Новий світовий порядок: виживання України залежить лише від нашої ефективності
Нинішню пандемію можна порівняти з раптовою повінню. Як і повінь, вона зробила небезпечним і непередбачуваним світ, вчора ще такий комфортний. Потік подій несе у невідомому напрямку, загрожуючи розбити об скелі. І цю невизначеність породжує не лише природа COVID-19, з об’єктивних причин не до кінця досліджена. І не лише економічні наслідки карантинів та обмеження транспортного сполучення. Важливим чинником турбулентності стає використання пандемії як інструменту протистояння між наддержавами та претендентами на цей статус.
Надзвичайна ситуація – «жива вода» для держав
Сучасні держави – продукт надзвичайної ситуації. Адже хто при здоровому глузді віддасть іншим владу над собою?
Якщо раніше надзвичайною ситуацією була війна, то нинішня епідемія — нічим не гірша. Загроза для всіх і кожного одночасно схожа в обох випадках: що від ворога, що від вірусу. Ця загроза легітимізує неймовірний за звичайних умов рівень втручання влади в повсякденне життя громадян.
Характер реакції в різних за політичним устроєм країнах наочно продемонстрував, що глибинна природа державного механізму має чимало спільних рис. Усталені демократії так само часто демонстрували «адміністративну істерику», як і авторитарні режими різного ступеня замаскованості.
Українським мемом став десяток споряджених поліцейських, які «зустрічали» плавця в київському Гідропарку. Але ми аж ніяк не унікальні. Не менш чудовим було приземлення поліцейського вертольоту в Іспанії, аби прогнати «порушника карантину» з порожнього морського пляжу, чи дії британських констеблів, які вимагали, щоб родина не знаходилася у власному садку, а зайшла в будинок.
Втім, поліція будь-де охороняє насамперед порядок, а не здоровий глузд. Дотримання населенням хай не найдосконаліших, але уніфікованих приписів — зазвичай менш ризикована стратегія, ніж покладатися на добру волю мільйонів індивідів, особливо за часів підвищеного ризику. Є, звісно, винятки — як от Швеція, але вони не скасовують правило.
Але обмеження прав і свобод – то верхівка айсбергу. Проміжним результатом карантинних заходів стала суттєва зміна у співвідношенні балансу між ринком і державною владою. Порушено глобальні ланцюжки постачання, фірми потрапили в залежність від фінансової чи регуляторної підтримки урядів.
Менш помітною, але, можливо, навіть важливішою в психологічному сенсі стала «націоналізація підприємців». Суттєво обмежена можливість вільного пересування «громадян світу», які раніше мандрували майже так само легко, як і їхні капітали, і без надмірних зусиль могли навіть змінити своє громадянство.
Тож уряди отримали значно більшу свободу дій, яку використовують далеко не тільки для протидії поширенню вірусу. Дехто, як в Угорщині, намагається «зацементувати» власну владу. А найсильніші держави з іще більшим завзяттям взялися до боротьби за право встановити новий світовий порядок.
Китай наступає, США замикаються на собі
У чому точно не можна звинувачувати COVID-19 — то це у поваленні попереднього світового укладу. Скоріше, глобальна криза прискорила падіння декорацій, якими намагалися приховати реальність, у якій Росія і, що важливіше, Китай кидають виклик сформованій у 1990-тих – 2000-х системі міжнародних відносин. І врешті-решт те, що головний захисник світового порядку – США, після приходу до влади Трампа також взялися до перегляду усталених правил.
Найбільш оперативно на кризу зреагували, звісно, держави з централізованою владою, де процес ухвалення рішень може бути максимально швидким. Китай провів масштабну піар-кампанію, рекламуючи свою допомогу постраждалим від коронавірусу державам (наприклад, в Іспанію з помпою відправили гуманітарний поїзд із масками на 50 тисяч доларів — але поки він їхав, уряд Іспанії закуповував медичні товари у китайських фірм на суми, більші в рази). Ефективність Китаю в боротьбі з пандемією вдома сприяла зростанню його м’якої сили.
Навіть недипломатичні слова Трампа про «китайський вірус» та нагадування з боку США про приховування даних на ранніх стадіях поширення хвороби не можуть перевершити картинку «китайських літаків із медичним обладнанням». Адже «американських літаків з допомогою» наразі немає.
Йдеться не лише про іміджеві перемоги. 23 березня Італія стала першою державою «Великої Сімки», яка приєдналася до ініційованого Китаєм масштабного інфраструктурного проекту «Один пояс – один шлях». Знову-таки, пандемія лише прискорила процеси. Італія на тлі власних економічних проблем та «суворості» фінансових інституцій ЄС, де головне слово належить ощадливій Німеччині, вже давно й глибоко співпрацює з Китаєм.
Звісно, не варто плутати блискучу вітрину, яку формує потужна медійна машина КНР, із реальністю — яка, як завжди, складніша. Китайські громадяни довіряють офіційним повідомленням приблизно так само, як колись радянські люди. Через побоювання, що карантин зняли занадто рано, а епідемія ще не взята під контроль, країною прокотилася хвиля підпалів фабрик. Горів навіть недобудований китайський вертольотоносець у порту.
Китай – єдина велика економіка, якій прогнозують цьогоріч хай скромне, але зростання. Водночас, у країні, де нормою ще відносно недавно були двозначні цифри росту ВВП, влада має серйозно попрацювати, щоб підтримати внутрішню стабільність.
Не менш оперативною, але значно менш успішною стала спроба Кремля використати можливості, які відкриває глобальна криза. Якщо в Сербії гуманітарна допомога Росії сприяла укріпленню позицій, то в Італії «військово-гуманітарна» місія мала менший ефект. Не в останню чергу тому, що російські військові не змогли подолати інстинкти, і вповні використали можливості для шпигування.
Російським дипломатам вдалося вивести на рівень ООН підтримку ініціативи щодо скасування міжнародних санкцій, аби «не заважали боротися з коронавірусом». Втім, поставити питання і вирішити його – різні речі.
Ну, а спроба розгромити «кавалерійською атакою» американську індустрію сланцевої нафти, для чого розірвали угоду з ОПЕК, закінчилась ганебною поразкою. На тлі масштабного наступу на російські традиційні ринки з боку Саудівської Аравії (навіть до Білорусі добралися), Москва мусила піти на домовленості по обмеженню видобутку нафти.
Причому, на умовах, які віце-президент російської кампанії «Лукойл» публічно порівняв з Брестським миром. Нагадаємо, тоді Ленін відмовився від претензій на значну частину території Російської імперії та ще й погодився платити величезну контрибуцію Німеччині.
Капітуляція в «нафтовій війні», ймовірно, в майбутньому коштуватиме Росії значного падіння обсягів виробництва головного джерела доходів – нафти. Але альтернатива у вигляді продовження боротьби була ще гіршою.
Хоча новини про вірус у США зараз нагадують зведення з фронту з довгими списками «загиблих та поранених», потрясіння світової економічної системи й потужний ресурс власної економіки дає Америці шанс переглянути на користь Вашингтона історично сформовані умови співпраці США з іншими країнами. Тобто, зробити саме те, чого прагнув і що обіцяв Дональд Трамп.
От тільки раніше це розглядалося як безпідставне порушення домовленостей. А нині породжена пандемією — вірніше, заходами з протидії її поширенню — економічна криза і так змінила реальність. А будь-які домовленості укладаються зазвичай на користь сильнішого — особливо, коли інша сторона має доконечну необхідність домовлятися.
Звісно, життя іронічне – займатися встановленням нових правил цілком може конкурент діючого президента Джо Байден. Адже криза серйозно загрожує до того чудовим перспективам Трампа на переобрання. Втім, президентів восени визначають.
Не варто сподіватися, що президент-демократ докорінно поміняє політику наддержави, й Америка повернеться до такої потрібної Україні ролі «світового поліцейського». Навіть американські ресурси — не безмежні. Їх не вистачить на наведення «порядку задля порядку» в усьому світі, що наочно продемонстрували безкінечні війни в Афганістані та Іраку.
Америка муситиме концентруватися на конкуренції з Китаєм і на захисті американських економічних інтересів. Україна з Китаєм не межує, а як торговий партнер США знаходиться у сьомому десятку. 600 мільйонів доларів американських інвестицій в українську економіку на рік – не та сума, задля захисту якої пошлють авіаносець.
Не поспішайте справляти похорони ЄС: спільні збройні сили і спільна розвідка
Враховуючи те, що на передовій протистояння поширенню пандемії опинилися національні уряди європейських країн, а в рамках карантину «Шенген» закрився, чимало аналітиків (особливо російських) почали писати про втрату влади Брюсселем — якщо не про «напіврозпад» ЄС.
І дійсно, за своєю природою ЄС у принципі не пристосований до «кризового менеджменту». Але він має й особливу «додану вартість» для учасників. Це – найбільший у світі ринок, який дає його членам не лише потенціал для власного розвитку, а й потужний інструмент для впливу на глобальні процеси.
Варто зазначити, що «євростандарти», з яких так глузують «євроскептики», умовно добровільно застосовують виробники далеко за межами ЄС. Причини ті самі: аби мати доступ на ринок ЄС, корпорації враховують європейське антимонопольне законодавство при операціях злиття — навіть якщо вони зареєстровані в державах, на які не поширюється юрисдикція європейського права. І такі приклади можна продовжувати.
Та, власне, й фінансові антикризові заходи ЄС вражають. Ще в березні оперативно на протидію пандемії та підтримці економіки держав-членів виділили 37 мільярдів євро, а 10 квітня на заходи з підтримки економік держав, які найбільше постраждали від поширення COIVID-19, виділили 500 мільярдів євро. Це вам не кілька літаків з медичними масками.
Потужним ударом по ідеї європейської інтеграції став «Брекзіт». Але кожна криза – це й нові можливості. Особлива позиція Британії, яка кооперувалася з іншими «периферійними» членами ЄС, зокрема державами – «новими членами» ЄС, гальмувала процес поглиблення інтеграції.
Тепер союз не одразу, але в оглядній перспективі може стати тіснішим. І це — погана новина для центральноєвропейських лідерів, які покладаються на економічну підтримку ЄС і одночасно мобілізують виборців гаслами захисту національного суверенітету від «диктату Брюсселя».
Економічна міць – то чудово, але далеко не в усіх випадках «масло» заміняє «гармати». ЄС традиційно покладався на безпекову парасольку США, яку останні надають усе більш неохоче.
З одного боку, пріоритетність для США стримування Китаю в Тихоокеанському регіоні ускладнює виділення необхідних ресурсів на протистояння Росії в Європі. Крім того, ці два потенційних театри бойових дій по суті вимагають різних спроможностей збройних сил. Адже йдеться про переважно морську війну в одному випадку, і переважно сухопутну — в іншому.
Крім того, не варто забувати, що відносини між США та ЄС далекі від безхмарних. З одного боку, ці геополітичні гравці поділяють спільні цінності, а їхні економіки досить сильно переплетені. З іншого боку, вони — природні економічні конкуренти. Оцінка оборонних зусиль США в Європі як захисту за американські гроші тих, хто відбирає американські робочі місця, у Вашингтоні є не такою вже й маргінальною.
Втім, європейці, хоча й у властивій їм неспішній манері, почали працювати над власною стратегічною автономністю, яка включає і силовий потенціал. Результати ще попередні, але вже помітні.
Так, у грудні минулого року відбулися стратегічні командно-штабні навчання Сил реагування ЄС, які перевіряли здатність органів військового управління ЄС планувати і здійснювати масштабні операції без залучення НАТО.
Легенда навчань передбачала розгром незаконних збройних формувань, які за зразком «Ісламської держави» утворили «халіфат» на території однієї з північно-африканських країн. Удар здійснювали дві бойові тактичні групи чисельністю до 10 000 осіб.
Це ще не надто потужна сила. І це ще не так складно, як боротьба з високотехнологічним противником. Але наразі «Армія ЄС» – уже не першоквітневий жарт.
Також минулого року за ініціативою президента Франції Емманюеля Макрона з’явився Європейський коледж розвідки. Попри назву, це не навчальний заклад. І не оперативний центр: ця так звана «європейська ЦРУ» — лише певна платформа для обміну візіями й досвідом між розвідками європейських країн.
Але до цієї ініціативи приєдналися 30 держав — включно із Великою Британією, яка долучилася навіть попри «Брекзіт» та особливу співпрацю зі США. Є хороші шанси на розвиток і поглиблення відповідної платформи для співпраці.
Втім, якщо дивитися на процеси в ЄС не з Берліну чи хоча б із Праги, а з Києва, все виглядає менш оптимістично. ЄС муситиме зосереджуватися насамперед на подоланні наслідків кризи, а також на внутрішніх реформах.
У силу того, що зростання оборонного потенціалу – справа дуже дорога й тривала, європейці ще досить довго будуть схильні до компромісів, коли йдеться про амбіції добре озброєної Росії. А реакцією останньої на перспективу банкрутства може бути не пом’якшення політики, як у СРСР у 1980-ті, а агресивність, аби «вибити» необхідні для виживання в нинішній формі поступки.
Замість висновків
«Rule-based world order», заснований на правилах світовий порядок, певною мірою вигідний усім, крім «сильних, але не перших» держав, які вважають, що місце в ньому не відповідає їхньому потенціалу. А для когорти слабких — до яких наразі, на жаль, входить і Україна — цей порядок не просто потрібний. Це часто запорука виживання для них під час регулярних криз внутрішнього чи зовнішнього походження.
Пандемія прискорила процеси руйнування заснованого на правилах порядку. Формування нового — затягнеться, і ще неясно, яким він буде. «Нова біполярність», де Китай замінить СРСР у протистоянні США? Складніша система з окремим «полюсом» у вигляді ЄС? «Регіоналізація» глобального світу? У будь-якому разі, правила для нього лише виробляються в результаті конкуренції глобальних і регіональних геополітичних гравців.
Ми втратили «страховку». Виживання України як держави залежатиме лише від нашої спроможності якщо не перемогти — то, принаймні, не впасти.
Автор: Максим Паламарчук; ТЕКСТИ
Tweet
