Російські живодери в селі Лукашівка: 160 убитих корів, сплюндроване село та штаб окупантів у місцевій столітній церкві
Селу Лукашівка, що поблизу Чернігова, судилося стати прифронтовою зоною під час наступу російських військ. Майже увесь березень місцеві мешканці жили в окупації: тут мало не в кожному дворі стояв “припаркований” ворожий танк, щоденно велися артилерійські дуелі.
Окупанти наробили біди й мешканцям Лукашівки, і місцевому агрогосподарству “Напорівське”, яке до війни було провідним на Чернігівщині. Його власник – Григорій Ткаченко – активно допомагав українським військовим та роздавав молоко і продукти місцевим мешканцям у перші дні наступу. Тепер фермер, підраховуючи шалені збитки, відновлює господарство та село й намагається зберегти колектив, зазначає видання НОВИНАРНЯ.
“Росія вся посічена, а Україна – цілісінька!”
Будівля “контори” колись успішного на Чернігівщині агрогосподарства “Напорівське” зараз нагадує залатане решето: чисельні сліди від обстрілів на стінах, дверях, побита покрівля та вікна, у кутку – пошматований, обгорілий державний стяг.
Прапор стояв на вершечку зерносушильного комплексу – на найвищій точці підприємства. Росіянам він надто муляв око, тож вони цілились у стяг із танків. Але працівникам таки вдалося його врятувати й зберегти – тепер це майже музейний експонат. Бережуть для історії.
Колектив господарства саме напередодні широкомасштабного вторгнення росіян мав переїжджати у відремонтовану двоповерхову будівлю неподалік. 23 лютого, за іронією долі, якраз встановили останні металопластикові вікна.
Тепер про переїзд й годі думати – нова, але розбомблена будівля годиться хіба для зйомок фільмів про війну. Колектив працює старому приміщенні. Те, що воно вціліло, вже успіх: росіяни, відступаючи, замінували “контору”, розікрали всю техніку, розкидали документи.
Бухгалтер пані Оксана показує нам карту світу на одній зі стін свого кабінету: “Спершу думали її зняти – постріляна ж геть, вся у дірках! Але потім вирішили залишити, як є. Бачте, яка тут Росія посічена? Шкода, що “у Москву” не влучили. А Україна ж – цілісінька! Тому хай висить!”
Тепер ця “вціліла” українська земля на карті світу – як символ відродження Лукашівки після мордувань.
- Херсонські «Бучі»: і забирали машини, і ґвалтували дівчат, і розстрілювали. Історія евакуації людини
Делегації з Франції приїздили на Чернігівщину вивчати досвід господарництва
Григорій та Валентина Ткаченки
Свій аграрний бізнес Григорій Ткаченко розпочинав із дружиною 17 років тому. Тоді у подружжя було всього шість гектарів землі та сім корів.
За ці роки “Напорівське” розрослося до рівня потужного агрогосподарства: на 1500 гектарах землі пан Григорій вирощував озиму пшеницю, кукурудзу, соняшник, картоплю. Мав фруктовий сад та ягоди. Виростив і неабияке стадо корів (понад 300 голів!) та створив сучасну молочну ферму.
“До війни я пройшов курс навчання ведення тваринництва в Латвії, був у Франції. Там багато чого навчився і реалізував у себе на підприємстві”, – розповідає фермер. До бізнесмена на Чернігівщину неодноразово приїздили іноземні делегації (зокрема, французи) – вивчати досвід господарництва.
Але все це змінилося 24 лютого – фактично з перших днів Чернігівщина зазнала атаки російської армії. Лукашівці не пощастило з географією.
“Ми знаходимося практично на крайній півночі нашої держави: майже за 50 кілометрів від нас – Білорусь, і десь за 80 – Росія”, – каже пан Григорій. Тож село опинилося на шляху окупантів (до Чернігова – всього 15 кілометрів).
Після повномасштабного вторгнення працівники господарства продовжували доїти корів (допоки було світло – за допомогою автоматики, а потім уже й вручну). Роздавали молоко місцевим мешканцям, через “Червоний хрест” передавали його дитячим будинкам та лікарням Чернігова, відвозили також і картоплю та інші продукти.
Фермерське господарство Григорія Ткаченка
Допомагали й військовим. У перші ж дні до фермера Ткаченка посипалися прохання про допомогу від наших оборонців – то надати вантажівки для перевезення озброєння на передову, то посприяти з ремонтом техніки. На території села стояли бійці 1-ї танкової бригади та 16-го окремого мотопіхотного батальйону “Вікінг”.
Пан Григорій з колегами возили бійцям їжу, теплий одяг, давали машини. Возили й харчі на блокпост неподалік села, де стояла Нацгвардія.
Усі ці дні обстріли не вщухали. Мешканці Лукашівки не виходили з погребів, адже на підступах до села велися артилерійські дуелі. Довелося сидіти в підвалах і родині пана Григорія (найменшій онучці на той час було лише два з половиною тижні).
А 8 березня надвечір агрогосподарство прицільно обстріляли “Градами”. Пан Григорій каже: опісля нарахували близько 30 російських ракет. Працівники господарства дивом уціліли.
- Про евакуацію з Каховки та полон: «Ризикуючи власним життям, за один день ми дісталися до Запоріжжя»
Окупанти питали: “А де Гріша?”
Леонід і Роман Бутусіни
“У 16-му батальйоні служили брати Бутусіни – Леонід та Роман, справжні професіонали військової справи. Молоді хлопці, етнічні росіяни. Їхня родина у 2014 році переїхала на територію України, жила на Івано-Франківщині. Познайомилися ми у перші дні війни й тримали зв’язок, – розповідає пан Григорій. – Зранку 9 березня я саме готувався везти хлопцям сніданок, і тут дзвінок від братів Бутусіних. Кажуть: “Григорію Михайловичу, їдьте звідси, ми Лукашівку не втримаємо. Орки вже в селі”. І розмова перервалася.
Стан був такий, наче хтось окропу на голову вилив. Якраз була поруч моя дружина, вона встигла вхопити сумку. Заскочили в машину і поїхали (невісток та онуків вивезли ще напередодні – “Н”). Уже потім ми дізналися, що брати Бутусіни загинули, обороняючи Лукашівку… Багато хто з наших хлопців тут голову поклав. Якби не вони – невідомо, що було б із Черніговом. Можливо, повністю кільце замкнулося навколо нього. Село завдяки нашим військовим трималося три дні, і за цей час наші Збройні сили мали можливість перегрупуватися”.
Росіяни зайшли в Лукашівку того ж-таки 9 березня. Пану Григорію потім розкажуть, що одним із перших їх питанням було: “А гдє Гріша?”. Виходить, “доповіли” про пана Григорія та його активність.
“Коли росіяни заходили в Лукашівку, то були озвірілі, бо їх багато загинуло на підступах до села, – каже підприємець. – За різними оцінками, лише однієї техніки було більше 200 одиниць. А ще 500 особового складу. Але чимало з них тут і загинуло: самої лише техніки було спалено 32 одиниці”.
Над людьми в селі знущалися по-звірячому: “Водили на мінні поля, стріляли поверх голів, змушували дітей ставати на коліна, катували…” – розповідає Григорій Ткаченко. За його словами, у селі загинуло 11 мирних мешканців, троє з них – діти. Понад 40 будівель після окупації не придатні до життя.
Але були й героїчні історії. Місцеві жінки переховували двох наших поранених танкістів, та ще й під час окупації допомогли їм вийти за межі села й приєднатися до українського війська. Одначе зараз героїні не хочуть розголосу – бояться за свої життя.
Росіяни безбожно грабували людей, танками розверталися, де бачили, вивалювали паркани, по дитячих майданчиках каталися. “Жили і в нашій хаті, – каже пан Григорій. – Винесли з неї все – від виделок до техніки, одягу. Меблі побили, спалили лазню, зруйнували паркани, двері, вікна повибивали. Ще й “розтяжку” в дворі лишили. Але багатьом людям ще гірше наробили лиха”.
У церкві смажили шашлики й ділили награбоване
Спалили росіяни й бібліотеку. І спаплюжили місцеву перлину, пам’ятку архітектури – Воскресенську церкву, в якій влаштували свій штаб. Тут же, просто в храмі, окупанти смажили шашлики (із м’яса корів, яких убили на фермі пана Григорія) і ділили награбоване в людей добро.
“Там у них була їдальня, склад із боєприпасами, – каже Ткаченко – Обставили все технікою, дві мінометні батареї розгорнули навколо церкви. Але було влучання і почав детонувати боєкомплект. Лише біля нашого храму загинуло більше 100 “орків”. А взагалі за моїм підрахунками, 250 москалів загинуло в нашому селі”.
В окупації Лукашівка перебувала 21 день. І одразу після звільнення Григорій Ткаченко з дружиною Валентиною повернулися додому.
Руїна, яку вони побачили на своєму господарстві, вразила подружжя.
“Перший час руки не підіймалися щось робити: відчувалася страшенна втома, почуття приниження. Але згодом узялися до роботи. Люди зраділи, що ми повернулися, зійшлися на зустріч”, – пригадує фермер.
Найперша проблема, з якою зіткнулися, – розмінування: росіяни всюди позалишали розтяжки, замінували поля. Друга біда – загиблі тварини, яких потрібно було захоронити. Їх нарахували аж 158 – неабиякий збиток.
“Коли ми зайшли на підприємство, то була жахлива картина – не для слабких нервів. Рання весна, накрапає дощик, скрип металу, усе розвалене, розбите – і всюди туші вбитих тварин лежать. Від яких уже йде нестерпний запах. Усьому цьому треба було дати раду”, – згадує пан Григорій.
У нього збереглися страшне відео тогочасної руїни на господарстві: кадри, як спецтехніка вантажить туші загиблих корів. Більшість із них – це були дійні корови. Щоб виростити таке стадо, потрібні роки!
“Ми бачили жахливі речі. Корови, які якраз народжували телят, загинули разом із ними… Ці нелюди вбивали тварин для забави, влаштовували сафарі на них. Потім найкращі шматки м’яса брали для їжі, а решту просто кидали”, – каже пан Григорій.
Він показує нам масштаби своїх втрат. Зокрема, телятник – він повністю потребує відновлення, бо велика кількість “прильотів” припала саме на це приміщення. Від 1550 квадратних метрів даху нічого не лишилося, тож телятам доведеться зимувати просто неба. А це – доїльна зала з дорогим обладнанням: сюди також “прилетіло”.
Окремий біль господарника – новий сучасний зерносушильний комплекс. Він майже повністю спалений. Звели комплекс лише восени минулого року (що особливо образливо!).
“Щоб його відновити, потрібно десь 70 тисяч євро. Тільки відновлення сушкарки до 40 тисяч євро потягне”, – каже пан Григорій.
Вщент зруйновано й ангар, де зберігалися техніка, посівний матеріал, засоби захисту, мінеральні добрива. Понищили всю техніку на господарстві – порізали, побили.
Пан Григорій веде нас у склад для зберігання картоплі: “Хочу показати вам, як ці нелюди планували тут здійснити терористичний акт. Вони заклали вибухівку от у цій колоні, що тримала дах, і підірвали її. Опора трималася лише на арматурі. І досить було сюди заїхати якісь вантажівці, від вібрації одразу все б рухнуло. Якби вони хотіли просто нашкодити, то знищили б склад – та й усе. Ні, вони ж зробили це спеціально, щоб тут постраждало якомога більше людей. Це ще раз свідчить про те, з ким ми воюємо. Про справжнє обличчя цих орків”.
Після деокупації громада проголосувала за перехід до ПЦУ
Нині Лукашівка оговтується від пережитого. І навіть робить певні історичні висновки. Скажімо, після деокупації громада села проголосувала за перехід їхньої церкви до Православної церкви України — досі вона належала до так званої УПЦ Московського патріархату (РПЦ в Україні). Тож храм Вознесіння Господнього, в якому російські окупанти, за прикладом комуністів, розмістили свій склад, від 24 липня став українським.
Вшановують мешканці й військових, які полягли у їхньому селі. Зокрема, на місці загибелі братів Леоніда та Романа Бутусіних встановили пам’ятний хрест.
Господарство “Напорівське” продовжує допомагати армії, як і в перші дні вторгнення російських військ. “Оце стоїть тосол для першої танкової, – показує нам діжки пан Григорій. – Ми й зараз із ними на зв’язку. Он попросили хлопці автобус відремонтувати – звісно, допоможемо!”
Свій колектив господарство зберегло, попри важкий матеріальний стан. Тут працює 40 осіб. На жаль, один працівник таки загинув. Троє зараз воюють на фронті (у тому числі й син Григорія Ткаченка). “Наша ферма – це ж іще й соціальний проект, бо в селі з роботою важко, – каже господар агрофірми – А в нас працює молодь, найстаршому працівнику 42 роки. Тому маємо тримати колектив. Від цього залежить добробут села”.
Через замінування полів господарство почало посівну із запізненням на три тижні. Однак, окрім втрат урожайності, в аграріїв є ще й інша проблема – занизька ціна на збіжжя.
Пан Григорій каже: українські фермери мусять вирощувати пшеницю собі на збиток. Тож уже наступного року нас може чекати недобір врожаю.
”Я чую про складну ситуацію в світі та загрозу голоду через брак продуктів. Але при цьому маємо парадокс. Ми ось почали збирати озиму пшеницю: середня врожайність – 4 тонни з гектара, при цьому вартість – 3,5 гривні за тонну. Отже, рахуйте, із гектара виходить 14 тисяч гривень. А затратна сума при цьому на гектар – 25 тисяч гривень. Виходить, той, хто вирішив цього року нічого не садити, – в більшому плюсі, ніж я”.
На думку, пана Григорія уряд мусить враховувати цей фактор і шукати вихід – як і альтернативні шляхи експорту нашої продукції. “Пшениця не може коштувати 3,5 гривень за тонну, а при цьому хлібина – більш як 20 гривень. І соняшник не може коштувати 10 гривень за тонну, а літр олії – від 60 гривень. Це якийсь дисбаланс, чи не так?”
За попередніми оцінками, втрати господарства становлять близько 700 тисяч доларів США. Однак попри це, Григорій Ткаченко не втрачає оптимізму.
“Якби я не вірив у нашу перемогу, ми б не брали зараз кредити, не позичали, де тільки можна. Ми хочемо все відбудувати – і зробимо це. І будемо ще краще жити. І буде наша перемога – неодмінно!”
Автор: Марина Ткачук; НОВИНАРНЯ
Фото автора, з архіву героя матеріалу та з відкритих джерел
Tweet
