Майже 20 тисяч в’язнів Воркутинського виправного табору влітку 1953 року взяли участь у повстанні. Більшість із них – українці, які ще нещодавно боролися з новою владою в лавах УПА. Хоч виступ і закінчився кривавою розправою, однак він таки підірвав основу каральної системи.
Звістка про масовий протест дісталася і до інших таборів ГУЛАГу й надихала людей до спротивуё, згадує видання ЛОКАЛЬНА ІСТОРІЯ.
У нижньому ряду зліва направо: Роман Стахур (брат вбивці Ярослава Галана), Іван Жук, Андрій Тищук, Євген Черкас, решта невідомі, м. Воркута, Комі АРСР, 1954 р.Особистий архів Євгена Черкаса
Місто біля табору
Воркута – один із найбільших та найсмертоносніших радянських таборів. У 1930-х роках тут, за 70 кілометрів від Північного Льодовитого океану, відкрили поклади кам’яного вугілля і нафти. Нова держава знайшла зручний спосіб добувати життєво необхідні ресурси на несприятливих для життя територіях. Першими жителями новоствореного міста стали 1,5 тисячі ув’язнених Ухтинсько-Печорського виправно-трудового табору. Року 1938 створено окремий Воркутинський ВТТ. У його структурі були 3 рудники, залізниця, санітарне містечко, 4 бази, 7 сільгоспів і лісопункти.
Під час війни умови утримання стали суворішими, норми виробітку – більшими. Смертність стрімко зростала – за відчутної нестачі харчів людей примушували до важкої фізичної праці. Року 1943 у СРСР відновлено каторгу. Воркутлаг став одним із чотирьох таборів, у яких діяли каторжні підрозділи з особливо суворим режимом. Тоді ж до табору почали етапувати все більше людей із заходу України, членів ОУН, вояків УПА і просто незгодних з політикою нового режиму. Якщо 1938 року там перебувало 15 009 осіб, то 1951-го – вже 72 940.
“В жовтні ми прибули на Воркуту, то вже сніги такі були, Боже… Вигрузили з поїзда, ще так далеко було йти. Ми стрягнемо по коліна в снігу, легко вбрані. Тут вже виходять біля лагеря, через дріт питаються: “Хто, звідки?”, а ми кричимо: “З Галичини…”, – Євдокія Івахів, зв’язкова УПА.
Річлаг – особливий табір для “політичних”
Року 1948 скасовано каторгу. На основі постанови Ради Міністрів СРСР (№ 416-159 см) створено систему з семи особливих таборів – ГУЛАГ. На території Воркути з околицями діяв табір № 6 – Річковий. Тут було 17 відділень, у яких утримували майже 40 тисяч осіб. Більшість засуджені за 58-ю статтею – “за зраду батьківщини, шпигунство, терор та інші політичні злочини”. 40 % “мешканців” Річлагу становили українці, 18 % – росіяни, 12 % – литовці.
Каторга розпочиналася ще в дорозі. Людей перевозили в набитих товарних вагонах без будь-яких умов. Дорога була довгою: скажімо, від Львова – майже 3 тисячі кілометрів. Шлях міг тривати місяцями. Годували баландою і соленою рибою, після якої конвоїри могли не давати води.
“Дали такі-во, як то колись казали, цебри, шафличок такий дерев’яний тюльки, а води не дали. Люди понаїдалисі риби, пити хочуть. А в тих товарних вагонах нас везли цілий місяць. Забула, яка то область, вже не пам’ятаю. Вночи завезли нас, вагон відчепили від поїзда і в баню нас поведуть. І тогди всі вєщі, хто там що мав коло себе, всі беріть, щоби там зробити прожарку, щоби вуши вас не обсіли. І тоді далі нас в вагон заладували і далі повезли”, – Євдокія Івахів, зв’язкова УПА.
“Етапом до Воркути везли цілий місяць. Хто не витримав – викидали просто з вагона в тундру. А хто витримав – то витримав”, – Степан Петраш (“Данилко”), стрілець УПА.
В’язні особливих таборів мусили носити спецодяг із нашитими номерами. Їх залучали до найважчої і найнебезпечнішої роботи, бараки закривали на ніч, дозволяли відправляти рідним не більше двох листів на рік.
“Ми мали право тільки писати два листи в рік. І якщо писав, то все одно через того “кума” (наглядача) той лист мав перейти, щоб ти нічого лишнього не написав. Писав: “Жив, здоров, живу добре і бувай здоровий” – тоді відправляли. А як щось не по його смаку, не по такому змісті стандартному, значить ти позбавлявся того листа”, – Олексій Данилишин, член молодіжної підпільної організації “Месники”, який відбував покарання в іншому спеціальному таборі в Джезказгані.
Праця і життя в таборі
Влада намагалася максимально використати працю в’язнів, особливо не зважаючи на їхні можливості. Люди працювали на вугільних шахтах, будівництві, лісозаводі, ремонтували залізничні шляхи, виконували бурові та вантажно-розвантажувальні роботи, виробляли товари широкого вжитку.
“Беруть на другий день бригаду – і в шахту. В шахті ще є низ, водозбірник де є, то так-во, хто не знає, там було метрів 600 внизу, така шахта і вода. То там підбирали, є каналізація внизу ще, є, як би сказати, парта, що уголь збирає. А ще внизу таке поробили, що вода стікає і потім викачують. Треба на путь ще штрики вложити, щоб там вагон ще міг пройти, треба ще накидати тую. І дали нам чобітки ґумові, та я беру, дивлюся шо то – води найшло, зимно. Я викрутив, дивлюся – знов найшла вода. Потримали три дні, то я виджу, що я тут не витримаю. Я кажу до того бригадира, а він москаль був, власовець: “Я не піду більше, як не буде нових чобіт”. Він доложив на зоні. Ми прийшли, нас беруть четверо, ті, що відказалися йти в шахту, посадили в БУР (Барак посиленого режиму.- Ред.). Посиділи в БУРі, а в БУРі що є… Ви знаєте, що таке БУР? Стіни голі, і там мороз 40 градусів. Потримали три дні. “Пайдьош в шахту?” – “Ні, не піду я. Дайте чоботи ґумові – підем”. І мене беруть, і нас четверо, тих, що були в БУРі, дали наверха – де уголь, де прохідна є. Ну там хотя сухо було”, – Євген Черкас, зв’язковий ОУН.
Виконавши важку норму виробітку на виробництві, втомлені люди поверталися до бараків, у яких також не було належних умов.
“Привезли нас, дали нам барак свіжий, з дощок. Так дошки били і всередину трачинєм набивали, але знадвору зі снігу робили ті загати, снігу ще так вкладали. Привели нас в той барак, на дошках сніг, ми так там сиділи”, – Євдокія Івахів.
“Ну та холодно було, звичайно, що холодно було, хоч зимою палили, але шо то. Так трохи тепліше було, чим надворі”, – Мирон Амброзевич, член ОУН.
Їжа була нестерпною. Багато респондентів розповідають про сморід від гнилих овочів, який відчувався у табірних їдальнях.
“Баланда була, за м’ясо навіть і говорити нема шо. Риба в основному була і капуста гнила з бочки, бураки кормові”, – Мирон Амброзевич.
Часто в бараки до політв’язнів підселяли кримінальників, так званих “битовиків”. Так табірна адміністрація намагалася залякувати “політичних” та мати вплив зсередини. Але ті давали гідну відсіч.
“Там, де нас було більше, вони не брали активності. Вони як почули, шо бандерівців везуть, то вже: “Начальник, дєлай с намі што хатіш, только бандеровцов нє вєзі”, вже боялисі”, – Мирон Амброзевич.
Попри важкі умови, люди об’єднувалися. Адже разом легше пережити на засланні. Підтримували одні одних під час виконання трудових повинностей, ділилися тим, що отримували в посилках. Навіть святкували разом релігійні свята.
“Нас в жовтню привезли, перше Різдво ми святкуємо. Як виходили на роботу, там була тундра, во такі корчики маленькі. Виламлювалися ті гілляки, туда де з куфайки, де з чого поначіплювали вати і таку ялинку собі зробили. А посилки мали, то з посилок вже собі тримали пшеницю і мак, всьо мали, зробили кутю. Кутю зробили, одна мищина, одна ложка і так, як в причастию, йшла, і щоби всім стало. Та певно тільки українці були, бо як були на роботі, то потім поляки святкували, а ми робили. В свєта Великодні знов, як то першого мая давали кубаси отакий кавальчик (Показує як палець. – Ред.), то вже дівчєта то не їли. Тримали, щоби було на Великдень. То мали посилки якісь, то сі посилками ділили – та й такісмо проживали”, – Євдокія Івахів.
Життя після смерті Сталіна
Навесні 1953 року помер Йосип Сталін. У таборах почалося полегшення, влаштовували масову амністію.
“Везуть нас в Воркуту, ми вже в Інті. Але були хлопці, які служили у військах НКВД, хлопці передали з Москви, що Сталін дуже хворий. Ми прибули четвертого в Воркуту, бараки вже теплі, обгороджені. Не пускают, аби не принести якої зарази, карантін. Рано п’ятого чуєм, Сталін дав дуба, амнестія … всі до п’яти”, – Андрій Лучка, член ОУН на псевдо “Чумак”.
Амністія не стосувалася політичних в’язнів, засуджених на термін від 10 до 25 років. Отже, в’язні Річлагу надалі були змушені жити в умовах суворого обмеження. Це й підсилило протестні настрої. Намір табірної адміністрації зібрати та ізолювати політичних в’язнів тільки посприяв їхньому об’єднанню. Люди підпільно сходилися, обговорювали спільні проблеми, навіть вивчали свою історію.
“Лежав я в больниці, я був кантужений, побитий в шахті, ноги поломані. І оден так з нами став говорити, каже: “Хлопці, ви попередню історію України певно нічо не знаєте”. Кажем: “Нє”. А він каже: “Я сам історик, я не буду вас сі бояти, бо знаю вас вже, я вас буду вчити історію”. Начав вчити, тут мене виписують з больниці, а він каже: “Я не піду тебе там вчити, бо в больниці, то було в больниці, а тепер… Але я тобі даю такий “Декалог” називається, як 10 заповідей Божих, а то є 10 заповідей революційних”… І я то ще читав, читав, а мене старший з барака продав, розумієте. І що – на мій барак ревізія. Я там в однім куті, а барак за сто метрів і йдуть догори, повз мене, всьо перевертають. Я якби був знав, що то на мене, то два крока і я вже надворі. А папір маю в руці, йой, чудо було. На мене охра скаче, а я чого. Правда, ще був молодий, я був сильний. Як щось до мене, я його вдарив, він впав. І каже: “Пошлі, у нєво 25 лєт, єво можна убіть даже, єму всьо ровно”… Там перше слово пише так: “Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за Неї”, та вони за то мене би були певно дотовкли… Так пан Біг дав, що я втік”, – Євстахій Кизима, господарчий УПА.
До Воркути перевели “штрафників” із Камишевського табору. Почалося протистояння з табірною адміністрацією. Люди масово відмовлятися виходити на роботу. Ще пізніше до Річлагу прибули 2 тисячі в’язнів Піщаного табору. Вони також мали значний вплив на протестні настрої.
На початку літа адміністрація виявила на воркутинських шахтах листівки із закликом припинити видобувати вугілля до моменту оголошення амністії. Наприкінці червня на шахті “Капітальна” знайшли листівки із закликами “Не давати вугілля”, “Свободу ув’язненим”. На стіні виробничого відділення шахти № 40 хтось написав: “Не давати вугілля, поки не буде амністії”. Згодом такі самі написи почали з’являтися на вагонетках.
19 липня 350 в’язнів 2-го відділення, які раніше прибули зі Степового табору, відмовилися виходити на роботу. Вони вимагали зустрічі з прокурором і начальником табірного управління та приїзду представника ЦК КПРС з Москви.
“Сиділисмо лиш в лагерах, в камерах, замкнені, закриті і на ніч закривали, під замком сиділи, чи в парашу йшли – і так всьо було в хаті. Тоді приїхав етап з тої Караганди і якийсь такий один організатор зорганізував тую забастовку”, – Євдокія Івахів.
21 липня страйк оголосили в’язні 7-го табірного відділення. Того ж дня в шахті “Капітальна” виявили листівки з вимогами амністії за підписом “Комітету дії”. Одними з перших популярних гасел страйку стали: “Вугілля – Батьківщині, нам – свободу!”, “Буде свобода, буде й вугілля!”.
У вогні повстання
22 липня 1953 року 1,5 тисячі в’язнів першої і другої зміни 2-го табірного відділення Річлагу відмовилися виходити на роботу доти, доки до них не приїде представник ЦК КПРС. Наступного дня кількість страйкарів зросла до 3 тисяч осіб. Повстанці організували штаби, завдяки яким стежили за діями агентури, оперативного складу й адміністрації. Про події дізналися міністр внутрішніх справ Сергій Круглов і голова Ради Міністрів СРСР Георгій Маленков.
24 липня ув’язненим повідомили, що їм надають деякі пільги: 9-годинний робочий день, зняття з одягу номерів, дозволили писати один лист на місяць, бачитися з рідними, переказувати зароблені гроші сім’ям, а також знімати з рахунку до 300 рублів щомісяця. Але люди прагнули свободи. Протести продовжувалися, у таборі вивішували національні прапори.
25 липня до страйкарів приєдналися 400 осіб з 10-го табірного відділення, серед яких переважали українські націоналісти. Наступного дня табірна охорона спробувала ізолювати особливо бунтівних в’язнів. Тоді повстанці напали на штрафний ізолятор і звільнили 77 активних учасників. Охорона вперше застосувала зброю. Двоє осіб загинуло, ще двоє отримали поранення. Але це тільки згуртувало людей.
28 липня до протесту приєдналися в’язні 13-ї зони (шахта № 30). На 29 липня на роботу не вийшли понад 15 тисяч в’язнів табірних відділень № 2, 3, 4, 10, 13 і 16. Представники адміністрації мусили погодитися на приїзд московських чиновників. 29 липня до Воркути прибула комісія МВС СРСР на чолі із заступником міністра, генералом армії Іваном Масленніковим.
“Спиняємо з 30 на 31 липня шахти 7, 29, і Т2, і комісію. Начальство всьо вигнали, вже командуєм ми. Певно 29-го, бо 30 липня була з Москви комісія. Генерал армії Маслєнніков, Руденко і ше та свита”, – Андрій Лучка.
Почалися переговори з комітетом в’язнів. До нього увійшли: від українців – Ю. Левада, від балтійців – Г. Яскунас, від Кавказу та Азії – чеченець А. Мусаєв, від поляків та осіб без громадянства – поляк Ф. Кендзерський і німець Й. Урвіх. Комісія оголосила про ті самі пільги, що були озвучені 24 липня. Інші вимоги проігнорували. Повстанці відмовилися припиняти страйк. У відповідь лунали погрози про застосування сили.
Кривава розправа
31 липня 1953 року адміністрація звернулася по радіо до в’язнів 2-го табірного відділення. Вимагали негайно припинити страйк і вийти із зони. Ввели посилену озброєну охорону. Опинившись в оточенні, повстанці були змушені припинили опір. Групами по 100 осіб їх вивели за табірну зону. Керівників і активних учасників арештували.
1 серпня почався наступ на 10-те табірне відділення. Генеральний прокурор СРСР Руденко прямо перед строєм ув’язнених шахти № 29 застрелив одного з організаторів виступу, поляка Ігнатовича. Щоб стримати натовп, людей поливали водою з пожежної машини. Наглядачі почали стріляти.
“Приїжджають на 29 шахту. Підганяють зразу пожарні, автоматчиків і говорять: “Вийдіть всі з бараків на зону”. Всі вийшли, як вдарили по толпі вогонь – і всьо”, – Андрій Лучка.
За офіційними даними, загинуло 53 особи. Серед них 30 українців, членів ОУН і УПА. Ще 138 осіб дістали поранення. За неофіційними – 130 загиблих та до 400 поранених. Після закінчення операції ізолювали 1122 людини. Проти організаторів масового страйку порушили кримінальну справу. 14 осіб засудили до тривалих термінів позбавлення волі. Понад 300 людей – організаторів, активних учасників і підбурювачів “саботажу” – перевели для утримування в тюремному режимі. Ще майже 900 направили до двох новостворених табірних пунктів.
“Котрі були не винуваті, йшли на праву сторону, а котрі винуваті – на ліву сторону. Ми то назвали “Страшний суд”. І йшли туда і туда. То тих, що були винуваті, їх всіх вивезли потому від нас”, – Євдокія Івахів.
“Приїжджають на нашу шахту, Юрко виходит, питают: “Яка національність?”. А він каже: “В нас одна – політзаключонний”. А той: “Шо українець?”. Берут Юрка, Князєва, отого казказького, литовця і поляка – і в “воронок”, і в Москву. Нас тоди – на штрафний. І нас 4 українці, 3 білоруси, естонец Павло, жид-лікар і москаль йдемо транзітом в Столипін, Кіров, Горькій і в Владимирську закриту”, – Андрій Лучка.
Але повстання мало й позитивні наслідки. У Річковому таборі прийняли деякі полегшення: зняли замки та решітки з бараків, на ув’язнених поширилися заліки робочих днів, а їхні скарги пообіцяли переглянути. Року 1954 особливий табір № 6 Річлаг та Воркутинський ВТТ об’єднали задля економії. Проіснував Воркутинський виправний табір до 1960 року, коли ліквідовано ГУЛАГ.
“На Воркуті то вже були матраци, хоч закривали зразу бараки, але потому вже бараки не замикали на ніч”, – Мирон Амброзевич.
Автор: Роксолана Попелюк, історикиня; ЛОКАЛЬНА ІСТОРІЯ