Ключові виклики і ризики у сфері безпеки і оборони: що чекати від 2020 року
2020-й рік характеризуватиметься для України передусім загостренням боротьби за власну ідентичність і незалежність. Якщо ризики глобальної війни та масштабного регіонального військового конфлікту дещо зменшилися, то виклики невоєнного характеру, навпаки, посилилися.
Без перебільшення, вони здатні сформувати настільки масштабні перетворення, які можуть суттєво трансформувати Україну у об’єкт для маніпуляцій потужними державами, а у найбільш негативних проявах – сформувати приховану васальну територію. Передусім загрозливими у 2020 році вбачаються економічні, енергетичні та інформаційні важелі впливу з боку іноземних держав, і передусім, Росії – саме вони формують фундамент для політичного зростання антиукраїнських сил, як у політикумі, так і у суспільстві.
Фахівці вже тривалий час звертають увагу на те, що «світ вступив в епоху воєн без правил». Хоча можна погодитися із відомим в Україні соціологом, директором соціологічної служби «Український барометр» Віктором Небоженком – у тому, що «перехід світової конкурентної гри в фазу сутички без правил» почався ще у 2014 році з Росія силою окупацією Росією українських Криму і Донбасу і, відповідно, зруйнувавши ялтинський післявоєнний світовий порядок України, слід звернути увагу на поступові трансформації парадигми застосування силових сценаріїв.
Зокрема, як справедливо було помічено оглядачем dt.ua Сергієм Немиричем, що операція страти американськими спецслужбами іноземного державного діяча за дії, що їх США вважають тероризмом є «принциповою новацією», бо «К.Сулеймані був чинним діячем військового формування суверенної держави, на відміну від членів і лідерів недержавних терористичних організацій, зокрема Бін Ладена та інших».
То ж, серед іншого, йдеться про відновлення принципу сильнішого у сучасному житті світу. Але у означеної новації у сфері політичних впливів є досить вагомий елемент, який було б доцільно примітити українським можновладцям. Йдеться про усе більше використання у великій політиці та фактичному домінуванні на міжнародній арені не стільки глобальної сили (ядерної зброї та потужних оборонних потенціалів), скільки новітніх технологій. А саме технологій ведення розвідки, передачі даних, ціленаведення, автоматизованого управління та високоточного ураження (якщо, звісно, не враховувати відверто підривні дії РФ, як то використання отрут та іншого).
То ж, цілком очевидно, що саме технологічне домінування прийшло на зміну таким вже формальним речам, як сила міжнародних організацій, міжнародних домовленостей та угод. З певним додатком, що сучасні технології не обов’язково мають бути коштовними – у окремих випадках (як то під час атаки саудівських нафтопереробних заводів дронами восени 2019 року), особливо за умов застосування парамілітарними групами або підготовленими силами спецпризначення, можна казати про відносно прості, хоча й передові технології. На перше місце у впливах на міжнародній арені виходить наявність чіткого політичного рішення щодо ураження противника або об’єкти, раптовість застосування технологій та доведення світові (цільовій групі) досягнутого результату. При цьому політичне рішення має бути забезпечене належним воєнним потенціалом.
Загалом, фахівці небезпідставно вважають знаковими подіями ліквідацію США в Іраку генерала Сулеймані та введення військ Туреччини на територію Лівії – обидва кроки здійснено виключно за умов політичної волі керівництва конкретної держави, без урахування міжнародної підтримки. Це дозволяє казати, що сучасний світ в 2020 році буде ще більш розщепленим і сегментованим, і відповідно, незахищеним. В умовах сьогодення формування багаторівневої системи реагування на кризи, включно, підготовку сил спецпризначення та власні розробки передових технологій набувають особливого значення.
Якщо повернутися безпосередньо до України, постає питання: чи здатна держава реагувати на такі виклики на політичній арені? Об’єктивність вимагає зазначити, що спроможності держави на міжнародній арені дуже обмежені, зростання передових технологій не забезпечено взагалі, а увага до реального розвитку оборонного потенціалу залишається мінімальною.
Цілком очевидно, що першочергові загрози в 2020 році стосуватимуться передусім ймовірної зміни статусу Донбасу, щодо чого Кремль висунув умову одразу після обміну полоненими (утримуваними особами). Але закріплення особливого статусу Донбасу в Конституції України здатне викликати ланцюг незворотних реакцій. Зокрема, експерти кажуть про небезпеку федералізації, з подальшими впливами, включно розчленування України та втягування її більшої частини у свій простір та поглинання як частини території РФ.
Нездатність НАТО та ЄС до реагування на російську загрозу стає очевидним на тлі фактичної втрати з боку США лідерства у блоці та намагання таких країн як Франція, Італія, Чехія, Туреччина, зберігати досить високий рівень проросійської гри. За такого розкладу утворення антипутінської коаліції не є реалістичним. Якщо в 2019 році розбіжності в середині НАТО перетворилися на реальну загрозу майбутньому воєнно-політичного блока, то в 2020 році може постати питання доцільності існування НАТО у його нинішньому вигляді. Що, у свою чергу, здатне призвести до домінування Росії в Європі та й мотивувати Кремль на подальші агресивні дії по відношенню до сусідніх держав, розширення простору імперії, метою чого є штучне утворення ґрунту для демонстрації сили власному народу й країнам Заходу.
Апогея зростання політичних апетитів Москви було досягнуто наприкінці 2019 року, коли для політичних оглядачів стало зрозуміло, що Кремль де-факто не відчуває тиску, який міг би змусити припинити агресію проти України (Der Spiegel, 30.12.19).
Воєнний тиск Кремля продовжується у прихованому режимі
Чому, попри обнадійливий обмін полоненими та зниження температури у риториці між Москвою та Києвом, а також наявність формального «режиму тиші», військові атаки на українські війська не припинялися? При цьому мали місце обстріли позицій Об’єднаних сил із заборонених так званими «Мінськими домовленостями» мінометів калібру 120 мм та 82 мм. Як і раніше, гинули українські вояки, фіксувалися наміри терактів на території усієї України, набирала подальших обертів інформаційна обробка російськомовного глядача на основних телеканалах РФ? Усе досить просто. Москва ще більш активно, ніж раніше, намагається примусити Київ виконати положення т.з. «Мінських домовленостей».
Серед іншого, слід звернути увагу на розвиток диверсійної та терористичної діяльності Кремля. Останній інцидент: намір спецслужб РФ вбити екскомандира батальйону ЗСУ – СБУ у Харкові. При цьому, за традицією російські спецслужби вдало вербують українських громадян, які незадоволені відношенням до себе з боку чинної влади.
Можливо, у суспільстві України сформувалася певна недовіра до статистики СБУ. Але факти залишаються фактами: у 2019 році за матеріалами контррозвідки було розпочато 239 проваджень за злочини проти основ національної та громадської безпеки: державна зрада (57), шпигунство (сім), посягання на територіальну цілісність та недоторканність України (чотири), терористична та диверсійна діяльність (54). До різних термінів та видів покарання за рік було засуджено 90 осіб.
Ця статистика мала б стати не тільки застереженням щодо підривної активності Кремля на території України. Але й сигналом щодо необхідності подальшого посилення контррозвідувального режиму з урахуванням превентивних методів виявлення та попередження антиукраїнських проявів. Це, одного боку. З іншого, це ще й матеріал для роздуму для військово-політичного керівництва – щодо напрямків розвитку ЗСУ та й сил оборони в цілому. Зокрема, у розв’язанні питання удосконалення кадрової політики та доцільності збереження призову.
У цьому контексті доцільно навести заяву голови правління Громадянської мережі “ОПОРА”, колишнього представника України в політичній підгрупі Тристоронньої контактної групи з врегулювання ситуації на Донбасі (ТКГ) Ольги Айвазовської (13.01.20): «Дати окупантам на Донбасі шанс переформатуватися в політичні сили – це плюнути на власну Конституцію». Та й додати: не тільки «плюнути на власну Конституцію», але й створити путінський форпост на сході України, який діятиме за принципом злоякісної пухлини – пустить метостази на усе тіло Української держави.
Україна – США. Сучасні перспективи
15 січня із заяви посла України в США Володимира Єльченка стало відомо, що США можуть надати Україні більше мільярда доларів допомоги. «Загалом на 2020 рік передбачено виділення на суму 250 млн доларів з боку Пентагону і ще майже 450 млн доларів по лінії Держдепу США – це вже економічна допомога. Все у нас виходить, що загальна допомога з боку США 698 млн доларів і чисто військова допомога – 365 млн доларів», – сказав Єльченко. Можна нагадати, що 21 грудня президент США Дональд Трамп підписав оборонний бюджет, який передбачає виділення 300 млн доларів військової допомоги Україні. А у грудні 2019 року Міністерство оборони України уклало контракт на поставку другої партії американських ПТРК Javelin. У 2018 році США продали Україні 37 протитанкових комплексів і більше 200 ракет до них. Загалом з 2014 року США поставили в Україну близько 400 одиниць озброєнь і військової техніки і 9,5 тисяч одиниць інших приладів і техніки в рамках військової допомоги.
Незважаючи на критику чинної влади (зокрема, відносно того, що ПТРК Javelin за співвідношенням ціна/бойова ефективність «значно поступаються сучасним українським ракетам, серійно виробляється КБ “Луч”»), слід визнати, що співпраця із США набула більш послідовного характеру – принаймні, у площині перемовин про військову допомогу та про її зміст. Це дозволяє сподіватися на розвиток ВТС та зміни якості військової допомоги, зокрема, отримання Україною систем ППО та військово-морських озброєнь, яких вона потребує у першу чергу. Хоча, без сумніву, було б доцільним визнати, що певним об’єктивним стимулом для удосконалення українсько-американських відносин для адміністрації Трампа стали звинувачення у намірі тиснути на владу України з метою політичної розправи із своїм конкурентом Д.Байденом, та й використання самої військової допомоги у якості маніпулятивного механізму.
Ризики для України на міжнародній арені
Збиття українського Boeing 737. Події початку січня 2020 року, а саме санкціонована президентом США страта керівника сил спеціальних операцій Аль-Кудс іранського Корпусу вартових Ісламської революції генерал-майора Касема Сулеймані, рикошетом вдарила й по Україні. Через збиття 8 січня поблизу Тегерана українського пасажирського літака Boeing 737 (що загалом забрало життя 176 пасажирів і членів екіпажу) Україна отримала не тільки моральні й економічні збитки, але й виявилася втягнутою у ризикований міжнародний дискурс. Щоправда, можна визнати: досить виважена та послідовна позиція офіційного Києва поки не призвела до розвитку негативних наслідків.
Подальше послаблення НАТО. Вище вже вказувалося на системну слабкість сучасного Північноатлантичного альянсу, яка вкрай негативно впливає на й на геополітичну обстановку навколо України. Зокрема, розв’язує руки путінському Кремлю щодо подальшої агресії та руйнації світового порядку, в тому числі, України. Крім того, девальвує ідею Києва щодо інтеграції в НАТО.
Слабкість Альянсу на початку січня підтвердили у Вашингтону та Лондоні. Зокрема, Трамп «раптово» висунув ідею розширення НАТО за рахунок Близького Сходу, зазначивши, що реалізація такого задуму американського президента чи могла б допомогти зміцненню миру і безпеки на Близькому Сході. Насправді, поява нового лого «NATO-ME» (Middle East) з думкою включення до Альянсу країн Близького Сходу та «необхідність протистояння викликам в цьому регіоні, зокрема, ІДІЛ» є лише незграбним прикриттям. Оскільки Трамп добре розуміє, що вже втратив особисте лідерство в Альянсі, а формальне лідерство США тримається лише на фундаменті воєнного потенціалу Штатів. То ж заява американського президента спрямована на відведення уваги від проблеми, вирішити яку він, здається, не здатен.
У цьому контексті симптоматичним є й «припущення» міністра оборони Великобританії Бена Воллеса (12 січня), що «США втрачають світове лідерство у військовій сфері». Але ключова теза британського чиновника – інша. «Великобританії потрібно менше покладатися на США у військовій сфері», – ось слова, які варто було б запам’ятати й представникам української влади.
Союз Росії і Республіки Білорусь. Тема не нова, але зафіксовано тенденцію до її розвитку. В останні місяці ідея «поглиблення інтеграції» в рамках Союзної держави Російської Федерації і Республіки Білорусь не сходить з перших шпальт засобів масової інформації обох країн. Незважаючи на те, що проробляються і готуються до підписання в даний час так звані «дорожні карти» стосуються в основному економічних і юридичних питань, варто звернути увагу силових структур України на те, що у ході спільної роботи російських і білоруських чиновників питанням спільної військової безпеки двох держав приділяється більш ніж достатньо уваги. В тому , наголошується на необхідності знаходження російських станцій у Вілейці і Ганцевичах на безоплатній основі. Швидше за все, в 2020 році угоду про продовження оренди відповідного майна і земельних ділянок буде підписано. Поки Мінськ підігрує Москві – що само по собі є викликом для України на випадок розвитку негативних сценаріїв, – Кремль напрацьовує власні сценарії щодо поглинання Білорусі, скоріш за усе, в межах конфедерації (де, без сумніву, багато хто у Москві бачить і Україну).
Хід реформ у сфері безпеки і оборони України
СБУ як ключовий елемент. У самий розпал свят віцепрем’єр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Дмитро Кулеба виступив проти поспішного проведення реформи Служби безпеки України. Так, 2 січня чиновник зазначив, що «коли йдеться про реформу СБУ, то, чесно вам скажу, я виступаю проти застосування до неї “турборежиму”. І я радий, що він до неї не застосовується, що ми йдемо повільно, крок за кроком, але дуже ретельно. Тому що реформувати СБУ – це як відключити атомну бомбу. Якщо ви переріжете не той провід, то просто все вибухне. Тут потрібна хірургічна точність, акуратність і виваженість у прийнятті рішень». Фактично, на практиці це означає, що чинна влада явно не зацікавлена у проведенні оголошеної реформи та здійснює зондування через урядовця.
Між іншим, на початку року також стало відомо, що законопроєкт про реформу СБУ отримав досить невтішні оцінки в НАТО і Євросоюзу. Так, згідно з dt.ua, у листі Зеленському глави делегації ЄС, консультативної місії ЄС, представництва НАТО і посольства США наголосили, що законопроєкт не звужує, а консервує повноваження СБУ. Зокрема, західних фахівців не задовольняє суміщення правоохоронних функцій і контррозвідувальної діяльності, що формує, «практично, необмежені можливості для Служби». Крім того, СБУ залучена в питання економічної безпеки та антикорупційні розслідування, що не відповідає євроатлантичним практикам. А щезахідним партнерам не подобається монополія СБУ в системі охорони державної таємної інформації, де також спостерігаються зловживання. Та й політизованість Служби і її мілітаризація з величезним (за європейськими мірками) штатом – близько 30 тисяч людей, і відсутністю парламентського і суспільного контролю.
Візія ГШ ЗС України щодо розвитку ЗСУ на найближчі 10 років. Сам факт її появи є безумовним новаторським кроком та першим сучасним орієнтиром для суспільства, вітчизняної промисловості і експертних організацій. важливими посланнями Генштабу ЗСУ є, зокрема, визначення із пріоритетами переозброєння армії. Позитивним є визначення розвитку озброєння та військової техніки, «в першу чергу сучасних засобів розвідки, РЕБ, зв’язку, ППО, засобів вогневого ураження (підвищення їх точності та дальності)» – це майже цілком відповідає тим рекомендаціям, які надавали у 2019 році ЦДАКР та Український інститут безпекових досліджень (ЦДАКР є одним із співзасновників УІБД). Однак прикро, що серед пріоритетів немає створення єдиної автоматизованої системи управління ЗСУ (ЄАСУ), розвитку безпілотних авіаційних комплексів, наземних та морських безекіпажних бойових систем.
Досить важливими у документі Генштабу ЗСУ є наявність положень про «розвиток системи територіальної оборони» і «підготовку території та населення України до оборони». ЦДАКР також цілком підтримує включені у візію ГШ ЗСУ слова про «персональну відповідальність… військовослужбовця, незалежно від його посади та військового звання». ЦДАКР вже публічно відзначав важливість розвитку окремих складових вітчизняного оборонного потенціалу, зокрема, визначення, що Сили спеціальних операцій ЗСУ мають забезпечити «в довгостроковій перспективі — гарантоване виконання спеціальних завдань за межами України (за умови внесення необхідних змін до законодавства)».
Водночас, візія Генштабу ЗСУ містить й дуже серйозні недоліки. Наприклад, завдання щодо спроможності відновлення державного суверенітету та територіальної цілісності – відсутнє! До того ж завдання ГШ ЗСУ щодо координації виконання центральним органом виконавчої влади (ЦОВВ) завдань оборони, дублює функції МОУ, стаття 15 Закону України «Про національну безпеку України».
Але найбільш прикре, що Генеральний штаб не наважився визначити необхідність створення в Україні професійної армії, обмежившись завданням забезпечити «високий рівень професійної підготовки особового складу». Це помилковий підхід, оскільки Україна має потенціал створити професійне військо протягом 4 – 6 років, відмовившись від прикрої ідеології розвивати робітничо-селянську армію з вібірковим призовом. Для України, з урахуванням розділеного суспільства та ще досі досить низького авторитету армії у суспільстві, надзвичайним рівнем небойових втрат створення саме професійної армії є єдиним шляхом досягнення тієї мети, яку нині визначив Генштаб – забезпечити успішне стримування агресора. Отже, варто визнати, що загальний хід реформування сектору безпеки і оборони поки що «на паузі». Хоча й ПЗУ про СБУ, й візія ГШ ЗСУ розвитку ЗСУ на найближчі 10 років, так само, як і підготовлені, але не прийняті ПЗУ про оборонні закупівлі і ВТС, є основою для жвавої дискусії. З позиції ЦДАКР, сили громадянських інститутів та суспільства в цілому мають в 2020 році міцно проявити себе. Передусім, у належному захисті національних інтересів. Та не в останню чергу, у питаннях розвитку армії й ОПК.
Автор: Валентин Бадрак, директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння; ЦДАКР
Tweet
