26 травня 1953 року в Норильському таборі спалахнуло повстання – найбільший і наймасовіший бунт в історії ГУЛАГу. Рушійною силою протесту були українці. А його лідерами стали в’язні з досвідом підпільної боротьби, переважно колишні упівці.
Повстання тривало два місяці, допоки радянська влада не вдалася до розстрілів в’язнів. І хоч каральна система змогла придушити повстання, учасники бунту сприймали свій виступ як велике досягнення. Табірна адміністрація була змушена піти на деякі поступки. Норильський спротив закінчився перемогою духу і став прикладом для майбутніх борців проти тоталітаризму, зазначає видання “Локальна історія“.
“Навіть свиня не їстиме”
Виправно-трудовий табір у Норильську (“Норильлаг”) почав діяти влітку 1935 року. Довкола селища залягали великі запаси корисних копалин. Однак працювати там було нестерпно. Для робіт за полярним колом вирішили залучити в’язнів.
Поступово промисловий регіон розростався. Якщо 1935 року при таборі працювало 1,2 тисячі в’язнів, то вже 1941-го – майже удвадцятеро більше.
Року 1948 в Норильську створили особливий табір № 2 для політичних в’язнів. Назвали його “Гірський” – “Горлаг”.
У Норильськ відправляли тих в’язнів, яких радянська система вважала особливо небезпечними.
Нас вели в робочу зону – під конвоєм, під собаками. Шаг вправо, шаг влєво – конвой стріляє без прєдупрєждєнія…
– “Чорний ворон” возив нас до вагонів – хлопців, дівчат півтори тисячі загрузили в вагони і ми місяць їхали. Такі воші кинулись в дорозі, що нас загризали. А так води хотіли! Відро води дадуть на день – а 40 чоловік в вагоні на тих нарах, по кружечці не хватало… А баланда така була – овес цілий варений, з тюльки голови плавали. От таке, що навіть пацьо зараз не буде їсти, – розповідала в інтерв’ю “Локальній історії” зв’язкова УПА Любов Кульчицька-Гладюк.
– Приїхали в Норильськ, пристроїли нас в лагер. Наш лагер 6-й називався, жіночий. Там було 4 тисячі дівчат. Ну а хлопців було п’ять лагерів в Норильську, десь до 30 тисяч хлопців було, – пригадувала пані Кульчицька-Гладюк.
“Тіла скидали, як шпали”
Табір містився за полярним колом. Перебувати в ньому було нестерпно важко. Працювати доводилося в екстремальному холоді. На роботу не виходили лише тоді, коли температура сягала 40 градусів морозу.
– Я попадаю в Норильськ, то було десь на кінці серпня. Вже так всюди було мокро, вже сніг розтаював, жижа під ногами – в серпні так, – згадував українець Володимир Ноджак, засуджений за допомогу УПА.
В’язні “Горлагу” видобували руду в шахтах та копальнях, будували та обслуговували заводи, працювали в кар’єрах, зводили саме місто, займалися земляними роботами при прокладанні доріг тощо.
Українські в’язні часто згадують крижану землю Красноярського краю. У ній неможливо було поховати небіжчиків. У Норильську могили викопували в теплу пору року, а потім усю зиму звозили туди померлих.
– Не ховали, а так скидали там на купу. А ховали навесні, вже як розтаяв там мороз. Бо 30 градусів морозу – хто там буде копати? На купу скидали, у штабель скидали, як шпали, – згадував оунівець Василь Безпалько.
“Бандєровци єсть?”
І політичні в’язні, і криміналітет жили та працювали в Норильську поряд. Часто адміністрація табору нацьковувала бандитів на в’язнів сумління.
– Там була 201-ша стройка, і десь там хотіли, шоб наших перебили. Дали тим блатним ножі, то всьо. І конвой попередили: будуть тікати на сітку – без попередження стріляти. Вони думали, шо то наших перестріляють, як то кажуть, бандерів. А оказується, наші вже рознюхали і тоже приготовились. І як началась бійка, то тікали вори, жуліки на сітку – то їх перестіляли. Рано щось 9 чи 10 чоловік на сітці висять, а наші – ні одного. З тих пір ті блатні як приходили – бо їх тоже водили стаями – під ворота приходят, під воротами їх перераховують. “Бандєровци єсть? Якшо єсть бандєровци, ми нє пойдьом“, – розповідав Василь Безпалько.
Кожен в’язень перебував на суворому обліку. Адміністрація присвоювала поневоленим номер для ідентифікації. Бараки замикали. За непослух чекало жорстоке покарання.
– По 12 годин ми на виробництві. Пів табору вивозять на роботу, а пів табору заводять в зону. Обшуки… Такі обшуки, що трясли, шукали, – пригадував оунівець Іван Мирон.
Адміністрація поводилася з в’язнями свавільно.
– Нас вели в робочу зону – під конвоєм, під собаками. Шаг вправо, шаг влєво – конвой стріляє без прєдупрєждєнія. Шось не так – собак на вас спустять, – пригадував Василь Безпалько.
“Я й досі не знаю, хто керував”
Свавілля таборової адміністрації викликало все більше обурення серед в’язнів і підштовхувало їх до спротиву. На рівень непокори вплинула і зміна контингенту в Норильську. У табір прибули ешелони поневолених, які раніше вже брали участь у заворушеннях. Серед них було багато колишніх членів ОУН та воїнів УПА.
Активні в’язні створювали підпільні організації. Вони знаходили способи обмінюватися інформацією одні з одними й намагалися протистояти системі зсередини.
– У нас була, так як би сказати, підпільна організація. Я й досі не знаю, хто нею керував. Я отримував тільки певні вказівки і виконував свої обов’язки… Проводили ми агітацію в який спосіб? Щоби менше працювати, щоб зберегти себе, щоб не перевиконувати плану, виконувати на ту пайку, щоби можна прожити. І вони кого вже знали, кому довіряли, то передавали нам записки, листи, – ділився спогадами в’язень особливого табору № 3 Олексій Данилишин.
Ще одна причина, яка посилила бунтівні настрої, – несправедлива політика помилувань. Після смерти Сталіна 1953 року в Радянському Союзі оголосили велику амністію для в’язнів ГУЛАГу. Втім амністія не поширювалася на тих, кого покарали на 10–25 років неволі, – зокрема, на політичних в’язнів в особливих таборах.
Терпець уривався.
“Сталін помер – і получилась радість”
– А во, з вишки стоїть: ви там пройшли, шось не так сказали, во вийшли-во, то-во… Вже весна йшла, вже, по-моєму, Сталін помер. І получилась радість і співали – а з вишки з автомата потягнув і порозстрілював. То багато було, по жінках стріляли, – згадував Василь Безпалько.
Конкретна подія, яка запустила повстання, трапилася 25 травня 1953 року, коли охоронці вбили в’язнів Жигайлова і Софроника та поранили Дзюбука. Наступного дня вартовий автоматною чергою розстріляв іще трьох в’язнів і поранив сімох.
Ми викопали яму серед зони, таку велику, що, як когось вб’ють, то будемо самі хоронити…
– Хлопці пішли по бараку і так ще начали співати. А скільки можна співати? Тихонько, всякої співали – чи сумних, чи веселих. Веселих не дуже було, але сумних пісень співали. А йшла зміна конвою, а вони були люті дуже (їх так направляли, чи їх так кормили). Той начальник конвою кричить: “Замолчать!”. А наші сидять, бо вони порядку не нарушають та й співають далі. Ну то він автомат на плече – як чергу дав! Там одного волиняка убив тогди на місці, а деякі поранені, – розповідав Іван Мирон.
В’язні 4-го табірного відділення у відповідь на вбивство побратимів припинили роботу на будмайданчику. А на будинку, що добре проглядався в інших зонах, написали: “Нас убивають і морять голодом”.
Керівником повстання 4-ї зони був українець Євген Грицяк. Його етапували до “Горлагу” із Караганди, де він уже брав участь у заворушенні в’язнів проти табірної адміністрації.
– Раз таке діло, то не є жарти – ми тогди перестали робити. Ми перестали роботу, об’являєм забастовку. Мав бути сигнал на обід – а дали сигнал тривоги. І кожен зрозумів по всій площі, де тільки було то. То велика територія була. Булисьмо в робочій зоні, а ті там з тої зони не виходили. Одним словом, забастовка, – пригадував початок страйку Іван Мирон.
Згодом до повстання долучилося і 6-те, жіноче, відділення.
– Рано ми вийшли на розвод. Вже всі стали по п’ять під руки і тримаємось. Така білоруска була, Юля Сафронова. Вийшла напротів, як відкрились ворота. А за воротами – много конвою, з автоматами, з собаками. Вийшла напротів нас, недалеко вахти, і крикнула: “Розходіться по бараках! Наших друзів арештовують – а ми йдемо на них працювати?!”. За п’ять хвилин не стало ні одної людини на розводі. Тільки конвої за вахтою. Ми викопали яму серед зони, таку велику, що, як когось вб’ють, то будемо самі хоронити, – пригадувала Любов Кульчицька-Гладюк.
“То позор був державі”
Першого червня до повстання приєдналося півтори тисячі в’язнів 1-го табірного відділення, 4 червня – каторжани із 3-ї зони. Заворушення охопили всі табірні відділення “Горлагу” і два – “Норильлагу”.
В’язні вивісили над табором чорний прапор із червоною смужкою. Це символізувало пролиту кров.
– Повісили чорний прапор на один барак. Розірвали матрац – і на палку. Дівчата вилізли і поставили прапор. І ми той прапор дуже охороняли. Вони всьо хотіли зняти, бо то позор був державі, – згадувала Любов Кульчицька-Гладюк.
Керівниками повстання у 3-й зоні були лідери двох українських підпільних груп – дисидент і правозахисник Данило Шумук і член ОУН–УПА Степан Семенюк.
Повстання не було хаотичним, а мало чітку схему. Методами протесту були відмова від роботи, голодування, навіть силовий опір.
У Норильську функціонували страйкові комітети. Обов’язки були поділені між в’язнями: окремі люди відповідали за розповсюдження інформації, агітацію та пропаганду, за роботу на кухні, у лазні та пральні, за господарські справи, медчастину тощо. До того ж протестувальники подбали і про культурно-виховну роботу: у таборі проводили репетиції гуртків, хорів, працювали бібліотеки, відбувалися концерти, організовували спортивні змагання.
“Дали знати, що баста”
Представники радянської влади спробували вступити з протестувальниками в переговори. У червні в табір прибула урядова делегація.
– Прийшов у наш лагер заступник міністра кольорової металургії, з Красноярська прилетів. Так дали знати, що баста – ми всі бастуєм. А він був перед тим, десь у 40-х роках чи коли там, начальником “Горлага”. Розказував один зі старих зеків, що колись, як він прилетів туди зі своєю свитою, то в Норильську був і цар і бог. Мав таку натуру, що любив потішитися. Прийде, а вже адміністрація знає, що він хоче – виводить голих доходяг у баню. А він прийде постріляє та потішиться, як тоті вмирають, та й іде собі геть… Тогди лиш я подумав: “Та вони всі такі! Він – заступник міністра кольорової металургії. Та то вся влада така!“, – розповідав Іван Мирон.
На переговорах в’язні висунули вимоги: зменшення робочого дня, дозвіл на листування, звільнення інвалідів тощо. Представники комісії пообіцяли врахувати вимоги повстанців. У відповідь 9 червня в’язні всіх відділень, крім 3-го, Шумука та Семенюка, повернулися на роботу.
Утім радянська влада збрехала. В’язні, які вийшли на роботу, почали зникати. Тих, хто продовжував страйк, морили голодом. Повстання відновилося.
– Почали вони нас “успокаївати” – виганяти за зону, водою поливати. Перший раз як загнали пожарні машини, – ще такий був з Хирова хлопець Володя Іванєйко, і ми вдвойом скочили на ту машину. Ніж в руки – і, я пам’ятаю, шо взявся за перила, щоб вискочити, щоб обрізати шланг – пропав… Я проснувся через 45 днів у місті Казані, у філії психіатричного інституту імені Сербського в палаті… А мене пожарник, як потім хлопці розказували, або лопатою, або топором у голову, – розповідав Володимир Ноджак.
“Який там крик був!”
Радянська влада розробила план придушення опору. Четвертого липня табірна адміністрація виголосила ультиматум 4-му відділенню: або вихід за зону – або розстріл. Щоб уникнути кровопролиття і зберегти людей, Євген Грицяк вирішив усіх вивести.
7 липня сили радянського правопорядку оточили 6-ту жіночу зону.
– Зранку ми вже чули, що скоро щось буде – знаєм, що будуть розбивати нас. Всі приготовились дівчата, повдівались. Всі’смо вийшли на вулицю і обкружили лавами той барак, де прапор висів – ми не хотіли дати зняти той прапор. Вони пустили машини пожарні й нас водою стали обливати. Але ніхто не тронув з місця. Тоді машин виганяють і пускають в зону п’яних солдатів з палками. І ми так бились, як на фронті німці з рускими. Ми собі тоже наготовили дещо. І як випирали за зону, та то було содом і гомора! Який там крик був, який там писк був страшний, як билися – йой, й-йой, йой! Кому руку зламали, кому голову розбили палкою… І нас так виперли за зону. За зоною много конвою з собаками, з автоматами. Обкружили й там стали ділити – кого в штрафний, кого знов в той лагер, – розповідала Любов Кульчицька-Гладюк.
Прийде, а вже адміністрація знає, що він хоче – виводить голих доходяг у баню. А він прийде постріляє та потішиться, як тоті вмирають, та й іде собі геть… Тогди лиш я подумав: “Та вони всі такі! Він – заступник міністра кольорової металургії. Та то вся влада така!”
Найдовше, ще один місяць, трималися каторжани 3-го відділення. До Норильська для боротьби з в’язнями стягнули війська. Четвертого серпня на територію зони ввірвалося чотири вантажівки. Без попередження відкрили вогонь. Загинуло 57 осіб, а ще 98 отримали поранення. Загалом же за час Норильського повстання померло 150 людей – згідно з встановленими даними.
Після придушення повстання тюремна адміністрація ідентифікувала 45 в’язнів як організаторів; 365 – посадили в тюрму, півтора тисячі – перевели до Магадана. Решту ізолювали в нових табірних пунктах.
Умови утримання в’язням дещо полегшили.
– Зняли номера, зняли ґрати з вікон, з дверей зняли замки. І ти міг вночі – захтів, там, в туалєт чи шо – і пішов. А то [раніше] туалєт в секції – бочка, – згадував Василь Безпалько.
Норильське повстання стало першим із трьох масштабних бунтів, що сколихнули ГУЛАГ, і тривало найдовше – 61 день. Дух спротиву ширився від табору до табору. Формувалася традиція опору радянській каральній системі.
Автор: Роксолана Попелюк, історикиня; Локальна історія