Чому «чорна археологія» – це зло та мародерство
В Україні на руках у людей є від 200 то 300 тис. металошукачів. Якщо відкинути тих, хто має кілька детекторів одночасно, чи виходить «у поля» вряди-годи, – може йтися про 100 тисяч активних копачів.
Коли в одній місцевій спільноті громадяни активно стали на бік «чорнокопів», у виданны ТЕКСТИ вирішили написати цю статтю.
Розкопки ранньоскіфського кургану біля с. Купин (Хмельницька обл.)
Ідея цієї статті виникла після того, як у фейсбуці автор натрапив на чергову суперечку між археологами та «чорними копачами». Зазвичай інтернет-війни «археологи проти копачів» відбуваються на обмежених майданчиках – у довколаісторичних групах у соцмережах чи на аналогічних вебфорумах.
У цьому разі все вихлюпнулося на сторінки потужної «територіальної» групи, що охоплює кількасот тисяч жителів Тернопільщини, і до баталії активно доєдналися «цивільні некомбатанти».
Приводом дискусії стала новина про покарання копача, який знайшов скарб давньоримського срібла, продав за 300 тис. грн, був спійманий за руку, визнав провину і дістав покарання аж у …1,7 тис. грн штрафу. Якщо історики кричали: «Мало! Такі «покарання» лише сприяють мародерам та розграбуванню історичної спадщини України», то громадяни активно стали на бік «чорнокопів».
Мовляв, коли олігархи і чиновники мільйонами та мільярдами крадуть, – держава на це очі закриває, а як дядько «пікалку» купив та власними мозолистими руками скарб відкопав, так до нього одразу ж причепилися поліцаї та заздрісні ліниві археологи.
Частина скарбу давньоримського срібла, з якого все й почалося (фото golos.com.ua)
Зміст дискусії передавати не має сенсу, але вразило, що «чорнокопи», оперуючи аргументами «на хлопський розум», успішно переконали громадян, що саме археологи, а не вони, є головними мародерами історичної спадщини.
Обурення ж істориків «чесними копачами» – то, мовляв, виключно чорна заздрість лінивих «кабінетних мудрагелів», яким «у западло» зайвий раз взяти в руки лопату та відірвати дупу від м’якого крісла. І взагалі, копачі відкриті для спілкування, готові у своїй більшості ділитися інформацією, але заздрісні сноби-архи зверхньо відкидають протягнуту руку дружби.
Загалом та інтернет-сварка показала – уявлення про працю археологів що у чорнокопів, що у більшості посполитих абсолютно дике та не має нічого спільного з дійсністю.
Спробую пояснити суспільству, з аргументами «на хлопський розум», що таке праця археологів та у чому їхнє справжнє завдання.
Навіщо археологи копають?
Завдяки фільмам про Індіану Джонса та Лару Крофт, а також зусиллями недалеких колег-журналістів, абсолютна більшість наших співгромадян свято переконана, що археологія – то лише легалізоване скарбошукацтво, а головна її мета – гонитва за коштовностями. Варто згадати, як у медіа ілюстрували затяжну епопею довкола «золота скіфів», що після анексії Криму зависло в Амстердамі. Чого лише на тих ілюстраціях не було – і пектораль, і золотий скіфський шолом, і інші «бранзулєтки». Був навіть золотий скіфський гребінь із кургану «Солоха», якого росіяни замародерили для свого «Ермітажу» ще 1913 року. Повернути вкрадений Росією гребінь теж не завадило б, але до згаданої колекції він жодним чином не належить.
Колаж із повідомлень про «Скіфське золото». Багато золота, багато скіфів і жодної світлини з артефактами, що застрягли в Амстердамі (колаж автора)
Насправді власне золота та скіфська складові скандального «золота скіфів» незначні, а деякі раритети, які там є – на кшталт каменюки з текстом Декрету Сіріска – в очах «малого українця» хіба що на фундамент для хліва придатні. Тож журналісти про реальний склад колекції практично не згадували, акцентуючи тільки на визначенні «золото скіфів», бо «піпл хаває» лише золотіщє.
Свята переконаність нашого мудрого народу, що копати можна лише золото (бо інакше який сенс?) має глибокі корені. Мандруючи глибинкою та розпитуючи старожилів «за історію», кілька разів доводилося чути байки, квінтесенція яких звучить так:
«Тут перед війною у нас курган був, так приїхали якісь пани з самої Варшави. Хотіли золотого коня (воза, діжки з золотом) відкопати. Мій діду там копачем були, але золота не знайшли, лише черепки та якесь іржаве залізо».
АРХЕОЛОГІЯ НЕ МАЄ НІЧОГО СПІЛЬНОГО З ПОШУКОМ СКАРБІВ
Насправді археологія не має нічого спільного з пошуком скарбів, а знахідки коштовних та дорогих артефактів тут виняток, а не правило. У більшості випадків «хабар» (давня знахідка на сленгові копачів) археологів викликає у копачів лише зневажливу посмішку, а знахідки, що зазвичай відкопують у межах «архітектурної археології», – так взагалі сльози співчуття.
Причому самих істориків тут буде розпирати від радості. Бо мета археології як науки – зовсім не у полюванні за дорогими артефактами, а у розкритті таємниць минулого. Наприклад, звичайний черепок, який середньостатистичний копач презирливо відкине вбік, може мати надзвичайну цінність. Зокрема, кераміка допомагає датувати розкопуваний середньовічно-ренесансний об’єкт із точністю до 20–30 років. Навіть монети такої точності не дають.
Археологічні розкопки можуть стати НАУКОВОЮ сенсацією навіть без відкопаних артефактів. Царський курган під Іванківцями (Хмельницька обл.) грабували тричі – в давнину, а також двічі в наш час. Знахідок практично не було, але сама структура поховання виявилася унікальною, що не має аналогів у світі (світлина з архіву експедиції)
Якщо копач, який щось знайшов, спершу задає собі питання: «Скільки це коштує?», то археолог: «Що це означає та яка інформація за цим прихована?»
Приклад на «холопський розум»:
Нещодавно автор готував матеріал про розкопки однієї з міських оборонних башт Кам’янця-Подільського. Знахідки (з погляду копача – не варте витраченої праці «сміття») – якісь черепки та трохи іржавого заліза. З більш цінного – чавунні гарматні ядра та досить рідкісна метальна бомба-гренада XVIII століття – прабабуся сучасних ручних гранат.
Із позиції копача – «хабар» не компенсував навіть 1% працезатрат. Але завдяки цим дослідженням вдалося встановити час зведення башти та з’ясувати етапи її пізніших перебудов. Тобто невеличка біла плямка в історії Кам’янця була заштрихована. З сукупності ось таких заштрихованих білих плямок, а не з осілих в приватних колекціях безадресних та позбавлених контексту цінностей, і складається картина української історії.
Розкопана башта в Кам’янці (світлина Павла Нечитайла)
Ще один приклад «на холопський розум», що показує різницю між вченими та «чорнокопами». В цій-таки башті, серед завалу каміння від обваленої стіни, археологи знайшли залізний наконечник арбалетного болта. Знахідка ніби тривіальна та досить дешева. «Чорнокопи» такі продають за 50–100 гривень. Але для істориків це виявилося неабияким відкриттям:
«Особливість цього наконечника в тому, що він вкритий будівельним розчином, – пояснив унікальність знахідки археолог Павло Нечитайло, який досліджував башту. – Це вказує, що на момент обвалу стіни він був вмурований у вежу».
«ЧОРНОКОПИ» ТАКІ ПРОДАЮТЬ ЗА 50–100 ГРИВЕНЬ. АЛЕ ДЛЯ ІСТОРИКІВ ЦЕ НЕАБИЯКЕ ВІДКРИТТЯ
Як повідомив археолог, це не перша знахідка елементів середньовічного озброєння, вмурованих у кам’яні кладки Кам’янця. Тож можна обережно припустити, що маємо справу з якоюсь давньою традицією, щось на кшталт будівельної жертви, вотивного предмета. Предмет озброєння, вмурований в кладку, ймовірно, мав виконувати роль захисного магічного артефакту.
Для «чорнокопа» той наконечник – практично сміттєва знахідка, дешевина. Для вченого – артефакт, що приховує в собі цілу історію.
Цей випадок – яскрава ілюстрація, що знайдений предмет має наукове значення та розкриває хоч якусь інформацію про минуле лише у випадку, коли відомі всі найдрібніші обставини його знахідки. Інакше – це просто чудернацька, часом дуже коштовна, але «диковина», і не більше.
Зразок архітектурної археології. Сатанівський замок. Розкопки під керівництвом к.і.н. Л. Виногродської. Якихось хоч трішки цікавих артефактів не виявлено, зате відкрито невідомий до того величезний льох.
«Архітектурна археологія» за велетенських обсягів земляних робіт назагал нечасто тішить дослідників цікавими артефактами. Але завдяки цьому ми чимало дізнаємося про давні споруди – замки, храми, цивільну забудову, про планування стародавніх міст тощо.
Ще один приклад, що археологія – аж ніяк не полювання за скарбами:
Цього літа в рідному для автора місті Городок за ініціативою та коштом місцевої ОТГ (подібна практика в Україні нині величезна рідкість) мають пройти масштабні розкопки. Історики досліджуватимуть давнє замчище.
Розкопки в Городку 2017 року. Результатом стало відкриття, що історичний центр містечка не є історичним, як вважали раніше, а заселений лише від середини XVII ст. Крім того, археологи знайшли донедавна невідоме трипільське поселення
Сам замок розібрали на каміння ще в другій половині XVIII століття, коли він втратив будь-яке оборонне значення. Розташоване в історичному ядрі міста замчище привернуло до себе увагу тим, що під земляним насипом середини XVII ст. поховано вали давньоруського городища принаймні ХIII ст. Це цілком випадково з’ясувалося лише позаминулого року. Раніше про існування цього городища, з якого і виросло сучасне місто, ніхто й не здогадувався.
Питання про час виникнення Городка, колись одного з найважливіших подільських міст, досі залишається відкритим. Згідно з Постановою Кабінету Міністрів, перша письмова згадка про місто датується 1362 роком. Але звідки з’явилася цю фантастична цифра – не вказується. Згадка в грамоті 1392-го в істориків теж викликає великі сумніви. Стовідсотково вірогідною є лише згадка про місто від 1456 року.
Але завдяки підйомному матеріалу, зібраному на місці городища, час виникнення міста вже сьогодні можна сміливо зарахувати до княжої доби. Наразі йдеться про початок XIII століття, але не виключено, що може вигулькнути й Х ст. та давніше.
Завдання археологів – поставити крапку у цьому питанні та, якщо можна, з’ясувати історію розвитку й занепаду городоцького замку. Тобто питання стоїть виключно про пошук інформації, а не полювання за дорогими артефактами, яких – з ймовірністю 99% – тут не буде. Як це не дивно для обивателя, але найбажанішою «здобиччю» археологів тут стануть саме «нікчемні» черепки, бо, як сказано вище, вони дають змогу здійснити найточніше датування.
Чому археологам «не таланить»?
Чи не найголовнішим «хлопським» аргументом, чому археологи всі геть злодюги та мародери, є теза про відсутність у них вартісних (у грошовому еквіваленті) знахідок. Мовляв, досить погортати інтернет-аукціони з продажу археологічних знахідок чи подивитися дописи в копацьких групах у соцмережах, як у вічі впадає факт – копачі постійно відкопують дуже дорогі та суперові артефакти, якими навіть найпрестижніші музеї України похвалитися не можуть. А археологи – все якісь черепки копають та ще й радісно тикають їх журналістам із криками «сенсація, сенсація!»
Мовляв, оця «дивна» відсутність вартісних знахідок яскраво ілюструє факт, що все золотішко розтрикляті археологи розтикають по кишенях. А отже, вони і є головними мародерами історичної спадщини.
Для стороннього цей «залізобетонний» аргумент (тут і далі: сарказм) повністю зриває маску лицемірства з корумпованих пик злодійкуватих представників офіційної науки. Щоправда, як можна заникати оте золотішко під поглядами десятків зацікавлених очей (археологічні експедиції – це не «коп» на пару з найближчим товаришем, а ціла масовка) – ще те питання. Реальна відповідь на цей закид ховається в цифрах.
Знаєте, скільки у нас в Україні легальних археологів? Як повідомив ТЕКСТАМ голова Спілки археологів України Яків Гершкович, ця цифра становить десь 400–500 осіб. Йдеться про тих, хто має право на отримання «відкритого листа», тобто дозволу на проведення археологічних розкопок.
Насправді ж, в силу певних обставин – поважний вік, завантаженість на основній роботі (викладання в виші, робота в музеї, відсутність фінансування) – кількість активних археологів набагато менша й коливається у межах 300 людей. Для порівняння: у Великій Британії працюють близько 4,5 тис. археологів, а у сусідній Польщі – понад 2 тис. І це вже не кажучи про мізерні обсяги фінансування археології в Україні.
З протилежного боку маємо зовсім інші цифри. За різними даними, сьогодні в Україні на руках у людей є від 200 то 300 тис. металошукачів. Якщо відкинути тих, хто має кілька детекторів одночасно, чи виходить «в поля» вряди-годи, – може йтися про 100 тис. активних копачів. Тобто на одного археолога маємо три сотні «чорнокопів».
ДІЯЛЬНІСТЬ КОПАЧІВ ЗАТОЧЕНА ВИКЛЮЧНО, ЩОБ «ПІДНЯТИ ХАБАР». АРХЕОЛОГІВ – АБИ РОЗКРИТИ ТАЄМНИЦЮ
Тут важливий ще один аспект. Діяльність копачів заточена виключно, щоб «підняти хабар». Археологів – аби розкрити інформацію. Щоб «бомбанути» та вичистити курган, «любителям копу» часом потрібно всього кілька годин. Археологи навіть із невеличким курганчиком будуть «довбатися» щонайменше тиждень. Потрібно зняти максимальну площу ґрунту, визначити структуру кургану (це теж важливо), розчистити саме поховання, щоб зафіксувати поховальний обряд тощо.
Для порівняння наведемо дві світлини. На одній – розкопки скіфського кургану біля села Ювілейного на Херсонщині (фото: пресслужба НАН України). На іншій – сліди ями на місці розграбованого кургану біля села Купин на Хмельниччині. «Чорнокопи» там навіть не дуже напружуватися – курган вже розорали до кам’яного поясу, й до поховання залишалося прокопати максимум пів метра. Різницю в часі та працезатратах на «коп» в першому випадку та на дослідження в другому пояснювати не треба.
Курган біля Ювілейного. Темна смужка – рів навколо скіфського поховання. Щоб розкрити структуру кургану (вона в різних випадках різна), археологи зробили велетенський обсяг «дурної» роботи
Розграбований копачами курган під Купином. Не особливо напружуючись, мародери вибрали вміст його ядра
Є ще один аспект: «чорнокопи» риють, де хочуть, шукаючи потенційно багаті на «хабар» місця, а археологи – «де треба». Звісно, одразу виникає логічне запитання: «Кому та чому треба?»
У світовій археології давно діє правило: «Якщо можна не копати – не копай!» Це не має нічого спільного з лінощами – у більшості випадків будь-які розкопки спотворюють чи знищують пам’ятку, тож археологи воліють працювати лише коли їй загрожує руйнація – через будівництво, розорювання, затоплення водосховищем, розмивання території тощо. До таких «охоронних» розкопок належать майже 99% офіційних досліджень в Україні. Переважно досліджувані об’єкти, хоч і мають велику історичну цінність, але з погляду «відкопати пектораль» – практично безперспективні.
Крім того, робота археолога обмежена купою правил. І йдеться не лише про тяганину з отримання дозволів та фінансування експедиції. Наприклад, розпочавши розкопки, археолог зобов’язаний докопатися до «материка» (шару без слідів діяльності людини). Причому не важливо, чи будуть досліджені багаті знахідками шари, чи ні, – копай! Як й не має значення, скільки ґрунту тут доведеться вибрати. Звісно, що скарбошукач, націлений виключно на «хабар», цього робити й не подумає.
Підсумовуючи сказане:
На одного легального археолога маємо в Україні три сотні копачів. Археологи обмежені як у виборі місця розкопок, так і в їхній методиці. Відповідно, на дослідження одного об’єкту витрачають значно більше часу та зусиль. Тож кпини копачів над «офіціалами» нагадують насмішки браконьєра, який заради риби вирив екскаватором дамбу громадського ставка, над законослухняним дядьком із вудкою: «У мене, мовляв, вантажівка повна риби, а у того нездари – два карасики!»
Чому «легальні» археологи відкидають співпрацю з копачами?
Одне з головних звинувачень із боку копачів на адресу офіціалів – їхнє небажання співпрацювати з «неформалами». Мовляв, чому б історикам не створити якусь службу, яка б моніторила копацькі групи та інтернет-аукціони, де продаються копані артефакти. Мовляв, копачі теж не чужі збереженню історії, вони досить контактні і завше залюбки розкажуть, де що знайдено.
В автора чимало знайомих археологів, і всі вони так чи інакше контактують із копачами. Так-от, вони насправді зовсім не квапляться ділитися «рибними місцями», обмежуючись розпливчастим: «десь під [назва населеного пункту]».
Яскрава ілюстрація до тези «співпраці археологів та копачів». Неоковирна яма посеред розкопу кургану – грабіжницький «коп», зроблений, коли археологи відпочивали на базі. Тоді ж копачі «вибили» весь метал із периферії. Але навіть попри те, знахідки були досить різноманітні та цікаві
Утім, навіть якщо й поділяться, то єдиний науковий висновок із цього може бути досить примітивним: «У певній місцевості на певний час колись були в обігу такі-то предмети»… Все!
Тут на чільне місце виходить поняття «контекст», якого позбавлені всі знахідки копачів. До того ж «контекст» – то зовсім не супутні матеріали. Пояснимо на прикладі.
Років зо п’ять тому на Гусиковій горі, що на околиці надзбручанського містечка Сатанів (Хмельницької області), один із місцевих копачів знайшов аж три скіфських мечі – акінаки. За словами копача, вони були на відстані кількох метрів один від одного та на глибині у половину штика лопати. Подробиці може трішки й інші, бо до автора вони вже дійшли не напряму, а як місцева легенда, але суть не у тому.
Акінаки там опинилися не просто так. Загубитися вони аж ніяк не могли. Для поховання – глибина незначна. Тайник-скарб? Можливо, але чому тоді між мечами відстань у кілька метрів? Це ж не поле, де їх могло розтягнути плугами, а кам’яниста гора.
Гусикова гора, зауважимо, здавна і до нашого часу включно вважається священною. Під нею та на її хребті маємо два десятки курганів, що датуються від доби бронзи до ранніх скіфів, а на самій горі діяли святилища. Вельми ймовірно, що знайдені акінаки – свідчення якогось давнього обряду чи ритуалу. Але без контексту – розташування акінаків один до одного, їхня орієнтація щодо сторін світу, супутніх знахідок тощо – тепер нічого не можливо сказати. Тобто маємо цілковито втрачений контекст і повністю знищену «чорнокопом» сторінку історії.
Навіть якби той копач передав історикам детальні фото артефактів і точне місце знахідки, з того можна зробити лише єдиний висновок: на цій території колись були в обігу акінаки визначеного типу. Все. Чому вони там опинилися і яка історія з тим пов’язана – ніхто тепер не знатиме.
Інший приклад. Кілька місяців тому в одній з копацьких ФБ-груп було виставлено знахідку давньоруського меча. Судячи з фото та сукупних знахідок (сокири, серпи тощо), його відкопали на якомусь залісненому городищі. Що цікаво – глибина залягання меча теж була незначною.
На той час меч був неабиякою цінністю і навряд чи він там міг залишитися після якогось бою – переможці потому визбирували весь метал, навіть наконечники стріл, не кажучи про мечі. Питання, як зброя там опинилася – не менш цікаве, ніж сам артефакт. Показово, що в обговорення знахідки (кілька сотень повідомлень) це питання так і не прозвучало.
Звісно, що археологи будуть від таких артефактів без контексту відмахуватися. Бо вони не несуть у собі головного, що цікавить дослідників, – інформації.
Археологи – «ліниві кабінетні щури»
Спілкуючись із копачами, часто можна почути аргумент: «Археологам ті пам’ятки не потрібні, їм ліньки відірвати зад від крісла». Мовляв, я повідомив знайомим археологам про знайдену пам’ятку, вони сказали «ага», і на тому все. Ну, якщо то їм не треба, я сам покопаю…
Власне, відповідь на це звинувачення зрозуміла зі сказаного вище. Жоден з археологів не може просто так зірватися з місця й розпочати дослідження, де йому заманеться. Бо, наприклад, крім відкритого листа, потрібен окремий дозвіл на певний об’єкт. До того ж розкопки – це не «коп», тут треба принаймні ще чотирьох-п’ятьох землекопів. Це ж не «закопушка» чи шурф за сигналом детектора. А де на ту експедицію взяти гроші (оплата праці землекопів, проживання, харчування, проїзд)? Держава археологічні дослідження практично не фінансує. Майже всі розкопки у нас проводяться коштом забудовників, які хочуть щось робити на території охоронних зон. Знову ж таки – археологів в Україні кіт наплакав (чергове питання до держави та «культурних» чиновників). Які ж є, насправді копають, аж гай гуде, закінчуючи сезон ледь не в середині грудня.
Крім того, маємо ще одне помилкове уявлення – робота археолога закінчується із завершенням самих розкопок. Насправді ж «махання лопатою» – то десь 10% праці дослідника. Найважча, наймарудніша та найважливіша частина – аналіз знахідок та обробка отриманої інформації.
Ще одна хибна думка, притаманна копачам: «Ми шукаємо на глибині максимум 30 см, тож закиди археологів, що «коп» нищить пам’ятки та культурний шар – безпідставні, адже археологи копають глибше!» Насправді археологи копають на всю глибину культурного шару. Ба! Є місця з низьким ґрунтоутворенням, де весь культурний шар сягає усього 15–20 см від поверхні.
Є ще купа інших міфів про археологів, але сказаного досить.
На завершення кілька зауважень. Автор далекий від думки, що всі без винятку археологи – святі, білі та пухнасті. Трапляються і такі, хто приховує знахідки і хто консультує тих-таки «чорнокопів» та багатих колекціонерів, які скуповують здобич із грабіжницьких розкопів. Але таких «ренегатів» лічені одиниці, і з ними бореться сама археологічна спільнота.
Автор також далекий від того, щоб усіх копачів змальовувати чорними фарбами. Серед них теж трапляються щирі шанувальники історії рідного краю, які принципово не копають на пам’ятках, а виключно на ріллі і лише на глибину плуга. Хоча більшість «ортодоксальних» археологів такий «коп» теж вважають неприпустимим, із цим автор готовий посперечатися. Можливо, «ріллєвий» пошук все ж варто якось впорядкувати та ліцензувати. Втім, останнє – особиста думка, а сама тема досить дискусійна.
Щодо «чорнокопства» – на жаль, в умовах сьогодення ця проблема навряд чи має хоч якесь розв’язання. Проста заборона (до речі, юридично так-сяк вона діє), при корумпованості що чиновників, що силовиків, що судів (варто згадати скандальну історію, як суд зняв арешт із важкої техніки, якою розкопували величезний курган у Миколаївській області) – нічого не змінить. Досить подивитися на сумний приклад Росії, де ухвалили ніби жорсткі закони, але ефекту – нуль. Ситуацію хоч трішечки може виправити лише кардинальне збільшення фінансування історичної науки та офіційних археологічних досліджень і збільшення кількості археологів хоча б до рівня Польщі.
Як відомо, «найкраща ПВО – наші танки на ворожому аеродромі», а найкращий захист від копачів – археологи, які працюють на пам’ятці (щоправда, як показують випадки непоодиноких «копів» у розкопах археологів, – не завше). Але навіть якщо вкинути грубі гроші, ефект буде не одразу. Для того, щоб з історика підготувати археолога, потрібно щонайменше три-чотири роки практики з досвідченими археологами.
Автор: Дмитро Полюхович; ТЕКСТИ
