Кати Слов’янська з “русского мира”. Загін смерті викрито через шість років війни в Україні

• Зачем нужен сбор доказательств российского присутствия на Донбассе

За три тижні до цього, 25 травня, двох українців, які воювали на боці підтримуваних Росією сепаратистів, – 32-річного Дмитра Славова і 25-річного Миколу Лук’янова, – заарештували їхні ж товариші по зброї-сепаратисти і забрали їх до тієї ж самої будівлі у центрі Слов’янська, куди згодом відвезли Пічка. Їх звинуватили у мародерстві, збройному пограбуванні, викраденні людей, залишенні своїх військових позицій і спробах приховати їхні дії. Спочатку їх допитали, а потім вишикували поруч і розстріляли, як розповіли члени їхніх родин, знайомі, колишні утримувані і двоє жителів міста, які знають про згаданий «суд» і смерті цих людей.

Згідно з документами, долі всіх трьох чоловіків вирішували на так званих «військових трибуналах», створених Ігорем Гіркіним – колишнім офіцером ФСБ Росії, більш відомим на той час на прізвисько «Стрєлков». Підставою для цих трибуналів став драконівський закон, вигаданий диктатором Йосипом Сталіним і запроваджений незабаром після вторгнення Німеччини в Радянський Союз під час Другої світової війни. Указ, виданий Президією Верховної Ради СРСР 22 червня 1941 року, який використовував Гіркін і його підтримувані Росією сили у 2014 році, дозволяв смертну кару. Україна скасувала цей різновид покарання 2000 року, його також не застосовують у Росії, де діє мораторій з 1996 року. Смертну кару застосовували за злочини, які Гіркін називав «тяжкими», хоча це могла бути і дрібна крадіжка, і вбивство.

Варвара Пахоменко, голова української місії правозахисної організації Geneva Call, яка займається захистом прав цивільних осіб у збройних конфліктах, переглянула документи зі Слов’янська. Коментуючи страти без належного суду у зонах конфліктів загалом, вона сказала в коментарі Радіо Свобода, що «смертна кара можлива за виняткових обставин за дуже серйозні злочини, але лише за умови справедливого і незалежного судового розгляду».

«Якщо ні, тоді це може бути воєнним злочином», – сказала Пахоменко.

Вейн Джордаш, провідний експерт із міжнародного права в галузі прав людини, каже, що «судовим» документам щодо Пічка бракує «критичних фактів», які могли б надати більшу ясність. Але вирок, на думку експерта, здається «непропорційним до злочину».

«Страта фізичної особи за дрібне правопорушення навряд чи відповідає вимозі справедливого судового розгляду», – пояснює Джордаш, керівний партнер юридичної фірми Global Rights Compliance.

«За цих обставин можна говорити принаймні про очевидні ознаки скоєння воєнного злочину», – додає він.

• «Сбор доказательной базы для подтверждения факта вооруженной агрессии РФ против Украины ведется ежедневно»

Що в документах

Десятки документів, на яких засноване це розслідування, журналісти знайшли у слов’янському штабі Гіркіна 7 липня 2014 року. Це сталося через два дні після того, як він і його підтримувані Росією сили відступили з міста до Донецька після кількатижневих артилерійських обстрілів із боку українських військ.

Документи лежали на робочих столах у приміщенні, де Гіркін і підлеглі йому бойовики колись планували свої військові наступи. Вони також були розкидані по підлогах приміщень, якими тягнули численних в’язнів, серед яких були й цивільні особи, і журналісти, яких безпідставно звинувачували у різних злочинах, таких, як шпигунство на користь Києва. Записи були розкидані по кімнатах, де люди Гіркіна здійснювали свої швидкі суди над тими, хто потрапив до них у немилість.

Разюча знахідка у Слов’янську: вкриті сажею вологі документи містять накази про страту

Вранці 5 липня 2014 року підтримувані Росією сили під керівництвом колишнього офіцера ФСБ Росії Ігоря Гіркіна, відомого на прізвисько «Стрєлков», відступили зі східноукраїнського міста Слов’янська. Це сталося після більш ніж двох місяців окупації й кількатижневих важких боїв проти української армії і добровольчих сил, через які місто й його жителі зазнали серйозних втрат.

Приблизно через 48 годин, 7 липня, я потягом прибув із Києва до Слов’янська разом із двома американськими закордонними кореспондентами Максом Седдоном (який тоді працював для BuzzFeed News) і Ноа Снайдером, тодішнім фрілансером газет The New York Times і The Economist. Я на той момент був кореспондентом онлайн-видання Mashable.

Через те, що Слов’янськ був першим містом, яке захопили підтримувані Росією сепаратисти в квітні того року, нам не терпілося побачити, який вигляд воно мало після повернення під контроль українського уряду. Ми також хотіли дізнатися, що після себе залишили сепаратисти. Особливо нас цікавила одна будівля – відділення Служби державної безпеки України (СБУ). Це була одна з перших будівель, захоплених сепаратистами, де Гіркін в одній із кімнат облаштував собі офіс.

Ми швидко пробралися до будівлі, намагаючись не привертати уваги. Барикад, обмотаних колючим дротом, які ще за кілька днів до цього охороняли грізні бойовики, вже не було, і підхід до будівлі був надивовижу вільним. На наш подив, українських солдатів там не було, і вхідні двері були відчинені.

Всередині, навіть при світлі полудня, було досить темно. У приміщенні панував безлад: смерділо бензином, і все вкривала плівка чорної сажі. Пам’ятаючи про розтяжки, ми навшпиньках обійшли перекинуті меблі і покинуті предмети – серед них і китайські кавові чашки з прапором батальйону Гіркіна. Було зрозуміло, що сепаратисти покидали це місце поспіхом і безуспішно намагалися спалити те, що не змогли забрати з собою.

Один з нас – думаю, це був Ноа, – помітив купу документів. Деякі з них були у пластикових теках, розкиданих на підлозі в кутовій кімнаті. Ми підняли деякі з них, і Ноа почав читати вголос текст, написаний на одному з аркушів паперу. «Наказ, – почав він, а потім, через кілька рядків вниз прочитав, – засуджений до смертної кари через розстріл».

На кількох документах ми помітили підпис синім чорнилом: «Ігор Іванович Стрєлков».

Ми переглянулися й завмерли, усвідомлюючи в той момент, на що саме ми натрапили. Довго не думаючи, ми швидко позбирали в наші рюкзаки всі документи, багато з яких були вкриті сажею або просочені бензином. Ми зателефонували нашому водієві, щоб він забрав нас звідти.

Наш план полягав у тому, щоб дістатися готелю у підконтрольному сепаратистам Донецьку – непроста 140-кілометрова поїздка через військові блокпости й лінію фронту. Ми на тиждень забронювали номери і хотіли почати вивчати там зібрані документи. Але ми зіткнулися з неприємностями, як тільки покинули Слов’янськ.

На трасі нас зупинили українські сили, бо на відстані кількох кілометрів попереду у той момент ішла перестрілка. Повернувши назад, ми застрягли в колоні бронетехніки і бою, що спалахнув через лічені хвилини після того, як ми виїхали за межі міста. Сепаратисти вели щільний мінометний вогонь, і вибухи лунали на полях по обидва боки від нас. Українські військові стріляли з автоматів. Ми змогли дістатися звідти через 30 хвилин.

Із настанням ночі й закриттям пропускних пунктів на дорогах ми зрозуміли, що не доїдемо до Донецька, тому заїхали в мотель для водіїв вантажних автівок «Ман» у Дружківці. Інших клієнтів там не було, і ми заселилися у три номери. В одному з них ми зібралися для того, щоб почали переглядати ті документи, які вже встигли трохи висохнути. Ті, які не висохли, ми ретельно роз’єднали і розклали на ліжку і підлозі. Ми відчинили вікна, щоб вони висохли швидше.

Це була помилка: порив вітру не тільки розкидав кілька документів, а ще й грюкнув дверима через протяг так сильно, що розбилося скло. На гуркіт прибігла менеджерка, і нам довелося доплатити ще 600 гривень (тоді 50 доларів), щоб нас не виселили.

Тієї ночі ми майже не спали, перебираючи документи. Те, що ми знайшли, стало першим прямим матеріальним доказом імовірних воєнних злочинів, скоєних особами, пов’язаними з російською державою, у збройному конфлікті, який вона розпалила на сході України. Це були позасудові розстріли трьох українців.

Крістофер Міллер

Правдивість документів і точність їхнього змісту перевірили і підтвердили репортери, які їх знайшли, а також журналісти Радіо Свобода, колишні слов’янські міські чиновники і кілька людей, згаданих у цих документах.

Прізвища осіб, які виконали накази розстріляти Пічка, Лук’янова і Славова, у документах не зазначаються, вони лише вказані як «гарнізон». Джерело, знайоме із членами цього так званого «гарнізону», на умовах анонімності сказало Радіо Свобода, що ці люди були просто «рядовими бойовиками».

Деякі подробиці про розстрільну групу можна дізнатися зі свідчень, наданих для звіту про потенційні воєнні злочини на сході України за 2015 рік. Його замовляла заступниця спікера нижньої палати польського парламенту Малгожата Ґосєвська. За словами одного колишнього затриманого, який знав про «трибунали» і страти у Слов’янську і слова якого наводяться у доповіді Ґосєвської, страти відбулися пізно вночі: «Жертвам зав’язали очі, а голови замотали фольгою, перш ніж стратити (…) Потім їх вбили пострілом у потилицю з автоматичної зброї».

Захоплення й окупація Слов’янська

Перетворюватися із сонного міста із населенням у майже 115 тисяч людей на пекельну воєнну зону Слов’янськ почав у квітні 2014 року. Україна тоді намагалася впоратися з наслідками Євромайдану, який змусив залишити владу дружнього до Москви президента України Віктора Януковича.

Янукович утік 22 лютого 2014 року, на що Росія відповіла швидко й рішуче. За ніч за наказом Путіна російські війська і спецпідрозділи без розпізнавальних знаків були дислоковані по всьому Криму, де вони захоплювали урядові будівлі і військові об’єкти. Протягом кількох тижнів вони захопили повний контроль, і Москва організувала загальнокримський «референдум» про приєднання до Росії. Міжнародна спільнота засудила таке голосування за те, що його проводили «під прицілом» російських солдатів.

Але на цьому Росія не зупинилася. У квітні, як свідчать документи, оприлюднені українськими хакерами, й інші джерела, Кремль почав відправляти спецпідрозділи до переважно російськомовних східних і південних регіонів України.

Слідом за ними йшла велика кількість озброєних людей, причетних до захоплення Криму. Серед них був Гіркін і учасники так званих кримських сил «самооборони». Це була слабо оформлена група місцевих проросійських сепаратистів, підконтрольних Кремлю, яких Москва використовувала для того, щоб твердити, що захоплення Криму було, мовляв, результатом дій рядових українців, які були незадоволені політикою Києва.

Наступною зупинкою для Гіркіна і цієї групи став Слов’янськ.

Директор історичного музею у Слов’янську Олександр Плахов в інтерв’ю Радіо Свобода згадав той день, коли Гіркін приїхав до міста, і розповів про те, яким було життя під контролем його поплічників.

Вказуючи на прапори проросійських сепаратистів, фотографії і всілякі військові артефакти, які стали частиною військової виставки, Плахов сказав, що Гіркін приїхав до Слов’янська разом із 52 бійцями близько 9-ї ранку 12 квітня 2014 року. Група, як згадує Плахов, швидко захопила контроль над будівлею міської адміністрації і відділком поліції, перш ніж вторгтися у будівлю місцевого відділення Служби безпеки України, розташовану за декілька кварталів.

Опору ніхто не чинив, каже Плахов.

Місцеві співробітники СБУ «відчинили їм двері, щоб ті просто увійшли», сказав Плахов, додавши, що значна частина Слов’янська підтримувала проросійський сепаратистський рух і була незадоволена прозахідними демонстраціями під час Євромайдану, які у лютому скинули Януковича.

Плахов описав Гіркіна як непередбачувану особу. Він рідко з’являвся на публіці і «ніколи не був серед людей», і тим не менш його присутність відчувалася у всьому місті. За його словами, більшу частку інформації про Гіркіна місцеві жителі дізналися зі статей, опублікованих на новинних сайтах, і розмов серед друзів і знайомих у соціальних мережах.

Але він згадав, що деякі люди дивувались після рідкісних публічних появ Гіркіна: мовляв, як цей невеликий чоловічок із худющою шиєю, тоненькими вусами й дерев’яною кобурою на боці може бути тим самим безжальним польовим командиром, про якого писали в цих статтях і публікаціях у соціальних мережах.

У травні, каже Плахов, жорстокість Гіркіна і його поплічників стала більш очевидною.

Жителів, за його словами, почали карати примусовими роботами лише за те, що ті опинилися у неправильному місці у неправильний час, стали свідками руху військової техніки, сперечалися з бойовиками на блокпостах на дорогах або були спіймані за межами свого будинку у запроваджену Гіркіним комендантську годину.

Порушників часто змушували працювати у жахливу спеку: копати окопи для бойовиків уздовж лінії фронту і зводити барикади на шосе і ключових перехрестях на в’їзді до міста.

А тих, кому не пощастило, кидали у підвал будівлі СБУ, де їх допитували, позбавляли їжі й води, катували і цілими днями тримали в переповнених тісних темних приміщеннях без вентиляції.

Ці розповіді збігаються з даними організації Human Rights Watch та інших джерел, які також повідомляли про примусові роботи в підтримуваних Росією районах Донецької і Луганської областей.

Коли автор матеріалу відвідав підвал 7 липня 2014 року, тобто через два дні після того, як Гіркін і підтримувані Росією сепаратисти втекли до Донецька, він побачив досить похмуру картину: ув’язнені залишили після себе розрізані пляшки для збору крапель води з дірявих водогінних труб – щоб пити і митися. Матраци були заражені блощицями – на них намагалися спати ті, кому пощастило і на кого не наділи наручники або кайдани, які все ще висіли на стінах. В кутках стояли миски з зіпсованою кашею і гнилими залишками їжі – це те, що люди мали їсти, щоб вижити. Відра були наповнені сечею і калом.

Юрій Пластун, колишній майор, розповів Радіо Свобода, що знімав свою щомісячну пенсію з банкомата, коли став свідком приїзду Гіркіна. За його словами, життя за правління російського командувача і його людей «було повним кошмаром». Жителі «жахалися» Гіркіна і його поплічників, сказав він.

На тлі поширення чуток про страти люди особливо почали боятися зустріти групу чоловіків, які виносили найсуворіші з усіх покарань – членів так званих «військово-польових трибуналів».

Кати

Спираючись на надруковані і від руки написані імена, по-батькові, військові позивні й підписи у документах, журналісти Радіо Свобода відстежили й ідентифікували сімох із дев’яти чоловіків, які допомагали Гіркіну в роботі «трибуналів» і безпосередньо відповідали за страти Пічка, Лук’янова і Славова.

Ось список цих людей, включно з Гіркіним:

Іще три страти; двоє вижили

Є дані, що принаймні троє інших чоловіків, не згаданих у знайдених документах, імовірно, були страчені за дорученням Гіркіна, окремо від справ «трибуналу».

У травні 2020 року «Стрєлков» заявив в інтерв’ю українському журналістові Дмитрові Гордону, що у квітні 2014 року наказав стратити 42-річного члена міськради Горлівки Володимира Рибака, який намагався замінити прапор сепаратистів на будинку міськради на український прапор. Іще двоє страчених – студенти, 19-річний Юрій Поправка і 25-річний Юрій Дяковський. Гіркін охрестив чоловіків «шпигунами», «диверсантами» і «ворогами». Їхні понівечені тіла знайшли в річці через кілька днів після їхнього зникнення.

Відомий лише один випадок, коли людину судили «військовим трибуналом», але потім із неї зняли обвинувачення. Радіо Свобода приховало ім’я цього чоловіка в документах, бо отримати його коментар не вдалося. Його звинуватили у державній зраді й інтенсивно допитували, але врешті визнали невинним і звільнили.

Цей чоловік підтвердив авторові матеріалу в телефонному дзвінку ще в липні 2014 року, що його затримали і «судили» у Слов’янську, але він відмовився надати більше інформації. З ним не вдалося зв’язатися щодо коментарів стосовно цього розслідування за відомими контактними даними його і членів його родини.

Журналістам вдалося знайти місцевого жителя Дениса Трефілова, про якого йдеться в одному з підписаних Гіркіним документів, що з’явився в соціальних мережах. Документ стверджував, що чоловіка розстріляли після того, як «військовий трибунал» визнав його винним у збройному пограбуванні в Донецьку. Документ датований 17 липня 2014 року і стверджує, що смертна кара була виконана.

Але Радіо Свобода підтвердило, що Трефілов насправді живий і живе у Слов’янську. Він активно веде сторінку в соціальних мережах і має чинний номер мобільного телефона. У телефонній розмові Трефілов підтвердив, що він – та сама людина, названа в документі, але заявив, що його врешті не розстріляли. Він відмовився обговорювати свій «трибунал» на безоплатній основі, але припустив, що він – «єдиний, хто вижив», серед тих, хто був «засуджений» «трибуналами».

У пошуках правосуддя

Щороку 5 липня Слов’янськ і сусіднє місто Краматорськ відзначають день визволення міста від підтримуваних Росією сил і влади Гіркіна. Цього року через ризик коронавірусу урочистостей було менше. Прем’єр-міністр України Денис Шмигаль із маскою на обличчі відвідав міста і зустрівся з місцевими жителями і працівниками правоохоронних органів, а президент України Володимир Зеленський долучився до цієї зустрічі через відеоконференцію з Одеси.

«Шість років тому усією країною ми допомагали нашому війську, з тривогою в серці і молитвою в душі чекали радісних новин зі сходу, – сказав Зеленський. – Сьогодні ми вклоняємося кожному, хто повернув Слов’янськ і Краматорськ до України».

На честь річниці слов’янський новинний сайт 6262 випустив документальний фільм про події шестирічної давнини під назвою «84 дні». Назва фільму відповідає кількості днів, які жителі прожили під владою Гіркіна і підтримуваних Росією сепаратистів.

За кілька тижнів до цього жителі Слов’янська дізналися про те, що українська влада працює над тим, щоб досягти правосуддя для них і для країни в цілому.

16 червня Офіс генерального прокурора офіційно висунув звинувачення Гіркіну у воєнних злочинах, визначених українським законодавством, – заявивши, що він наказав катувати і вбити Рибака, Поправку і Дяковського в квітні 2014 року.

«У подальшому цих громадян проти їхньої волі переміщали до спеціально облаштованої будівлі на території міста Слов’янська, де катували, завдавали побої, спричиняли ножові поранення й застосовували інші насильницькі дії, спрямовані на спричинення сильних фізичних і моральних страждань із метою помсти за проукраїнську позицію, – заявили в Офісі генпрокурора у підозрі Гіркіну. – На виконання наказів підозрюваного підпорядковані йому бойовики умисно позбавили життя щонайменше трьох осіб, яких незаконно утримували і катували».

Гіркін вільно живе в Москві і навряд чи буде затриманий і привезений до Києва на суд. Україна також навряд чи може розраховувати на допомогу від Росії, яка не видає своїх громадян і має зіпсовані зв’язки з Києвом через її агресію в Україні. Росія також може бути стурбована тим, що Гіркін володіє згубною для неї інформацією про війну, безпосередню причетність до якої Кремль, незважаючи на достатню кількість доказів, все ще заперечує.

Тим часом звіт про можливі воєнні злочини, замовлений польським законодавцем Малгожатою Ґосєвською у 2015 році, був направлений до Міжнародного кримінального суду у Гаазі на розгляд наступного року.

На початку липня Ґосєвська сказала в коментарі Радіо Свобода, що суд «все ще проводить попереднє вивчення ситуації в Україні».

«Прокурор готується до наступної фази процесу, тобто подає заяву про дозвіл на початок розслідування», – сказала вона.

МКС не відповів на електронний запит про коментар.

Тим часом і родичі загиблих під час катастрофи літака рейсу MH17, і родичі Пічка сподіваються хоча б на якусь подобу справедливості, але особливих очікувань на швидке вирішення не мають. Жінка, яка назвала себе матір’ю Славова, відмовилася від інтерв’ю з Радіо Свобода і лише коротко розповіла, що мала напружені стосунки з сином, якого, за її словами, вона не бачила щонайменше кілька тижнів до його смерті. Коли журналісти Радіо Свобода завітали до Лук’янових, їх не було в їхньому будинку під Слов’янськом. Але сусіди відвели репортера до його могили: там стояв вінок біля нагробка з портретом Лук’янова.

Мати Пічка каже, що все ще не може зрозуміти, чому її сина застрелили, якби він і вкрав кілька предметів одягу. Коли журналісти Радіо Свобода відвідали її 2016 року, вона сказала, що все ще не може повірити, що її єдиного сина більше немає, навіть після того, як ДНК-тест допоміг ідентифікувати його останки. Тепер вони поховані на слов’янському кладовищі і позначені невеликим хрестом із білою табличкою з його іменем. Марія Пічко сказала, що коли щовечора накриває стіл, вона дивиться на вхідні двері, сподіваючись, що Олексій увійде.

Вона поділилася з Радіо Свобода сімейними фотографіями Олексія, коли її відвідали в червні, і сказала, що досі не може пережити його смерть, що її сьогоднішнє життя «сумне» і що шлях до справедливості може бути довгим і невтішним.

Вона сказала, що ніщо не поверне її сина, навіть якщо Гіркін і дев’ятеро інших колись сядуть на лаву підсудних і будуть засуджені до багаторічного ув’язнення.