До початку повномасштабного вторгнення, упродовж кількох років так званої «окопної війни» Росії проти України – втрати сторін від снайперського вогню становили левову частку від загальної кількості загиблих.
Проте останнім часом специфіка роботи елітних стрільців змінилася кардинально. Як саме і чому? Це журналістам проєкту Радіо Свобода «Донбас.Реалії» розповіли українські снайпери.
«У більшості своїй жінки стріляють краще. На полігоні»
Військовослужбовець Олександр регулярно відпрацьовує стрільбу зі своєї гвинтівки на полігоні, попри те, що ще не оговтався від нещодавнього бойового поранення. Пояснює: втрачати навички категорично не можна.
«Прилетіло, навіть важко відповісти, чи міна, чи РПГ. Щось такого плану було. Поранило і мене, і мого товариша. Запам’яталося, що начебто адреналін грає, ти не розумієш, що відбувається, але побратима свого я не кинув. У нього поранення було набагато серйозніше, ніж у мене. Я міг хоча б рухатися, а в нього не було такої змоги, тому що у нього були побиті руки і перебита нога», – згадує український снайпер.
Такі ситуації на фронті з початку повномасштабної війни стали буденністю. Інтенсивність бойових дій далася взнаки і на роботі снайперів. Тепер вони під прицілом постійно. З повітря, на землі, вдень та вночі.
«Війна, яка була на початку – АТО, ООС – це був один тип війни. Вона була більш позиційною. Коли почалась повномасштабка – ти вже зрозумів, наскільки ти снайпер. Бо до цього всі виходи, так би мовити, «на роботу», вони були більш такі… Ти міг спокійно пересуватися з гвинтівкою, ну не спокійно, але більш-менш ти був впевнений в тому, що ти собі йдеш на позицію, туди їздять машини, туди привозять продукти, ти міг сісти з кимось, під’їхати і так далі. Коли почалась повномасштабна війна, цього всього вже не було.
Ти навіть повзати навчався по-новому. Якщо раніше можна було розмінятись на якихось «копачів», спостерігачів і так далі. Будь-що, будь-кого – головне знищити. Камери спостереження, зміну бойову десь зловити. З початком повномасштабної війни є вже певні пріоритети, куди ти йдеш. І повсти в «сіряк» під час повномасштабки для того, щоб знищити «копача» – це взагалі «фонарь». Це не робота. Якщо вже повзти в «сіряк», то ціль повинна відповідати твоєму певному рівню», – зазначає снайпер на псевдо «Ларго».
«120-й міномет вважався дуже великим калібром. Якщо відпрацював десь «Град», це було: вау, ніфіга собі. Зараз, після повномасштабного вторгнення, приєдналась авіація, танки, МТЛБ підтримують наступи піхоти, тобто змінилось кардинально все. Ми, як були за часів АТО – були взводом снайперів, а зараз ми розширилися до роти снайперів. І в нас концепція яка? Ми застосовуємо принципи снайпінгу на усі вогневі засоби, що в нас є, що ми отримуємо, що ми опановуємо, щоб бути актуальними на цій війні. Тобто, принцип снайпінгу – це влучний постріл, бажаного з першого, з другого пострілу вразити ціль. Це можна робити, ну, з будь-якими вогневими засобами. Обмеження є лише – фізична купчастість цього вогневого засобу. Тобто з міномета, якщо ти навіть будеш дуже сильно хотіти – ти все одно не зможеш влучити першим пострілом. Але ми прагнемо саме до цього», – пояснює снайперка на псевдо «Конор».
Дівчина на російсько-українській війні з 2014-го. Стала снайпером не тому, що сильно хотіла – просто саме в цій частині військової науки показала себе найбільш ефективною. Зараз, окрім безпосередньо роботи – передає свій бойовий досвід новачкам.
«В більшості своїй жінки стріляють краще. На полігоні. Кажу з досвіду. Якщо ви мені дасте чоловіка без досвіду і жінку без досвіду, по статистиці кращий результат буде у жінки. Але на бойовому виході у чоловіків перевага. Тут можна сперечатися, бо є виключення і серед жінок. Але це скоріше виняток з правил. Це ж банальна фізіологія. Зараз я це чітко усвідомила. Може, звичайно проблема в тому, що початок війни був 10 років тому і в мене здоров’я вже не те. Але я розумію, що чоловіки можуть більше. Вони можуть більше нести – боєприпасів, їжі, техніки на собі. Я розумію, що іноді є тягарем в таких операціях», – зауважує «Конор».
«Ларго», який серед своїх нагород має і зірку «Героя України», зазначає, що в умовах повномасштабної війни снайпер не тільки мисливець за конкретною ціллю. Він бореться нарівні з рештою і при наступі, і під час оборони.
«Це була Київщина, Мощун. Нам було поставлене завдання зачистити і знешкоджувати будь-які цілі, які виходять на переправу, – розповідає він. – Для того, щоб ворожа піхота не перебігла через річку Ірпінь і не забігла в село Мощун. Тобто, пріоритетами тут назвати можна було лише піхоту, яка появлялась на мосту. Все, що вибігало на міст, все повинно було бути знищене. Абсолютно все живе. Те, що поверталося в напрямку з нашого берега на ту сторону, так само знищувалось. Так от дві снайперських пари могли тоді тримати місто під вогневим контролем три доби».
«Якщо нормально ти зайняв позицію, ти можеш повністю весь штурм зупинити. Не один, звичайно, а якщо кілька груп снайперів, кілька пар, скажімо так. Якщо вони зосереджені в певних місцях, у них все добре, їх ніхто не спалив, є нормальне укриття, вони, в принципі, нормально можуть по роботі ділянку фронту перекривати. Все залежить від вибору місцевості і від твоєї позиції. Тому що при пострілі гілка в мізинець завтовшки, якщо куля в неї вдариться – це все – рикошет, це не влучення. Тому якщо перед вами дуже багато кущів, і ти з землі стріляєш, то це – просто так постріляти», – додає український снайпер Микола.
«Коли починаєш грітися, ти робиш зайві рухи»
Однак у снайперів все одно є пріоритетні цілі. Це можуть бути як живі, так і не живі об’єкти, розповідає Олександр.
«Пріоритетні цілі, найімовірніше, кулеметники. Тому що вони дуже багато шкоди роблять. Якщо виходить прибрати кулеметника, тоді піхота скаже велике спасибі. Або навіть ті самі камери. Багато зараз камер, які просто так на стовпи вішаються. І вони бачать рух певний і загалом мають велике коло огляду. Тобто палять рух, коли наші хлопці кудись пересуваються. За провізією, за БК, або, скажімо, підхід нових людей до позиції. Вони все це палять. І якщо ти допомагаєш знешкодити ці камери, то піхота, у тому числі їхні командири, кажуть велике спасибі», – зауважує він.
«Якщо ми вирушаємо в якийсь район, впізнати командира, офіцера або старшого групи, старшого опорного пункту завжди легко. Навчання, дисципліна і розвиток кожної особистості – наприклад, поведінка офіцера – вона завжди інша. Вона не така, як поведінка звичайного піхотинця. Звичайний піхотинець з російського боку, він більш сутулий, зігнутий і при появі командира вони опускають завжди голови. І це, як характеристика для ворога, це дуже хреново, тому що ми це вивчаємо. І офіцери вдягнені завжди чистіше, завжди охайніші, більш підтягнуті, якщо це рядовий офіцер.
Тобто, військова дисципліна, вона відрізняє звичайного піхотинця від офіцера. Тому ми вже керуючись цим, своїм досвідом, самі вибираємо собі пріоритетну ціль. Мені вигідніше знищити офіцера і залишити опорний пункт без командування, чим знищити якогось там спостерігача. Але є інші пріоритети. Коли на позиції ми бачимо і офіцера, і, наприклад, пілота мавіків – тобто БПЛА, тут вже в пріоритетах знищити пілота, а не офіцера», – ділиться «Ларго».
І згадує одне зі своїх найскладніших завдань, коли він 11 днів поспіль, взимку чекав на той самий момент, щоб ліквідувати одного з командирів козачого полку угруповання «ЛНР».
«Цих 11 днів мені далися мінус 8 кілограмів ваги. Це була втрачена енергія для того, щоб себе зігріти, тому що, по-перше, мороз був дуже сильний. В мене пальці на ногах примерзли до шкарпеток. Обігрів був, але лише вночі можна було спуститися в бліндаж, поки батареї на тепловізорі не сядуть остаточно і вже там відігріти ноги. Теж саме стосується рук. Хімічні грілки – вони якби допомагають, але не на довго. І коли починаєш грітися, ти робиш зайві рухи.
Якщо позиція твоя надійна і дозволяє тобі ворушитись – то це добре. Це хороша позиція. Якщо твоя позиція – це десь лежача в полі в маскхалаті, то краще зайвий раз не ворушитися. Там хтось розповідає, що можна під себе ходити або в памперси. Це не так. Я хотів би побачити людину, яка на 16-градусному морозі лежить мокра, яка сходила під себе в туалет. Тому краще обмежити себе в їжі і в воді», – розповів «Ларго».
Більшість українських снайперів працюють у парі. На бойове завдання двоє стрільців несуть на собі від 30 до 50 кілограмів. Крім самих гвинтівок, це триподи, далекоміри, метеостанції, бронежилети, каримати, спальники, засоби маскування, їжа, вода. Ніхто не знає точно – скільки часу доведеться залишатись на позиції, зазначає Олександр.
«Одній людині дуже складно за всім вгледіти. По-перше, якщо людина сидітиме дуже довго на позиції – у неї просто втомлюються очі. І вона просто не буде бачити нормально те, що відбувається. А так – люди можуть змінюватись. Припустимо – якийсь час певний одна людина посиділа, послідкувала, потім усе, у нього око втомилося, змінилося. Сіла інша людина», – зауважує боєць.
«Ми зараз активно навчаємось протидіяти розвідці з безпілотників, тому що за часів АТО ти маскувався лише у площині горизонтальній, а зараз практично усе залежить від маскування по вертикалі. І це дуже складна робота – переміщення. Але завжди найскладніше в роботі снайпера – це зайняття позиції і, особливо, відхід з позиції, коли вже відпрацював. І це в рази, в рази ускладнюється тим, що над тобою постійно зависають безпілотники – «Орлани», «Зали» і таке інше», – каже «Конор».
Відстань, вологість, швидкість вітру, видимість, температура повітря. Щоб снайперу знищити ціль, потрібно враховувати безліч факторів. До того ж тебе можуть обчислити навіть по одному пострілу і відразу накрити вогнем.
«Намагаємося тренуватися під навантаженням, стріляти з незручних якихось положень, бо у фільмі показують, як ти там прийшов, ліг, лежиш, стріляєш. По факту – рідко ми лежимо. То сидячи, то боком, то ще якось, вічно щось тисне, плюс амуніція. Не буває такого, щоб ти прийшов і все добре. Все в темпі, якось на ходу, прибігаєш, задишка, відстрілявся, відійшов», – пояснює Микола.
«Ми заходили до нашої бригади. І ми мали певне завдання, але там був такий момент, що там була тиша з нашого боку. Якби наш постріл би почули – то на цей район відразу б звернули увагу. Тому ми заздалегідь домовлялися з піхотою на позиціях про те, що як ми будемо готові – то дамо певну команду. І воно спрацьовує. Вони почали вогневе шоу: кулемети, автомати. І ти тоді хоча б не так палишся», – ділиться робочими моментами Олександр.
«В будинку працювати безпечніше. Ти маскуєш свій постріл»
Окрім того, на маскування під час бойової роботи впливають рельєф, рівень забудови і ще багато факторів, зазначає Микола.
«В будинку працювати безпечніше. Ти маскуєш свій постріл. Є свої нюанси, як його замаскувати. Умовно – шум розходиться і незрозуміло, звідки постріл. Знову ж таки. Дивлячись, який саме ліс. У хвойному можна просіку знайти. Але там будеш метрів на 100-200 бачити. Не більше. Добре у полі стріляти – ти теж постріл маскуєш».
«Я був в Кремінському лісі і підходив до ворога на 20-30 метрів, щоб зробити постріл. Дозвуковим боєприпасом 300 AAC Blackout. Але більшість пострілів ми не записували, тому що було дуже страшно. Наявність укриття і маскування робить тебе невидимим. Але наявність того, що просто снаряди сиплються з неба… І ти можеш лежати такий – я тут так класно замаскувався, що навіть свої не знайдуть ніколи. 26 метрів – це була найближча дистанція, на яку доводилось підходити. Це був найкоротший постріл мій особисто. І два кілометри 147 метрів – це був найдовший постріл», – згадує «Ларго».
Якщо снайпер вразив ціль, то як підтвердження у нього має бути зняте відео. І тут є купа нюансів.
«Копали окоп два копачі. Дистанція була ідеальна, не казатиму, скільки. Все було чітко, це було вже близько 4-5-ї ранку, тобто нічна робота. Включаю запис відео на прицілі, відео йде, роблю постріл. Я бачу, що людина просто потихеньку скотилась собі в окоп, але, на жаль, трохи техніка підвела. Відео записалось не повністю, а наполовину. Тобто там, де стався постріл, і у часі, як летить куля до цілі. Могло бути влучання. Але з цього моменту, як куля влучає і людина починає сповзати в окоп – воно просто обрізає відео. Ось так. Але в приціл було видно зовсім інше, але хотілося довести, що воно дійсно так і було», – ділиться Олександр.
«Якщо є відео влучання – ти собі десь там поставив галочку в чорному блокноті, «кровью русского мальчіка». Якщо є влучання, але він після цього встав і він 300-й – то це не влучання. Якщо немає підтвердження, то це не рахується», – зауважує «Ларго».
«Тобто кожен постріл рахувати не варто. Бо були такі випадки, коли ти бачив на спостережнику, в бліндажі, в бійниці рух. Ти зробив постріл. Ти не бачив влучання, але ти бачиш тіло, яке звідти винесли. Це ти влучив чи він вже там був мертвий? Три доби ми відбивали наступ під Бахмутом, і в мене вийшла з ладу камера.
Тобто два дні я знімав відео, третій день я вже не знімав, тому що там повідпадало в ній все. І те, що я порахував з напарником, там було, здається, 16 двохсотих у них. По-перше, ми це бачили, це бачив спостерігач, ми бачили евакуацію, ми бачили, як їх носили, ми бачили свої влучання. У нас є відео, ми це підтверджуємо. Це було весело, бо ми по них стріляємо, а вони лізуть і лізуть, ми знову стріляємо. Це було більше схоже на тир. На третій день, знову ж таки – була робота, але не було відео».
«Снайпінг завжди буде мистецтвом»
З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну чимало українських снайперів паралельно опанували суміжні військові спеціальності, щоб бути максимально корисними на полі бою. Насамперед – FPV-дрони.
«Я за день раніше міг зробити один, максимум два постріли і два дні до цього готуватися. Зараз я вже на готовій позиції за день можу знищити до 10 цілей. Неважливо – це техніка, бліндаж з ворогом, «Утьос», міномет, гармата – байдуже. Але результат більший. Відбити ворожий штурм, наприклад, 25 дронами FPV, але це робило чотири групи, різні групи, різних підрозділів. Це все-таки круто, тому що ми не втратили таку кількість людей і засобів, якби це робили, наприклад, в рукопашній. Всю роботу зробили FPVішки. Арта і FPV. Снайпери б таку роботу не зробили б. Вони б не відбили, наприклад, танковий штурм. Ніколи в житті. Це все-таки надає перевагу FPV», – впевнений «Ларго».
«FPV-дрони, звичайно, актуальні. Але є ще роль піхоти – не воюватимуть же одні дрони між собою, тобто оператор з операторами? В будь-якому випадку є якісь позиції, лінії зіткнення, де люди все одно перебувають, туди підвозиться провізія, резерви підходять, БК підноситься. Тобто все FPV-дронами просто не перекриєш», – ділиться своєю думкою Микола.
«Війну не виграють лише дронами, війну не виграють літаками F-16, на які ми так очікуємо – це не вундервафля, як кажуть. Це працює в комплексі. І снайпери, і FPV-дронщики, і арта, і мінометники – у нас у всіх зараз одна функція – ми підтримуємо піхоту, яка тримає позиції. Піхотинці, які зараз в окопах – ці люди – титани. І наша задача – їх прикрити. Зробити так, щоб вони зазнавали мінімальних втрат. А для цього потрібна точність, влучність і швидкість реакції.
В жодному разі не можна казати, що снайпінг втрачає свою актуальність. Застосування снайперів зараз залежить від багатьох факторів. По-перше, тактична обстановка. Наприклад зараз, на цій місцевості, де ми перебуваємо і тримаємо оборону – це є не дуже актуальним, тому що там мінімальний рельєф, дуже незручні дистанції і на передньому краю майже відсутні посадки, тобто, укриття для снайпінгу. Якщо це, наприклад, Авдіївка чи якась забудова – ми будемо якось адаптуватись під ті умови, які нам буде ставити війна», – зауважує снайперка «Конор».
Щоб стати хорошим снайпером – одного бажання не достатньо, каже Олександр. Людина має мати чимало якостей.
«Холоднокровність, витримка та потенціал. Це ключові моменти, – зазначає він. – Холоднокровність для людини потрібна, щоб вона просто без певної боязні і без мандражу зробила свій перший постріл по людині. Витримка для того, щоб він міг переносити всі труднощі, які у нього будуть після його роботи. І потенціал для того, щоб він міг з одного калібру переходити на інший калібр. І йому це було цікаво, і він хоча б розумів, як у нас це все працює. І якщо всі, на мою думку, всі три фактори зібрати до купи, то вийде, в принципі, гарний снайпер».
«Снайпінг завжди буде мистецтвом. В будь-якому випадку, під час будь-якої війни, він завжди залишиться одним із вищих мистецтв військової справи. Я можу в будь-який момент взяти гвинтівку, в мене є ті самі місця, ті самі висоти і просто вийти одного дня, відтягнути душу і повернутись назад. Тобто навіть наскільки глибоко мене це затягнуло, потрібно розуміти, що ми на даному етапі війни не можемо вибирати – я залишаюсь снайпером і буду сидіти і чекати на свій зірковий час», – зазначає «Ларго».
Війна Росії проти України – це, зокрема, полігон для випробувань нових видів озброєнь, тактик ведення бою, використання тих чи інших підрозділів. Одні види військ зароджуються, інші втрачають актуальність, треті, як, наприклад, снайпери адаптуються до сучасного театру бойових дій, намагаючись сьогодні бути максимально ефективними на полях битв.
Автор: Єгор Логінов, Ярослав Кречко
Джерело: Радіо Свобода «Донбас.Реалії»