Війна очима українського пілота Су-27 з позивним «Sabre»: «Їм вареники, дивлюся по ТБ, як після мене все красиво вибухало»
На війні в Україні використовуються найновіші армійські технології й озброєння, а самі українці вже довели, що є видатними воїнами. Але як зсередини виглядає робота найкращих військових професіоналів світу? Журналісти видання Platfor.ma беруть участь у проєкті United24 Media «Професія — воїн». Попри тотальну перевагу росіян у кількості та технічній оснащеності літаків, українці продовжують захищати своє небо.
Позивний Sabre б’ється з ворогами на своєму Су-27 з перших днів повномасштабного вторгнення — і б’ється успішно, в тому числі збиваючи літаки окупантів. Sabre розповів, завдяки чому українці змогли протистояти РФ в небі, як виглядала місія зі звільнення Зміїного, та як вплине на фронт поява в Україні F-16.
Я з невеличкого міста. Одного разу дізнався, що на наш аеродром прилетіли вертольоти. Вирішив з другом піти подивитися, якось пробралися прямо до них, але нас схопили. Пощастило, що начальником варти був мій сусід, то він відпустив, а перед цим навіть показав вертоліт зсередини. Ну а за пару днів над нашим містом літав винищувач Су-27 — і я вже на 100% загорівся небом.
Хто такі українські винищувачі
Наша винищувальна авіація — це ще радянські Міг-29 і Су-27. Вони дещо кращі західних літаків у плані маневровості, але значно поступаються в плані озброєння і прицілів. Російські винищувачі теж значно сучасніші. Якщо казати по-простому, то вони можуть побачити нас раніше і пустити по нас ракету з більшої у декілька разів відстані, ніж ми.
Та все одно зараз наші Су-27 і МіГ-29 виконують фактично всі бойові місії: захист повітря, перехоплення крилатих ракет та дронів, завдавання ракетно-бомбових ударів, атаки на ППО противника. Ми багатофункціональні, немає такого, щоб один льотчик, наприклад, літав тільки на перехоплення. Треба вміти все.
Хіба що протистоянь літак-літак зараз немає. У противника побудована досить серйозна ешелонована система протиповітряної оборони. Тому ми просто не можемо підходити до певних відстаней і широт. Загалом як таких повітряних дуелей в Україні були одиничні випадки.
Були історії, що я завдавав удару по певних позиціях, повертався на свій аеродром базування, сідав вечеряти й включав телевізор. А по всіх каналах йшлося про те, що вразили певний командний пункт. І от я їв вареники, дивився, як там після мене все красиво вибухало і ще друзям писав, мовляв, ось такі плюси авіації.
Кажуть, що у льотчиків багато прикмет. Це дійсно так. Зазвичай ми не фотографуємося перед вильотом і дуже критично ставимося, якщо хтось знімає. Також ми постійно поводимо себе так, ніби у літака є душа, ніби це жива істота, ми з ним спілкуємося. Але якихось амулетів у мене, наприклад, немає. Я загалом не вірянин. Але були випадки, коли було настільки страшно, що навіть молився.
Таке траплялося на початку повномасштабного вторгнення, коли розумів, що по тобі пускають не одну ракету, а декілька. Ти постійно маневруєш, ховаєшся. Навіть в ефірі чув, як росіяни казали: «Ох, юркий попался». Типу, не вийшло збити. Так що, звісно, не вірую, але коли сідав у літак, то думав: ладно, помолюся.
На початку справді було дуже складно. Але самі росіяни зробили величезну помилку, коли дійсно подумали, що наші авіація та ППО знищені. Тому вони здійснювали вильоти фактично без тактики. Літаки противника просто залітали й робили хаос: працювала РЕБ, вони нічого не бачили, ми нічого не бачили, ми відстрілювали свої ракети, вони відстрілювали свої. Не буду казати, які саме помилки вони робили, але це рятувало нам життя. Траплялося, що у повітрі 2 наших літаки, а росіян 13. Але ми все одно вв’язувалися у повітряні бої, щоб не дати вільно прориватися й завдавати ударів. А потім ми поверталися й обов’язково розбирали попереднє та наступне завдання. Якби так робив ворог — все могло б скластися інакше.
Якось ми літали на перехоплення безпілотних літальних апаратів, і коли вже верталися, то нам повідомили, що з’явилася швидкісна ціль. Я її захопив, але не міг пустити ракету, бо дальність була занадто велика. Здійснив зближення, хоча зараз, мабуть, так вже не робив би, бо це фактично була окупована зона, де стояли їхні ЗРК, ризик був досить високий. Але це вже азарт. Я догнав, пустив ракету, навіть сам побачив вибух. Із землі теж повідомили, що ціль знищена. Через деякий час, коли Північ України вже деокупували, я поїхав на те місце і сам побачив рештки цього збитого російського Су-25.
Іншим разом я завдавав бомбового удару по Роботиному. Тоді вдалося знищити багато ворожої техніки й особового складу. А потім один мій друг із Сил спеціальних операцій був саме в цих краях на землі й розказував: «Там після тебе досі русаки валяються, ніхто їх так і не позабирав».
Місія на Зміїний
Історія, яку я найчастіше розповідав за час повномасштабної війни — про звільнення Зміїного. Мені лишалося буквально 15 хвилин до закінчення зміни, я подзвонив дружині й попросив приготувати щось смачненьке, бо я скоро буду. І тут нам кажуть: «Повітря. Задача буде доведена пізніше». Ми злітаємо, сідаємо на іншому аеродромі. Всю ніч обговорюємо з побратимом задачу — прикривати наші вертольоти для висадки десанту. І нам скидають дані, скільки ворожих літаків в районі острова. У цей момент зізналися один одному: стало страшно.
Злітаємо, я розумію, що в мене ще й некоректно працює прицільний комплекс. Але все одно підходимо до Зміїного, по нас одразу пуски, маневруємо, ухиляємося, знову пускають, знову маневруємо. А це над морем, сховатися немає де. Я дивлюся вниз і думаю: в який взагалі бік плисти, якщо що?
Так весь час ухиляємося, самі пускаємо — і вже паливо підходить до кінця. Кажу про це командуванню, там відповідають, що посадка буде на іншому аеродромі, близько до Зміїного. Ну, нам одразу зрозуміло, де саме. Врешті до останнього прикриваємо десант і вже на парах летимо назад. Мені довелося сідати вже фактично без палива. Для розуміння — по паливу в авіації є поняття мінімального залишку, є аварійного, а є незливного — це те, що в баках лишається завжди, навіть якщо всі крани відкрити. От у нас вже був незливний, істотно менше аварійного.
Сіли, зв’язуємося, доповідаємо. Під’їжджає якийсь крихітний заправник, підключаємо його. Я фоткаюся, скидаю дружині й кажу: «Дивись, де я» — а у мене там теща живе якраз біля цього аеродрому. Думав навіть попросити її якусь їжу принести, бо цілий день нічого ж не їв. І тут знову команда: «Повітря. По аеродрому можлива робота противника ракетами».
Швидко закриваю всі лючки, запускаюся, розпочинаю зліт — і тут ці ракети «приходять». Злітаю між вибухами й спалахами, думаю: хоч би не якісь уламки. Але вдалося нормально. І навіть після цього не додому, треба було ще одну бойову задачу виконати. Такий день українського льотчика.
Що змінять F-16
F-16 — це літак, на який можна повісити багато різноманітного озброєння. Побачимо, що саме нам дадуть партнери, звичайно, хотілося б далекобійних ракет. Але в будь-якому випадку вони зможуть набагато якісніше знищувати будь-які повітряні цілі, а на рахунок завдавання ракетно-бомбових ударів — все дійсно залежить від того, що саме нам передадуть союзники.
Ми постійно з інструкторами НАТО підтримуємо зв’язок. Ми питаємо їх, вони питають нас, є обмін досвідом. Багато речей вони нам на початку війни підказали, наразі ми їм багато чого розповідаємо.
Якогось особливого сленгу у нас немає. Хіба що ворожі літаки називаємо «пєтухами» — так з перших днів повелося. Плюс багато термінів взяли від іноземних партнерів. Але не дивіться на слово «пєтух». Не можна недооцінювати ворога.
Підготовка російських пілотів наразі досить висока, літають вони інтенсивно. Для виконання нинішніх противник підготовлений, на жаль, достатньо. Плюс у них сильно ешелоноване ППО, натикано всюди різних видів, С-400, С-300, С-350 ВМ, Тори, Панцирі. Ми їх потрошки знищуємо, але кількість ще дуже велика.
Я мрію, що у нас буде більше озброєння, а я зможу робити більше вильотів саме на знищення цілей. Я готовий вилітати на бойові завдання не один, не два, не три рази на день, а скільки буде потрібно — і не тільки я, а й мої колеги-льотчики.
Зараз інтенсивність бойових дій така, що протягом дня можеш злетіти в одному місці, сісти в другому, а потім перелетіти на третій аеродром. Власне, позавчора я змінив за день три аеродроми. Треба бути постійно готовим, що тобі дадуть команду злітати. І ми готові літати постійно, тільки щоб нашим побратимам, які сидять в окопах, було простіше, бо саме на них головне навантаження війни.
Найкраща робота у світі
Екіпірування льотчика складається з захисного шолома з маскою. Через нього ми ведемо радіопереговори й за необхідності дихаємо при певних висотах — сюди подається кисень. Також є костюм проти перевантажень — він надувається, бо за деяких маневрів кров вся йде вниз, можна втратити свідомість, тому сюди теж подається повітря, яке перетискає пояс і ноги.
Є поплавки — на випадок, якщо катапультуєшся у якусь водойму. Особиста аптечка, ніж-стропоріз, засоби особистої гігієни, якщо сів на запасному аеродромі. І, звичайно, особиста зброя — я літаю із Beretta.
Чому льотчик винищувача — найкраща робота у світі? Зранку завдаєш удар по супротивнику, а ввечері зі своєю дружиною гуляєш містом. Це, звісно, певною мірою жарт. Але насправді є проміжок часу, коли ти вже виконав бойову задачу, повертаєшся на аеродром — і це прям насолода, просто летіти у своє задоволення. Це те, що мені надзвичайно подобається, а ще й приносить певну користь державі.
Як би сумно це не звучало, після перемоги я хочу відвідати усіх тих друзів, з ким я бився пліч-о-пліч і які, на жаль, загинули від рук ворога. А потім я буду дуже довго святкувати, відпустка буде мінімум три місяці, а на роботі ви хочете мене чекайте, хочете не чекайте — я туди не прийду. Це я іронізую, звісно, але святкування точно буде неймовірним.
Автор: Юрій Марченко
Джерело: Platfor.ma
Фото — Віталій Юрасов.
Tweet