Сексуальні злочини російських фашистів на Харківщині
Військовий розпитував, де на вулиці живуть молоді жінки. Коли відповіді його не задовольнили, він почав бити Олену по обличчю. Потім ліг на неї й намагався зґвалтувати.
«… Поклав між ніг і сказав: “Добре”. Хотіла запитати: “А мамі своїй ти таке зробив би?” Але нічого не стала говорити», — розповідає жінка.
Він хотів примусити її до орального сексу. Пані Олена намагалася виграти час — сказала, що хоче пити. А тоді його покликали інші військові. Наприкінці солдат пригрозив, що залишив гранату на дверях.
Окупанти забрали в жінки телефони, навушники, ліхтар та окуляри. Олена боялася вийти з хати, і лише о 3:20 вилізла через вікно. Зранку повідомила про злочин у російську комендатуру.
Через три місяці після пережитого вона й досі боїться лишатися на ніч сама.
«Три місяці й так мене теліпало. Донька каже: “Мамо, як ви це все перенесли?” Перенесла-не перенесла, а в душі…», — не знаходить слів жінка.
Злочини замовчування
Зґвалтування та «будь-яку іншу форму сексуального насильства» Римський статут, яким керується Міжнародний кримінальний суд, визначає воєнним злочином. Як пояснює правозахисниця Лариса Денисенко, не має значення, як саме військовий вчинив сексуальне насильство — воно все одно може трактуватися як порушення міжнародного гуманітарного права.
«Це відбувається на окупованій території, це відбувається силами армії ворога. Неважливо, чи це доведений факт зґвалтування, тому що сексуальне насильство як воєнний злочин має набагато ширше трактування, адже під час війни людина почувається перед ворожими людьми зі зброєю набагато вразливішою, ніж за будь-яких інших умов. Цей злочин залишається сексуальним насиллям — неважливо, чи це зґвалтування, чи примус оголитися перед своєю родиною, своєю дитиною, чужими чоловіками», — пояснює Денисенко.
Українські правоохоронці розслідують сексуальне насильство за статтею 438 Кримінального кодексу як порушення законів та звичаїв війни. На Харківщині слідчі розслідують п’ять фактів вчинення сексуального насильства російськими військовими, розповів hromadske заступник начальника відділу Головного слідчого управління Нацполіції Олексій Цветков. Він два тижні працював на деокупованих територіях. Одну зі справ веде Служба безпеки. Місцеві жителі розповіли поліцейським про більшу кількість злочинів, але слідчі поки не знайшли всіх потерпілих.
«Я багато працюю в поліції. Бачив різні злочини. Але шокувало, що солдат зі зброєю може вчинити такі злочини щодо дітей чи вагітних жінок (був такий факт, але не в Харківській області). Мені здається, здоровій людині навіть у голову не прийде зробити такі вчинки щодо беззахисних дітей, жінок і бабусь», — коментує Цветков.
Справжній масштаб сексуального насильства на Харківщині може бути набагато більшим — не всі постраждалі звертаються до правоохоронних органів. Сексуальне насильство лишається табуйованою темою, про яку постраждалі хочуть якомога швидше забути.
«Складність завжди полягає в тому, що це злочини замовчування, — пояснює Лариса Денисенко. — За моїми спостереженнями на основі електронних листів і розповідей волонтерок та співробітниць поліції, щонайбільше 10% людей погоджуються йти далі. Інші просять здебільшого медичну допомогу, рідше — психологічну, переважно хочуть почуватися в безпеці й більше про це не згадувати з різних причин».
Часом люди не довіряють системі правосуддя, каже правозахисниця. Але частіше нікуди не звертаються, бо це означає, що треба розповідати про те, що ранить. У невеликих населених пунктах поблизу кордону з росією ті, що пережили насилля, знають людей із поліції чи міської влади, котрі співпрацювали з росіянами, і можуть боятися за власне життя. Клієнтки Лариси Денисенко отримували «послання» з погрозами, які «сприймалися цілком реалістично».
Під час нашої розмови пані Олена з Харківщини теж зізнавалася: боїться, що її можуть знайти й убити. Одразу після тієї ночі вона наважилась і поїхала в окупаційну комендатуру та заявила про злочин. росіяни пообіцяли знайти винуватця, однак цього не сталося. На думку Лариси Денисенко, Олена вчинила дуже сміливо, адже для неї це могло погано закінчитися — з огляду на поведінку росіян.
«Я виходжу з того, що людина повинна шукати захисту і зберігати своє життя всіма можливими для неї в цій ситуації методами. Тобто вона перебуває на території, яка окупована ворогом. Ворог так чи інакше запроваджує свій режим існування для людей в окупації та власне має (це їхні зобов’язання) реагувати на скарги мирного населення», — пояснює Лариса Денисенко.
Умисна жорстокість і насильство
Ще один із випадків зґвалтування на Харківщині задокументували дослідники правозахисної організації Human Rights Watch. 31-річна Ольга (її справжнє ім’я правозахисники змінили) переховувалася разом з іншими односельцями та своєю родиною у приміщенні школи в селі Мала Рогань, коли опівночі 13 березня туди увірвався російський солдат. Він наказав людям стати на коліна й погрожував розстріляти всіх у підвалі. Пізніше озброєний військовий наказав Ользі йти за ним, покинувши 5-річну доньку, відвів до класної кімнати на другому поверсі та звелів роздягнутися.
«Він сказав мені зайнятися з ним [оральним сексом]. Увесь цей час тримав пістолет біля моєї скроні або приставляв до мого обличчя. Двічі вистрілив у стелю і сказав, що це для того, аби більше мене “стимулювати”», — розповіла жінка правозахисникам.
Протягом ночі солдат неодноразово ґвалтував і бив Ольгу. Приставляв ніж до її горла, порізав шкіру на шиї та щоці й відрізав трохи волосся. Лише о сьомій ранку росіянин дозволив жінці піти. На фотографіях, які вона надала Human Rights Watch, було видно сліди порізів і синці на шиї та обличчі. 14 березня родина Ольги пішки дісталася до Харкова, де їй надали медичну допомогу. Її опитали прокурори перед виїздом за кордон.
«Задокументовані нами випадки — це невимовна умисна жорстокість і насильство щодо цивільного населення України, — зазначив директор Human Rights Watch із питань Європи та Центральної Азії Г’ю Вільямсон. — Зґвалтування, вбивства та інші насильницькі дії проти людей, які перебувають під владою російських військ, треба розслідувати як воєнні злочини».
У Human Rights Watch наголосили, що військове командування, яке не намагалося зупинити чи покарати винних, несе кримінальну відповідальність за воєнні злочини, скоєні солдатами.
Як метод ведення війни
Документування злочинів росіян на територіях, які були щойно звільнені, свідчить про те, що окупаційні війська використовують сексуальне насильство системно, це не окремі випадки, вважають правозахисники.
«Це стосується абсолютно кожного населеного пункту, який або перебуває в окупації, або деокупований, — зазначає правозахисниця Лариса Денисенко. — Ні, це не концентрація злочинів такого характеру на Київщині — це було і в Сумах, і на Харківщині, й на Чернігівщині. Це відбувається, на жаль, на Херсонщині й у тимчасово окупованій Миколаївській області. Це відбувається повсюдно».
Генеральна прокуратура України відкрила 43 кримінальні провадження, пов’язані із сексуальним насильством з боку російських військовослужбовців, у період із 24 лютого до 31 липня. Насправді ж таких злочинів може бути у 100 разів більше, вважають в Українській Гельсінській спілці з прав людини.
У випадках, які розслідувала Моніторингова місія Організації Об’єднаних Націй з прав людини в Україні, вік жертв сексуального та гендерно зумовленого насильства становив від 4 до 82 років. Місія задокументувала 9 випадків зґвалтування (8 жінок та однієї дівчинки), 15 випадків сексуального насильства як методу катування або жорстокого поводження щодо чоловіків та 11 випадків примусу до публічного роздягання чоловіків і жінок.
«Це питання залякування, демонстрації влади, домінування. Власне, це є частиною позазаконного поводження з цивільними людьми під час війни. Жодних свідчень про те, що командування російської федерації заборонило своїм бійцям чинити це, я не бачу. Якщо воно не надходило — це якраз заохочується як геноцидний метод, метод залякування, просто звичка ведення війна», — каже правозахисниця Лариса Денисенко.
Авторка: Діана Буцко; hromadske
