Ціна колаборанта. Кого саджають і скільки дають за державну зраду

В українській колонії

Коли він мовчить, видається невинним і навіть добрим. Мабуть, це його непропорційно великі риси обличчя: сумні очі, якими блукає по кімнаті, а також червоний ніс. Якби надів накладну бороду, діти повірили б, що це – Санта Клаус. Але казка щезає, щойно він починає говорити: «Російський солдат буде в Парижі, Берліні та у Білому домі».

54-річний одесит Олег Бєляєв за рішенням суду визнаний державним зрадником, адже систематично співпрацював з російськими спецслужбами. За їхніми завданнями він збирав інформацію про дислокацію українських військових, а також провадив підривну діяльність в Одесі. Напередодні арешту, 22 серпня 2023 року, він встиг вивісити російський триколор і плакат з написом «Одесса – русский город» на балконі одеської висотки. За тиждень до цього російські ракети і дрони вчергове атакували місто і поранили трьох містян, але це не заважає Бєляєву казати: «Одєса, Ніколаєв, Днєпр, Запорожьє – це все Росія».

Олегові присудили один з найбільших строків за колабораційну діяльність – 15 років. Цей випадок є лише одним з понад дев’яти тисяч справ, розпочатих за повномасштабної російсько-української війни. Правозахисники звертають увагу на недосконалість законодавства, яке не враховує обставин окупації та збройного тиску. Експерт Центру громадянських свобод Михайло Савва наводить приклад: чоловіка з Сумщини засудили за те, що він продав худобу озброєним російським військовим.

У випадку ж Олега Бєляєва усе прямолінійно. Провину він визнав, про скоєне не жалкує, а розповідає з пихою і захватом. Він відгодований, чисто поголений, у теплому светрі, що проглядається з-під блідо-коричневої роби, вмостився на стільці і міркує:

«В Україні потрібно буде створити багато концтаборів. Ті, хто мене переслідував, потім будуть на моєму місці», – мріє колаборант.

Бєляєв вже сім місяців відбуває строк у спеціалізованій колонії у Запорізькій області, відведеній для засуджених за колабораційну діяльність. У графіку близько 250 в’язнів – триразове харчування, робота, перекури, перегляд телепрограм або гра у шахи, а також дзвінки рідним. Бєляєв переповідає нещодавню телефонну розмову зі своєю донькою-підлітком, яка вчиться у одеській школі:

«Вона мені каже: “Пап, я укрáинка”. Я кажу: “Яка ж ти укрáинка? Ти — русская!”».

Хоча Бєляєв народився і все життя прожив у Одесі, стверджує, що його батьківщина – Росія. Туди не переїжджав, бо простіше було б привести «русскій мір» додому, за гроші, які йому надходили з Москви. Тепер він зможе возз’єднатися з «батьківщиною», якщо на це буде воля росіян. Наприкінці серпня цього року Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими презентував проєкт «Хочу к своим», в рамках якого засуджені за колабораційну діяльність можуть підписати заяву на виїзд до Росії. Натомість з російського полону мали б звільняти українців. З української колонії один засуджений вже виїхав, але хто завдяки цьому повернувся з Росії – невідомо.

«Кілька днів відновлю здоров’я після колонії, а потім на СВО», – Бєляєв ділиться планами про життя у Росії.

Потім він планує повернутися в Одесу, але на танку. Бєляєв каже, що рідному місту ще сильно дістанеться від Росії, але у цьому буде винна Україна. Так само він звинувачуватиме українців, якщо від російської ракети постраждають його діти.

Ще один в’язень, 41-річний Всеволод Турик, також не ідентифікує себе з українцями, хоча майже все життя прожив у Чернівцях. Половина його сім’ї мешкає на заході України, інша – в Росіі, тому Турик жартує, що він «гуцульський рускій» або «рускій гуцул». Батьки ж були затятими комуністами, пояснює чоловік.

«Я не народився в Україні. Я народився у Радянському Союзі. Мені у 16 років насильно вручили паспорт. В мене не питали, чи я проти, щоб Україна вийшла з СРСР», — знервовано торохтить Всеволод Турик з певним закидом, ніби перед ним сидять люди, які розвалили Радянський Союз.

Прихильність до ідеалів СРСР не заважала чоловікові будувати бізнес у сфері телекомунікацій по всьому заходу України, а останні чотири роки до повномасштабної війни й у Харкові. Всеволод Турик знав це місто, як свої п’ять пальців і виявився вигідним агентом для росіян. Відтак почав передавати їм інформацію про пересування української техніки та місцезнаходження зброї і військ. Пропонував росіянам систематичну співпрацю за гроші.

Своє майбутнє Всеволод бачить ясно: пройде фільтрацію ФСБ, підлікується і – працювати у «Ростелеком». Високий, широкоплечий чоловік не збирається воювати у російській армії: він впевний, що якщо доведеться йти на «СВО», стане зв’язківцем десь у тилу.

«Зв‘язок – це святе. Я знаю, де живуть усі з СБУ Харкова. Я буду знати, як навести ракету прямо у їхню квартиру. Ось, будь ласка, віконечко», – розповідає в’язень, нічого не приховуючи.

Наостанок він виводить назву «Фронтлайнер» на пачці «Мальборо». Пояснює: «Передам мамі назву, щоб вона на мене подивилась».

В окупаційному «СІЗО»

Україна готова видати Росії таких людей, як Бєляєв або Турик, а натомість врятувати мирних українців, яких ув’язнив ворог. При чому на місці полонених міг би опинитися будь-який українець. Неважливо, чи перебуваєш ти в окупації рік, чи тиждень. Чи мав ти зв’язки з українськими підрозділами. Чоловік ти чи жінка. У віці чи щойно випустився зі школи. Показовий судовий процес російські окупаційні сили можуть розпочати проти будь-кого.

24-річна Валерія Відлацька більше не може поспілкуватися за своїм молодшим братом Владиславом. Хлопця 2004 року народження схопили російські військові у тимчасово окупованому Мелітополі та посадили у місцевий слідчий ізолятор. Згодом перевели у Чонгар, а потім – у Маріуполь. Єдину можливість підтримувати зв’язок із Владиславом та бачити його бодай через скло плекають батьки, які залишились в окупації.

«У них немає вибору. Потрібно якось передавати речі Владу. Ми радіємо тому, що просто його бачимо або можемо зв’язатися», – розповідає Валерія Відлацька.

Востаннє до Маріуполя Владові рідні з’їздили наприкінці вересня цього року. На сентименти часу не було, тож сльози батьки залишили на потім. Владислав усміхався і підбадьорював їх, хоча визнав: «Мене прийняли жостко».

«Відомо, що Влад сидів три дні у карцері, де є тільки туалет і ліжко. Від підйому до відбою мусив стояти. Звісно, на самоті», – розповідає сестра Владислава.

У СІЗО минуло півтора роки, за які Влад швидко подорослішав. До повномасштабної війни він навчався в агротехнічному університеті, захоплювався спортом і комп‘ютерними іграми, а тепер Росія судить його за нібито «терористичну діяльність» і так звану «ізмєну родінє». За це хлопця можуть посадити у російську в’язницю на двадцять років – стільки ж, скільки він нині встиг прожити.

«Тероризм» – одне з найпоширеніших звинувачень, які росіяни фабрикують щодо бранців-цивільних громадян України. Це стратегічний підхід, оскільки Росія прагне демонструвати у публічному просторі, що вона нібито воює з терористами. Ще один мотив ув’язнення мирних жителів – свідома стратегія ліквідації лідерів, яку росіяни відпрацювали на своїх територіях.

«Якщо забрати лідерів, активних людей навіть не у політичному, а соціальному вимірі, то у суспільства не буде потенціалу спротиву», – пояснює експерт Центру громадянських свобод Михайло Савва.

Наразі відомо про дві тисячі мирних жителів, ув’язнених Росією за час повномасштабної війни. Насправді їх більше – щонайменше сім тисяч, стверджують у Центрі громадянських свобод.

«Російська Федерація приховує інформацію про кількість ув’язнених. Хоча і має повідомляти Міжнародному Комітету Червоного Хреста. Та Росії вигідно створювати ситуацію невизначеності», – пояснює правник Михайло Савва.

Валерія Відлацька намагається добитись, аби її брата повернули на волю. Вона каже, що фізично не може підтримати Влада, але ходить різними інстанціями у Києві. Від державних установ вона чула, що звільнити цивільних українців в обмін на росіян неможливо. Це суперечить Женевським конвенціям: мирних жителів мають звільняти з незаконного ув’язнення безумовно.

«Україна може і вертала би цивільних українців у обмін на росіян, але цього не хоче робити Росія. Інакше вона визнала би, що незаконно утримує мирних жителів», – пояснює правник Михайло Савва.

Поки Владислав Відлацький очікує на вирок, вже другий день народження він відзначив під вартою.

«Наша мета одна – повернути Владіка додому», – каже Валерія.

Як це здійснити, родині Владислава точно не скаже ані держава, ані міжнародні організації. Відтак наразі сподіватися лишається хіба на український проєкт «Хочу к своим», мета якого зацікавити росіян долями понівечених їхньою пропагандою людей та звільнити з російських в’язниць незаконно утримуваних там українців.

Текст: Діана Делюрман; Фото: Надія Карпова, Данило Дубчак