Деякі українські медіаменеджери, журналісти й оператори працювали і працюють на пропаганду окупантів, запускають ворожі канали та газети, входять до складу окупаційних керівних органів, які визначали інформаційну політику.
Видання «Детектор медіа», зважаючі на суспільну значимість теми, вирішив зробити власний спецпроєкт, сфокусувавшись виключно на діяльності медійників, які за власним вибором, без примусу, стали розповсюджувати російську пропаганду на тимчасово окупованих територіях. Цим текстом «Детектор медіа» розпочинає спецпроєкт «Медіаколаборанти».
Минулої осені був деокупований Херсон. Тепер у правоохоронців і спецслужб є більше можливостей, щоб опитати свідків, провести розслідування та оцінити те, що відбувалося в окупації. Служба безпеки України вже оголосила перші підозри у співпраці з ворогом. Але кого можна вважати колаборантами? Що спонукало місцевих медійників іти на співпрацю з ворогом? Чи могла вона бути під тиском? Як медійна спільнота ідентифікувала та виявляла зрадників?
Хто такі колаборанти та якою є відповідальність за цей злочин
3 березня 2022 року, за кілька днів після повномасштабного наступу Верховна Рада прийняла закон щодо співпраці з ворогом «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо встановлення кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність». Відповідно до його норм, відповідальність передбачається за таке:
- публічні висловлювання на підтримку збройній агресії, рішенням окупантів, закликають до співпраці, або заперечують факт агресії та окупації;
- добровільне зайняття посад у незаконних органах окупаційної влади;
- пропаганда у закладах освіти;
- передача окупантам матеріальних цінностей;
- організація та проведення референдумів та інших політичних заходів у співпраці з державою-агресором (з’їзди, збори, мітинги, демонстрації, конференції, круглі столи тощо);
- добровільна робота на посадах у незаконних судових і правоохоронних органах і збройних формуваннях окупантів.
Ці норми не є спеціальними для співробітників медіа, вони стосуються всіх. Однак у законі є ще частина 6 статті 111, де передбачена відповідальність саме за інформаційну діяльність у співпраці з державою-агресоркою. Це створення, збирання, одержання, зберігання, використання та поширення відповідної інформації.
Медіаюристка «Платформи прав людини» Людмила Опришко говорить, що ця норма стосується саме медійників:
«Інформаційна діяльність — це є та сама журналістська діяльність. Ця спеціальна правова норма поширюється на журналістів, редакторів тощо, які є громадянами України, але сприяють державі-агресорці в її інформаційній діяльності, виправдовують збройну агресію, окупацію, надають законності та легітимізують її».
Серед покарань за колабораціонізм передбачено:
- позбавлення волі від 10 до 15 років;
- заборона обіймати певні посади;
- виправні роботи, арешт, штрафи, конфіскація майна.
За частиною 6 статті 111 позбавлення волі передбачене на 10—12 років. Однак Людмила Опришко звертає увагу на статтю 436 Кримінального кодексу, де йдеться про виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії Росії проти України.
«Ці статті майже одночасно з’явились у Кримінальному кодексі та за змістом дуже подібні», — каже вона.
Справи відкривають за обома статтями. А вони передбачають різну відповідальність. У 436-й статті передбачене менше позбавлення волі: не 10—12 років, а до 5 років.
«Яку статтю інкримінуватимуть людині — таке покарання вона й отримає у разі доведення її провини фактично за одні й ті самі дії. Бажано було б уніфікувати відповідальність за одні й ті самі діяння», — сказала вона.
Людмила Опришко каже, що кримінальне право має критерії для визначення медійників-колаборантів:
«Вона полягає у виправданні окупації, збройної агресії, інформаційній підтримці збройних формувань тощо. І це діяння має вчинятися з певним умислом. Важливо, щоб це була свідома, а не випадкова діяльність».
Відповідальність можуть нести не лише журналісти та редактори, а всі, хто поширює, готує інформацію. Але є і спірні моменти
«Прибиральниця у цих процесах не задіяна. А монтажер задіяний. Ті, хто організовує трансляцію, може підпадати під поширення інформації, але є спірний момент щодо технічних працівників. За нашим законодавством, фотографів вважають технічними працівниками, але вони задіяні у зборі інформації. І звісно, головне — наявність умислу, щоб був склад кримінального правопорушення. Інколи це чітко видно з сюжету та фото, а інколи нечітко. Доведення умислу — одна зі складових доведення кримінального правопорушення», — сказала Людмила Опришко.
Інколи технічні працівники, які не підпадають під норми спеціалізованої для медіа частини 6 статті 111 закону про колаборантів, можуть нести відповідальність за загальними нормами.
Також, як розказала в інтерв’ю «Радіо Свобода» заступниця міністра юстиції України Валерія Коломієць, у Кримінальному кодексі передбачене таке правило, коли певна дія, яка схожа на злочин, усе ж таки не є злочином, якщо вона зроблена під фізичним чи психологічним примусом, або є дією «у стані крайньої потреби». Таким чином, основним критерієм для визначення колабораціонізму є саме добровільна співпраця з ворогом за згаданими напрямками.
Визначити, чи є людина колаборантом, може лише суд після проведення відповідного розслідування. Такі розслідування зараз веде СБУ, ДБР та Офіс Генпрокурора. У червні 2023 року Служба безпеки оголосила підозри восьми пропагандистам каналу «Таврія», створеного окупантами в Херсоні. Це перша гучна групова справа щодо медійників-колаборантів. Підозри оголошені за частиною 6 статті 111-1 Кримінального кодексу України та передбачають покарання позбавленням волі на строк від 10 до 12 років і конфіскацію майна. Їх звинувачують у створенні організованої злочинної групи для ведення інформаційної діяльності у співпраці з країною-агресором. Підозри оголошені заочно. Адже підозрювані виїхали з підконтрольної Україні території. Підозри оголошені десяткам співробітників медіа. Але це далеко не повний список тих, кого самі херсонські медійники вважають зрадниками. «Детектор медіа» поспілкувався з представником Нацради у Херсоні та місцевими журналістами. І з їх слів ми розказуємо про випадки співпраці медійників із ворогом.
Якою була співпраця медійників з окупантами
До війни у Херсоні було шість каналів: Суспільне, «Херсон плюс», «Твій плюс», «ЯТБ», «Крату» та «ВТВ+». Також в ефірі мовило близько 15 радіостанцій. Лише три з них мали місцеву прописку, однак мовили під брендами великих мереж: ТОВ «ТРК Ваше радіо» — «Радіо Рокс», ТРО «Софія» — «Люкс ФМ», ПП «ТРО Булава» — DJ FM.
Як розказав у коментарі «Детектор медіа» представник Національної ради з питань телебачення та радіомовлення Сергій Мовчан, у перші дні після наступу йому телефонували ліцензіати та питали, що робити:
«Усі були розгублені, бо ніколи не опинялися в такій ситуації. Я всім радив припиняти роботу, бо якщо ворог зайде, то однозначно вимагатиме співпраці, а це неприпустимо. Тому найкраще — зупинити роботу, виїхати або просто розійтися по домах».
Сергій вирішив не виїжджати з Херсона, залишився з літнім батьком і мав змогу виконувати завдання регулятора та стежити за діями окупантів у інформаційному просторі.
«Дві доби нескінченно йшли колони російської техніки через Антонівський міст на Миколаїв. Далі вони увійшли у Херсон», — згадує він.
Російські війська увійшли у місто 1 березня 2022 року. 2 березня вимкнули ефірне мовлення. 3 березня у цифровому мовленні в Херсоні росіяни ввімкнули свої телеканали.
Як розказує Володимир Косюк, директор каналу «Херсон плюс», у перші дні після входження ворожих військ його канал ще мав змогу виходити в ефір. Бо до кабельних мереж окупанти дісталися після 15 березня. Після цього сюжети каналу могли виходити у ютубі та фейсбуці.
«Ліцензіати знову телефонували й запитували про подальші дії. Я їм так само казав, що припиняємо роботу, бо окупант у місті», — каже Сергій Мовчан.
З-поміж каналів, які окупанти не вимкнули, як тільки захопили телевежу в ефірі, залишався «ВТВ+». «Ми тоді ще не розуміли, чому так. А вони як працювали — так і працювали», — каже Володимир Косюк.
Історія каналу «Крату» (Kratu)
Володимир згадує, що 12—13 березня росіяни завезли гуманітарну допомогу, тому що в місті зупинилися всі хлібозаводи, закрилися майже всі магазини. Вони роздавали свої сухпайки та хотіли створити картинку для телебачення.
«Тоді для того, щоб це зняти, усіх операторів, зокрема й наших, почав обдзвонювати власник каналу “Крату” В’ячеслав Горловський. Це був перший прояв колабораціонізму», — вважає Володимир Косюк.
Після цих дзвінків із каналу «Крату» разом з усією командою пішов головний редактор Василь Середюк. Розмову з ним пригадує Сергій Мовчан:
«У перші дні окупації мені телефонував Василь Середюк і сказав: “Схоже, що В’ячеслав Горловський пішов на співпрацю”. Він розказав, що росіяни привезли гуманітарку, і Горловський шукав операторів, щоб зняти пропагандистське відео. Василь сказав, що для нього це неприйнятно та він іде з командою з каналу. Він виклав у фейсбуці допис про те, що не йде на співпрацю з окупантом. А тоді написати таке означало, що до тебе скоро точно прийдуть. Редакція саморозпустилася».
Після цього Сергію Мовчану телефонував і сам Горловський: «Він досить істерично запевняв, що не співпрацює з окупантами. Я цю істерику вислухав і порадив припиняти роботу каналу та намагатися не співпрацювати з росіянами, бо потім все одно доведеться тримати відповідь за кожен крок».
Канал «Крату» не мовив під час окупації, але його власник Горловський, за словами Володимира Косюка, віддав свої будівлі та приміщення каналу для органів влади окупантів. Там сиділи ті, хто прийшов працювати у їхнє так зване міністерство інформполітики.
Історія каналу «ВТВ+» «Детектор медіа» писав про ситуацію з каналом навесні та влітку 2022 року. «ВТВ+» не припинив мовлення, та спершу не транслював відвертої пропаганди. Але згодом в ефірі вийшло кілька інтерв’ю Володимира Сальда, колишнього мера Херсона та нардепа, який перейшов на бік росіян і проголосив себе «очільником Херсонської області» від окупаційної влади. Йому оголосили підозру в державній зраді.
«ВТВ +» входить до Національної асоціації медіа. Торік виконавча директорка НАМ Катерина М’ясникова розказувала, що керівництво каналу проінформувало її про припинення мовлення 2 травня після того, як окупанти намагалися нав’язати свою редакційну політику. До того канал намагався висвітлювати події нейтрально. Директор каналу — Віталій Каменський, власниця мовника — його мати Тетяна Каменська. У червні 2022 року «Детектор медіа» аналізував продукт телеканалу «ВТВ плюс», який входить до НАМ. У матеріалах цього каналу, який мовить російською, легітимізується окупаційна влада, а українські війська називають агресорами. Зокрема в ефірі каналу працює власниця каналу Тетяна Каменська, беручи інтерв’ю у самозваного керівника окупаційної адміністрації Володимира Сальда.
Херсонські журналісти, з якими поговорив «Детектор медіа», не сумніваються в тому, що канал співпрацював з ворогом. Так само вважає і представник Нацради. Сергій Мовчан згадує, що директор «ВТВ+» Віталій Каменський телефонував йому у перші дні після окупації:
«Він так само питав: “Що робити?”. Я йому сказав, що вже всі вимкнулися — то й ти припиняй роботу. Але він сказав, що не хоче, бо має велику бібліотеку україномовного контенту, яку можна й надалі показувати, щоб українська мова була в ефірі. Ще він спитав: “Нічого, якщо ми відійдемо від програмної концепції?”. Я відповів, що це, звісно, нічого, але всі вже припинили мовлення — і до тебе все одно рано чи пізно прийдуть. Він запевняв, що не співпрацюватиме з ворогом, а просто даватиме в ефір україномовний продукт. Це, звісно, звучало смішно. Але тоді всі події довкола були неадекватні та сюрреалістичні».
Після того, як в ефір вийшло інтерв’ю Каменської та Сальда, Сергій проінформував Нацраду та СБУ. А регулятор тоді ж звернувся до РНБО та попросив Верховну Раду дозволити анульовувати ліцензії компаній-колаборантів за власним рішенням із проведенням спрощеної процедури перевірки.
«Тоді Каменські заметушились і почали розказувати, що окупанти захопили студію, сервери тощо. Але нам було зрозуміло, що так вони хотіли замести сліди. Ніхто у це не вірив. Вони від ліцензії не відмовлялися. Натомість написали листа про тимчасове припинення дії ліцензії через те, що вони втратили можливості редакційного контролю. Звісно, це були маніпуляції. Бо вони продовжили працювати надалі, в ефірі виходили пропагандистські сюжети», — говорить Сергій Мовчан. Він пригадує ще кілька дзвінків від Віталія Каменського, який намагався випитати, де саме перебуває представник Нацради, оскільки він не виїжджав: «Коли я сказав, що в Херсоні — він випитував, де саме. Я сказав, що вдома, хоча на той час жив у батька. Після цього на його дзвінки я вже не відповідав, як і на інші. Бо це був той час, коли було незрозуміло, хто наш, хто чужий. Це з часом все стало очевидно».
Місцеві медійники зустрічалися з Віталієм Каменським в окупації.
Наприклад, херсонська журналістка Оксана Наумова одного разу перестріла його на вулиці:
«Мені він розказував, що каналом керує не він, а окупанти. Але його мати Тетяна писала всі інтерв’ю з колаборантами з посмішкою, з заграванням в ефірі. Я бачила, як виглядають люди, яких змушують до співпраці. А це було інше. Адже навіть до окупації представники “Опоблоку” не вилазили з їх студії. Їх постійним гостем був Сальдо».
Володимир Косюк також зустрічав Віталія Каменського у костюмі з краваткою та паперами, коли той ішов у окупаційну адміністрацію, а журналісти його каналу ходили з камерами по місту. А це був час, коли така відкрита робота медійників стала небезпечною. Володимир згадує, що 5 та 9 березня 2022 року у Херсоні проходили акції спротиву, під час них у знімальних груп його каналу росіяни розбили два комплекти апаратури. За кілька днів після цієї пригоди колектив зібрався на редакційну нараду, де було прийнято рішення, що з відеокамерою та мікрофоном з’являтися у Херсоні небезпечно для життя:
«Тому другу половину березня та у квітні ми записували інтерв’ю на квартирах і підвалах, і намагалися ніде не світитися, бути непомітними у натовпі, надягали непримітний одяг, кепку тощо. А вони як працювали — так і працювали. У середині березня в них в ефірі з’явились замальовки блогера Кості Шульги про те, що в Херсоні все потроху починає працювати, транспорт їздить, двірники замітають тощо. Це стало першим дзвіночком».
Наприкінці березня — на початку квітня Володимир дізнався від колег, що Каменський обдзвонює медійників і запрошує на роботу, розширяє штат, набирає колектив, має фінансування, бо канал не вимикають і він «усе порішав»:
«Прояви російських наративів і любові до СРСР в ефірі каналу були вже давно. “ВТВ+” був найулюбленішим місцем для Володимира Сальда, Партії регіонів, потім ОПЗЖ. Саме створення каналу “ВТВ+” у 2005 році пов’язували з Сальдом. Він брав у цьому участь опосередковано. Але всі тоді вважали “ВТВ+” його каналом. Усе вказувало на те, що Тетяна Каменська, власниця “ВТВ+”, та її син Віталій, директор каналу, почали працювати з окупаційною владою».
За словами Сергія Мовчана, «ВТВ+» припинив мовлення влітку, власниця та директор виїхали десь у той час, коли окупанти запустили «Таврію».
Окупаційний канал «Таврія»
Цей канал росіяни намагалися створити з весни на базі філії Суспільного мовника, яку вони захопили та пограбували. Як писав «Детектор медіа», знайти кадри для «Таврії» було непросто. Із сюжету про «Таврію», який вийшов у червні на російському телебаченні, стало відомо, що адміністраторкою каналу призначили колишню прибиральницю Суспільного Лілію Макарову. Жінку впізнав менеджер філії «Суспільне Херсон» Михайло Сваричевський:
«Жодного стосунку до трудового колективу філії вона не має. Лілія працювала у нас прибиральницею за угодою».
Згодом канал очолив Ісмаїл Абдуллаєв, який раніше керував пропагандистською телекомпанією «Оплот». Головною редакторкою стала Ганна Коробова, колишня співробітниця херсонської філії Суспільного. Також на каналі «Таврія» працювали: Руслан Вознесенський — оператором, Юлія Сипко — ведучою, Данило Санітар та Ольга Тетеря — журналістами.
За інформацією СБУ, Євген Бриков очолював орган управління інформаційно-медійної сфери в окупаційній адміністрації Херсонської області, а росіянин, очільник каналу «Санкт-Петербург» Олександр Малькевич був організатором створення пропагандистських медіа в Херсоні. Усім згаданим медійникам СБУ оголосила підозри. Цей канал проіснував до осені.
Серед причетних до цього медіа Сергій Мовчан називає радійницю Оксану Коріну, яка, за його словами, пішла на співпрацю з ворогом:
«Вона знала херсонську медійну спільноту. Вона пропонувала роботу за хорошу зарплату. Фактично вона обіймала посаду “заступника міністра інформаційної політики” в окупантів. А “міністром” був Євген Бриков. Вони коло себе згуртували свою команду. І коли росіяни тікали у листопаді, то вони поїхали з ними».
Окрім каналу окупанти видавали і свої газети: «Надднепрянскую правду» й «Каховский вестник». За словами херсонських медійників, із якими спілкувався «Детектор медіа», першу роблять місцеві колаборанти, другу — команда з Криму. «Надднепрянской правдой» керує її колишній головний редактор Олег Грушко.
Як місцеві журналісти ідентифікували зрадників
Журналістка Оксана Наумова каже, що Херсон — маленьке місто, а «під час окупації цей світ ще дужче звузився, все було на видноті»: «Ми знали, хто співпрацює з окупантами, бо це просто відбувалося на наших очах».
Редакторка херсонського видання «Кавун. Сіті» Євгенія Вірлич говорить, що багатьох із тих, хто пішов на співпрацю з ворогом, журналісти знали особисто: «Наприклад, Сальдо, Стремоусов, Семенчеви (батько та син) тощо. Ми розуміли, що це — люди, які протягом багатьох років просували російські або радянські наративи, активно протистояли українським наративам. Наприклад, Сальдо — триразовий мер Херсона, завжди активно підтримував наративи щодо Потьомкіна та Катерини II. А коли йшлося про голосування щодо внесення до програми культурних заходів у Херсоні вшанування дати 30 червня — Акту відновлення української держави, то разом зі своєю фракцією Сальдо зробив усе можливе, аби цю дату не внесли до переліку). Зрештою, скориставшись загальним хаосом і загальними неглибокими знаннями історії у депутатів, вони свого досягли. І таких випадків було дуже багато. Передусім, ми розуміли, що людина — колаборант(ка), коли він або вона застосовували традиційні фрази росіян, наприклад, “не все так однозначно” або “а що Україна зробила” щодо певного питання».
Як каже Євгенія Вірлич, з 24 лютого 2022 року кольору в стосунках уже не було: або біле — або чорне.
«І це зрештою врятувало. Риторика людей свідчила про позицію: колаборанти пропонували, наприклад, домовлятися; вони одними з перших говорили про те, що треба якось співіснувати в єдиному полі тощо. Особливо перші місяці окупації це означало, що людина підтримує росіян. Про “співіснувати” публічно йшлося вже ближче до осені, коли у людей реально поставало питання про те, як далі існувати в окупації. І навіть у цих умовах у приватних бесідах проукраїнськи налаштовані люди завжди чітко висловлювали свою позицію. Напівтонів не було», — каже Євгенія.
Своєрідним маркером, за словами Оксани Наумової, стала українська мова: «Херсон на 90% завжди був російськомовним містом. Але під час окупації всі проукраїнські медійники, які залишились у Херсоні, перейшли на українську мову». Це був своєрідний пароль, який дозволяв ідентифікувати своїх. Так, до речі, робили не тільки медійники, а й власники кав’ярень тощо.
Володимир Косюк каже, що журналістська спільнота у своїй більшості заявила про українську позицію дуже агресивно. Будь-які спроби навіть у соцмережах сказати «ми за мир» сприймалися дуже різко: «Це було не просто засудження — це презирство, ненависть до людей, які навіть подумали про співпрацю з окупантами. Вони боялися щось написати чи прокоментувати».
Євгенія Вірлич каже, що про колаборантів намагалися повідомляти СБУ всіма можливими способами: «Звісно, це було важко — і морально, і фізично. Морально — бо це часто були близькі люди. Фізично — бо в окупації не так і легко повідомити про колаборанта: завжди є ризик, що росіяни знайдуть цю інформацію — і тоді є ризик не вижити чи потрапити до полону. У тих, хто пережив окупацію, й зараз напівтонів немає: люди дуже чітко формулюють свої думки та своє ставлення. Надто багато пережили, аби бути толерантними та з розумінням ставитися до когось, хто свідомо перейшов на бік ворога».
Журналісти, які працювали на окупантів, як розказують співрозмовники «ДМ», ходили відкрито з камерами, знімали сюжети. Це тоді, коли оператори «Херсона плюс» працювали потайки: прикладали мобільний до живота і знімали.
При цьому ті, хто працював на окупаційних каналах, не підписували своїми іменами сюжети, не робили стендапів. Певно через те, що боялися партизанів і через жорстку позицію проукраїнської медійної спільноти.
«Херсон — маленьке місто, легко впізнати голос колег. Часом вони не приховували свою позицію у соцмережах. Інколи їм вистачало нахабства залазити на мою проукраїнську сторінку у фейсбуці та щось там коментувати. Можливо, всі ці процеси були неочевидні збоку. Але вони були однозначні в середині бульбашки», — каже Оксана Наумова.
Володимир Косюк говорить, що може назвати десяток людей, які точно працювали і на «ВТВ+», і на окупаційному каналі «Таврія». Наприклад головна редакторка каналу Ганна Коробова — це дружина оператора, який колись працював на «Херсон плюс».
Чи співпрацювали медійники з ворогом із примусу
Медійники, з якими говорив «ДМ», кажуть, що їм не відомі випадки, коли журналісти чи оператори погоджувалися на співпрацю з примусу. За словами Оксани Наумової, у Херсоні залишилося небагато журналістів. Це або ті, хто хотів доносити інформацію про життя в окупації та працював «з-під поли», й ті, хто мав особисті причини залишитись у місті, або готові співпрацювати з окупантами.
Альтернатив уникнути цієї співпраці, за її словами, було багато. Деякі видання виїхали з перших днів окупації, редакції базувалися на заході України й могли нараховувати зарплату тим, хто лишався і таємно працював. Так само робили й центральні канали. За словами Оксани, дехто жив на свої заощадження, а дехто шукав іншу роботу: «У мене є знайомий оператор, який працював на “ВТВ+”. Він не пішов на співпрацю з ворогом, а став торгувати на ринку. Не знаю, як треба голодувати, щоб за гроші піти працювати на рашистів. У Херсоні не було голоду. Херсонщина — житниця України. Фермери не могли вивозити урожай за межі Херсонської області та все розпродували на херсонському ринку. Овочі коштували копійки. Прожити можна було. Окрім цього, працювали волонтерські штаби, які давали їжу людям.
Можна йти працювати на ринок абощо. У мене навіть думки не було, щоб піти взяти крупу з рук убивць. Виправдати співпрацю я не можу. На жаль».
До Оксани приходили російські спецслужби та пропонували співпрацю, але не за фахом. Вони хотіли, щоб вона доносила на партизанів. «Через два дні після цього я поїхала», — каже вона.
Серед основних причин, які спонукали медійників іти на співпрацю з окупантами, такі:
- ідейні переконання;
- близькість до керівників окупаційної влади;
- завербовані агенти;
- нереалізовані амбіції;
- гроші.
За словами Оксани, у росіян не було потреби змушувати до співпраці журналістів, бо вистачало тих, хто йшов на це добровільно. Окрім цього приїжджали команди з Криму:
«Мені здається, що до співпраці з ворогом спонукали ідейні переконання. Хтось із медійних зрадників Херсона народився у Рашці, хтось був агентом під прикриттям і не приховував цього (наприклад, це Геннадій та Олена Шелестенки)».
Володимир Косюк також наголошує, що не знає випадків колаборантства з примусу. Він говорить, що не повірить жодній людині, журналісту, який розказував би, що його чи її примусили співпрацювати з ворогом.
«Змусити можна двірника, вантажника, а примусити писати та думати неможливо. Я впевнений, що здебільшого було троє людей, які запрошували працювати на окупантів. Це Сальдо, Стремоусов і Віталій Булюк. Ці люди досить відомі у медійному середовищі та постійно спілкувалися з журналістами. І виходить, що ті, хто раніше жив на їхні подачки, пішли на співпрацю. Це були особисті домовленості», — каже він.
А приклад його каналу свідчить про те, що журналісти мали змогу працювати у Херсоні навіть під час окупації: «Міжнародні організації підтримували журналістів у Херсоні. Центральні ЗМІ постійно робили запити на відео, фото, тексти про Херсон. Домовитися дистанційно про співпрацю можна було не тільки з українськими та європейськими медіа. Ми співпрацювали навіть із японським телебаченням. Той, хто звик працювати, міг це робити».
Володимиру та його дружині журналістці Ірині Мезенцевій окупанти співпрацю не пропонували, бо не знайшли їх у Херсоні. Медійники всім казали, що вони виїхали — і це певно спиняло окупантів від наполегливих пошуків.
«Ми лишалися у Херсоні, але всім сказали, що виїхали. Ми жили там, де не прописані, час від часу виїжджали у село. Бо інакше було небезпечно. До мене їхні спецслужби не приходили. Хоча мене особисто добре знає і Володимир Сальдо, і Кирило Стремоусов. Вони мені не телефонували, бо знали, куди я їх пошлю. Свою позицію ми оголосили одразу», — розказав він.
Євгенія Вірлич каже, що були ті, кого змушували працювати на ворога. У таких випадках люди йшли на цей крок, щоб урятувати життя, але при першій нагоді виїздили на підконтрольну Україні територію: «Здебільшого люди йшли на співпрацю свідомо — це винятково переконання. Ніколи не повірю, що когось змусили всі 8,5 місяця окупації Херсона співпрацювати. Ті, кого змушували на камеру казати проросійські речі в полоні, опинившись на волі, виїздили та говорили одразу про те, що з ними сталося — і це правильно з точки зору закону та здорового глузду». Винятки, за її словами, могли бути серед жителів лівого берега Херсонщини, яким після підриву мостів не так легко було виїхати. Але і там люди чітко ідентифікують колаборантів.
Євгенії співпрацювати окупанти не пропонували: «На редакційну пошту надходили листи щодо того, що незабаром тут буде Росія, ми маємо працювати на росіян і за російським законодавством, але безпосередньо на мене з пропозицією роботи на окупантів ніхто не виходив. Можливо, не змогли зв’язатися, бо в окупації я дуже уважно ставилася до дзвінків. Також чимало часу я провела без зв’язку взагалі або з російським зв’язком. Тож може чогось і не знаю. Але повторюся: пропозицій не було».
Але при цьому були випадки, коли Євгенію намагалися виманити з дому. За таким принципом у Херсоні викрадали активістів, журналістів, інших активних проукраїнських людей: «Телефонував хтось знайомий, якому більш-менш довіряли, і просив про зустріч або пропонував щось термінове зробити. Робив він це під примусом росіян. Такі спроби були — щонайменше три. Але спочатку якесь внутрішнє відчуття спиняло, потім уже знала, що саме так виманювали людей. Відповідала чемно, щось вигадувала дуже логічне. Не можу казати, хто це був, але в жодному разі не тримаю зла на цих людей — я розумію, чому вони так робили, бо під тиском окупантів багато чого можна зробити, чого ніколи не зробиш у мирному житті. Не знаю, як би я чинила під їхнім тиском, чесно».
За словами Сергія Мовчана, основна мотивація для співпраці з ворогом — це ідейна та фінансова складова. На це погоджувалися нереалізовані амбітні люди, «які вирішили, що їх недооцінювали, а зараз відкривається вікно можливостей, і потрібно встигнути туди вскочити»: «Але досі не можу зрозуміти деяких із цих людей. Це заслужені журналісти, люди, які багато років працювали у медійному просторі. Думаю, що деякі з них, наприклад Корінна та Бриков, були завербовані ще за кілька років до війни. Вони всі ці роки отримували кошти. Оксана, думаю, співпрацювала з депутатами з ОПЗЖ і Булюком. Так само і Бриков. Він мав свій сайт “Любимый Херсон” — і ми ще раніше дивувалися, звідки фінансування на сайт і на богемне життя. Бо він купив дорогу автівку, ходив по рестораціях, постійно їздив на курорти».
Є ще одна категорія людей, за словами Євгенії Вірлич, так звані любителі «халяви»: «Їх було не так щоб багато, але і не мало. Це ті люди, яким все одно, за якої влади отримувати гроші. Відтак ішли працювати, спокусившись на гроші. Деякі виїхали разом із росіянами, хтось лишився й досі у Херсоні. Частина таких людей уже у вишиванках».
Володимир Косюк розказує, що на окупаційних каналах платили хороші гроші, особливо за херсонськими мірками. Навіть молодим журналістам на «Таврії» пропонували зарплату 54 тисячі рублів (на той час за їхнім курсом це було понад 30 тисяч гривень), а керівний склад отримував сотню тисяч.
Чи могли проукраїнські журналісти працювати в окупованому Херсоні та як саме
Тиск на медійників у окупації був постійний. Улітку 2022 року затримали Анджелу Слободян із ТРК «Україна» (зараз вона кореспондентка каналу «Ми — Україна»), вона місяць провела у катівні. Також у полоні був каховський журналіст Олег Батурін.
Спецслужби погрожували та чинили психологічний тиск. «Постійно в інформполі з’являлися повідомлення про те, що знайдуть кожного українського журналіста, кожного, «хто працює на Сороса», «грантожерів» і таке інше. Про це зокрема Стремоусов говорив. Важко було це сприймати. Втім, це наша земля і наш дім. Чому ми маємо полишати її або вірити пропаганді? Також листи приходили на пошту із погрозами, що незабаром Росія охопить все й треба працювати за російськими законами. Я ігнорувала. Але було важко. Також кілька цілком українських журналістів і блогерів теж долучалися до “поливання” нас, поки ми були в окупації. Не скажу, щоб це було важко: скоріше смішно. Але таке було», — згадує Євгенія.
Вона розказує, що певний час у неї виходило вдавати, що вона виїхала з Херсона. Цьому сприяли й плітки, які поширювали вороги про її виїзд у Польщу в перші дні окупації. Де саме вона перебуває, знало небагато людей. Утім згодом її помітив місцевий журналіст Олег Грушко, який очолив одну з окупаційних газет.
«Він багато років не приховував своєї ненависті до України та любові до Росії. За кілька днів нас уже дуже сильно шукали. Ми почали змінювати локації. Ми попередньо потурбувалися про такі оселі — знову ж таки, друзі допомогли, які знали, де ми. Залишали ключі. Оскільки нас шукали, але напряму адресно не погрожували, ми розуміли, що якщо нас знайдуть, то, скоріш за все, вмовляти співпрацювати не будуть: або полон, або вб’ють. Принаймні це наші думки були такі й друзі також підтримували такий хід думок», — каже Євгенія Вірлич.
Вона хотіла залишитись у Херсоні до самої деокупації, але змушена була виїхати: «Одного вечора через прочинене вікно ми почули, як росгвардійці (ми бачили, як вони ходили в мікрорайоні) запитували у сусідів, чи не бачили вони таку собі Вірлич тут. Сусідки, які доглядали за квітами у дворі, сказали, що не знають таку й ніколи тут не бачили. Не знаю, чи показували їм фото — я лише чула. Але це був дзвіночок, щоб виїжджати — тут таки знайшли перевізника та зранку виїхали. Ми морально були до цього готові, наплічники вже були складені. Але до останнього думали, що минеться Я дуже прив’язана до дому і мені боляче, що я досі не можу туди дістатися. Я страждала і від підриву Каховської ГЕС, але то вже інша історія. Загалом для херсонців, які пережили окупацію, питання, чому вони не виїхали, майже завжди має схожу відповідь: це наш дім — чому ми маємо його кидати? Власне, у мене те саме. Лише коли була пряма загроза життю, ми вирішили, що краще буде виїхати. Бо нічого дорожчого за життя у нас не було й немає».
Роботу її видання підтримували й донори, і колеги, і наші читачі.
Володимир Косюк і його дружина Ірина Мезенцева продовжували працювати в Херсоні та своєю зухвалістю переконали окупантів, що вони нібито виїхали на підконтрольну Україні територію. Вони разом із командою «Херсона плюс» створили волонтерську команду херсонських журналістів. Далі до неї доєднувалися співробітники інших видань.
«Нас підтримали різні організації: і українські, і міжнародні. Це й IREX, і ІМІ. Також ми запустили три журналістські проєкти за підтримки ГО “Інтерньюз-Україна”. Це була серйозна фінансова підтримка. Наші проєкти: “Вижити в окупації”, “Голос окупованого Херсона”, “Херсонські плавні в окупації”. Ми продовжували знімати підпільно: як вводили російські рублі, як відкривали російські банки, як “віджали” найбільші супермаркети. Ходили знімали на ринок, де російські військові проганяли бабусь, які торгували за гривні. Знімали “референдум”, коли людина з ксерокопією паспорта могла голосувати на кожному перехресті», — каже Володимир.
За його словами, ФСБ приходила до їхнього відеоінженера та шукала його з дружиною.
«Знаєте, чому окупанти повірили, що ми виїхали? Бо ми так відверто працювали у них перед носом. Ми не закривали свої обличчя, щодня давали інтерв’ю усім ЗМІ, публікували матеріали у соцмережах і на сайті. На нас були кібератаки. Так нахабно в окупації ніхто не може працювати. Зараз ми продовжуємо працювати як журналісти та як волонтери. Напевно, ми вже це не покинемо. Бо нас знають як волонтерську команду та довіряють нам. Коли ми приїжджаємо робити наші сюжети, ми ще й привозимо допомогу людям одразу в руки. Раніше ніколи не думала, що це можна поєднувати. А зараз навіть не знаю, як ми без цього жили. Мені таке поєднання дуже до серця. Бо ми реально допомагаємо людям», — каже Ірина Мезенцева.
За останній рік, як розказує Володимир, «Херсон плюс» реалізував стільки грантових проєктів, скільки не мав за останні п’ять років. Видання продовжує працювати на ці кошти.
Євгенія Вірлич розказує, що її видання підтримували читачі, друзі та знайомі, просили реквізити картки, щоб надіслати гроші.
«В окупації дуже швидко летіли дні. Я також це для себе відмітила. Робота була і є — і я радію цьому. Відтак, поки працюєш, не думаєш про ФСБ і Росгвардію, які у тебе під домом. До речі, в окупації я готувалася до іспитів, аби вступити до ЧНУ імені Петра Могили до Миколаєва. Я захотіла продовжити справу свого дідуся-історика Августа Вірлича: він — Почесний громадянин Херсона, відомий у нас правозахисник і краєзнавець. Він залишив величезний архів, який, до речі, пережив окупацію. Я вивезла його 10 грудня 2022 року — тоді вперше приїхала на Херсонщину після окупації. Тож поки у мене під вікнами вешталися росгвардійці та ФСБ, я готувалася до іспитів», — каже вона. Вступити Євгенії вдалося після виїзду з Херсона. Журналістка Оксана Наумова зараз працює у «Детекторі медіа» та пише для сайту «ДМ. Суспільне». А представник Нацради Сергій Мовчан попри регулярні обстріли лишається у Херсоні.
Зараз у місті вже працюють загальнонаціональні канали та радіостанції. А місцеві мовники поки що не мають змоги відновити роботу у Херсоні, бо інтенсивність обстрілів дуже висока й у місті постійно гинуть люди. Ті, хто зі слів співрозмовників ДМ, співпрацював у ворожих медіа здебільшого виїхали або зникли. Дехто пішов на співпрацю з СБУ.
Автор: Наталія Данькова
Джерело: MEDIASAPIENS