30 зрадників, які перейшли на бік рашистів та катували, депортовували, грабували

У травні 2022 року, за даними реєстру судових рішень, Солом’янський районний суд Києва ухвалив перший в Україні вирок за статтею 438 Кримінального кодексу України – порушення законів та звичаїв війни. З 2024 року ця стаття звучить коротше: воєнні злочини. У 2022-2025 роках українські суди винесли 167 вироків 243 воєнним злочинцям. І щонайменше 30 із них — громадяни України.

Редакція розслідувань Суспільного зібрала інформацію про кожного із засуджених, які, маючи українське громадянство, на боці російських окупантів коїли злочини проти українців: катували, незаконно утримували, виселяли з рідної землі, обкрадали чи здавали ворогу. Серед засуджених українців є три жінки, колишні судді, правоохоронці та військові. І лише троє із них поки що отримали реальне покарання. Решта ж переховуються у Росії та на тимчасово окупованих територіях.

Перші засуджені за воєнні злочини в Україні українці – колишні співробітники СБУ

5 лютого 2015 року. 28-річний колишній міліціонер Олександр Костенко вийшов зі свого будинку у Сімферополі, й на нього одразу накинулися двоє незнайомих чоловіків. Вони затягнули його у припаркований поряд бус. Там сиділа людина, яку Олександр знав: колишній майор СБУ, вже працівник “другого управління захисту національної конституційності та боротьби з тероризмом” російської ФСБ Андрій Тішенін.

В Олександра, як він згодом свідчив українським правоохоронцям, вимагали зізнатись, що він є членом диверсійної групи та що вбивав на Майдані у 2014 році кримських беркутівців. Спершу його били й імітували розстріл. Тоді катували струмом.

“Струм пускали десь через кожну хвилину по секунд 10-15 та постійно били по спині, голові. Хотіли, щоб розказав про схрони зі зброєю, казали, що я з Правого сектору,” – свідчив Олександр українським правоохоронцям.

Під час катувань до кімнати зайшов ще один колишній працівник СБУ, якого особисто знав Олександр, – капітан Артур Шамбазов. З його братом Олександр разом училися, сиділи за однією партою.

Шамбазов прийшов із відеокамерою: він мав зняти, як побитий Олександр зізнається у “злочинах”, які вимагали від нього працівники ФСБ. Коли не зізнався, капітан почав погрожувати. А потім тортури відновилися.

Коли Костенко лежав на підлозі на животі, його взяли за волосся і різко смикнули за ліву руку, сказавши, що це помста за працівників “Беркуту”. Олександр відчув різкий біль. Потім йому наступили на лівий лікоть тієї ж руки та знов били струмом. Врешті, застебнули руки кайданками на клямці дверей і залишили так висіти до п’ятої ранку наступного дня.

Зранку Олександра вивезли на одну з вулиць міста. Випустили, щоб він пройшовся вулицею, тоді на камеру затримали та відвезли до слідчого комітету. Слідчий надав протокол для підпису. У протоколі було вказано, що Олександр зізнається у вчиненні злочину — в побитті працівника спецпідрозділу “Беркут” на Майдані Незалежності в Києві та у зберіганні фрагмента зброї. Олександра окупаційний суд засудив до майже чотирьох років за ґратами. Вийшовши на волю у 2018-му, чоловік виїхав з окупованої території.

Кримінальне провадження проти колишніх працівників СБУ, які катували Олександра, українські правоохоронці відкрили у 2015 році. Проте свідчити на суді у 2022-му Олександр вже не зміг: на початку повномасштабного вторгнення він пішов записуватися у тероборону і, як розповідав на суді його рідний брат, зник. Рідні не знали, чи він живий.

Колишнього майора СБУ Андрія Тішеніна суд заочно засудив до дев’яти років позбавлення волі та позбавив звання майора, Артура Шамбазова – до 10 років позбавлення волі, звання капітана суд також забрав.

Тішеніну нині 44 роки, Шамбазову – 40. Обоє внесені до санкційних списків як співробітники ФСБ, обвинувачені у вчиненні тортур та нелегальному ув’язненні, що є серйозним порушенням Конвенції про захист цивільного населення під час війни 1949 року. Судячи з інформації з російських баз даних, Тішенін із дружиною та двома дітьми переїхав до російської Уфи.

Реальні покарання – двом військовополоненим та пенсіонеру з Херсонщини

У грудні 2022 року Котелевський районний суд Полтавської області виніс вирок громадянину України Олегу Черьомушкіну. Покарання – дев’ять років позбавлення волі. Вирок чоловік слухав у залі суду.

Олег Черьомушкін — із Макіївки на Донеччині. 2014-го йому було 18 років, він залишився на окупованій території. І 23 лютого 2022-го його мобілізували до так званої армії “ДНР”. На початку березня новомобілізований уже був на Харківщині. У селі Руські Тишки Харківського району він разом із росіянами з 25-ї мотострілецької бригади РФ пробрався до будинку місцевих жителів і виніс звідти ноутбук Lenovo, срібні та золоті прикраси, колекції старовинних монет Російської імперії та СРСР. Загалом вартість украденого слідчі оцінили в близько 400 тисяч гривень.

У квітні 2022-го Олег Черьомушкін потрапив у полон. На українському суді він стверджував, що “у скоєному щиро розкаюється”. Казав, що розумів, що викрадені речі не можна використати для досягнення воєнної мети, що вони належать цивільним особам і що він порушив закони та звичаї війни про захист цивільного населення. Вкрадене, за його словами, він віддав російським військовим.

Ще один реально засуджений за воєнний злочин громадянин України – військовополонений Павло Гребенюк. Вирок у жовтні 2023-го виніс Саксаганський районний суд Кривого Рогу – 15 років позбавлення волі. До покарання додалося ще одне: у 2022 році Гребенюка засудили за державну зраду.

Гребенюк — уродженець Жданівки Донецької області. У 2014 році залишився в окупації, а 26 лютого 2022-го мобілізувався до окупаційної армії. Гребенюк опинився у складі 3-го стрілецького взводу 1-ї роти 5-го батальйону 109-го полку “Народної міліції “ДНР”. Воєнний злочин, за який його засудили, скоїв наприкінці березня 2022 року поблизу села Іванівка Бериславського району на Херсонщині.

Як ідеться в матеріалах справи, Гребенюк разом з іншими російськими військовими зупинив двох цивільних, які прийшли до лісу біля свого села. Військовий почав погрожувати селянам, вимагаючи, щоб ті зізналися, що нібито входять до диверсійної групи. Наводив автомата АК-74 на них та стріляв повз, імітуючи розстріли. А потім вистрелив одному з селян у стопу правої ноги.

На суді Гребенюк своєї вини не визнав. Стверджував, що його не було поблизу Іванівки й наполягав, що навіть проходив детектор брехні. Проте обвинуваченого впізнали і потерпілий, і свідки події. Селяни на суді свідчили, що бачили його і в Іванівці, і поблизу неї. Як ідеться в матеріалах справи, Гребенюк навіть перепитував потім у сусідки пораненого, чи не треба якась допомога.

Поранений чоловік у травні 2022-го з дружиною втекли з окупації: обоє на велосипедах доїхали до першого українського блокпоста. У Кривому Розі потерпілий одразу пішов до СБУ.

Павло Гребенюк здався українським військовим у полон у квітні 2022-го поблизу Архангельського на Херсонщині. За державну зраду його засудили, оскільки у 2010 році, проходячи службу в Одесі, він складав присягу Україні. На початку повномасштабного вторгнення, як ідеться у вироку про держзраду, він мобілізувався до окупантської армії добровільно.

У липні 2024 року Снігурівський районний суд Миколаївської області виніс третій вирок у воєнному злочині громадянину України не за процедурою in absentia, тобто не заочно. На лаві підсудних опинився пенсіонер із Херсонщини Григорій Драгуненко. Нині йому 65, у в’язниці він загалом має пробути дев’ять років.

Григорія Драгуненка засудили за пособництво в жорстокому поводженні з цивільним населенням. Потерпілими у справі визнали сімох чоловіків — жителів Новокиївки Миколаївського району Миколаївської області. До листопада 2022-го село було під окупацією. Драгуненко має там ставок та часто приїздив. Розповідав, що під час окупації возив туди з Херсона хліб. Місцевих він добре знав, як і вони його.

У липні 2022-го російські окупанти з 7-ї десантно-штурмової дивізії, шукаючи місце водозабору, побачили в селі водяний насос. Місцеві жителі, щоб завадити росіянам, демонтували і сховали цей насос. Розлючені росіяни почали шукати, хто це зробив, і сам насос. Як встановило слідство та розповідали свідки, допомагав їм у цьому пенсіонер Драгуненко, возячи росіян своїм авто від одного подвір’я до іншого.

Сімох затриманих чоловіків російські військові жорстоко били, імітували їхню страту, вимагаючи сказати, де захований насос. Із вироку суду, Драгуненко спостерігав за тим, як росіяни знущаються з селян.

Вини Драгуненко не визнав. Стверджував, що його жорстоко побили та насильно змушували їздити селом. Проте потерпілі свідчили про інше. “Російські військові дали на пошуки насоса чотири дні. І наказали на Драгуненка та його дітей навіть не дивитися “криво”, бо будуть великі проблеми”, – розповідав один із потерпілих.

Судді-зрадники

Одна з найбільших категорій громадян України, засуджених за воєнні злочини, — кримські судді. Вироки щодо них ухвалював Деснянський районний суд Києва, загалом засудивши шістьох суддів.

Воєнними злочинцями українські судді назвали своїх колишніх колег через справи про депортацію українців із Криму. Так, усі засуджені ухвалювали рішення проти кримців, які відмовлялися брати російські паспорти. А примусове переміщення цивільного населення – це теж порушення Женевських конвенцій про захист цивільного населення, а отже є воєнним злочином.

Серед тих, кого депортували з Криму, був навіть один із колишніх працівників суду, якого суддя, що ухвалював рішення про виселення, знав особисто. Ім’я другого судді – Олексій Нанаров.

Нанарова призначили суддею Євпаторійського міського суду у 2013 році. У 2014-му він перейшов на бік окупантів і залишився суддею окупаційного суду в Євпаторії, ухвалюючи згодом незаконні рішення проти громадян України. У 2017-му Нанаров став заступником голови Євпаторійського міського суду. На цій посаді залишається досі.

У березні 2025-го на сторінці суду в російській соцмережі писали, що Нанаров зустрічався зі школярами міста, розповідаючи, зокрема, про відповідальність за “дискредитацію збройних сил РФ”.

Тоді ж Деснянський районний суд Києва виніс вирок Нанарову у справі про воєнний злочин. Перед цим кримського суддю засудили за державну зраду. Остаточне покарання – 12 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Виконання вироку відбудеться після того, як суддю зможуть затримати. У 2023-му Нанарова внесли до санкційного списку.

Серед засуджених — суддя окупаційного Євпаторійського міського суду Ірина Захарова. До окупації Криму 2014-го вона працювала українською суддею в цьому ж суді. Зараз, за даними порталу “Судді Росії”, 54-річна Захарова у відставці. Український суд засудив її до 10 років позбавлення волі заочно.

69-річна Людмила Кротова також була засуджена до 10 років позбавлення волі за воєнний злочин і на 12 — за державну зраду. Як і Захарова, Кротова до анексії Криму була українською суддею Євпаторійського міського суду. Зараз вона у відставці.

10 років за статтею 438 отримала й колишня суддя Армянського міського суду Лариса Лихачова. У 2021-му указом Путіна її призначили головою окупаційного суду в Армянську. Станом на 2026 рік, за даними з порталу “Судді Росії”, 52-річна Лихачова вже у відставці. У 2024 році її нагородили нагрудним знаком ради суддів РФ “За служіння правосуддю”.

Натомість Голосіївський районний суд Києва ще розглядає справу проти Лихачової за статтею 111 ККУ — про її державну зраду.

На 10 років засудили й Ігоря Дегтярьова. На момент анексії Криму він був адвокатом у Сімферополі. За даними з ЄРАУ, право на адвокатську діяльність в нього досі не припинено.

У 2016-му Дегтярьов був призначений суддею Кіровського районного суду, де й ухвалював рішення про видворення кримців. У 2024-му він став головою Бахчисарайського районного суду. Того ж року на сторінці суду в російській соцмережі писали, що голова організовував допомогу російським військовим.

У 2012 році Вища рада юстиції рекомендувала призначити на посаду Євпаторійського міського суду Ігоря Вільхового. У 2014-му Вільховий зрадив Україну й перейшов на бік окупантів. За зраду та за вчинення воєнного злочину Деснянський районний суд Києва в липні 2025-го засудив його заочно до 12 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Нині Ігорю Вільховому 42 роки. Він продовжує працювати суддею окупаційного Євпаторійського міського суду. На сторінці суду в російській соцмережі 17 лютого була новина, що Вільховий провів із семикласниками місцевої школи заняття “Розмови про важливе”. На таких заняттях дітям на окупованих територіях нав’язують любов до Росії та російських військових.

Позбавлені звання українського офіцера

Частина із засуджених за воєнні злочини – колишні українські правоохоронці, військові та працівники виправних закладів, які погодилися на співпрацю з окупантами й порушили Женевські конвенції щодо поводження з цивільним населенням. Окрім того, що їх засудили за воєнні злочини та державну зраду, суди позбавили їх офіцерських звань.

Євген Соболєв, відповідно до вироку Центрального районного суду Миколаєва, втратив звання “майор внутрішньої служби” і отримав покарання — довічне позбавлення волі з конфіскацією всього майна. Справу розглядали заочно. Вирок, оголошений 26 січня 2026-го, ще не набув чинності.

До повномасштабного вторгнення Соболєв працював начальником Північної виправної колонії №90 у Херсоні. 5 березня 2022-го, вже коли Херсон опинився в окупації, Соболєв на своїй сторінці у фейсбуці написав: “Служу Українському народові”. А вже на початку травня 2022-го росіяни призначили його начальником окупаційного “Управління служби виконання покарань по Херсонській області”.

Соболєва засудили за ч. 1 ст. 438 КК України, бо він віддав наказ на примусове переміщення захищених осіб. Як встановили українські слідчі, за його наказом наприкінці травня 2022-го зі Снігурівської виправної колонії №5 на Миколаївщині, яка також опинилася в окупації, російські військові вивезли 97 ув’язнених. Спершу — до Голопристанської виправної колонії на Херсонщині, потім — до колонії в Херсоні та російських тюрем.

На суді як свідків допитали і працівників колонії, і засуджених. Частина, відбувши свій термін вже у російських в’язницях, згодом змогла повернутися в Україну, частину окупанти під час відступу залишили в Херсоні. Дехто після звільнення з в’язниці пішов воювати проти росіян.

Усі свідчили: російські військові зібрали працівників колонії в актовому залі та тримали їх, поки в’язнів заганяли до вантажних автомобілів. І під час переміщення, і згодом на новому місці їх били, не давали достатньо їжі та води. Особливо жорстокими окупанти були щодо засуджених до довічного ув’язнення.

Євгену Соболєву 40 років. 18 червня 2022 року в Херсоні підірвали автівку, в якій він був, Соболєв отримав поранення, але вижив. У 2023-му він очолив окупаційне “Управління федеральної служби виконання покарань у Херсонській області”. Цю посаду, за даними російських реєстрів, він обіймає і досі.

Звання підполковника внутрішньої служби, за вироком Херсонського міського суду, втратив і призначений окупантами начальник Голопристанської виправної колонії на Херсонщині Олексій Сорока. Його засудили заочно до 12 років позбавлення волі.

Як ідеться в матеріалах справи, діючи на виконання злочинного наказу Соболєва, Сорока у жовтні та листопаді 2022 року депортував із колоній Херсонської області, зокрема до тюрем на території Росії, “без згоди та із застосуванням примусу” понад 1700 засуджених.

До повномасштабного вторгнення Сорока був заступником начальника Голопристанської виправної установи із соціально-виховної та психологічної роботи. За даними з російських реєстрів, 39-річний Сорока на окупованій частині Херсонщини залишається керувати Голопристанською колонією. Окупанти, щоправда, заклад називають “Виправна колонія №1 УФСВП Росії у Херсонській області”.

Херсонський міський суд іще розглядає справу проти Сороки за частиною 7 статті 111-1 ККУ (колабораційна діяльність). А його матір Ларису Сороку вже засуджено до 15 років за державну зраду: вона погодилася очолювати в окупації дитячий садок.

26 грудня 2025 року Дніпровський районний суд Запоріжжя оголосив вирок двом колишнім поліцейським — 35-річному Дмитру Дацеву та 33-річному Олександру Дєдушеву.

Дацев до повномасштабного вторгнення працював інспектором сектору реагування патрульної поліції відділу поліції №1 Мелітопольського районного управління поліції на Запоріжжі, мав звання старшого лейтенанта поліції. Дєдушев працював дізнавачем Якимівського відділення поліції на Запоріжжі, мав звання капітана поліції.

Дацев перейшов на бік ворога та став “інспектором постово-патрульної служби” окупаційного “Акімовського (тобто Якимівського – ред.) управління головного управління МВС у Запорізькій області”. Дєдушев отримав посаду “заступника з кримінальної поліції” в цьому ж управлінні.

Поліцейські були засуджені за статтею 438 ККУ, бо “вчинили протиправні дії, що полягали у незаконному позбавленні волі, привласненні майна, катуванні та нелюдському поводженні відносно цивільної особи, що перебувала під захистом”.

Як ідеться у вироку суду, 27 травня 2022-го у селі Охримівці Мелітопольського району Дацев та Дєдушев прийшли до будинку чоловіка, який займався волонтерством ще з часів АТО. Спершу вимагали, щоб він відмовився від волонтерства на тимчасово окупованій території (чоловік розвозив літнім жителям громади харчі та дрова) та надав неправдиві свідчення про осіб, які відмовляються співпрацювати з окупаційною владою.

Чоловік відмовився. Тоді Дацев і Дєдушев силою завели волонтера у гараж та почали бити, погрожували гранатою. А коли так і не добилися від нього “зізнання”, відвезли до берега Молочного лиману й наказали зайти в холодну воду. Дацев почав стріляти в бік чоловіка. Потім його знову посадили в авто, перевезли в інше місце, наказали “копати собі могилу” й били. Згодом вони таки погодилися звільнити волонтера за 1000 доларів. 14 червня потерпілий виїхав з окупації. На суді він розповів, що після побоїв мав проблеми з нирками.

Дмитра Дацева позбавили звання старшого лейтенанта й засудили до 15 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна. В Олександра Дєдушева забрали звання капітана й засудили до 12 років позбавлення волі. У Дацева покарання суворіше, бо попередньо він вже отримав вирок за державну зраду. Вирок за державну зраду та за ще один воєнний злочин Дєдушева на той момент іще не набув чинності, проте на момент публікації цієї статті він вже чинний. Покарання за ним – 15 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Хортицький районний суд Запоріжжя у травні 2025 року засудив одразу чотирьох жителів Запоріжжя, які перейшли на бік ворога: Миколу Дерезу, Андрія Кошеля, Михайла Видиша та Олексія Кошеля. Усіх позбавив звань.

Олексій Кошель, який був пенсіонером МВС і на момент повномасштабного вторгнення, відповідно до власної декларації, працював у Запорізькому обласному ТЦК, став начальником окупаційного “управління внутрішніх справ по Токмаку і Токмацькому району”.

Михайло Видиш до окупації був заступником командира взводу №4 роти конвойної служби ГУНП в Запорізькій області. Росіяни призначили його “начальником ізолятора тимчасового тримання” у захопленій адміністративній будівлі відділу поліції №3 у Токмаку.

Андрій Кошель до 2017-го працював інспектором Оріхівської виправної колонії. В окупації влаштувався “черговим чергової частини ізолятора тимчасового тримання” у Токмаку.

Микола Дереза, судячи з поданої ним декларації, у 2021 році намагався влаштуватися на посаду контролера ІІ категорії відділення Служби судової охорони в Токмаку. На той час він уже був пенсіонером та працював на приватні товариства. В окупації Дереза став “старшим поліцейським (конвою) відділу охорони й конвоювання підозрюваних та обвинувачених ізолятора тимчасового тримання” у Токмаку.

Чоловіків засудили за незаконне позбавлення волі жителів Запоріжжя, які мали проукраїнську позицію, за нелюдське поводження з ними та примусове переміщення. Але обвинувачені не лише незаконно утримували людей в ІТТ, а й змушували їх будувати фортифікаційні інженерні споруди. Фактично віддавали їх у рабство російським військовим. Судячи з матеріалів справи, Микола Дереза та Андрій Кошель також били незаконно ув’язнених.

Олексія Кошеля заочно засудили до 12 років позбавлення волі з позбавленням спеціального звання “майор міліції”. Михайла Видиша – на 12 років із позбавленням спеціального звання “старший лейтенант поліції”. Андрія Кошеля залишили без звання “сержант внутрішньої служби” та військового звання “сержант”. Його покарання – 15 років позбавлення волі, оскільки попередньо він також був засуджений за колабораціонізм та пособництво державі-агресору. Микола Дереза, як і Андрій Кошель, за сукупністю вироків теж отримав 15 років позбавлення волі та втратив звання “сержант Служби судової охорони”.

Михайла Видиша окремо у 2025 році було заочно засуджено до 14 років позбавлення волі за колабораціонізм та пособництво. Олексію Кошелю запорізькі правоохоронці оголосили про підозру в державній зраді та колабораціонізмі, проте судової справи за цими статтями ми не знайшли. Він очолював окупаційну поліцію в Токмаку до березня 2023 року.

Пилип Квартник із 2007 року працював на різних посадах волинської міліції. На час Майдану він був старшим інспектором з документування у волинському “Беркуті”. І у 2014 році зрадив присягу та на “запрошення” знайомого виїхав до Криму, де вступив до російського “ОМОНу”.

У 2019 році проти Квартника відкрили кримінальну справу за статтями 110 (посягання на територіальну цілісність і недоторканність України) та 111 (державна зрада) Кримінального кодексу України. За ними 40-річного Квартника досі судить Подільський районний суд Києва.

У 2023 році херсонські правоохоронці відкрили на Пилипа Квартника ще одну справу: звинуватили його у воєнному злочині. 31 березня 2025 Херсонський міський суд визнав ексберкутівця винним.

На початок повномасштабного вторгнення РФ в Україну Пилип Квартник мав звання “майора” та був начальником інженерно-технічного відділення ОМОН “Беркут” головного управління Pосгвардії в Республіці Крим та Севастополі. Саме під його керівництвом росіяни у березні 2022 року незаконно затримали голопристанського міського голову на Херсонщині Олександра Бабича за його проукраїнську позицію. Бабич досі перебуває в російському ув’язненні у Таганрозі.

Пилипа Квартника засуджено заочно до 12 років позбавлення волі. Судячи з російських баз даних, він продовжує жити в Севастополі.

Уродженець Маріуполя Сергій Єварлак на початку повномасштабного вторгнення був призначений росіянами заступником так званого “коменданта” — начальника “гарнізону” російських окупаційних військ на Херсонщині. Як ідеться у вироку Великоолександрівського районного суду Херсонської області, за наказом Єварлака російські військові незаконно затримували та катували жителів Скадовського району Херсонщини. Одному з потерпілих окупанти, зокрема, відрізали частину вуха.

Єварлака заочно засудили до 12 років позбавлення волі. Нині йому 41 рік. До 2014 року він, як зазначає портал “Книга катів”, працював міліціонером у Маріуполі, потім виїхав до окупованого Криму і оселився у Севастополі. Відповідно до витоків із російських баз даних, у липні 2014-го Єварлак отримав російський паспорт. Судячи з того, як підписували його російський номер, він працював ппсником та у Росгвардії. У 2018 році отримав російську нагороду “За отлічіє в службє”, про що похвалився у своїх соцмережах. Наприкінці 2023-го Єварлак судився з Севастопольською міською радою, яка відмовила йому як “ветерану” у наданні земельної ділянки у місті.

До 10 років позбавлення волі Подільський районний суд Києва засудив у 2023 році Володимира Коваленка, який у грудні 2016 року очолив севастопольський регіональний штаб “всеросійського дитячо-юнацького військово-патріотичного громадського руху “Юнармія”.

Як йдеться у вироку суду, Коваленко вчинив воєнний злочин, бо серед дітей і підлітків Криму пропагував вступ до збройних сил та інших силових відомств Росії. Окрім пропаганди, “Юнармія” також проводить військовий вишкіл дітей на окупованих територіях України. Про те, як росіяни мілітаризують українських дітей на тимчасово окупованих територіях, Суспільне писало раніше.

Володимир Коваленко народився в Луганську, коли ще був у школі, родина переїхала до Криму: спершу жив у Сімферополі, а потім у Севастополі, був військовим морського флоту, має звання капітана першого рангу. У 2014 році, як розповідав в інтерв’ю пропагандистському медіа, він допомагав росіянам анексувати Крим.

64-річний Володимир Коваленко продовжує керувати відділенням “Юнармії” у Севастополі, а також очолює ще одну мілітаристичну організацію — “Школа майбутніх командирів”. За свою злочинну діяльність Коваленко перебуває під міжнародними санкціями. У 2024 році на своїй сторінці у російській соцмережі хвалився, що працює у виборчому штабі очільника Кремля Путіна.

Ще один військовий, який у 2014 році зрадив присягу та перейшов на бік ворога, – уродженець Полтавщини Олександр Кабашний. До анексії Криму він, як повідомляє Центр журналістських розслідувань, був начальником полігону у Феодосії. З 2019-го, як йдеться у вироку суду, Кабашний був “старшим помічником військового комісара міста Феодосії та Кіровського району” в окупованому Криму, а з травня 2020 сам став військовим комісаром. За те, що здійснював примусовий призов цивільного населення України на строкову військову службу до Збройних сил РФ, Кабашного заочно засуджено до восьми років позбавлення волі.

У 2022 році Кабашний отримав окупаційну медаль “За защіту Республікі Крим”. Принаймні до вересня 2025 року він продовжував працювати “військовим комісаром по Нижньогірському та Радянському районах”. Нині йому 58 років.

Злочинці з ОРДЛО

За воєнні злочини українські суди також засудили й громадян України, які з 2014 року залишалися жити на окупованих територіях Донецької та Луганської областей і воювали проти України.

18 серпня 2025 року Індустріальний районний суд Харкова заочно засудив до дев’яти років позбавлення волі жителя Макіївки на Донеччині Дениса Максимова. Окрім того, зобов’язав його сплатити близько 503 тисяч гривень Національному природному парку “Дворічанський”.

Максимов на початку повномасштабного вторгнення командував відділенням 4-го батальйону 202 стрілецького полку так званої “ДНР”. 3 червня 2022-го він разом зі своїми підлеглими відібрали у жителя Петро-Іванівки Куп`янського району Харківської області Renault Duster 2018 року випуску. Авто належало парку “Дворічанський”, а чоловік, до якого прийшли військові, працював там водієм.

Як ідеться у вироку суду, “майно, отримане в результаті протиправних дій, не використовувалось для досягнення воєнної мети, не було пристосовано для здійснення бойових дій, не використовувалось для транспортування боєприпасів, поранених та військовослужбовців, тобто своїми діями Максимов порушив закони і звичаї війни, а саме вимоги статті 33 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни”.

36-річний Денис Максимов, судячи з російських реєстрів, у 2023 році зареєструвався підприємцем у Макіївці. Основний вид діяльності – електромонтажні роботи. З інформації з його сторінки в російській соцмережі, до повномасштабного вторгнення він працював шахтарем.

11 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна Павлоградський міськрайонний суд Дніпропетровської області присудив уродженцю Росії, але громадянину України Михайлові Костюкову. Чоловіка звинуватили не лише за 438-ю статтею, а й за 110-ю (посягання на територіальну цілісність та недоторканність України) та 260-ю ККУ (створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань).

У вересні 2021 року Костюков став начальником окупаційного “відділу військового комісаріату по Артемівському та Кам’янобрідському районах Луганська”. Із 19 лютого 2022-го, як йдеться у вироку, “бере участь в організації та проведенні загальної примусової мобілізації чоловіків віком від 18 до 55 років на тимчасово окупованій території Луганської області, які надалі… без відповідної бойової підготовки направляються для ведення бойових дій у складі регулярних військ збройних сил РФ”.

49-річний Михайло Костюков, судячи з інформації з його соцмереж, до 2021 року воював проти України у складі терористичних угрупувань, зокрема в батальйоні “Заря”.

До 11 років позбавлення волі з конфіскацією майна Павлоградський міськрайонний суд Дніпропетровської області засудив і так званого “військового комісара ЛНР” Андрія Губанова. Як і Костюкова, Губанова судили не лише за воєнні злочини, а й за посягання на територіальну цілісність України і створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань.

Як йдеться у вироку, з жовтня 2021 року Губанов, “маючи злочинний умисел, спрямований на порушення законів та звичаїв війни, незаконно примусив… осіб, які проживають на тимчасово окупованій території Луганської області… служити у т.зв. “народній міліції ЛНР”. А також віддає накази підлеглим на мобілізацію жителів окупованої Луганщини.

Андрій Губанов народився в Луганську, до окупації міста у 2014-му працював у Луганському дорожньому ремонтно-будівельному управлінні №3. За даними з російського реєстру, 54-річний Губанов залишається на посаді “військового комісара”.

Ще один колишній міліціонер, який перейшов на бік окупантів у 2014-му, – уродженець Харкова Євген Лісняк. До того, як переїхати на окуповану частину Луганщини, він мав звання молодшого лейтенанта й служив молодшим інспектором автослужби ОПО Київського РВ ГУМВСУ в Харківській області. А потім перебував на посадах у міліції окупованої частини Луганської області. У 2023-му йому оголосили про підозру в колабораціонізмі та скоєнні воєнного злочину, в 2024-му – у державній зраді.

Червонозаводський районний суд Харкова у жовтні 2024 року визнав Лісняка винним у воєнному злочині та присудив 12 років позбавлення волі. Причина – Лісняк як “начальник управління внутрішніх справ тимчасової цивільної адміністрації Харківської області” погрозами відібрав у жительки Куп’янська її авто Toyota Land Cruiser і їздив ним у своїх справах.

Справа про держзраду й колабораціонізм Лісняка досі в суді.

У липні 2022 року Євген Лісняк отримав від окупантів звання “полковник поліції”. А у 2023-му його призначили “заступником голови військово-цивільної адміністрації Харківської області з оборони й безпеки”. На цій посаді 41-річний Євген Лісняк перебуває досі.

5 березня 2026-го Тростянецький районний суд на Сумщині засудив до 10 років позбавлення волі 43-річного донеччанина Михайла Бахманова. На початку повномасштабного вторгнення Бахманов був командиром 5-го стрілецького батальйону 119 стрілецького полку мобілізаційного резерву 1-го армійського корпусу 8-ї армії РФ.

У березні 2022-го Бахманов називав себе “комендантом” окупованого села Боромлі Охтирського району на Сумщині. Засудили його за те, що він погрожував та імітував розстріл матері військового ЗСУ. Також він відібрав у неї телефони, що теж є порушенням Женевських конвенцій.

Свідки на суді додатково розповідали, що загалом у селі було “багато фактів пограбування цивільних осіб”. Окрім того, російські військові незаконно затримували жителів села. Деякі зникли безвісти.

До 2014 року Бахманов був ФОПом та ремонтував взуття у Макіївці.

Засуджений двічі (і втретє буде посмертно)

Володимира Леонтьєва українські суди засудили за воєнні злочини двічі. Спершу, в 2024 році, вирок виніс Суворовський районний суд Одеси. Через рік, у березні 2025-го, — Нововоронцовський районний суд Херсонської області. За сукупністю злочинів остаточне покарання – 15 років позбавлення волі.

Леонтьєв став головою окупаційної “Новокаховської військово-цивільної адміністрації”. Як ідеться у вироку за 2025 рік, він у березні 2022-го віддав наказ на незаконне затримання Бериславського міського голови Олександра Шаповалова, який відмовився від співпраці з окупантами. Шаповалова протримали в ув’язненні в антисанітарних та нелюдських умовах два тижні.

У 2024-му суд на Одещині засудив за воєнний злочин не лише Леонтьєва, а й жителя Донеччини Валентина Мотузенка, так званого радника голови “ДНР” та командира незаконного збройного формування “Батальйон Кальміус”. Обох засудили до 12 років позбавлення волі за незаконне позбавлення волі та катування херсонського журналіста Олега Батуріна, секретаря Новокаховської міської ради Дмитра Васильєва та міського голови Таврійська Миколи Різака. Дмитро Васильєв до оголошення вироку воєнним злочинцям не дожив: він помер у січні 2023 року.

Ймовірно, проти Леонтьєва буде ще один вирок. Печерський районний суд Києва розглядає справу про колабораціонізм та пособництво державі-агресору, в якій є кілька обвинувачених, зокрема, окрім Володимира Леонтьєва, ліквідований у 2022 році Кирило Стремоусов.

Як і для Стремоусова, третій вирок Володимиру Леонтьєву буде посмертним. 61-річний воєнний злочинець був убитий українським дроном 1 жовтня 2025 року в Новій Каховці. На той момент він був головою окупаційної “ради депутатів Нової Каховки”. До окупації Леонтьєв працював заступником гендиректора заводу “Чумак”.

Щодо 61-річного донеччанина Валентина Мотузенка, який на бік окупантів перейшов ще у 2014-му й називав себе “генерал-майором”, то росіяни у травні 2025-го засудили його до восьми з половиною років колонії суворого режиму за організацію грабежів і розбоїв на тимчасово окупованій Херсонщині. Про вирок написав журналіст Олег Батурін. Створений Мотузенком “Кальміус” тепер входить до 51-ї донецької армії південного військового округу РФ.

Авторка: Алла Садовник

Джерело: СУСПІЛЬНЕ