Любов до гробової дошки: Бель Ганнес вбивала чоловіків і коханців, але так і не була затримана

Якщо ви вважаєте сучасні невдалі побачення суцільним жахом, просто згадайте романтичну пошту штату Індіана зразка 1908 року. Приваблива дев’яностокілограмова норвезька емігрантка Белль Ганнес винайшла безвідмовну бізнес-модель: знайомитися через пресу з наївними заможними холостяками, частувати їх вечерею зі стрихніном, а залишки капіталу разом із коханцями консервувати у вапні на задньому дворі.

Поки місцеві копи списували регулярні пожежі та загадкові смерті її численних чоловіків на фатальний збіг обставин, вдова впевнено збирала страхові чеки й формувала власну приватну братську могилу, поставивши романтичний цинізм на небачений досі промисловий потік. Видання Нова газета Європа розповідає історію цієї непересічної вбивці.

Силосна яма

У 1913 році на екрани США вийшов фільм «Чорна вдова з Ля-Порте». Сьогодні його віднесли б до категорії «трилери» або навіть «фільми жахів». Фільм був німим і не надто успішним, хоча й заснований на реальних подіях. Сценарист майже нічого не вигадував: він просто літературно обробив поліцейські звіти міста Ля-Порте у штаті Індіана за 1908 рік.

На початку травня 1908 року до Ля-Порте приїхав бізнесмен середнього рівня Еслі Хегелейн. У глибинку Америки його привела стурбованість долею брата Ендрю. Насамперед він вирушив до офісу шерифа, де показав лист, який його брат отримав наприкінці 1907 року:

Ендрю написав відповідь і на початку 1908 року поїхав знайомитися з «миловидною вдовою». Більше від нього не було жодних звісток.

Шериф округу приділив Еслі Хегелейн усю свою увагу. Він сказав, що знає авторку листа, але одразу попередив, що навряд чи зможе допомогти у пошуках брата. Шериф розповів, що Бель Ганнес, до якої приїжджав Ендрю Хегелейн, найімовірніше, мертва. За кілька днів до приїзду Еслі на її фермі сталася пожежа. Загинула господиня та троє її дітей. Шериф трохи помовчав.

— Щоправда, ця пожежа дивна. Схоже, це був підпал. До того ж наш лікар встановив, що господиню перед пожежею отруїли. Та й голови в неї немає.

— Як це, немає голови? — здивувався Еслі.

— Її відрубали, — коротко пояснив шериф. — Її впізнали лише за обручками та знімною щелепою. На місці, де колись стояла ферма, досі тривають розкопки.

Белль Ганнес. Фото: Wikimedia

Потім шериф відвіз Еслі до ферми, де метушилися поліцейські експерти. Еслі запитав, чи не знаходили останки чоловіків. Але ті заявили, що на фермі виявлено лише дитячі та жіночі кістки.

— А де ж мій брат?

На це запитання шериф відповіді не мав.

Еслі, засмучений, пішов блукати фермою. Він відчував, що більше не побачить брата. І навіть могили немає!

Він дійшов до меж ферми. І тут помітив силосну яму, розташовану досить далеко від комплексу основних будівель. Це було дивно. А ще там стояв моторошний запах — зовсім не схожий на той, що виходить із силосу. Еслі кинувся до шерифа.

І з силосної ями почали витягувати тіла чоловіків, жінок і навіть дітей.

Жінка-мрія

Як встановило подальше розслідування, господиня ферми Беллі Брінхільд Ганнес була досить розпусною особою. Вона спала практично з усіма, хто працював у неї на фермі. А крім того, вела активне листування з потенційними партнерами, які приїжджали до неї й зникали: у шлунках свиней, закопувалися в бетон або знаходили спокій у силосній ямі, щедро засипані вапном. Саме так, як встановило слідство, «чорна вдова» позбувалася трупів.

Поки з віддаленого куточка лісу біля болота витягували тіла, патологоанатом зробив шокуючу заяву. На його думку, у пожежі загинула не господиня, а хтось інший. Лікар заявив, що обезголовлене тіло не належало Беллі. Воно щонайменше на 20 кілограмів легше. Тож господиня, найімовірніше, жива.

А потім сталося ще одне відкриття, яке змусило правоохоронні органи графства буквально під мікроскопом дослідити минуле життя «чорної вдови».

Одне з ідентифікованих тіл у силосній ямі належало прийомній дочці Беллі Ганнес — Дженні Ольсен. Як розповіли сусіди, дівчина півроку тому несподівано зникла. Беллі казала всім, що поїхала навчатися до Лос-Анджелеса. У ході розслідування з’ясувалося, що господиня ферми причетна до численних вбивств та приховування трупів у силосній ямі. Життя Беллі викликало дедалі більший інтерес у поліції. Вони почали копати глибше.

«Чорна вдова» народилася 1859 року в комуні Сельбу в Норвегії. Тоді її звали Брінгільда Полсдоттер Сторшетт. Вона була восьмою дитиною в родині муляра Пола Сторшетта та його дружини, фермерки Беріт Ольсдоттер. Брінгільда була великою дитиною і до 17 років перетворилася на справжню мрію фермера: 183 см зросту, вагою 90 кг, здатну скласти конкуренцію всім силачам з околиць.

З раннього дитинства вона звикала до фізичної праці. У 14 років почала влаштовуватися на роботу в заможні фермерські господарства. Її охоче брали на роботу, адже Брінгільда не боялася жодної роботи. У 17 років вона завагітніла. За місцевими мірками це не було чимось забороненим. У Норвегії 19 століття жінки часто народжували поза шлюбом, і це не вважалося ганебним.

Юна Брюнхільда Паульсдаттер Сторшет (Белль Ганнесс). Фото: колекція Steven R. Shook / Flickr

Будучи на останніх місяцях вагітності, Брингільда вирушила на сільське свято. Хлопці, що трохи випили, влаштували бійку, і Брингільда, як і інші дівчата, намагалася розборонити бійців. І хтось у запалі бійки вдарив її ногою в живіт: стався викидень. Після цього дівчина сильно змінилася. Як розповідали пізніше місцеві жителі, її погляд став порожнім, а почуття ніби замерзли. Єдиним бажанням стало виїхати до США, як це зробила одна з її старших сестер. Брингільда накопичила грошей на квиток і поїхала.

В Америці вона, змінивши ім’я на Беллі (або просто Бел), деякий час працювала прислугою в заможних родинах. У 1884 році вона вийшла заміж за емігранта з Норвегії Мадса Соренсона. Спочатку у пари все було чудово: Бель народила чотирьох дітей, вони відкрили кондитерську крамницю в Чикаго, життя налагодилося. Але зрештою крамниця виявилася ненадійним вкладенням грошей: вийти на самоокупність не вдалося, почали накопичуватися борги, зайшла мова про банкрутство. Та несподівано Соренсонам «пощастило»: крамниця згоріла внаслідок пожежі, подружжя отримало солідну страхову виплату.

Протягом наступного року померли двоє дітей. Лікарі поставили діагноз — коліт. Варто зазначити, що симптоми коліту збігаються із симптомами отруєння стрихніном. Обидві дитини були застраховані, і батьки отримали гроші за їхню смерть.

По району поширилися чутки про те, що діти, можливо, загинули не самі. Але повірити в те, що мати здатна вбити власних дітей, — здавалося неможливим.

Однак після смерті Мадса Соренсона (який також помер від коліту) чутки знову поновилися. Все це не завадило Бель отримати страховку за чоловіка. Після чого вона покинула Чикаго й оселилася в містечку Остін у штаті Індіана.

Через деякий час містом поширилася чутка, що ця нова фермерка веде активне сексуальне життя.

У ті часи така поведінка молодої жінки, скоріше, засуджувалася. Беллі незабаром стало тісно в маленькому містечку. А тут у неї ще й будинок згорів. І знову страхова компанія не змогла нікого викрити у підпалі. Хоча підозри були. Але Беллі вдалося довести, що її не було в будинку в момент виникнення пожежі. Вдова знову отримала страховку, придбала ферму в графстві Ля-Порте (неподалік від містечка з однойменною назвою) і переїхала туди.

Тут вона познайомилася з вдівцем Пітером Ганнесом, який самотужки виховував двох дочок. Пітера в Ля-Порте любили. Він був веселим, чарівним і добрим. Йому сподобалася енергійна вдова. У сорок років Беллі була ще дуже привабливою, та й багата ферма теж стала важливим аргументом у рішенні Пітера пов’язати себе узами шлюбу. У 1901 році вони одружилися. Через рік у них народився син. У 1903 році від коліту (!) померла молодша дочка Пітера. Через рік за дочкою пішов і батько. Згідно з поліцейським звітом, він впав зі скелі й ударився головою об камінь. Беллі знову отримала страховку.

Ферма Белль Ганнес. Фото: колекція Steven R. Shook / Flickr

Так і не спіймали

Але цього разу все пройшло не так гладко. Старша дочка Ганнеса звинуватила мачуху у вбивстві батька. Слова дівчини підтверджувалися деякими доказами, тому місцевий суддя ухвалив рішення про судовий розгляд справи. Але в суді Бель постала не як підозрювана, а як жертва: адже за останній рік на неї звалилося стільки нещасть (наприклад, згоріли сарай для човнів і господарська прибудова, за які Бель отримала страховку), загинув чоловік, померла прийомна дочка, а вона чекала на дитину від покійного. Серця присяжних розтанули, і вони винесли виправдувальний вердикт.

Через кілька місяців із Ля-Порте зникла старша дочка Ганнеса. Беллі повідомила сусідам, що та поїхала навчатися до Лос-Анджелеса, і навіть показувала листівки, які дівчина їй надсилала. Ці листівки Беллі отримувала від своїх шанувальників через листування в газетах. Позбувшись двох чоловіків, «чорна вдова» вирішила діяти через оголошення. Вона розміщувала в різних газетах пропозиції щодо знайомства, подібні до тієї, на яку попався Ендрю Хагелейн. Згадки про багату ферму діяли на чоловіків переконливо. Вони приїжджали познайомитися з багатою вдовою й зникали. Втім, вже після того, як на фермі Бель Ганнес сталася пожежа, що забрала життя дітей і, здається, її господині, поліція змогла знайти одного з тих, хто клюнув на оголошення Бель, але примудрився залишитися в живих.

Джон Андерсон відгукнувся на оголошення Бель Ганнес у 1907 році. Ось як він сам розповідав про те, що сталося:

Ця втеча врятувала Андерсону життя. Хоча сам він дізнався про це лише через кілька років, коли прочитав у газетах про жахливі знахідки у силосній ямі. На той час, коли Джон Андерсон розповів свою історію, поліція вже була впевнена в тому, що «чорна вдова» винна щонайменше у 15 вбивствах (це лише ті, чиї тіла було ідентифіковано), а свою смерть могла інсценувати. Загалом у силосній ямі було виявлено останки понад 40 осіб. У ті часи ще не існувало генетичної експертизи. Тому більшість останків так і залишилися невпізнаними.

Однак підозри у скоєнні 15 вбивств, які, ймовірно, вчинила одна жінка, стали справжнім шоком для США. Портрет Беллі Брінхільд Ганнес опублікували в усіх газетах країни, але затримати її так і не вдалося. Втім, шериф затримав помічника «чорної вдови» Рея Ламфера за підозрою у підпалі. Насправді Ламфер підозрювався у співучасті в приховуванні трупів. Він досить довго працював у Беллі — не тільки на фермі, а й у ліжку господині. Шериф підозрював, що саме Ламфер міг влаштувати підпал, у якому загинули четверо людей. І міг знати таємниці зникнення чоловіків, які приїжджали за оголошеннями.

Місце, де було знайдено дев’ять жертв Белль Ганнес. Фото: колекція Steven R. Shook / Flickr

Ламфера заарештували. Але він категорично відмовлявся зізнаватися у злочинах. У нього було алібі на ту ніч, коли на фермі Брінхільд сталася пожежа: він перебував за кілька кілометрів від ферми в іншої своєї коханки. Але поліцейські йому не повірили й продовжували допити. Зрештою Ламфер зізнався у підпалі, заявивши, що зробив це через ревнощі. Але свою провину у вбивстві невідомої обезголовленої жінки та дітей «чорної вдови» чоловік категорично заперечував.

За звинуваченням у підпалі його засудили до 25 років ув’язнення. У Ламфера в 1909 році діагностували туберкульоз у відкритій формі, і стало зрозуміло, що в ув’язненні він довго не проживе. Але знахідки в Ля-Порте настільки схвилювали американську громадськість, що владі довелося щось сказати. Наприклад, хто саме вбивав людей, останки яких знайшли у силосній ямі, чи справді «Чорна вдова» загинула під час пожежі, скільки саме людей вбили Ламфер і Бель Ганнес. Тиск був настільки серйозним, що американська влада пішла на дуже суперечливий крок: вони вирішили розкрити таємницю сповіді.

У грудні 1909 року Рей Ламфер помер у тюремній лікарні штату Індіана. Перед смертю він сповідався тюремному священику Шнелю. Під тиском громадськості та влади єпископ місцевої єпархії дав дозвіл преподобному Шнелю розголосити таємницю сповіді: Ламфер був лише спільником у злочинах «чорної вдови», вона сама вбивала чоловіків, які відгукувалися на оголошення. А Ламфер лише допомагав позбуватися трупів.

Зізнання Ламфера залишило багато питань без відповіді. Вмираючий чоловік підтвердив висновки психіатрів, які вважали, що він фактично був рабом Беллі Брінхільд і допомагав їй у її кривавих справах. Так Ламфер підтвердив, що він і його коханка дійсно перебували на фермі в ніч пожежі з 27 на 28 квітня 1908 року. За наказом вдови він хлороформом приспав дітей, а потім підпалив будинок. Сама Беллі в цей час інсценувала власне вбивство. Вона наділа на пальці жінки, яка так і залишилася невідомою (за деякими припущеннями, це була служниця з Чикаго, яку Беллі викликала до Ля-Порте за місяць до пожежі), свої обручки. А ще залишила на місці пожежі власний зубний міст. Виявлення протеза переконало експертів у тому, що обезголовлена жінка — це господиня ферми.

Белль Ганнесс та троє її дітей, 1908 рік. Фото: колекція Steven R. Shook / Flickr

«Чорна вдова» не забула й про гроші. Перед пожежею вона тричі знімала зі свого рахунку значні суми.

На думку американського психіатра та криміналіста Мелвіна Райнхарта, який досліджував справу «чорної вдови», Беллі Брінхільд залишилася живою, змінила ім’я та прожила ще довге й щасливе життя. Райнхарт вважав, що Беллі Брінхільд була садисткою, підступною й безжалісною. Пасивний і слабкий Рей Ламфер, мабуть, відповідав схильностям садистки й допомагав їй, тому вона не наважилася вбити його, оскільки розуміла, що знайти другого такого безвідмовного раба буде дуже важко. Крім того, пізніший аналіз поведінки Ламфера дозволив зробити висновок, що він розраховував уникнути покарання за пожежу. І, ймовірно, планував зустрітися зі своєю господинею, коли все заспокоїться.

У Беллі Брінхільд, згідно з теорією Райнхарта, криваві періоди вбивств мали чергуватися з періодами ремісії, прояснення, коли до неї поверталася здатність адекватно сприймати й оцінювати те, що відбувається.

Після зникнення з Індіани Беллі, як припустив Райнхарт, могла об’єктивно оцінити ризик, якому вона наражалася через розслідування у Ля-Порті. Криміналіст вважає, що вона мала звернутися до психіатричної клініки, щоб розірвати фатальне коло вбивств. Райнхарт вивчив архіви тих років і знайшов кількох пацієнтів у лікарнях різних штатів, які відповідали опису Беллі Брінхільд. Але чи була серед них «чорна вдова», залишається невідомим. Як і Джека-Різника, Беллі Брінхільд так і не спіймали. А чутки та легенди з’являються й досі.

Автор: Максим Леонов

Джерело: Нова газета Європа