Анатомія окупації. Російські загарбники загубили секретні документи – вони потрапили до українських журналістів
Після тривалої окупації, запеклих боїв за регіон і, зрештою, успішного контрнаступу українських сил 8 вересня 2022 року Балаклія стає першим великим містом на Харківщині, де піднімають український стяг. Разом з поспішним відступом російських військ місто заговорило. Голосами тих, хто вижив і витримав тортури окупантів.
Нескінченна плетениця свідчень про скоєне російською армією на нині вже деокупованих територіях. Нові розповіді розкривають нові насильницькі методи, до яких вдавались катувальники, щоб примусити мешканців до співпраці або просто покарати за український паспорт. Журналістам проєкту «Схеми» також вдалось встановити особи тих російських окупантів, які намагалися завербувати місцеве населення і вишукували жертв для катівень, а також – декількох співробітників ФСБ, які їх курували.
«Били саме в район серця»
«Весь час у мішку, але я під ногами бачив. Дійшли, сказали, що поріг є, до будівлі довели», – мешканець Балаклії Василь Максимович Срібний згадує, як його вели до катівні.
Навіть з мішком на голові він добре запам’ятав дорогу від воріт до майбутнього місця ув’язнення. Він рахував кроки, намагаючись зорієнтуватися, де він. Вперше після звільнення з ув’язнення, він повернувся і повторив свій шлях зі знімальною групою «Схем».
«Це сходинки, не рахував, скільки їх пройшли. Потім сказали – ще сходинки. Я їх пам’ятаю, металеві, я їх бачив», – розповідає Василь Максимович.
Було 12 серпня – тоді Балаклія вже майже 5 місяців перебувала під російською окупацією. Зрештою чоловік впізнав: будівля, до якої його завели, – це райвідділ поліції.
«5-6 кроків я зробив – і пройшов довгий коридор. Ліворуч – ще довгий коридор. В кінці коридору була кімната. Я не бачив, але пам’ятаю, що кімната була ліворуч. Мене посадили. Переді мною був, як виявилось, слідчий, ще двоє чоловіків були неподалік. На підлозі лежав якийсь чоловік і кричав. Я бачив, як на шию ногою давили йому. І в цей час я повернув обличчя, і мені лівою ногою наступили на цей бік. У мене був міст (зубний протез – ред.), його зламали, кров побігла», – згадує Срібний.
Після цього Василя Максимовича повели коридорами райвідділу далі.
«Тут я стояв, вмивався, доки кров не зупинилась. Мені грубо сказали: «Діду, будеш…», – матом сказав, – «… будеш – ще отримаєш», – згадує чоловік. – І потім повели мене до камери. Ось, «нульовка». Тут було п’ятеро людей в камері, я був шостим. Їсти я вже відмовився, п’ять днів не їв, бо було все у роті порізано. Тільки воду пив».
Раніше в цій будівлі утримували порушників законів України. З приходом російських військ сюди почали запроторювати тих, хто просто мав паспорт з тризубом та не погоджувався з пануванням російського режиму.
Василь Максимович каже, що передавав дані про розташування російських військ, через що, на його думку, його і ув’язнили. А ще – через сина-військовослужбовця, який у липні минулого року отримав державну нагороду – медаль «Захиснику Вітчизни».
«Їм було відомо про все, про сина. Навіть про його поранення, тобто хтось послідовно здавав нас, здавав, здавав», – каже він.
Дитячого тренера з футболу, якого, як він каже про себе сам, знає «вся Балаклія», російські військові 16 серпня російські військові вирішили вивезти з міста. Мовою окупантів – «депортувати». Причина, згадує він: «ваша присутність негативно впливає на жителів міста Балаклія».
З райвідділу його відвезли до одного з російських блокпостів.
«Вийшов водій, навів на мене телефон, а інший чоловік, який був ззаду, приставив пістолет. На якійсь дошці був написаний текст, звісно, проти України. Сказали: «Читайте його». Я читав. І щось я неправильно якесь слово сказав, він мене вдарив рукояткою пістолета по голові. Потім, коли нас висадили, ми сіли ще в якусь машину, яка «депортувала» людей. І сказали: «Ваше щастя, що з вами інші люди їдуть». Тобто, ми не знаємо, що було би далі з нами», – каже Срібний.
Все те, що з ним сталося під час окупації, чоловік ретельно занотовував.
«Це вже 12 серпня, коли мене забрали, я все писав. «Про те, що почали людей закривати в камери, було відомо вже в квітні». «Страху не було, просто виснажувало очікування, коли твоя черга. Страх був за родину, за сина».
Камери райвідділу – не єдине місце, де утримували бранців.
Атовець Геннадій Невьодров з перших днів 2014 року був на війні. У складі 92-ї бригади пройшов Курахове, Авдіївку, Щастя. Наприкінці 2020-го повернувся додому. Більш ніж через рік після повернення – у день його народження – за ним прийшли російські військові.
– На джипі приїхали, забрали мене, одягли мішок, кайданки та повезли «святкувати» день народження, – розповідає Геннадій.
– Вам пояснили, куди ви маєте поїхати і для чого? – запитала журналістка.
– Ні. Нічого не пояснювали – одягли кайданки й мішок та поїхали.
У холодному приміщенні підвалу їх було восьмеро – чоловіки та жінки. Вставати, говорити, просити їсти або пити – лише з дозволу.
«Все залежало від охоронця. Один був з Луганська, казав: «У мене вибір єдиний був: один автобус – в тюрму, для тих, хто не хотів воювати, а другий автобус – на війну проти України». Інший тут був – з позивним «Моряк» – теж з Луганська, охоронець. Я вибачаюсь, але це натуральне бидло, яке в своєму житті нічого не досягло. А тут йому автомат дали. І ще медсестра – «Тигр» позивний у неї. В неї указка була. Якщо тільки щось не так було, ми заговорили голосніше, наприклад, вона заходить і без розбору – хто говорив, хто не говорив – цією указкою давай лупцювати. Хай ще чоловіків, Бог з ними. Але жінку, яка поруч сиділа… в неї губи від крові не встигали висихати», – згадує Геннадій.
Загарбники примушували ув’язнених співати гімн України посеред ночі, після чого казали: «України скоро не буде».
«Україна – все, і гривні ваші теж». Не буду повторювати, як вони казали. «Можете забути, навіть долари не будуть ходити, а тільки євро та рублі», – так казали. Заперечувати їм не можна було – це достатньо боляче відчуваєш, коли заперечуєш», – розповів Геннадій.
У атовця окупанти вимагали його нагороди.
«Кажуть: «Де твої нагороди?». А я кажу: «Які нагороди, хлопці? Ви переплутали». Лежить мій паспорт, він його бере, читає, потім на мене дивиться і питає: «Так ти, що, з Росії?». Я відповів ствердно. Він каже: «І що, ти за Україну воював?». Я кажу йому: «Звісно. А чому ж ні? Я тут живу, у мене тут діти народились, онуки, онучки». Він мені: «Що в тебе, бл***, в голові відбувається?», а я йому: «Це що у вас відбувається?». Вставили мені таку пластину, медичну ніби, щоб рот не закривався. І каже: «Ну що, надумав? Де твої медалі?». Я кажу: «Та немає медалей». І цей ряд зубів пішов «гуляти». Переважно били не по нирках, не кудись в інші місця, а саме в район серця. Робиш «ластівку», тобто одну руку піднімаєш, а іншу тобі пристібають кайданками – і тоді «гасять» туди, де серце», – згадує Геннадій, показуючи, куди його били.
Перебування у підвалі на території райвідділу та тортури у подальшому погіршили здоров’я атовця: «У мене – цукровий діабет, астма, чотири кільця на серці поставили, шунтування зробили». Чоловік замовчав на декілька секунд і попросив: «Можемо вже йти нагору? Важко тут дихати».
З підвалу Геннадія російські військові відпускали і знову повертали. Загалом чотири рази.
«Вчетверте, в останній раз, я вирішив йти. Якби я не пішов на територію, підконтрольну Україні, то, я думаю, вже ми б з вами тут не зустрічались», – каже чоловік.
Вже під час підготовки матеріалу стало відомо, що катування та тортури у підвалі сильно підірвали здоров’я Геннадія. Восени 2022 року чоловік пішов з життя.
Забута секретна флешка
«Наразі нами встановлено більше 20 місць, де катували громадян. Переважна більшість учасників, скажімо, цієї ганебної практики, нами, на жаль, на теперішній час не встановлена. Але ми вживаємо всіх заходів для цього. Ми розуміємо, що це були співробітники Федеральної служби безпеки Російської Федерації, співробітники Головного управління Генштабу, ну і, на жаль, наші колишні співгромадяни – це мешканці так званих «ЛНР/ДНР» (окупованих районів Донбасу – ред.) – представники їхніх силових структур», – розповів начальник Управління СБУ в Харківській області Олександр Куць.
«Схемам» вдалось встановити не тільки підрозділи, які перебували в Балаклії, але й окремих осіб, які чинили розправу над українцями. Серед них – як кадрові військові, так і співробітники ФСБ – російської служби безпеки.
Українські правоохоронці і досі продовжують знаходити місця розташування російських підрозділів. На одному з таких побували «Схеми», це – одне з ремонтних підприємств на околиці Балаклії, яке окупанти перетворили на командний штаб.
«У цьому штабі розташовувалось командування військових РФ. Співробітниками СБУ були вилучені певні документи. На столах досі залишились написи: «група бойового управління авіацією», «начальник служби радіолокаційної боротьби», «командир». Після неймовірного відпрацювання артилерією військовослужбовців України цей штаб був знищений», – розповів прокурор відділу протидії злочинам, вчиненим в умовах збройного конфлікту Харківської обласної прокуратури.
Судячи з наліпок на столах, тут розташовувався і підпорядкований Росії підрозділ – 202-й спеціальний полк угруповання «ЛНР».
Саме про нього розповідали у перехопленій розвідкою розмові один одному окупанти – в той період, коли російська армія та контрольовані нею підрозділи тікали з Балаклії після успішного контрнаступу ЗСУ.
«Будемо тікати. Хорошого тут мало. Ось 202-й полк під Балаклією був…їх відправили, вивезли, а половина в полон потрапила», – казав на перехопленні один з окупантів.
«14 березня на початку шостої години вечора сюди зайшла колона російської армії. І за весь час окупації Балаклії, зокрема підприємства, тут було три ротації: тувинці, потім їх замінили росіяни, а росіян – бойовики «ЛНР», – розповів директор автотранспортного підприємства у Балаклії Володимир Льовочкін, де під час окупації розташовувався командний штаб.
«Там стояли дуже акуратно столи, кожен був підписаний. Багато службової документації. І рівень такий, що, судячи з цього, навіть якісь чутки ходили, що тут один із генералів проводив наради. Це був один з головних їхніх штабів по напрямку. Бо стояв ксерокс, який копіював наші карти. А на них в правому верхньому кутку було написано «Генеральний штаб РФ, цілком таємно», – розповів Льовочкін.
В подібних місцях у Балаклії досі продовжують знаходити документацію російських підрозділів, яка не тільки доводить сам факт їхнього перебування в Україні, але й дає можливість поіменно перелічити окупантів та навіть розслідувати ймовірні воєнні злочини, які фіксували самі ж російські військові. Щоправда, вони цим пишалися.
У розпорядження «Схем» потрапила флешка, яку російські військові при втечі залишили в одному з місць своєї дислокації у Балаклії. Судячи зі змісту, вона належала, ймовірно, одному з заступників командира угруповання військ «Балаклія» з політичної роботи. Забутий окупантами носій містить сотні різноманітних документів. Журналісти їх скопіювали. Наразі оригінал флешки знаходиться у слідства Управління СБУ Харківської області та вивчається в межах кримінального провадження за статтями 437 («Планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни») та 438 («Порушення законів та звичаїв війни») Кримінального кодексу України.
На цій флешці увагу журналістів привернули списки на представлення російських військових до нагород. Те, як командування описує їхні так звані «подвиги», насправді письмово документує, до якого саме способу ведення війни та поводження з місцевими вони вдавались в Балаклії. Колеги з російської служби Радіо Свобода допомогли ідентифікувати декількох з них.
Нагороджувати армійців почали майже одразу – буквально через місяць після того, як вони зайшли в Балаклію. За те, що героїчно не покинули місце роботи, наведення артилерійського вогню на місцевість, мінування території, за «звільнення населеного пункту від збройних формувань українських неонацистів» тощо.
Проте принаймні одному з нагороджених Росією варто було б подякувати і з українського боку.
А саме – прапорщику Пашкєєву Сергію Юрійовичу з міста Сочі. Як він виглядає, «Схеми» поки не встановили. Проте саме завдяки його роботі журналісти змогли дослідити документи окупантів, які проходять під напівсекретним грифом «для службового користування».
30-річний Пашкєєв – начальник секретної частини 9-го мотострілецького полку 18-ї мотострілецької дивізії 11-го армійського корпусу РФ. У квітні його включили до списку тих, хто «найбільше відзначився» за час війни з Україною. Пашкєєва представили до медалі «за військову звитягу»:
«Особисто забезпечив ведення секретного діловодства управління 11-го армійського корпусу та угруповання військ «Балаклія». Під час артилерійського обстрілу командного пункту особисто брав участь в евакуації секретних документів, внаслідок чого не допустив втрати носіїв відомостей, що становлять державну таємницю», – йдеться про Пашкєєва у документі зі списком тих, кого подають на нагородження російськими медалями.
Виходить, саме Пашкєєв особисто мав би забезпечувати охорону державних таємниць, в тому числі на електронних носіях, наприклад, таких, як ця флешка. Але щось пішло не так.
– Чи отримав нагороду прапорщик Пашкєєв Сергій Юрійович? – запитав журналіст «Схем» Георгій Шабаєв в дружини Пашкєєва.
– Наче отримав, – відповіла вона.
– І йому мали ще оформити щомісячну надбавку?
– Все начебто зробили. Він зараз у відрядженні, у нього зв’язку немає.
Аналізуючи тисячі прізвищ російських військових, журналісти намагались знайти відповідь на водночас просте і складне запитання – хто ж відповість за катування мирних мешканців під час окупації?
Хто має нести відповідальність за долю таких, як тренер Василь Срібний, який носить із собою зошит із записаними у ньому спогадами-свідоцтвами про окупацію і катівню в Балаклійському райвідділку?
Хто відповідатиме за те, що виходець з Росії, український атовець Геннадій Невьодров зрештою не пережив наслідків його численних катувань?
Хто вишукував майбутніх жертв, незгодних із окупацією? Та як це довести, враховуючи, що російські війська подекуди забували своїх при втечі з Балаклії, але намагались знищувати важливі для них документи в катівнях?
Угруповання «Балаклія» в обличчях
Ймовірно, відповіді на ці запитання може дати Микола Кліманов. 46-річний полковник з Воронежа – заступник командира з військово-політичної роботи 11-го армійського корпусу РФ, що входить до неформального угруповання військ «Балаклія».
В одному з квітневих списків, представлених до «Ордену мужності», про Кліманова пишуть: «З 25 березня в Балаклії, Савинцях та селах навколо особисто організовував роботу з мирним населенням».
«Робота з мирним населенням» – досить розмите формулювання. Чим же насправді займався Кліманов?
Відповідь можна знайти в інших документах із забутої наспіх секретної флешки: «Особисто організовував взаємодію з органами місцевого самоврядування, роботу з місцевим населенням з виявлення осіб, негативно налаштованих до військовослужбовців ЗС РФ, що дозволило своєчасно повідомляти підрозділи Росгвардії для запобігання впливу на підрозділи ЗС РФ».
З цього виходить, що Кліманов – «особисто» – виявляв так званих «незгодних українців» для «запобігання їхнього впливу» на угруповання військ «Балаклія». А як саме проводилася ця робота, «Схеми» вже чули раніше від Василя Срібного та Геннадія Невьодрова.
Ще один представлений до нагороди армієць, який привернув увагу журналістів, – це 45-річний Володимир Ілліч Чєрнєв. Командир стрілецької роти в луганському 202-му стрілецькому полку, що належить до Південного військового округу РФ. «Схеми» згадували про цей полк раніше, коли потрапили у штаб в Балаклії.
В українських та російських базах є тільки одна людина з таким ім’ям та датою народження, і він – виходець з Луганщини. Закінчив Харківський національний університет Повітряних сил України, але щонайменше від 2018 року він – радник так званого голови угруповання «ЛНР».
На фото в мережі можна знайти, як Чєрнєв відкриває дорогу або із «дружнім візитом» їде в невизнану Південну Осетію. У 2019-му, згідно з повідомленнями медіа окупованої Луганщини, був арештований за хабарництво, а у 2021-му – знову «на арені» – вітає колектив луганського заводу.
Що робив Чєрнєв у 2022-му?
Згідно з віднайденими документами, у травні Чєрнєв як командир стрілкової роти 202-го полку – який вважається як мобілізаційний резерв – був представлений до відомчої нагороди Міноборони РФ – медалі «За бойові відзнаки» – нібито за те, що він особисто створив і повів групу бійців на пошук «коригувальників і диверсантів», та, зрештою, нібито знайшов «азовців».
Це не єдина його нагорода від Росії. Вихідця з Луганщини, що нині воює на боці окупантів, також представили до нагородження медаллю «За військову звитягу» вищого ступеня із грошовим заохоченням та таким формулюванням: «З березня в Балаклії, Борщівці та Вербівці особисто організовував взаємодію з місцевим населенням з виявлення та затримання осіб, негативно налаштованих до військовослужбовців ЗС РФ та народної міліції «ЛНР».
Це були нагороджені російські та підконтрольні Росії військові.
Розсекречені співробітники ФСБ
В’язні катівень, які вижили, часто згадують і про представників ФСБ, які зазвичай присутні в таких місцях ув’язнення. Вони надають інструкції, допитують та намагаються стежити за тим, щоб після відходу або втечі в місцях їхньої дислокації не залишалось жодних слідів, які б допомогли їх ідентифікувати.
І це справді складно. Проте «Схемам», з допомогою російської редакції Радіо Свобода, вдалось поіменно встановити співробітників Федеральної служби безпеки РФ, які орудували в Балаклії.
У процесі вивчення сотень документів з флешки журналісти звернули увагу, що, крім армійських командувачів, нагородні списки зазвичай має підписувати ще одна людина – і це прикомандирований співробітник ФСБ.
Наприклад, начальник відділу ФСБ Росії з прізвищем Панков чи інший – «старший оперуповноважений УФСБ Росії з Балтійського флоту та ВКО (Війська Калінінградської області) майор Мєлєшенко».
Та на електронному документі є тільки місце для підпису. Можливо, співробітник ФСБ не був в Україні, а контролював дії військових на відстані? І, відповідно, не причетний до катувань?
Відповідь на це запитання «Схеми» знайшли фізично. На тому ж підприємстві в Балаклії, яке окупанти перетворили на командний штаб. Увагу журналістів привернув один з документів. Це – такий самий нагородний лист, як і з флешки, але вже фізично підписаний особисто працівником ФСБ Мєлєшенком.
Усього в Росії журналісти знайшли 35 людей з таким прізвищем та першою літерою імені. Та увагу журналістів привернув один чоловік – 36-річний Дмитро Мєлєшенко – випускник військового училища у Єкатеринбурзі, нині зареєстрований за адресою артилерійської бригади у складі Балтійського флоту, яка бере участь у повномасштабному вторгненні Росії в Україну.
Ще один ідентифікований «Схемами» співробітник ФСБ з Балаклії – Павло Каширський.
Його прізвище та посаду журналісти знайшли під нагородними списками танкістів 9-го мотострілецького полку Балтійського флоту. Капітан Каширський представлений як старший оперуповноважений співробітник ФСБ Росії, в/ч 46443 – це військова частина управління ФСБ Росії по Балтійському флоту та військам у Калінінградській області.
Він намагався приховати інформацію про себе у різноманітних базах даних, але журналістам все ж вдалось встановити, що йому 30 років, сам він з міста Черняховськ Калінінградської області. Там же вчився у прикордонному університеті ФСБ.
У соцмережах він підписаний як «Павел Ленин», без жодних світлин.
Та, незважаючи на зусилля співробітника ФСБ залишитись непоміченим, завдяки соцмережі його дружини «Схеми» побачили його справжнє обличчя.
Перше спільне фото з ним вона назвала «генії маскування».
І згодом опублікувала ще декілька знімків з чоловіком.
На флешці журналісти знайшли документи, які не лише підтверджують присутність співробітника ФСБ Каширського в Балаклії, але й говорять про те, що саме він там робив.
У травні його окремо вирішили нагородити так званим «Орденом мужності» за те, що «при формуванні угруповання військ «Балаклія» капітан Каширський П. П. організував залучення посадових осіб адміністрації м. Балаклія до співпраці з командуванням угруповання».
І це легко перевірити. З початку окупації Балаклії міський голова Іван Столбовий заявляв, що не буде співпрацювати з Росією, втім, вже за кілька днів перейшов на бік окупантів – почав агітувати заступників приєднатися до нього та роздавати містянам російську гуманітарку, мовляв, «іншої не буде». Нині в Україні йому повідомили про підозру у держзраді, але перед цим, у квітні, він встиг втекти до Росії.
А Каширський з ФСБ залишився в Балаклії. Та продовжив налагоджувати життя окупантів.
В цей момент вдома, в Калінінграді його чекала дружина, публікувала пости з хештегом «#нетвойне» та розмірковувала:
«Інформація не може бути незалежною. Питання тільки в тому, від чого вона залежить – від об’єктивності та чесності або від оманливої упередженості, ненависті та брехні. Де знайти ці переплетення, як розрубати вузли інформаційної війни мені абсолютно невідомо».
Що робив у цей час її чоловік в Балаклії?
«Особисто забезпечував захист від провокаційних та терористичних загроз, а також інформаційно-пропагандистський супровід», – йдеться в одному з нагородних документів на флешці.
І поки дружина закликала «не йти на поводу у безглуздої, вбивчої ненависті», сидячи у мирному Калінінграді, її чоловік-спецслужбіст продовжував вишукувати жертв у чужому, понівеченому російською армією, окупованому українському місті.
«Встановив вісьмох навідників та коригувальників артилерії противника, шістьох осіб, що пропагують націоналістичні ідеї та агресивно налаштовані проти військовослужбовців ЗС РФ, а також дванадцять пособників ЗСУ, що передавали дані про дислокацію підрозділів угруповання «Балаклія». В ході проведення спеціальних заходів їхня діяльність припинена», – так описуються «досягнення» спецслужбіста.
Про методи роботи з мирним населенням в Балаклії «Схеми» намагались запитати у всіх вищезгаданих військовослужбовців та співробітників ФСБ, проте наразі редакції не вдалося з ними зв’язатися.
Командири
У знайдених на флешці документах часто можна побачити згадку про «угруповання «Балаклія». Фактично це об’єднання різних підрозділів російської армії та підконтрольних їй військових з’єднань, яке курує ФСБ Росії.
Хто командував цим угрупованням та є відповідальним за звірства, скоєні в Балаклії?
Від початку окупації міста документи на нагородження особового складу підписував генерал-майор Андрій Рузинський – офіційно він значиться командувачем 11-го корпусу Балтійського флоту, в Україні керував неформальним угрупованням «Балаклія».
Від травня ще 2018 року – Рузинський під українськими санкціями як учасник війни проти України на Донбасі, а Головне управління розвідки називає його воєнним злочинцем та стверджує, що він особисто причетний до розстрілу цілої родини під час азербайджано-вірменського конфлікту.
Та вже влітку 2022 року новим командувачем неформального військового об’єднання став Іван Попов.
На одному із забутих окупантами документів вказана його посада.
В іншому – Попов відповідає на рапорт, адресований командувачу угруповання.
На російських сайтах чимало схвальних матеріалів про Попова і його бойовий шлях – від «кремлівського курсанта» до «операції з примусу Грузії до миру» і переїзду в окупований Росією Сімферополь.
У 2022-му, як вдалось встановити журналістам, – він почав керувати неформальним угрупованням «Балаклія».
Військовими підрозділами, які на кілька місяців окупували регіон, щоб насадити «русский мир», отримати за це російські ордени за «мужність» і «звитягу» і втекти.
Залишивши по собі руйнування, заміновані території, втрачені та загублені життя.
А також флешку, яка тепер має стати в нагоді як черговий документальний доказ для майбутнього трибуналу над воєнними злочинцями.
«Школи стоять у руїнах, дитсадки, лікарня. Людьми я не можу їх назвати. Люди, я розумію, – це ті, які боронять свій дім, свою землю. Скільки лиха вони наробили…», – казав Геннадій Невьодров.
Автори: Валерія Єгошина, Кіра Толстякова; РАДІО СВОБОДА
Контриб’ютори: Георгій Шабаєв, Марк Крутов, Андрій Сошніков
«Copyright © 2018 RFE/RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода»
Tweet
