Звичайні герої. Десантник Віталій Возіян: “Біжи в той бік, де бій”
24-річний головний сержант гранатометного взводу роти вогневої підтримки 2 десантно-штурмового батальйону 80 бригади був учасником боїв за Гостомель, Ірпінь та Ворзель, де і зазнав поранення, коли по них ударив російський танк. Уже майже рік хлопчина з Мукачевого б’ється за Бахмут, пише Цензор.Нет.
Фото: Роман Ніколаєв
Цей боєць – як з агітаційного плакату, який рекламує десантно-штурмові війська. Високий, м’язистий, очі блищать з-під кепки. У свої 24 роки здобув цивільну освіту – він слюсар з ремонту автомобілів. Але по суті своїй – він так відчуває з дитинства – воїн. І після нашої Перемоги він пов’язує свою долю тільки з армією.
Повномасштабну війну Віталій почув і побачив на власні очі в перші ж хвилини – бо якраз перебував неподалік кордону в Чорнобилі. І на мінних шлагбаумах, які він робив з побратимами, почали вибухати перші колони, які перейшли наш кордон. В обороні Києва підрозділ, у якому служить Віталій, зіграв одну з важливих ролей. Про це поки мало говорили в публічній площині. Але саме за бої в передмісті столиці, на Гостомельському аеродромі цей десантник отримав свою першу бойову державну нагороду – орден “За мужність” ІІІ ступеня.
Попри не зовсім комфортні умови, в яких перебуває підрозділ останні пів року біля Бахмуту, Віталій не те що не жаліється, а навіть дивується питанням, чого в побутовому сенсі йому бракує на війні. До всього можна прилаштуватися. До чого не можна звикнути – до втрати друзів, побратимів… “Мені не вистачає братви, яка загинула… Без них дійсно важко”, – каже десантник так, що всі інші питання про умови життя і харчування відпадають самі собою. Про те, як святкуватиме нашу Перемогу, Віталій не так щоб думав, але один з варіантів у нього вже є: “Мабуть, замовлю собі їжу з “МакДональдса”. Це буде шикарно”. Як же ж хочеться, щоб цей момент настав якомога скоріше.
“У ДЗЕРКАЛО ЗАДНЬОГО ВИДУ Я ПОБАЧИВ, ЯК УПАВ ПІДІРВАНИЙ МІСТ. А МИ Ж ПО НЬОМУ ЩОЙНО ПРОЇХАЛИ”
– Я прийшов служити коли мені виповнилося вісімнадцять років. Це був 2017 рік. Скільки себе пам’ятаю – хотів в армію. Закінчив училище, отримав диплом і на другий день пішов у військкомат: “Хочу підписати контракт, забирайте мене”. Хотів, бо у мене тато військовий, і всі чоловіки по татовій лінії також військові.
– А те, що війна в країні, тебе не зупиняло?
– У воєнних завдання яке? Захищати країну, воювати. У мирний час служити – у носі колупатися… Яка армія була тоді? А тут війна. От я і думав: піду, чого ні?
Мій дядько був мобілізований у Нацгвардію, то я в курсі був, що і до чого в плані бойових дій. Я з ним зідзвонювався, він мені розказував, що міг. Потім приїхав у відпустку. Я до нього. Мені все було цікаво: “Розкажи, що там…” Знайомі були (ми вчилися в одній школі, але вони старші за мене), які воювали. Були такі, що воювали у ПДВ. Вони так само приїжджали у відпустку, і я постійно: “Пацани, розкажіть, як там що…”
– У вашій родині ще є діти чи ти один?
– Нас чотири брати. Я після старшого йду.
– Як мама відпускала тебе в армію?
– Та… Сказав, що йду в армію, – і все.
– Чому обрав саме десантні війська?
– Я постійно займався спортом, ходив на легку атлетику. Знав: десантник – це моща, це берет, тільняшка, “двіжухи” якісь постійно, стрибки… Хотів розпочати з цього.
За листом з військкомату я потрапив у 128 бригаду в розвідроту. Приїхав в “учебку”, був дуже злий, але зрозумів, що якщо вже взяв м’яча, то бий до кінця. Там – вступні тести, комісія. Десь через місяць після того, як підписав контракт, склав присягу, до нас приїхали представники з різних бригад набирати собі людей. Нас вишикували. Капітан, високий, здоровий мужик у береті, сказав: “Я з 80. Братва, хто хоче в десант? Нам потрібні нормальні кабани”. Я до нього підходжу: “Заберіть мене, я хочу до вас”. Він каже: “Братан, хотіти – це добре, давай, застрибуй на турнік”. Я застрибнув, пробіг “трьошку”, стометрівку. Поговорив з їхнім психологом. Мені дали листа-направлення: “Все, братан, ми після “учебки” чекаємо тебе в себе”. Так я потрапив у 80-ту.
-Але бригада не взяла тебе із собою, коли ішла на ротацію…
– Я приїхав з “учебки” – бригада була на виїзді. Десь місяць сидів у ППД. Але людей у зону тоді ще АТО відправляли, і мене записали. Але в документах побачили, що мені 18 років, а тоді, якщо не помиляюсь, був закон щодо того, що в зону АТО можна заїжджати у 18 років тільки якщо на це є згода батьків. Я дзвоню татові: “Хочу в АТО, зараз буде відправка, але потрібна твоя згода”. А він каже: “Посидь ще в ППД, на полігонах. Підростеш і поїдеш у свій час”. Я просив його, просив заступника командира батальйону, який був у ППД: “Подзвоніть татові, поговоріть з ним”. Пробити не можна було нічим. Так я і залишився.
– Злився сильно?
– Злився. Уже пізніше зрозумів, що все це було правильно. Війна – це не жарти, як тоді здавалося.
– Потрапив уже пізніше, в наступну ротацію, в Щастя?
– Я ту ротацію так чекав! Підготовка до ротації – це злагодження бригади, купа полігонів, навчань… Нарешті нас загрузили в ешелон – і ми поїхали.
– Як згадуєш ту ротацію?
– Порівняно з тим, що зараз відбувається, то був дитячий табір “АТОшечка”. (Сміється.) Тоді це нагадувало виїзд на полігон з якимись елементами війни: є противник, ти бачиш його, є лінія фронту, позиції, але один у одного ніхто не стріляє, бо не можна. Ти просто спостерігаєш, бачиш противника – на радєйку в штаб повідомляєш: “Спостерігаю”. Отак минули, якщо не помиляюсь, вісім з половиною місяців.
– Ти стежив за новинами, що росіяни почали накопичувати сили, думав, що може бути велика війна?
– Росіяни постійно накопичували сили біля кордону. І наша бригада, точніше, мій батальйон, постійно робив демонстраційні дії: колонами каталися вздовж кордону. Те, що вони накопичували війська, чесно скажу, я і мої товариші сприймали як демонстрацію сили, мовляв, у них навчання, щось відпрацюють, а потім розійдуться по домівках.
– Сам ти не вірив, що вони зайдуть отак, колонами, звідусіль?
– Думки були, але до кінця в це не вірилося.
– Що ти робив в ніч з 23 на 24 лютого, де був?
– Ми з моїм відділенням сиділи на КПВВ (контрольний пропускний пункт впуску-випуску) на білоруському кордоні біля Чорнобиля. Ми допомагали прикордонникам у спостереженні – росіяни вже тоді провокували, технікою заїжджали-виїжджали під кордон. Могли заїхати на танку, покрутити баштою. На той час у нас біля Чорнобиля були навчання, ми відпрацьовували утримання мостів, різних об’єктів, і нас паралельно залучали на допомогу прикордонникам.
23 числа мене викликає командир роти, каже: “Сьогодні виїжджаєш на ніч сюди – показав точку на карті, там на тебе вже чекають. Але виїжджаєш по-бойовому”. Це означало, що я маю в “Хаммер” взяти із собою 13 протитанкових мін, повний БК – про всяк випадок. Поїхали, сиділи з прикордонниками, спостерігали. Пам’ятаю, нам по радєйці сказали: якщо буде команда, відкочуйтесь на іншій рубіж оборони. Я зрозумів, що щось тут не так, бо раніше ми так само добу сиділи, спостерігали, після чого поїхали назад у містечко. А тут мені сказали: “Точка у тебе є. Протитанкові міни є, по команді зв’яжи з них шлагбаум і по дорозі розставиш”.
– Як почався ранок?
– На точку, де ми вели спостереження, приїхав головний сержант батальйону, показав, куди ми мали виїхати. Це було десь о 23 годині 23 лютого. За Чорнобилем є міст, який нам сказали зайняти. Заїхали ми на міст, під’їхав ще один “Хаммер” – зі снайперами. Нам сказали: “Пацани, тримайте цей міст, займіть оборону, все по-бойовому”. Ми виставили кулемети, “Хаммери”, снайперів розставили, виставили спостереження. І чекали.
Десь о другій ночі 24 числа до нас приїхав заступник командира батальйону, сказав: “Пацани, сьогодні “двіжуха” починається. Будьте уважні, слідкуйте, бо скоро буде “дискотека”. Сказав, що орієнтовно це буде о четвертій ранку. “Все по команді – виставляєш міни, займаєш бойове положення і чекаєш подальших вказівок”, – попередив. Четверта ранку – тихо, спокійно. Якщо не помиляюся, у 4.12 на іншій точці, де ми також виставляли протитанкові міни, почули вибух. Ми зрозуміли, що це підрив на наших мінах, що кордон перетнули. Побачили спалах, як цей мінний шлагбаум вибухнув. У якийсь момент почала працювати російська арта – по наших прикордонниках, по наших військах, по районах зосередження, авіація почала літати. Ми сидимо на тому мосту, думаємо: “Що нам робити?” Розуміємо, що завдання – його тримати. Нам надходить команда зайти в сам Чорнобиль, зайняти головну вулицю – там було перехрестя, на якому стояли прикордонники на БТРі. Мій безпосередній командир наказав приїхати до них у взаємодію.
Ми зайняли оборону в Чорнобилі, стали на перехресті. Хлопці з прикордонного спецназу, з “Дозору”, до нас під’їхали, сказали: “Пацани, тримайте це перехрестя. Буде їхати колона – то вже не наші. Там вже наших немає. Хто з тієї сторони на воєнній техніці – всіх мочіть одразу”. У Чорнобилі дали тривогу, люди бігають в різні сторони, автобуси катаються. І ми розуміємо, що по цій вулиці, де має їхати противник, зараз бігає купа цивільних. Якщо буде йти колона – буде все печально… Слава Богу, противник тоді пішов через Прип’ять, а не через Чорнобиль.
Нам сказали: по дорозі з Чорнобиля на Київ є ще мости, їх мінують і будуть підривати. Мінування мосту займає приблизно годину. І поки їх не замінують, ми не можемо нікуди рухатися. Попередили: якщо що, зустрічаєте колону, даєте бій і чекаєте. І слава Богу, що колона пішла не через нас, бо нас би знесли. У нас було лише два “Хаммери” і БТР.
Мости замінували, до нас вийшли по рації: “Відкочуйтесь за міст, там вас братва чекає. Стаєте в колону і пошпарили, куди і всі”. Пам’ятаю, ми проскакуємо на “Хаммері” цей міст, інженери його підривають – в дзеркало заднього виду видно, як піднялася пилюка, міст впав. Я тоді зрозумів, що все серйозно… Ми вклинилися в колону нашої батальйонно-тактичної групи. Там були БТРи, бензовози, “Хаммери”, “медички”. Ми їхали в колоні, на той момент я не знав, куди. Спостерігали – над нами літали “сушки”, наші та противника. Це той момент, коли ти починаєш потрошки усвідомлювати, що почалася війна, але в це вірити не хочеш.
“СИДИМО В ЛІСІ, ПАЦАНИ ПРИНОСЯТЬ ПЕРШОГО “ДВОХСОТОГО” – ВСІ НА НЬОГО ДИВЛЯТЬСЯ І РОЗУМІЮТЬ – ВСЕ… ПОЧАЛАСЯ ВІЙНА”
– Пам’ятаю, над нами так низько пролетів російський Су-25, штурмовик – я чітко побачив зірки на крилах, – продовжує Віталій. – Але ця “сушка” була пуста – потім виявилося, що вона розбомбила колону, яка їхала перед нами. Ми чули, як “сушка” одбомбилася, а коли вона поверталася, дуже низько над нами пролетіла. Команда “Повітря!”, всі з машин вибігають на узбіччя. Тоді заступник командира батальйону ухвалив рішення заїхати в ліс і чекати подальшої команди. Це було 24 число. Приблизно в обід ми заїхали в ліс. З нами їхали КрАЗи з БК, надійшла команда заряджатися по-бойовому: “Беріть усе, що вам треба”. Раніше ми отримували БК тільки під розпис, а тут стоїть КрАЗ, повний цинку, ящиків, і як на базарі: “Братва, набирайте стільки, скільки вам треба, дивіться самі. Бо їдемо на “двіжуху”, буде багато різних пригод”. Ми беремо постріли на РПГ, набираємо реактивні протитанкові гранати, ручні гранати – забиваємо по максимуму підсумки, кишені, у “Хаммер” носимо ящики з БК. У нас в “Хаммері” стояв кулемет ДШК, ми носили купу БК до цього кулемета, щоб було.
Після того, як ми отримали БК, нам сказали чекати подальших вказівок. І я ліг спати – була можливість. Ліг біля “Хаммера”. Десь через годину мене розбудив мій товариш, каже: “Братуха, тебе шукають на нараду, викликає командир роти”. Я приходжу – сидять заступник комбата, командир роти, начальник розвідки, головний сержант батальйону, сержанти. Мене саджають біля них, дають планшет. Кажуть: “Бойове завдання – виїжджаємо на Гостомель штурмувати аеродром”. На той момент росіяни вже там висадились. У нас було завдання вибити їх звідти. Нам говорять, які машини виїжджають – це були тільки БТРи і “Хаммери”. Нас ішло дві колони. Одна ударна, це броньована техніка, друга – колона забезпечення, вона їхала іншим маршрутом в наш район зосередження. Нас розподілили по екіпажах, по людях: “Ти – в тому БТРі, ти – в “Хаммері”, ти, кулеметник, – туди…” У кожного своє місце в бойових порядках. Нам показали маршрут на карті, як ми будемо заїжджати. Ми дочекалися, поки стемніє, вишикувалися в колону, люди на броню, по машинах, і заступник комбата скомандував: “Уперед!”
Ми їхали десь кілометрів десять. Пам’ятаю, цивільні в різні сторони катаються, кіпіш, ніхто не розуміє, що відбувається. Воєнні, “сушки”, арта десь стріляє, позаду заграва, трасери якісь літають – незрозуміло, що відбувається, де противник, де наші – нічого не знаєш. Нас тоді прикривала арта, наші офіцери увійшли у взаємодію з 72-ю бригадою, з їхньою артилерією, і вони забезпечили нам прикриття. Всі небезпечні ділянки, де могла бути засідка, пропрацьовувала артилерія, щоб ми безпечно могли заїхати до об’єкта. Ми заїхали, вишикувалися в бойові порядки. Команда по рації: “Вперед!” Я тоді сидів у “Хаммері”.
Ми вишикувалися в бойову лінію і заходили з боку злітної смуги аеродрому. Бойова лінія почала рухатися. Перед тим ми відпрацьовували такі дії на полігонах: мішень піднімається, БТР по ній працює… А тут зараз будемо працювати – все по-справжньому. Ми пройшли в цих порядках метрів, може, 250-300, і почався контакт. Почався він, наскільки ми зрозуміли, із зіткнення з якимось їхнім спостережним постом, який вони виставили.
Ми виявили їх у тепловізори. БТРи, КПВТ, РПГ, ДШК – все починає працювати, арта валить по аеродрому. Я в тепловізор дивлюся, бачу, як противник починає відкочуватись у сторону аеродрому. Ми по них з АГСа почали накидувати. Вони відкотилися, ми просуваємося далі, далі, далі. І вперлися в бетонний паркан, який був навколо аеродрому. 199-й навчальний центр почав висаджуватися на “вертушках” з іншої сторони, а ми почали цей паркан таранити БТРами. Протаранили в двох місцях, якщо не помиляюсь, і через ці дірки проскакували на БТРах і “Хаммерах”. По броні кулі летять, все свистить, гупає по броні – цок-цок-цок. Нам надійшла команда, що противник викликав на нас “вертушки” Ка-52, тому нам наказали відкочуватись назад: відійдіть, перечекайте, що далі буде, які будуть подальші вказівки. Ми, будучи вже на зльотці, розвертаємо наші БТРи – і за територію аеродрому.
– Прилетів вертоліт?
– Так, “вертушки” там працювали. У нас вже були “двохсоті”. Пам’ятаю, сидимо в лісі, пацани приносять першого “двохсотого”, поклали – всі на нього дивляться і всі розуміють, що це все почалось по-справжньому. Твій товариш, з яким ти ще пару місяців тому сидів разом у казармі, дуркував, лежить поруч без голови… І ми зрозуміли, що – все… Почалася війна.
Тоді нам надійшла команда заїхати на аеродром іншим маршрутом. Ми поїхали через Бучу, і в Бучі потрапили в засаду.
– Де саме?
– Там, де парк, де “Новус”. Я їхав у “Хаммері”. Тебе вже вирубає, ти виключаєшся, бо стомлений. Люди на броні засинають. І тут мій водій побачив, як хтось вибіг з РПГ в нашу сторону. Чути було, як вийшла граната, вихідний вибух, полетіло в нашу сторону. Водій загальмував, і граната вибухнула перед нами. Ти одразу вмикаєшся. З іншої сторони були багатоповерхівки, я розумію, що там люди. Вибухнула граната, перебила газову трубу, засмерділо газом. Наша машина, яка везла паливо, стояла розстріляна. Я вискочив з машини, бачу, що з неї тече соляра з усіх сторін. І побачив, як граната з РПГ прилетіла в БТР, який їхав недалеко від нас, десант був на броні – всі в різні сторони, іскри, люди на землю. Починається стрілкотня, бій, нічого не зрозуміло, в радєйку крики, матюки…
Ми застрибнули назад в машини і давай прориватися, хто як міг, в бік Києва. Нас пропустила 72-га бригада – і за нами підірвала ще один міст. Ми заїхали в Київ в 101-шу бригаду. Нам сказали поповнити боєприпаси, підбити списки по людях, по перших втратах. Після засади було багато “трьохсотих”, загиблих і зниклих безвісті. Ми ходили по підрозділах, питали, хто кого бачив. “Юру бачив?” – “Ні, не бачив”. І ти сидиш, думаєш, мабуть, він зниклий безвісти, ніхто його “трьохсотим” чи “двохсотим” не бачив. І так ми складали списки, все записували і зносили заступнику з МПЗ.
– Хтось із них потім знайшовся?
– Хтось знаходився, хтось – ні. Когось пізніше знайшли в братських могилах, в тому числі в Бучі…
Ми заїхали в 101-шу бригаду. Нас погодували. Заходимо в їдальню – чумазі, у мене на спині РПГ-22, автомат… На нас дивляться строковики в чистих пікселях. Нам кажуть: “Десантники – без черги, одразу проходьте, насипайте собі, скільки треба”. Кухарі насипали чим побільше: “Їжте, їжте…” Потім нас розселили в казармі на першому поверсі. Вранці ми прокинулися, нам підвезли боєприпаси. До мене підійшов мій командир, каже: “З “Хаммера” все зайве викидай, тільки бойовуха залишається і особисті речі, рюкзак. Тому що будемо “двіжувать” нормально”. Все з “Хаммера” викинули, з особистих речей в рюкзаку лише труси, шкарпетки, несесер для особистої гігієни, спальний мішок залишали. Основне – боєприпаси. Підвезли NLAW, провели нам заняття швидко на капоті “Хаммера”, що і як. Побачили сам процес, як з нього вистрілити…
– У казармі ти передивився новини, розумів, наскільки масштабні дії веде противник?
– Я в той момент дуже хотів спати. Пам’ятаю, увімкнув телефон – приходить смс-ка, що у мене 67 пропущених дзвінків. Дзвоню татові, кажу: “Все нормально, живий-здоровий”. Товариш, який загинув у Гостомелі, – ми з ним в одній школі вчилися, його батьки знають моїх батьків, ми були близькими друзями. Зі мною у взводі служили мій однокласник і цей Вася Білак, який загинув.
Тато питає, як там пацани. Кажу: “Я нормально, Грицик нормально, а Вася загинув. Далі працюємо. Не треба мені нічого розказувати, давайте не будемо соплі жувати – потім вже це все…” І ліг спати. Просто вирубився.
Насправді, коли зрозумів, що ми за добу відкотилися до Києва, то думав, що нам хана… Ще вчора були в Чорнобилі – а зараз вже в Києві. І ніхто не розуміє, що відбувається. І ти такий думаєш: ну, вже буде, як Бог дасть.
Ми отримали БК, все зайве з “Хаммера” викинули, і нас відправили на Романівку. Там був підірваний міст. Ми зайняли оборону біля магазину, якщо не помиляюсь, “Фора”, виставили гранатомети, кулемети. Особовий склад розмістили по підвалах. І чекали команду, що робити далі. Там ми спостерігали, як наші арта і авіація нищили росіян. Весь горизонт був у чорному диму – це горіли їхні колони. Над нами постійно літали “сушки”, МІГи, арта працювала – все туди летіло.
“ПОРАНЕНИХ ВИВОЗИВ БУС ТЕРОБОРОНИ – ЗВИЧАЙНИЙ. ВІД ПОСТРІЛІВ У НЬОМУ ЛИШАЛИСЯ ДІРКИ, ОДНА КУЛЯ ПРОЙШЛА У МЕНЕ ПІД РУКОЮ”
– Через два дні нам сказали заходити в Ірпінь і Бучу, – говорить Віталій. – Міст був підірваний, ми через нього переходили, перелазили. З тієї сторони заїжджали інші підрозділи, які були в Ірпені і Бучі, на броньовиках, нас у ту броню пакували, і ми поїхали в Ірпінь.
Це було 2 березня. Нас завезли в Ірпінь, ми увійшли у взаємодію з іншими підрозділами, з теробороною, Нацгвардією. Наші командири зібрали більш-менш певну картину, де противник, де наші. Бо хаос творився, було багато “френдлі фаєра”, ніхто не розумів, де свої, де противник, і було дуже небезпечно просто так ходити з автоматом і в формі. 3-го числа вранці нам сказали заходити у Ворзель. Там був готель “Сан-Марино”, нам наказали чекати противника там. Ми зайняли оборону в цьому ресторанно-готельному комплексі. Я сидів на другому поверсі, звідти дуже добре проглядалася траса, по якій мав рухатися противник, і я спостерігав. Командир сказав: “Йди на другий поверх, бери NLAW – одразу лупиш з нього у випадку чого”. Зі мною сидів мій товариш. Посиділи хвилин сім – і я в бінокль побачив, що в нашу сторону рухається техніка. Спочатку не зрозумів, що то противник. Йдуть “Урали”, БМП, броня. Доповів про це командиру. Вони зупинилися, відстань до них була три кілометри, якщо не помиляюсь, тому що я чекав, щоб з NLAW вистрілити у першу машину. А вони зупинились, з’їхали на узбіччя. І я вже візуально бачу, що це колона противника: вони були позначені буквами V. Їхній особовий склад вийшов, почали бігати по трасі. І мій командир роти викликав артпідтримку з 72-ї бригади – тоді “Градами” відпрацювали по цій колоні. Вони почали бігати, бачу, що загорілася машина. Їхні “Тигр”, “Урал” і КамАЗ звернули кудись в іншу вулицю і пропали. У мене був свій сектор спостереження, я чекав, вже зняв з запобіжника гранатомет, щоб стріляти, якщо ціль буде в зоні ураження моєї зброї. І почув стрілкотню дуже близько – контакт. На мене виходять нацгвардійці: “Біжи в той бік, де бій”. Ми з товаришем біжимо туди, і метрів так за 30 до нас зупиняється “Урал”. Ми давай по ньому стріляти – вони не встигали вибігати з машини, падали зразу.
До росіян почала надходити підмога. Вони працювали по нас РПГ, ми – по них. Нормальний бій. Це тривало години півтори. Ми сидимо, кулі літають. Ти вискочив з вікна – бам-бам-бам по них у відповідь. За пів години вже так нормально пішло, ти просто робиш свою роботу. Тоді у нас почалися перші “двохсоті” і “трьохсоті” в цьому бою. Треба забрати, треба витягнути – бачу, наші бойові медики бігають, форму ріжуть, турнікети, бандажі… – штампують братву. Була команда перебігти на перший поверх, ми перебігли. І тоді по нас почав працювати їхній танк, відстань до нього була від кілометра, він бив прямою наводкою. Я добіг на перший поверх – і побачив перший приліт. Це був мій перший досвід з таким важким озброєнням.
– Що значить “побачив”? Як це було?
– Я спустився вниз. Це було приміщення ресторану з колонами посередині. Я сховався за колону, мій товариш – за барну стійку. Почув вихід – “бам” – і одразу приліт, недалеко від нас, може, метрів за десять, вибухнув снаряд, всі вікна одразу повилітали. Якщо стільки скла в твою сторону летить, тільки й встигаєш схилити голову. Вибухнуло, сидимо – я вперше відчуваю запах снаряду, що вибухнув. І вбігає товариш з мого взводу з перебитою ногою. Він не бачив, куди бігти, бо всюди пилюка. Кричу йому: “Братан, я тут, ходи сюди!” Він підбігає, падає. Бачу, що він “трьохсотий”. Він каже: “Я – “300”, навоювався, блін, так швидко…” Кажу: “Братан, все буде чітко”, наклав йому турнікет, по радєйці повідомив ротному про “трьохсотого”, а він каже: “Давай всіх “трьохсотих” в підвал, в укриття”.
До нього було недалеко, метрів 30 бігти, але важко це пройти, бо велика інтенсивність обстрілу. Не можна було навіть голову висунути з-за стіни – одразу по тобі стріляли їхні снайпери. Танк розбирав будівлю, вона вже почала горіти на другому поверсі. Ми з товаришем дивимося одне на одного, на цього “трьохсотого”: “Що будемо робити? Погнали! Треба бігти, бо нам будуть гайки”. Ми його на плечі закинули, побігли. Добігли майже до виходу з будівлі, а там одразу підвал – і в очах все потемніло. Ти лежиш на землі і розумієш, що тебе зачепило. Я навіть не почув вибух, просто все потемніло, в сторону відкинуло, у вухах дзвенить. Я одразу зрозумів, що “трьохсотий”, відчув, що у мене ноги пекли. Боявся втратити кінцівки, перша думка була: “Без ноги залишився… Тільки початок війни – а я вже без ноги…” Дивлюся на ногу – все на місці, тільки форма розірвана, кров.
Танчик лупить далі, поруч все вибухає. Розумію, що звідси треба змотуватись. Беру свій автомат, як костур, добігаю до підвалу, падаю в нього, кричу пацанам: “Я – “300”!” Мені накладають турнікет. Кидає в піт, то жарко, то холодно. З мене знімають броню, оглядають… Бачу, що в тому підвалі “трьохсотих” купа. Нас було більше десяти чоловік поранених, працювали два бойові медики – тому турнікет, тому бандаж, тому тампонують, тому перев’язують голову… Чекали евакуацію. Ми тоді не знали, що буде далі, просто чекали. Ти поранений, толком нічого робити не можеш… Ну, що? По ходу, зараз нам всім буде хана – затискають з усіх сторін…
Крикнули, що зараз буде евакуація. За нами приїхали пацани з ТрО, вони на бусі залетіли прямо на територію готелю, розвернулися і кажуть: “У нас є дві хвилини. Забираємо “трьохсотих” і “двохсотих” по-максимуму”. Я на одній нозі шкандибаю, як можу, – і бачу: від землі фонтанчики – по нас лупить снайпер. Слава Богу, нікого не зачепив. Біжиш, а коло тебе кулі літають, свистять. Мене закидають в бус, перед тим впустили два рази (сміється), коли пригиналися від пострілів. Сидиш, всі перемішані – “двохсоті”, “трьохсоті”, дивишся – у всіх такі очі… Товариш, з яким я евакуйовував пораненого, теж був поранений, нас з ним одним снарядом зачепило. У нього був пневмоторакс – маленький уламок задів легеню. Він один з нас усіх був з автоматом, тому що коли нас оглядали, зброю відкидали вбік. Ми на цьому “Спринтері” вискакуємо у вуличку, двері бусика не закривалися, бо були зламані. Виїжджаємо, бачу – метрів, може, за 50 перед нами бігає противник. Кричу товаришу: “Бий по них!” Він почав стріляти, вони – по бусу, бачу одразу дірки в бусі. І тоді у мене форму смикнуло під пахвою. Думаю: “Невже, ще кулю впіймав…” Дивлюся – а то просто форма підстрелена, під пахвою прилетіло.
Так нас вивезли в Ірпінь – кому пощастило. Були поранені пацани, кого не встигли вивезти пізніше. Це вже інша історія. Вони звідти проривалися вночі, слава Богу, прорвалися. Ми зустрілися вже в госпіталі в Києві, якщо не помиляюся, в 10-й лікарні. Реанімація, хірургія – нас там збирали, як могли. В одній палаті нас лежало чоловік сім чи вісім, всі після операцій. Всі один на одного дивляться – і “Братан, я такий радий тебе бачити…”
– Тебе теж оперували? Витягали уламки?
– Так.
– Як довго ти лікувався?
– Побули в Києві три дні. Ми з братвою розуміли, що ми – регулярна армія, не можемо тут просто так лежати, коли відбувається такий “безпрєдєл”, треба щось робити. Прийняли рішення їхати в ППД – пункт постійної дислокації. Прибудемо: ми не пропалі, ми не втекли, ми просто поранені. Тероробона провезла через блокпости на вокзал. А там хаос: купа людей, дітей, кипіш, поїзди ходять не за розкладом. Ти не розумієш, що відбувається. Тобі треба до Львова, а поїзд незрозуміло куди іде. Я стою в берцях, які у мене залишилися, на мені лижні штани, які дали в лікарні, і мої кітель і кепка. Йдемо через натовп, нога болить, мій товариш мене тягне. Підійшли до поїзда, там стояли співробітники поліції. Вони одразу підійшли до нас: “Ви з ЗСУ?” – “Так, ми “трьохсоті”, їдемо в ППД, на базу”. Вони організували нам місця: постукали у вагон до провідників, спитали, куди їде поїзд – на Львів, нас запакували. Їхали втрьох на одному місці, вагони забиті, в основному – жінки з дітьми. Їхали дуже довго, тому що поїзд постійно зупинявся.
Ми вийшли в Ковелі – там жив мій товариш, – і вже звідти машиною у Львів. Знову госпіталь, ще операції, потім нас перевели до інших госпіталів. Мене кинули в Мукачеве, додому. Я там вже реабілітацію проходив.
– Як довго?
– Трохи більше місяця. Зняли шви, я ще тиждень полежав. Старався максимально розходжувати ногу. Я не міг сидіти вдома, коли це все відбувалося. Сидів удома, мама дивиться новини – а я не міг їх дивитися… Братва там, я тут, і розумію, що я в цьому не винен, бо поранений, але все одно це мучить. Тому намагався по-максимуму розходити ноги, щоб все було добре, і зразу ж, першим поїздом, їхати назад.
“У БАХМУТІ МИ СИДІЛИ В БАГАТОПОВЕРХІВКАХ, А ПРОТИВНИК БУВ ЧЕРЕЗ ДОРОГУ НАВПРОТИ”
– Коли ти повернувся, де була ваша бригада?
– Я повернувся у свій батальйон, на той момент він був біля Снігурівки на Херсонщині. Я там пробув добу чи дві, і нас перекинули в Дніпропетровську область – туди, де Зеленодольськ, Добрянка, Нововознесенськ, північніше Херсону. Ми сиділи біля Кривого Рогу. Спробували наступати, як могли, контратакували. Але особливого нічого не виходило – ані у них, ані у нас. Все завмерло. Село наше, через два кілометри село їхнє, і постійні “пострілушки”. Вони по нас з мінометів – ми по них, вони нас “Градами” – ми їх “Градами”. Так ми сиділи місяць чи два, і нас перекинули на Донбас – тримати трасу Бахмут-Лисичанськ.
– У Сіверськ ви ж також заходили.
– Ми були в Соледарі, сиділи в селах вздовж траси. Тоді противник намагався перерізати цю трасу, бо по ній ішла доставка боєприпасів, вивозили поранених. На той момент ми вже використовували об’їзні маршрути, бо траса прострілювалася. За неї були дуже серйозні бої, втрати були що в нас, що у противника. Ми своє завдання виконали, не допустили прориву противника до цієї траси на нашій ділянці.
Нас перекинули на Святогірськ, Богородичне. Там бригада виконувала функції оборони вздовж річки Сіверський Донець, тримала цю ділянку фронту. Ми зупинили противника біля Богородичного: зайняли висоти, противник був у низині, і бригада тримала їх. Потім почалася Харківська операція. Нас перекинули, але я не брав участі, бо був у відрядженні в Англії.
Я завжди мріяв поїхати на якісь міжнародні навчання за кордон. Відчути себе в НАТО, побачити, як вони служать. Пацани вже їздили. В середньому поїздка займала близько місяця чи трохи довше. Моїх пару товаришів їздили, повернулися і розказували: порівняно з тим, що у нас, в Англії такий санаторій, що капець… Спокійно, ніхто не гупає, ходиш на службу, як на роботу. Вийшов на полігон, поганяв, побігав з пацанами – повернувся назад: душ, гаряча вода, їдальня три рази на день. Класно, мені дуже хотілося. І ротний якось сказав саме мені: “Все, їдеш в Англію”.
– А коли почув, що твої побратими беруть участь у визволенні Харківщини?
– Пожалкував, що поїхав… Тому що ти сидиш зі своїми пацанами, з контрактниками, з якими служив купу років, в Англії – мирна земля, по тобі нічого не прилітає, все стабільно. А в цей час братва історію робить – взяли Балаклію, Ізюм, Куп’янськ. Мені пацани пишуть: “Сьогодні такий двіж був, так їх гнали в шию! Та ти що! Жаль, що тебе не було”. І ти думаєш: “Шкода, що мене не було…”
Я повернувся через тиждень чи два після Харківської операції. Наш батальйон проходив доукомплектування, проводились заняття, навчання – адже прийшли нові люди, треба було їх швиденько вводити в “курс справи”. Після того ми поїхали на Сватове. Намагалися переправитися через річку. Були там, де Невське. Потім перекинули на Кремінну, в ліси. Лиман, Кремінна, Зарічне, Діброва – там ми виконували наступальні функції, штурмові дії. Важко було, але ми просувалися. Ліс під Кремінною вже майже був наш. Від тієї точки, де стояв мій розрахунок і АГС, до Кремінної було чотири кілометри, думав: ще тиждень – і будемо в тій Кремінній. Але… Не все так просто.
– Звідти вас перекинули під Бахмут…
– Ми сюди приїхали взимку. У цих краях ми вже втретє. Спочатку тримали трасу від Костянтинівки до Бахмуту. Це було нашим завданням. Усі ці села – Іванівське, поворот на Часів Яр, – тут ми стояли. Нашим завдання було – не допустити, щоб противник перерізав цю трасу, бо це єдина траса, якою здійснювалися поставки боєприпасів, вивезення поранених, і так далі. Це тоді для Бахмуту була дорога життя. І ми її тримали.
Потім наш батальйон почали заводити в Бахмут – тримати оборону південної частини міста і за можливості робити штурмові дії. Переважно ми там сиділи в обороні, щоб не допустити прориву противника на півдні. Тоді ми завдання виконали. Ми сиділи в багатоповерхівках, а противник був через вулицю, у будинках навпроти, дистанція була 300 метрів. Вони намагалися через вулицю перебігати – ми їх кришили.
Основний двіж був у центрі і на півночі Бахмуту, у нашому напрямку було спокійніше. Потім нас знову перекинули туди, де ми і зараз, – на трасу.
– Був хоч раз момент вже за ці півтора року, коли ти пожалкував, що пішов в армію?
– Жодного! Коли йшов підписувати контракт, я не знав, що таке війна. Але розумів, що підписуюсь саме на те, що якщо буде якась біда, то не треба жаліти себе, бо ти сам ставиш підпис у контракті. Якщо взяв м’яча, давай до кінця. А соплі жувати будемо вже потім… Джерело: https://censor.net/ua/r3432103
Автор:
Джерело: Цензор.Нет
Tweet
