Реальні проблеми із резервами та відсутність мотивації загарбників мають усе більший відбиток на ході війни
Російські окупаційні війська зупинилися на фронтах, щоб перегрупуватися і поповнити сили – для великих операцій у них наразі недостатньо резервів. Такий висновок міститься у звіті Американського інституту вивчення війни (Institute for the Study of War, ISW) за 7 липня.
Своєю чергою, аналітики британської розвідки наприкінці першої декади липня вчергове заявили про неабияку фізичну та моральну виснаженість російських угруповань, що вдерлися в Україну, зазначає LB.ua. Реальні проблеми із резервами та відсутність мотивації росыйських загарбників мають усе більший відбиток на ході війни. Зокрема, спостерігачі віддають належне тому факту, що сили оборони України все більше чинять локальний тиск на різних ділянках фронту.
Втім, сказати, що позиційна війна на виснаження припинилася було б великим перебільшенням – безпрецедентні обстріли мирного населення та житлових кварталів українських міст лише набрали обертів. Тривають і локальні наступальні дії, або, скоріше, їх спроби. А згаданий ISW не виключає активізації спроб РФ захопити Харківщину.
Цілком очевидно, що Росія має намір оновити свої окупаційні угруповання для нових наступів. І так само очевидно, що самотужки впоратися з Кремлем в України не вистачить спроможностей – потрібна спільна активність партнерів та справжнє оформлення антипутінської коаліції. Однак сили оборони, використовуючи потужну західну зброю, почали завдавати угрупованням загарбників відчутних ударів та вогневих уражень. Почастішали випадки ліквідації командирів російської армії, а високоточні удари по логістичних центрах, командних пунктах та скупченню техніки знову набули системного характеру.
Разом з тим, багато чого не тільки на цій війні, а й в усьому сучасному світі, відбувається із надзвичайною взаємною пов’язаністю та має неочікувані наслідки для переважної більшості країн планети. Система міжнародної безпеки виявилася остаточно зруйнованою, а для утворення на її уламках нової не вистачає консенсусу ключових гравців міжнародної арени.
Інші лінії зіткнення та дещо про хвилі впливів
На початку липня президент РФ Путін зробив на зустрічі з лідерами фракцій Держдуми специфічну заяву про те, що російська армія начебто ще не «починала нічого серйозного» в Україні. У зухвалій заяві Путіна фахівці побачили натяк на можливість активізації ракетних ударів по Києву, Дніпру, Запоріжжю, інших містах України, стратегічних об’єктах інфраструктури, що мають ключове значення для забезпечення життєдіяльності та логістики ЗСУ.
Не виключено, що Москва наважиться на створення масштабних планетарних катастроф із застосуванням ядерної зброї або ураження ядерних об’єктів. Це мало б об’єднати зусилля світу, щоб зупинити кремлівського диктатора та ліквідувати його режим. А також – забезпечити належний рівень ППО-ПРО стратегічних об’єктів інфраструктури України. Чи зможе це зробити «колективний Захід», поки сказати важко.
Але з’являється усе більше ознак, що саме до кінця літа може відбутися глобальний перелом у цій війні.
Тим часом сучасної зброї у Кремля все менше, а армія РФ навіть вирішила «пересісти» на старі радянські тягачі МТ-ЛБ. Це також показово, бо свідчить про катастрофічні втрати нової техніки. Відновити виробництва, як того вимагає Путін, надзвичайно складно. Скажімо, з’явилася напівофіційна інформація про те, що сумнозвісний Уралвагонзавод – головний виробник російських танків, – прозвітував про готовність виробити до кінця 2022 року аж… 35 танків Т-72. Однак російський ракетно-бомбовий терор не припиняється.
Щоб уникнути принизливої для Путіна загальної мобілізації в РФ, Москва наказала «суб’єктам федерації» створити в кожному регіоні «добровільні батальйони» для участі у війні. Такий вид залучення росіян до війни проти України, за оцінками аналітиків згаданого ISW, може зібрати приблизно 34-тисячне підкріплення. Вже відомо, що які заохочення для підписання піврічного контракту пропонують грошову винагороду у розмірі від 3750 до 6000 доларів на місяць, а в окремих регіонах – ще й бонус за негайне зарахування у розмірі 3400 доларів. В цілому суми не малі, особливо для депресивних регіонів.
Кремль задля поповнення резервів та ліквідації катастрофічного кадрового дефіциту також намагається вербувати росіян для війни в Україні через сайти пошуку роботи. А ще – активно вербувати для війни білорусів та навіть власних засуджених. Останніх агітують записуватися в ПВК «Вагнер» – тим, кому вдасться вижити у м’ясорубці, обіцяють винагороду у 200 тисяч рублів та амністію. Тобто навіть неозброєним оком видно: кадрові проблеми набули глобальних масштабів.
На тлі цих подій наказ Володимира Зеленського українським військовим про звільнення півдня України став ключовою подією першої половини липня. Але, хоча багато хто почав розмови про «початок третього етапу в російсько-українській війні» та власне контрнаступ сил оборони, поки що невідомо, чи справді ЗСУ вже отримали достатньо зброї для звільнення окупованих територій, чи появі наказу передувала емоція Верховного Головнокомандувача. З одного боку, і він сам, і військове командування сил оборони добре розуміють, що саме розвиток військового успіху може стимулювати реальне створення антипутінської коаліції та й, зокрема, «вирівняти» позиції ключових країн «старої Європи», які так прагнуть «зберегти обличчя» Путіну, хоч воно вже давно має риси демона.
З іншого боку, постійно з’являються події, що цілком можуть негативно вплинути на хід війни. Хоча філігранне високоточне ураження Збройними Силами України протягом двох останніх тижнів близько 30-ти об’єктів РФ на окупованих територіях цілком можна інтерпретувати як передвісник майбутнього контрнаступу.
Та й рух опору на окупованих територіях став більш помітним – як у справі знищення логістичних об’єктів, так і у здійсненні помсти зрадникам. Не кажучи вже про приголомшливу спецоперацію ГУР Міноборони щодо звільнення українців із російської катівні на Херсонщині. Від реакції російських пропагандистів вже стало відомо про психологічний вплив використання ЗСУ «снайперської артилерії» – після того, як велика частина російських сил опинилася в зоні потенційного удару, панічні настрої в загарбницьких угрупованнях значно збільшилися.
Мовчання про наступ тим більше виглядає логічним на тлі несподіваного внутрішньополітичного фактора, негативний вплив якого цілком може дорівнювати ситуації на фронті. Це тим більш неприємно, бо протягом майже п’яти місяців інтенсивної кривавої війни в Україні суттєво «виросли» державні інститути. Якщо раніше можна було казати про сильні громадські інститути та слабку владу із невисоким рівнем довіри до неї, то саме війна багато чого змінила.
Виступ в Україні члена Конгресу США Вікторії Спартц справді виглядає скоріше «незрозумілим наривом», ніж керівництвом до дій. Але, між іншим, справа ця дуже серйозна – це свідчення, що навіть всередині американського політикуму немає консенсусу щодо України. З іншого боку, заява конгресвумен Спартц про те, що США зіткнулися з проблемами організації нагляду за витратою коштів, що передаються на допомогу Україні, потребує реагування з боку української влади. Але без тісної взаємодії із представниками США тут навряд чи обійтися. Тим більше, що задля реалізації контрнаступу Збройним Силам потрібно в рази більше зброї, ніж вони отримали.
Тут справді є позитивні вісті, зокрема, стало відомо, що США задоволені точністю роботи РСЗВ HIMARS по складах і командних пунктах російських загарбників. Це дозволило активізувати перемовини щодо отримання Україною оперативно-тактичних ракет до пускових установок HIMARS (ATACMS MGM-140 та інших модифікацій), які здатні із високою точністю вражати противника на дальності від 165 км до 300 км.
Показово, що й з успіхами України на полі бою зростає кількість західних апологетів збільшення військової допомоги. Зокрема, науковий співробітник Council on Foreign Relations Макс Бут у статті для The Washington Post зазначив, що «для перемоги» Україні потрібно приблизно 60-100 установок HIMARS або інших подібних систем.
Звісно, словосполучення «для перемоги» використано автором у фігуральному сенсі, але такі тексти сприяють активізації військової допомоги. І наближають Україну до отримання не тільки оперативно-тактичних ракет ATACMS MGM-140, але й сучасних ударних безпілотників, танків, та й, не виключено, бойових літаків та найсучасніших протикорабельних ракет NSM з можливістю ураження кораблів на відстані 285 км, а також найновіших оперативно-тактичних ракет PrSM (Precision Strike Missile) із дальністю дії 500 км. Саме це може стати зброєю перемоги, якщо Захід такі зажадає її – тобто ліквідації злочинного режиму Путіна та зміни політичного ладу в РФ.
Здається, саме військові успіхи починають змінювати обстановку й на політичному фронті. Напередодні «Рамштайну-4» з’явилось знакове інтерв’ю посла Франції в Україні Етьєна де Понсена, який запевнив: президент Франції Еммануель Макрон ніколи не говорив фрази «зберегти обличчя Путіну». Професійний дипломат наголосив, що йшлося лише про необхідність продовження розмови з Росією – бо «Росія як країна існує упродовж багатьох століть і вона буде існувати в майбутньому». В цих словах висловлене французьке побоювання розпаду РФ, але й збільшення впевненості у можливості України перемогти. Для України це вкрай важливий добрий знак.
Тим часом український парламент слушно намагається погасити іншу пожежу. Наразі Рада прийняла Закон, який унеможливлює оскарження в судах наказів або розпоряджень командирів в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці. Це дуже важливий елемент посилення дисципліни, та є сподівання, що нардепи цим актом не обмежаться, а сформулюють більш жорстку систему покарань за самовільне залишення військової частини або підрозділу, що також назріло.
Продовжують активно діяти в Україні і агентурні мережі РФ – на жаль, масштабність дій російських спецслужб свого часу зробила свою справу. У цій площині також потрібні рішення «військового часу» – від подальшого посилення контррозвідувального режиму (суспільство до цього готове набагато краще, ніж перед масштабним вторгненням) до жорстких термінів ув’язнення. Свого часу Україна із великою натугою позбулася пацифізму, тепер черга за тим, щоб проросійську налаштованість сприймати не як «просто інший світогляд», а як появу ворога у поле зору. З відповідним відношенням до ворога. Така вимога часу…
Санкційна політика Заходу: чи можна досягти реального контролю
Пентагон готується до «Рамштайну-4», ЄС напрацьовує вже сьомий пакет санкцій, однак за фактом світ ще не перейшов до рішучої позиції покінчити із міжнародною злочинною діяльністю РФ та її правителя.
У цьому контексті симптоматичним закликом стала заява глави МЗС Японії Йосімаси Хаясі про необхідність об’єднатися всім націям-однодумцям, щоб впоратися з вторгненням Росії в Україну – воно підриває основи міжнародного порядку.
Українські активісти щодня проводять акції під Білим домом з вимогою визнати Росію спонсором тероризму, і це також символічно, бо будь-яка вдала боротьба завжди починається як зіткнення смислів. Перемога на ментальному рівні важлива ще й тому, що здатна викликати ланцюгову реакцію світу. Тому в цьому сенсі будь-яке рішення набуває більш значущої ваги, ніж її номінальна цінність: скажімо, рішення Канади передати Росії турбіну для газопроводу «Північний потік» можна розцінювати так само як російське бомбометання по житлових будинках Харківщини.
Сама ж Росія тим часом активно шукає шляхи посилення, відновлення та нарощування військового потенціалу. Росія звернулася до Ірану з проханням надати йому сотні бойових безпілотних літальних апаратів для використання у війні проти України. Так, радник США з національної безпеки Джейк Салліван заявив, що поки неясно, чи надав Іран вже будь-які дрони Росії, але у США вже є інформація щодо намірів Ірану навчити російських військових їх використанню вже в цьому місяці. Самі іранці передачу озброєнь Росії заперечують.
Тим часом Сполучені Штати намагаються активізувати роботу щодо дотримання політики санкцій проти РФ. Як свідчить інформація Міністерства фінансів США, поки що це вдається лише частково. Відомство оприлюднило інформацію про країни, які таки допомагають Росії та Білорусі обійти санкції. Виявилося, що підсанкційним експортом в Росію і Білорусь займається ціла низка країн, і не лише такі союзники РФ як Казахстан, а й, здавалося б, щирі партнери України.
Зокрема, Грузія і Туреччина. А ще Бразилія, Китай, Індія, Ізраїль, Киргизстан, Вірменія, Мексика, Нікарагуа, Сербія, Сінгапур, Південна Африка, Тайвань, Таджикистан, Об’єднані Арабські Емірати та Узбекистан. Поки невідомо, як реагуватимуть США, але вже нині цілком очевидно, що без міжнародного органу контролю за санкціями утримати охочих заробити на співпраці з РФ буде надзвичайно складно. Особливо, коли йдеться про продукцію подвійного призначення, наприклад, обладнання, яке можна використовувати у військових цілях або запасні частини до техніки.
Не менш сумною стала звістка, що російська воєнна машина продовжує отримувати великі прибутки від продажу нафти, хоч і на тлі певного падіння рівня експорту. Зокрема, згідно з повідомленням Bloomberg, «підвищення в липні ставки експортного мита на сиру нафту, що постачається з Росії, допомогло РФ подолати падіння потоків у перший тиждень місяця». «Цей приріст допоміг РФ уникнути падіння постачання сирої нафти на 15% за тиждень до 8 липня, а доходи впали лише на 3 млн доларів, або на 2%», – зазначає агенція. Питання російських енергоносіїв мають ключове значення в цій війні, оскільки дозволяють фінансувати воєнну кампанію та проводити приховану мобілізацію. Більше того, 13 липня стало відомо, що РФ досягла рекордних постачання нафтопродуктів з початку війни – країнам Близького Сходу.
Вашингтон наразі активно діє у напрямку створення умов для примусового обмеження ціни на російську нафту – на рівні 40-60 доларів за барель, але поки питання не розв’язане. Тим часом тільки Китай та Індія за три місяці заплатили Путіну 24 мільярди доларів за енергоносії. Тож, не дивно, що на візит президента США Байдена у Саудівську Аравію покладають особливі сподівання – вже відомо, що Вашингтон готовий пробачити зухвале вбивство у консульстві Саудівської Аравії в Стамбулі опозиційного журналіста Хашоггі чотири роки тому і готовий до компромісів у питанні постачання наступальної зброї.
Ще однією непересічною подією найближчих днів стануть результати перемовин Байдена із лідером Китаю Сі Цзіньпіном – на ту ж саму тему: підтримка або відмова від підтримки Путіна.
Як видно неозброєним оком, ставки російсько-української війни постійно зростають. Світ виявився розділеним, хоч поки що у стані опонентів йдеться лише про економічну підтримку РФ, надання московському режиму зброї та комплектуючих до військової техніки. У таборі «Рамштайну» поки немає остаточного спільного рішення щодо Путіна. Захисники України вже за крок від перелому у війні, однак цей перелом не може відбутися без повної та беззастережної підтримки усіх, без виключення, партнерів. Війна на виснаження продовжується.
Автори: Володимир Горбулін; Валентин Бадрак, директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння; LB.ua
