти насильства і не відповідає на хамство, і для цих покидьків найкращою розвагою було принизити, поглумитися і врешті вдарити людину, якій власний внутрішній етичний кодекс не дозволяє схожих дій навіть для самозахисту.

І ось одного вечора близько п’ятнадцятьох деендешників приперлися до Святого Саду, смакуючи наперед розправу над нещасними «хіпарями». Я намагався переконливо пояснити непроханим гостям, що їм «тут нєфіг ловити», і, здавалося, що цього разу все мине тихо й мирно, аж раптом хтось із деендешників смикнув за руку Каптаря (помічника звукооператора Вуйків Піночета), а рука ця була в нього зламана, і Каптар не своїм голосом заволав. Що потім почалося, не передати – це було щось із чимось.

Комсюків ми побили дуже жорстоко, може навіть і занадто жорстоко, і коли їм, вже розкиданим у лежачому положенні по всьому саду, приїхали на підмогу три ментівські «воронки», нас там вже й близько не було. Джеггер зі своїм колєгою Механіком утікали на Замок вулицею Гуцульською, і там трапився прикрий епізод. На одній брамі стяв авторитет із Замку Білий, який на вихідні приїхав додому з «хімії», де він «мотав строк». Білий з якогось дива, чи був п’яний, підставив підніжку Механіку. Джеггер миттєво «вирубив» Білого, і хлопці погнали далі. Наступного дня назріла криза у стосунках із Замком, все ж таки Білий був поважним авторитетом, але Святий дипломатично залагодив справу: він пояснив чувакам із Замку, що Джеггер і Механік втікали від ментів, про це повідомили Білого, причина була поважна, і той змінив свій попередній намір мститися хлопцям зі Святого Саду.

Було декілька хлопців, справжніх «бакланистих» хуліганів, наближених до Супер Вуйків і святосадівців. Найяскравішою фігурою серед них був Фауст, худорлявий, невеличкий на зріст хлопець, але надзвичайно спортивний, він без жодної підготовки міг зробити сальто назад. Фауст був молодший від мене років на 8-10, і в мене до нього були найтепліші дружні почуття, такими вони залишилися й донині, деколи навіть і гадки не маєш, звідки береться найщиріша симпатія до людини, і так би хотілося зараз обійняти цього пацана, з яким пов’язані найцікавіші сторінки твого життя.

Фауст народився і мешкав на Замку, на вулиці Кривоноса № 33, в тому самому будинку, де мешкала відома львівська письменниця Ірина Вільде, і він показував нам книжку з автографом, яку вона йому подарувала. Фауст завжди, на відміну від практично всіх хуліганів із Замку, розмовляв українською і власне він приніс до Святого Саду пісню, яка тут стала найпопулярнішою і найбільш співаною у 1978-1981 роках – «Їхали на бричці з кулеметом». Я зараз поцікавився, які існують варіанти цієї пісні, але все те, що є в Гуглі і в Ютубі – це дуже далеко не те, що співали ми. Ось садівський варіант цієї пісні:

Їхали на бричці з кулеметом,

За халяву трИмали ножі.

Їхали Вкраїну визволяти,

По дорозі били москалів.

Вкраїну-матінку, Степана-батінку,

Вкраїну прОпили, Степана прОдали.

Раз ішов я лісом від Бандери,

На дорозі здибав автомат,

А з курчів кричит якась хулєра:

«Руки вгору! Цофайсі назад!»

Вкраїну-матінку, Степана-батінку,

Вкраїну пропили, Степана продали.

І знову хмари почорніли,

І знову вгору йде туман.

Скажи, скажи, чого ти дуриш,

Степан Бандера, отаман?

Вкраїну-матінку, Степана-батінку,

Вкраїну пропили, Степана продали.

У виконанні цієї пісні була родзинка – після слів «якась хулєра», всі хором повторно щосили вигукували: «Хулєра!»

Фауст супроводжував Супер Вуйків в усіх наших виступах і бурхливих тусовках, поїздках в Карпати тощо. Але він був природженим батяром, і до початку 1980-х вже встиг тричі відсидіти на зоні. Одного разу ми були присутні в Галицькому (тоді Ленінському) районному суді, де судили Фауста, і його адвокат почав свою промову зі слів: «Гляньте будь ласка уважно на мого підзахисного, чи можна повірити, що цей маленький худорлявий хлопець (Фауст на зріст був десь сантиметрів 155-157) міг скоїти щось погане?» Здається, між другою і третьою «ходкою» Фаусту вдалося лише один день побувати на волі, того самого дня він ввечері побив мента. Коли я питав, як там йому ведеться на зоні, Фауст відповідав: «Та на зоні нормально можна жити, одне лише зле, що баб нема». Скільки цей справжній львівський батяр після цього ще відсидів, мені невідомо.

Ще один істинний хуліган, наближений до Супер Вуйків, був Кукумбар з Любінської, поціновувач і добрий знавець рокової музики, наш палкий прихильник. Десь наприкінці 1980-х Кукумбар став рекетиром на Новому Ринку на вулиці Маршала Рибалка (нині Симона Петлюри). Згодом розповідали, що одного разу він, вимагаючи від торгівців азербайджанців данину, підсів до них у авто, і там його зарізали.

Не можу не згадати й направду неймовірного гітариста рокового і джаз-рокового Нелюдя з Привокзальної, лідера гурту Повторний Карантин, де після Супер Вуйків на басу грав Джеггер. Нелюдь творив на гітарі справжні дива, він безсумнівно один із найкращих львівських гітаристів усіх часів. На початку 1990-х Нелюдь виїхав до Німеччини і там став поважним кримінальним авторитетом.

І направду класичним романтичним батяром, близьким до Святого Саду, був хлопець з Пожарки (площа Данила Галицького) Синок, хоча він ніколи не був матусиним синочком, а радше навпаки. Мрією усього його життя було навчитися грати соло на трубі з бітлівської «Penny Lane», вилізти на вежу Бернардинського костелу і зіграти його, вдаючи зі себе старовинного міського сурмача. Синок був справжнім футбольним генієм.

На міні-футбольному полі Трофейки він жонглював «бичком» від сигарети чи п’ятикопієчною монетою, жонглював довго й граційно. З повітря зупиняв м’яч грудьми і жонглював ним до десяти разів. Вигравав матч на ящик пива один у шістьох гравців. Легко обігравав Едзя Козинкевича (майбутній гравець збірної СРСР) і Романа Журавського (майбутній володар золотої медалі чемпіона СРСР у складі київського «Динамо»).

Потім мріяв украсти з музею Баворовських картину «Наполеон на коні», потім став наркоманом. Його безсмертний вислів: «Лілька, посци на шприц» – став гаслом не одного покоління львівських наркоманів. Лілька була першою дружиною Синка, а сеча, як відомо, є доброю дезінфікуючою речовиною. Зрештою Синок став шанованим злодієм у законі, а загалом був дуже класним і романтичним пацаном, який любив повторювати: моя улюблена трійця композиторів – Бах, Моцарт, Бетховен…

Були серед нас і правопорушники, які відсиділи терміни, дехто навіть неодноразово, за пристрасть до наркотиків. Позаяк просто за вживання наркотиків посадити не могли, їм «шили» статтю за розповсюдження наркотичних засобів, не раз просто тупо підкидаючи таку кількість наркоти, за яку вже «світив» термін. Неймовірно талановитим хлопцем із цієї компанії був Шнурок з вулиці Базарної. Він був безумовно найкращим роковим барабанщиком у Львові, музикантом, що називається – від Бога. Коли Шнурок декілька разів грав з Супер Вуйками, у мене за спиною буквально виростали крила, і моя гітара звучала так, що я навіть сам цьому дивувався. Шнурок був також і чудовим художником та дизайнером, шив неймовірний одяг, а на зоні проектував і виготовляв такі круті меблі, що отримати їх було за щастя навіть для найбільших партійних начальників. З відоміших садівців за наркотики сиділи також Джеггер, Кріпак і Агент.

Нашу тусовку Святого Саду, куди входила молодь з різноманітних соціальних верств: від сина двірнички до доньки директора 125-го військового заводу, і від «кентів», які відсиділи за серйозні злочини, до маминих синочків – закінчених інтелектуалів, можна розглядати як хрестоматійну неформальну клітину суспільства. Якщо школу чи виш можна охарактеризувати, як напівформальні осередки, то вже класичною формальною суспільною клітиною є робота, тобто місце, де тобі доводиться заробляти гроші. Будучи сім років Президентом Республіки Святого Саду, я мимохіть дослідив різницю між неформальною і формальною тусовками.

Неформальна, вулична тусовка характерна відкритістю і щирістю стосунків. Тут все лежить на поверхні. Повагу викликають такі речі як фізична сила, вміння, знання і моральний авторитет у членів тусовки. Фальш, позірність, блефування, підміна цінностей тут не «конають». Якщо ти навіть син першого секретаря ЦК чи директора військового заводу, це тут, на вулиці, абсолютно нічого (!) не означає, на відміну від школи, інституту чи підприємства, де все навпаки. Якщо ти маєш накачані біцепси, вмієш добре грати у футбол чи на гітарі – ти завжди людина номер один.

Недарма «понти» – це дуже нехороше слово не лише в суто кримінальних, але й в усіх неформальних тусовках, включаючи й гіпі. Якщо ви, наприклад, не маючи фізичної сили і відповідного досвіду, будете погрожувати комусь «напуцувати нюхальник», ваш обман виявиться за лічені хвилини. Це стосується також і моральних рис. «Колотити понти» дуже невдячна справа, тому що потім, якщо вас тільки не випхнуть із тусовки, ви назавжди залишитесь у ній парією. Підступ, інтриги, закулісні розборки – цінності абсолютно неефективні у вуличних тусовках. Натомість у формальному середовищі все навпаки. В осередках цивілізованого суспільства свої закони. Там понти справді велика сила. Людина, по суті нікчемна, «на понтах» може зробити карколомну кар’єру в суспільстві. Для прикладу гляньмо хоча б на більшість тих людей, які керують нашою державою.

Нові демократичні часи давали надію на те, що такий стан справ зміниться на позитивне (все ж таки свобода, ринок, конкуренція і таке інше), але за тридцять років обнадійливих симптомів у цьому напрямі поки що малувато. І тому ми з такою солодкою ностальгією поринаємо у наші молоді роки, де все було так правильно, круто, класно та ідеально. Але це може лишень тому, що ми просто були юними?..

Автор: Ілько ЛЕМКО; ZBRUC.eu

Читайте также: