Радянські батяри. Історія кримінального Львова часів СРСР
Деколи в голові, невідомо з якого дива, актуалізуються здається вже назавжди забуті картини минулого, але ось вони раптом оживають на рівні ейдетизму, і ти майже скачеш від радощів, бо що може бути краще, аніж забуте й несподівано віднайдене в закамарках твоїх третинних зон кори, – згадує письменник та дослідник історії Львова Іван Лемко на сторінках видання ZBRUC.
Початок 1960-х років… ножики-цизорики, або «перочинні» складні ножі, як тоді їх називали, продавалися у господарських крамницях за 30, 40 копійок прості металеві білі, і за рубль, два і навіть більше – багатофункціональні з гарною кістяною ручкою.
Для тринадцятирічного пацана найсолодшою розвагою було кидати ножем у дерево чи дерев’яний паркан. Довгі тренування давали результати: спочатку один оберт з двох метрів, потім півтора, два, два з половиною оберти метрів з 5-7, і ніж, просвистівши пару секунд у повітрі, рівнесенько втикається в дерев’яну перешкоду.
Але найбільш жаданою річчю, при погляді на яку аж мурашки йшли по шкірі, були ножі-викидушки. Це зараз такі ножі можна легко замовити на купі сайтів, а років 60 тому вони були річчю забороненою, лише за наявність такого ножа в кишені можна було сісти за дрібне хуліганство. Такі ножі виробляли на зонах, зокрема на знаменитій львівській тридцятці, хоча робили їх теж і на Львівсільмаші, заводі автонавантажувачів, а також на інших підприємствах міста. Зрідка траплялися у Львові й фірмові ножі, фінки, привезені з-за кордону, але це вже був справжній «шик і писк». Та що там казати, такі ножі були річчю сакральною.
Бува тремтячими руками береш у старшого пацана, який тобі довіряє, таку викидушку, легесенько тиснеш великим пальцем на металеву кнопку, і твоя рука млосно здригається, коли з космічною швидкістю збоку вилітає лезо, граючи своїми вбивчими гранями у променях сонця. Але найбіліший кайф, це вже вершина усього можливого – фінка, яка викидає лезо не збоку, а з середини! Доволі рідко, але траплялися й такі ножі. Ну і звичайно щасливими володарями цих неймовірних ножів були хлопці-батяри, тобто тим чи іншим чином пов’язані з кримінальним світом.
Хулігани, які відсиділи «на зоні», були найшанованішими персонами у пацанячому середовищі, я маю на увазі молодших пацанів 50-60-х років минулого століття, вихідців із пролетарських верств. Ми, затамувавши подих, слухали оповіді цих у нашій уяві «героїв», і хотіли бути схожими на них. Адорація і романтизація кримінального світу не нова, батярський фольклор міжвоєнного Львова – найяскравіше про це свідчення.
А у ті, давніші часи були справжні робінгуди, які співчували бідним людям і часто допомагали їм внесками зі своєї здобичі. Про одного з них згадує отець Роман Ганас, парох церкви святого Димитрія на Збоїщах: «На терені Львова і цілої Польщі тоді промишляла відома банда злодіїв і вломників до кас під проводом “гершта” Броня Пастушинського, муляра зі Замарстинова, якого називали “королем касярів Польщі”». Отець Роман зворушливо розповідав, що Броньо показував йому «книжку з нотатками, де були прізвища бідних і немічних осіб, яким він щомісяця виділяв грошову допомогу, ними передовсім були вдови». Але ця епоха батярського романтизму швидко минула.
Прихід по Другій світовій війні до Львова дикої і жорстокої московської тоталітарної влади усе життя перевернув з ніг на голову, це стосувалося також і кримінального світу. Одразу після «визволення» нашого міста тут з’явилися кримінальники з теренів СРСР, і старі львівські батяри, порівняно з ними, направду виглядали освіченими, моральними і м’якими інтелігентами. Вбивства і розбої львів’ян започаткували радянські військовики. Вони мали при собі вогнепальну зброю, і тому почували себе абсолютними господарями міста. Ці нелюди жахливо пиячили, влаштовували бійки, чинили свавілля над місцевим населенням, грабували, вчиняли розбійні напади, нерідко по людях відкривали стрілянину. Таких злочинців – «героїв війни з фашизмом» – суди нерідко виправдовували, або виносили дуже м’які вироки.
Наприкінці 1940-х і на початку 1950-х років у Львові з’явилися великі групи кримінальних злочинців («зальотні»), яких приваблював незрівнянно вищий рівень життя в західних регіонах України. Серед них особливим нахабством вирізнялися російські кишенькові злодії, які діяли зграями в трамваях, крамницях, на базарах і калічили тих, хто намагався чинити їм опір. Поляки, які займали у кримінальному світі Львова чільні позиції до 1939 року, до кінця 1960-х років, практично вже зникли. Очевидці тих часів пригадують лише стареньких дідусів-поляків, колишніх кишенькових злодіїв.
Історія власне кримінального Львова радянських часів – це окрема історія, але насамперед мені хотілося б розповісти про субкультуру, яку можна охарактеризувати, як вулично-дрібнокримінальну. Від початку 1970-х років львівські хлопці збиралися дворами, а потім – кварталами і районами. У кожному дворі була своя ієрархія: молодші, середняки і старші (старшаки). Надзвичайно цікавим було тодішнє районування Львова, яке створило окрему, небачену до цього топографію міста, і власне з цього розпочну. Не претендую на найповніший перелік хуліганських районів Львова, але основні згадаю.
Отож, найвпливовішими хуліганськими районами Львова вважалися Хрест (район Київської та Енгельса (тепер Коновальця) і Рокс (палац культури залізничників), раніше цей район мав назву Дубки, бо там колись стояли дерева, які згодом спиляли, до Роксу належав також район Привокзальної. Далі був Гроб (район вулиці Тургенєва, нині Героїв УПА, до заводу телеграфної апаратури), потім район Окружної та заводу Львівсільмаш, ще далі – ДОК; разом із Гробом завжди була Штахета (район заводу кінескопів) і ворогували вони зазвичай з Левандівкою.
У районі фонтану навпроти готелю «Львів» на початку вулиці 700-річчя (тепер проспект Чорновола) і вулиці Ботвіна (тепер Куліша) був один із найвпливовіших районів – Бомба, назва якого походить від розташованого неподалік бомбосховища. До впливових районів належали також Замок (район Високого Замку) і Ринок (район площі Ринок). За міським арсеналом в районі руїн синагоги «Золота Роза» розташовувався район Гаражі, бо там раніше стояли приватні металеві гаражі, за готелем «Жоржа» (тоді «Інтурист») був район Каштан (назва від валютного магазину «Каштан»), а навколо будинку № 12 на вулиці Жовтневій (тепер Дорошенка) був район «Двєнка». Деякі райони не мали назви, наприклад, вулиці Калініна (нині Замарстинівська), Пекарська, Ужгородська, окремими хуліганськими районами вважалися й деякі середні школи, наприклад, 19-а школа на вулиці Замковій була сама по собі, а школи 62-а і 87-а належали до Бомби.
Біля зараз неіснуючого кінотеатру імені Зої Космодем’янської на вулиці 17 вересня (нині Січових Стрільців) був район Зоя, або З-під Зої, на Фредра за шаховим клубом була так звана Площадка, де гуртувалися здебільшого єврейські хлопці з 35-ї, 4-ї та 6-ї шкіл. Ще збиралися хлопці у Ботанічному саду університету на вулиці Ломоносова (нині Кирила і Мефодія), також існував район Сад на сусідній вулиці Коцюбинського. Район навколо церкви Юра називали ЮрА з наголосом на другому складі.
Рогачка (чи Рогатка) на початку вулиць Богдана Хмельницького і Волинської була особливим хуліганським районом Львова, де серед робітничих хащ найкраще адаптувалися вульгарні бандити зі Сходу. На вулиці Стрийській поблизу заводу Львівприлад навпроти Стрийського парку був район, який називали Блоки чи Бльоки, це стара польська назва, яка збереглася з 1930-х років, коли тут будували житлові будинки у стилі конструктивізму.
Наприкінці 1970-х років збудували нові спальні райони вулиць Артема (нині Володимира Великого) і Наукової, тож там теж з’явилися свої хуліганські райони: Каліфорнія (між Кульпарківською, Артема, Науковою і Боженка (тепер Княгині Ольги), Квадрат (між Боженка, Артема, Науковою і Стрийською), БАМ (в районі Наукової і Пулюя), Цвинтар (в районі колишнього Кульпарківського цвинтаря на вулиці Радянської Конституції (нині Симоненка). Ці райони не ворогували між собою, а навпаки, за потреби об’єднувалися для відсічі іншим районам.
Найбільш відомими особистостями з хуліганських районів Львова сімдесятих і початку вісімдесятих років минулого століття були Рижий з Хреста, Роберт, Піня, брати Глисти з Двєнки, Вінітуха з Парку, Міня з Зої, Карандаш, Мурза, Куций, Святий з Площадки (причетний до гучної справи викрадення ікон з Вірменського собору, не плутати зі Святим зі Святого Саду), Завіня, Щеблє, Заходило, Птєнєц із Роксу, Валігура з Окружної, Куркач із Гробу, Альфред із Ринку, Білий, Калита, Нікіта з Замку, Салага, Тольман, Береза з Ужгородської, Близнюки, Ванька Наконечний, Соболь. Справедливою людиною у кримінальному світі вважали Артура, він міг розсудити будь-кого у складній ситуації.
Про непрості взаємостосунки хуліганських районів Львова і справжні війни між ними – наступного разу.
Автор: Ілько ЛЕМКО; ZBRUC.eu
Tweet
