На звільнені території повернулась українська держава. Але ці території — відкрита рана, яка ще й не починала гоїтися, пише видання ТЕКСТИ.
Запитую місцевого жителя Анатолія, як змінилося ставлення до України за останній рік. Він бере театральну паузу й починає з того, що до війни взагалі не цікавився політикою. А після окупації однозначно ідентифікує себе з Україною. Каже, що ледь не плакав від щастя, коли побачив у місті українських військових. Україна принесла з собою хоч якийсь порядок.
Анатолій. Урятував двох бійців ЗСУ
Ми в Лимані — місті, яке українська армія звільнила під час осіннього наступу на Харківщині. Шукаємо Анатолія, з яким мій американський фотограф познайомився в жовтні. І на диво швидко знаходимо його у дворі одного з будинків. Він рубає дрова, але коли бачить фотокореспондента, кидає сокиру й біжить обійматися. За хвилину Анатолій уже тягне нас додому на чай. А заодно — похизуватися новенькою буржуйкою, яку отримав від Червоного Хреста.
Помешкання Анатолія брудне й холодне. Не роззуваючись, проходимо у вітальню — посеред кімнати виблискує славнозвісна пічка. На підлозі акуратно складені дрова. Квартира Анатолія — це машина часу, нашарування епох і поколінь. На деякий час я гублюсь у старих іконах, іграшках, якихось дрібницях, місце яких на смітнику.
А в мого фотографа весь цей антураж викликає дикий захват. Ось вона, фактура життя — шерехата, прокопчена, справжня. Він робить портрети Анатолія один за одним — у потертому кріслі, біля пічки, з цигаркою в зубах. Та мені здається, що він знімає не портрети, а дивакуваті натюрморти, в які затесалася людина. Після фотосесії Анатолій пропонує нам чай і принагідно показує порожній акваріум: одного дня в ньому замерзла вода й усі рибки загинули. Ну нічого, каже Анатолій, і не таку біду переживали.
Поки п’ємо чай, настає моя черга. Мене цікавить життя під окупацією, поведінка росіян, звільнення міста, зміна ставлення місцевих до України. Спочатку Анатолій, як і більшість мешканців Донбасу, уникає прямих відповідей. Він підсвідомо боїться. Чоловік не відкривається, бо добре засвоїв правду життя: з чужинцями краще бути насторожі — будь-яка словесна необережність може вилізти боком. Повільно розкручую Анатолія на відверту розмову й укотре слухаю моторошну розповідь людини, яка пережила нашестя орди.
Першими в Лиман зайшли “буряти” — так Анатолій називає жорстких азійців, які ледь розуміли російську.
Під час наступного візиту в Лиман я спілкувався з чоловіком, у будинку якого жило понад 20 азійців. “Буряти” виявилися тувинцями з “полку Шойгу”. Міністр оборони Росії — тувинець, а тому сформував підрозділ зі своїх земляків. Один з них розповідав господарю, що їх розбили під Черніговом, після чого полк вивели на ротацію. Тувинців доукомплектували й направили штурмувати Лиман. Вони захопили місто й намагалися атакувати позиції ЗСУ на іншому березі Сіверського Донця. Але зазнали втрат і відступили.
Та повернімося до розповіді Анатолія. За його словами, “буряти” тільки те й робили, що пиячили. Після пиятики лазили містом і шукали “нацистів” — роздягали чоловіків прямо на вулицях, шукаючи татуювання з відповідною символікою. Десь за тиждень азійці зникли, а на їх місце прийшло “ополчення ДНР/ЛНР” — тобто частина армії РФ, набрана на давно окупованій частині Донбасу. І почалося ще гірше.
Місцевих зобов’язали носити білі пов’язки. За кілька днів усе чоловіче населення пропустили через допити в райвідділі. Нова влада загравала з місцевими, насамперед пенсіонерами, найбільш лояльному прошарку, видали подвійну порцію гуманітарки з проханням здавати “зсушників”. Так містом прокотилася перша хвиля арештів.
Анатолій зізнається, що колаборантів виявилося неочікувано багато: від пенсіонерів і звичайних алкашів до поліції та найвищих керівників. У місті почався активний переділ майна: магазини та квартири тих, хто виїхав, грабували, речі роздавали колаборантам. Певний час коїлося щось на зразок золотої лихоманки — усі, хто міг, користувався моментом, щоб урвати ласий шматок.
Ополчення суворо регламентувало грабунки: найкраще брали собі, потім у діло вступали колаборанти, а всі інші живилися тим, що впало зі столу. Так відбувалося після частих обстрілів: місце, що постраждало, оточувала “міліція ДНР”, і в цей час з розбитих квартир, крамниць і складів виносили все, що коштувало дорожче, ніж 1 грн.
Однак на другий місяць окупації грабувати вже стало нічого. Вилізли перші проблеми з постачанням, ціни підскочили до небес. Щоб якось заспокоїти голодні маси, окупанти пообіцяли по 10 тис. руб. усім пенсіонерам. За кілька тижнів сказали, що дадуть по 5 тис., а в серпні запевнили, що виплатять по 3 тис. руб. Урешті нікому нічого не дали.
Анатолій каже, що гроші для виплат прийшли в перші тижні окупації — про це говорили самі колаборанти, які складали списки пенсіонерів — але їх, звісно, розікрали. Ніхто не отримав ані копійки. Невдовзі й у самих окупантів почалися проблеми з постачанням, вони сіли на шию мешканцям Лиману. І знову ополченці ходили по хатах, але цього разу забирали їжу.
Анатолій теж відчув на власній шкурі всі принади “русского мира”. ЗСУ поспішно відступали з міста, тому в Лимані лишилися поодинокі групи наших бійців. Якось на подвір’ї Анатолія з’явилися двоє солдатів — на вигляд їм було років по двадцять, не більше; питали, як вийти з оточеного міста. Анатолій з сусідом перевдягли хлопців у цивільне, а їхні автомати заховали в гаражі. Увечері Анатолій вивів бійців лісом.
Уранці закопав автомати на подвір’ї сусіднього будинку, а вже за годину до Анатолія прийшли ополченці: хтось його здав. Закопані автомати знайшли. Анатолій провів у підвалі райвідділу кілька днів — увесь цей час його жорстоко допитували. Каже, що його врятував чистий телефон: за кілька днів до окупації він видалив з нього всі сумнівні контакти, фотографії, переписки; видалився з новинних чатів і груп. На запитання окупантів, де взяв автомати, Анатолій відповідав, що знайшов у посадці й закопав, щоб пізніше продати. У “міліції ДНР” йому не повірили й присудили розстріл. На якомусь пустирі його поставили на коліна й кілька разів вистрелили над головою. Опісля відпустили.
Окупація закінчилася так само швидко, як і почалася. У вересні поповзли чутки, що ЗСУ готує наступ. Одного дня запрацювала наша артилерія — й по самому місту, й по тилах противника. Окупанти забігали. Награбоване вантажили на військову техніку, евакуаційні автобуси втікали наполовину забиті всіляким крамом. Вивозили пральні машини, холодильники, телевізори, іншу побутову техніку. Сміючись, Анатолій порівняв окупантів з циганським табором, який знявся з місця. Разом з окупантами тікали й місцеві — колаборанти та симпатики “русского мира”.
Запитую, як змінилося ставлення Анатолія до України за останній рік. Він бере театральну паузу й починає з того, що до війни взагалі не цікавився політикою. Але після окупації однозначно ідентифікує себе з Україною. Каже, що ледь не плакав від щастя, коли побачив наших у місті. Україна принесла з собою хоч якийсь порядок. Людей вислухали, пенсіонерам виплачують пенсії, іноді роздають будівельні матеріали. Розмову перериває телефонний дзвінок. Анатолій перепрошує й каже, що має йти, — на нього чекає робота. Прощаючись, він запрошує нас на шашлики за день. Обіцяємо прийти.
Алконезламність
Кружляємо містом у пошуках цікавих облич і кадрів. Ніде нікого, лише зграї диких собак і поодинокі автівки з білими хрестами. Біля одного під’їзду натрапляємо на стару бабу, яка, сидячи на табуретці, рубає дрова. Жінці ми не подобаємося, вона каже, щоб ми забиралися геть: “Який толк від вас, журналістів”. І тут же додає, що в сусідньому дворі повно людей і щоб ми йшли туди зі своїм фотоапаратом, бо тут нам не раді.
І справді, біля одного з підвалів натрапляємо на двох чоловіків, які ледь тримаються на ногах. Зі словами “велкам, Амєріка” вони ведуть нас у свої цегляні келії, де мешкають від літа: їхні квартири на верхніх поверхах розбило снарядами. Ми спускаємось у нижній світ. У ніс б’є сморід — суміш з солоних огірків, тютюнового диму та ще бозна-чого. До нас виходять ще двоє, теж добряче напідпитку. У тьмяному світлі лампочки відбувається неймовірна зустріч культур і світоглядів. І поки я заговорюю зуби аборигенам підвалу, американець клацає фотоапаратом.
Ще б пак! Світлини героїв, які пережили окупацію й не зламалися! Тільки мені чомусь трохи соромно, що вже сьогодні ці кадри будуть у закордонних медіа. Що подумають західні добропорядні громадяни про Україну, дивлячись на ці фіолетові обличчя? За кілька хвилин поспішно втікаємо з підвалу.
Чотири жінки в підвалі
Біля сусіднього будинку зустрічаємо симпатичну жінку Ніну, яка запрошує до себе в гості, теж у підвал. Вона там мешкає з подругами — Зоєю та Свєтою, обом за шістдесят. У жінок та сама проблема, що й у п’яниць, яких ми зустріли раніше: їхні квартири вщент розбито снарядами. Жінки раді новим обличчям і жадібно слухають, як живе народ у Києві та Харкові. Вони питають, чи фотографували ми президента й коли закінчиться війна. Нам готують каву та пригощають німецьким шоколадом, який привезли волонтери.
РОБОТИ НЕМАЄ. ЧОЛОВІКИ ПИЯЧАТЬ СТРАШНО, ГОРІЛКА СТАЛА ЧИ НЕ ОСНОВНОЮ ВАЛЮТОЮ
Чим зараз живе Лиман? Людей залишилося мало, більшість з них пенсіонери. Усі залежать від гуманітарки й так уже до неї звикли, що неясно, як воно буде далі, каже Зоя.
Роботи нема. Чоловіки пиячать страшно, горілка стала чи не основною валютою. Але то все дрібниці. Найголовніше — що Лиман знову вільний і що нарешті дали електрику (до кінця грудня місто жило без світла). Світлана з жахом згадує нескінченні обстріли й терор, який принесли з собою окупанти: ні їжі, ні зв’язку, ні грошей. Нічого. Її син служить у ЗСУ й вона досі дивується, що її ніхто не здав.
– Тут стає дедалі гарячіше, – кажу Ніні. — Є загроза повторної окупації. Будете виїжджати?
Вона махає рукою.
– Ні, не буду. Куди мені їхати? Хто там на нас чекає?
Намагаюся переконати жінок, що в разі небезпеки треба кидати все й утікати на захід, але вони категорично відкидають цю ідею. І я знову чую однотипні відмовки: про рідну землю, про те, що вони нікому не потрібні, про посаджені помідори, які не можна кидати навіть під шаленими обстрілами. Я серджуся на жінок, бо знаю їхні справжні мотиви: вони недовірливі, бояться нового й з останніх сил чіпляються за уламки довоєнного життя. На прощання позуємо перед входом у підвал.
Машина, яку закинуло на дерево
За день ми знову в Лимані. На блокпосту нас попереджають, що місто під сильним обстрілом — краще вдягнути броніки. Ми, звісно, ігноруємо небезпеку. І дарма. На одному з перехресть зупиняємося, щоб звіритися по карті. Несподівано чую рев літака, що наростає.
– Це що, авіація? – питаю американця.
– Схоже на те, – каже він. – Ваші, мабуть, летять на Кремінну бомбити орків.
Зауважую, що кілька перехожих крутять головами, вдивляючись у небо. Один з них присів, обхопивши ноги руками. Звук двигуна досягає крещендо й наступної миті лунає такий вибух, що в мене ледь не розривається серце: праворуч від нас, за якоюсь халупою, в небо злітає фонтан диму й уламків. Американець тисне на газ. Десь удалині чути ще один потужний вибух. Приходимо до тями вже за містом. Повз нас одна за одною пролітають дві пожежні машини й вервечка швидких. Викуривши по цигарці, повертаємося в місто.
ЗВУК ДВИГУНА ДОСЯГАЄ КРЕЩЕНДО Й НАСТУПНОЇ МИТІ ЛУНАЄ ТАКИЙ ВИБУХ, ЩО В МЕНЕ ЛЕДЬ НЕ РОЗРИВАЄТЬСЯ СЕРЦЕ
То були дві ракети. Одна поцілила в гаражі біля нас (на відстані 100 м), інша впала біля військкомату. На диво, ніхто не постраждав. Назавжди запам’ятаю машину, яку вибухом закинуло на дерево.
Мовчки їдемо до Анатолія на шашлики. На задньому плані наростає канонада. Зі звуків розумію, що йде контрбатарейна дуель: снаряди з жахливим свистом проносяться над містом в обидва боки. Луплять “Гради”, їх низький гуркіт ні з чим не сплутати.
Шашлик з Коляном
Анатолій уже перед мангалом, на якому смажаться шматки свинини розміром з кулак. Він знайомить нас зі своїм сусідом Коляном. Той у чудовому настрої, сипле дотепами й просить, щоб американець його сфотографував. Невдовзі стає відомою причина вечірки та гарного настрою лиманчан: Анатолій роздобув пляшку горілки.
Лунає характерний хрускіт, і “вогняна вода” наповнює чарки. Чоловіки прикладаються раз, другий. Ніхто не закушує – усі чекають, поки шашлики вкриються хрусткою скоринкою. Підходить ще один товариш Анатолія. Чарок більше немає, тому йому наливають у чашку з відбитою ручкою. За 10 хв пляшки нема.
Анатолій скаржиться, що в жінки та дітей, які виїхали “кудись у Карпати”, не дуже складається життя: з ними ніхто не хоче мати справу, а дітей не беруть до школи, бо ті не знають української.
Обережно кажу, що за рік уже можна було б вивчити хоч кілька слів, адже українська — це ж не китайська мова. Анатолій відповідає, що він і його діти з дитинства розмовляють російською і квит. Горілка розв’язує чоловікам язики, і я ще довго слухаю оповідки про зону (Колян сидів), про окупацію, про те, як вони виживали влітку. На мить цей пікнік на узбіччі життя видається мені сценою з якогось гротескного фільму.
АНАТОЛІЙ КАЖЕ, ЩО ВІН І ЙОГО ДІТИ З ДИТИНСТВА РОЗМОВЛЯЮТЬ РОСІЙСЬКОЮ І КВИТ.
Питаю Анатолія: що далі? Якусь мить він дивиться на мене масними очима, а потім знизує плечами. Каже, перебиватиметься “шабашками” – поки в місті є пенсіонери, в нього все буде добре: там вікно поставити, там дров нарубати, там води принести. Бувають дні, коли він може заробити 250-300 грн. А це шалені гроші для нинішнього Лимана. Головне – якось дотягнути до тепла, а там, може, поїде на заробітки кудись “на Україну”. Тому все під контролем. Прорвемося, усміхається Анатолій і плескає мене по плечу. У цьому я геть не сумніваюся.
Після чергового залпу нашої артилерії американець маякує, що нам пора. Я й сам не проти, бо змерз як собака. Чоловіки міцно нас обіймають. Колян просить фото на пам’ять: він стоїть на передньому плані, тримаючи в руці шматок смаженого м’яса. Американець зауважує, що обожнює Донбас: таких щирих і добрих людей він ніде не зустрічав. Навіть іракських курдів, яких він вважав еталоном гостинності, з ними не порівняти.
Ми знову стоїмо в черзі на мосту. Вдивляюсь у чорну колону тягачів, які везуть танки на фронт; сподіваюся побачити якогось “Леопарда” чи “Абрамса”, але на платформах — лише старі радянські машинерії. І поки у світі очікують на другий наступ росіян, я розумію, що він уже почався. Вугледар, Кремінна, Двурічна — перші акорди пекельної увертюри, яку приготував наш ворог. І доля Лиману у світлі цих подій туманна й непевна.
Але нічого. Прорвемося, як казав Анатолій. Бо з нами Бог і залізо всього світу.
Автор: Станіслав Стрілець
Джерело: ТЕКСТИ