Викрадені люди, партизанський штаб і маленька дитина: як сім’я пілота з Київщини жила й боролась в окупації

Викрадені люди, партизанський штаб і маленька дитина: як сім’я пілота з Київщини жила й боролась в окупації

“От уявіть, ви розплющуєте очі й бачите десятки гелікоптерів, які на висоті метрів п’ятнадцяти пролітають над вашим будинком”, — так описує свої перші спогади про 24-те лютого Артем. Він — молодий батько, пілот за фахом, гід Чорнобильської зони й відтепер через війну — партизан.

Разом з дружиною і піврічною донькою Артем живе у Прибірську Іванківського району, що на Київщині, пише видання Рубрика. За спиною чоловіка — розвиток туристичного бізнесу, численні мандрівки, розбудова власного аеродрому, місяць життя в російській окупації та партизанщина.

Як почалося російське вторгнення

Один пустий аеродром

Ще три роки тому Артем із дружиною жили у Словаччині. Там же Артем вивчився на пілота. А повернувшись в Україну, вирішив втілити дитячу мрію — займатися власним аеродромом. Паралельно була організація кінних мандрівок навколо Чорнобильської зони, організація сплавів на байдарках і походів в гори, а також робота гідом в Зоні Відчуження.

Артем, його дружина та майбутня донька

Артем, його дружина та майбутня донька

Будинок у Прибірську купували цілеспрямовано поблизу аеродрому, який впав хлопцеві в око, але з ним не склалося.

“І цей аеродром я вирішив не чіпати. Знайшов інший, за 40 кілометрів від мого дому. Я багато разів його пролітав, але ніколи там не бував. А тут вирішив проїхатись туди, побачив, що дійсно є аеродром, досить класне місце. Знайшов орендаря. Це просто фанат, який хотів втілити такий проєкт, але у нього трошки не виходило. Ми скооперувалися і все почало оживати.

Це була просто злітна смуга. Звичайний сільськогосподарський аеродром ще радянської авіації. Тобто це просто бетонна смуга у лісі 400 на 20 метрів. Під кукурузники, які раніше удобряли поля. А з початку 90-х він повністю закинутий і вже нікому не треба. Таких аеродромів у нас на теренах України тисячі. 

Там все було в деревах, кущах, ні води, ні світла. Просто посеред лісу стоїть аеродром. І ми почали його відновлювати. Вже був готовий проєкт на встановлення сонячної станції. Ми хотіли, щоб це був такий комплекс, куди можна приїжджати, літати. Щоб там були літні будиночки, зимовий хостел, локація, де можна проводити якісь лекції, семінари. Риболовля, піший туризм… Все було нормально до початку війни”, — розповідає Артем.

Аеродром

Аеродром “Мрія”

Тепер аеродром, хоч і вцілілий, проте замінований. А ангар, де були два мотодельтаплани, авіаційні радіостанції, спецосвітлення та інше вартісне обладнання, згорів ущент разом зі всім своїм вмістом.

“Усе це зберігалося в одному місці, в цьому ангарі. Ну, і все згоріло під час бомбардувань. Не залишилось нічого. Ми втратили все, окрім того, що у нас залишився один пустий аеродром. Але він і не рахується нашим”.

Аеродром орендований. І оренда обходиться в 43 тисячі гривень на рік. Що робити з ним далі, Артем поки не знає.

Перші години повномасштабної війни

“Було тоді таке чорне-чорне небо…”

життя та спротив в окупації Іванків

Питаю про 24-те лютого. Артем говорить, що війна застала його з дружиною та піврічною дочкою вдома. Він та дитина спали, натомість дружина Артема мала багато роботи за комп’ютером, тож о четвертій ранку ще не лягала. А після четвертої ранку вже слухала вибухи.

“І тут вона мене будить, каже: “Вставай, щось почалось. Скоріш за все, почалась війна”. Відкриваю очі, думаю, яка війна? Вона що, перепрацювала? Не може бути такого. Вона говорить, мовляв, вийди на вулицю подивись. Я виходжу і бачу вибухи. 

Ми дуже близько від кордону, десь кілометрів за 15. І тут добре видно, як ракети летять з Білорусі. А ще було темно, і ти добре бачиш спалахи. Було тоді таке чорне-чорне небо і різкі спалахи у ньому. Як вдень, світло. Потім знову темно, потім знову спалах. Починаються вибухи”, — пригадує Артем.

Першою думкою було, що треба збиратися і їхати. Тільки питання — куди? Так подружжя вирішило дочекатися ранку. Далі були новини про тяжкі бої. Ввечері колега Артема надіслав йому скриншот з камери спостереження на КПП Дитятки, що на в’їзді у Зону Відчуження. О 18:47 окупанти вже прорвалися туди. Прикордонників і поліції на той час, судячи з запису, вже не було, їх евакуювали.

Нерозірваний снаряд Іванків

Нерозірваний снаряд на дорозі в напрямку Іванкова, квітень 2022

Артем вирішує їхати в Іванків, щоб повідомити поліції про прорив КПП і заодно заправитись. Поліціянтів чоловік не знаходить, як і жодної працюючої заправної станції там, тож їде в інше містечко.

“Я їду, бачу, що б’ють якісь прожектори. Я подумав, що це вантажівки. І бачу, що переді мною стоїть Шкода Октавія. Я під’їжджаю до неї, пригальмовую, стою в черзі, в цей момент засвічуються прожектори і я розумію, що це колона російської техніки. І безпосередньо БТР-80 стоїть на цьому мосту і світить прожекторами на мене. Вони підіймають крупнокаліберне дуло і випускають чергу в повітря такими трусуючими снарядами.

Тобто я бачу спалах і розумію, що це для мене. Я вмикаю задню передачу, починаю здавати, розвертатися, вони починають стріляти по машині. Я бачу, що ця Шкода, яка стояла попереду, розстріляна. Жінка вже випала з машини і видно, що були постріли в груди, а чоловік отримав прямий постріл в голову. Його через скло вбили і він впав на кермо. І як він сидів, так і витиснув педаль гальм, через це стопи горили постійно. 

Я розвертаюся, починаю їхати в іншому напрямку, паралельно вони починають стріляти по машині. Люди так само їдуть по трасі, нічого не знаючи. Я пригальмовую, розвертаю їх, вони починають їхати за мною. І так ми вже разом розвертали машини назад всю дорогу”, — згадує Артем.

Їдучи додому, він паралельно телефонував до поліції, аби передати інформацію, де саме перебувають росіяни. 15 хвилин спроб і нарешті на дзвінок відповідають. Десь тоді ж Артем нарешті дістається додому.

“Ми живемо буквально в 80 метрах від центральної траси. І ми просто відчуваємо, що йдуть танки своїм ходом. А коли танки йдуть, від цих 60 тонн стоїть неймовірний гуркіт. А їх йшли сотні. Вони почали йти через нас. 

Перше, що можна було зробити, — це хоча б порахувати їх і передати ці дані. Я на відчуттях патріотизму вдягаю камуфляж, полем повзу до колон і біля дороги лягаю. Там такий невеличкий ярок… І просто так лежав півтори години, чекав, поки прийде інша колона і рахував техніку. Хвилин за 40 нарахував 170 одиниць. Вони пройшли, я вийшов на асфальт ще так здивувався, мовляв, така колона пройшла, а асфальт вцілів!

Повернувся додому і кажу дружині, що Київ не втримають з такою кількістю. І на той момент я вважав, що це дуже багато, ці 170 одиниць. Я передав цю інформацію. А мої друзі й знайомі, які проживають в цьому ж населеному пункті, всю ніч рахували техніку і коли на ранок ми зідзвонилися, вони сказали, що нарахували 2 700 одиниць за ніч. Я подумав, що це все. Що Київ не втримають… А потім ми сиділи в окупації”.

Партизани під окупацією росії

“Ми захоплювали їхню техніку, зливали дизельне пальне і потім роздавали людям”

Життя та спротив в окупації підірваний міст по дорозі до Іванкова

Підірваний міст по дорозі до Іванкова, квітень 2022

25-го лютого в селищі Артема зникли світло та інтернет. Ще через день зникло водопостачання. Залишився тільки газ. Родину виручило, що в будинку крім електричного опалення було ще й дров’яне, а поблизу знаходиться криниця. Що стосується Іванкова, там, говорить Артем, мешканці мусили пити воду з річки.

Перші два тижні, як пригадує чоловік, окупанти йшли через його населений пункт транзитом. Ніхто не чіпав місцевих, так само не було руйнувань чи навіть російських блокпостів. Та через два тижні в Іванків зайшли так звані кадирівці. Там поставили свою місцеву голову, яку привезли аж із Красноярського краю і тоді почалася реальна окупація.

“Вони захопили поліцію, захопили місцеву адміністрацію, шукали голову, яку переховували на той час. Весь архів був вивезений, через це військові не знали конкретні адреси пожежників, поліцейських, тих, хто був в АТО в 14-15 роках. Вони довго шукали інформацію. Потім у них з’явилися свої помічники, люди, які здавали їм конкретні адреси солдатів, працівників поліції, ДСНС… І вже тоді почався терор. 

Багато людей було вбито, багато розстріляно просто по вулицях, коли ті виходили… І в такому напруженні ми жили. Тижні через три я вперше виїхав автомобілем в районний центр. Це коли вони вже поставили свої КПП і сказали, що все, України більше ніколи не буде, наступного тижня починає ходити рубль, треба податки платити в росію… 

Їхня фейкова голова адміністрації заявила, що треба брати перепустки, щоб їздити між населеними пунктами. Мовляв, тоді проблем не буде. Але ми їх не брали. Ми їздили лісами, полями, своїми стежками, приїжджали в райцентр, бо там була можливість купити якихось продуктів. У нас запас для дорослих був, а от для маленької дитини… Єдина аптека у нас, яка на той час ще не була розграбована, була зачинена”, — говорить Артем.

життя та спрротив в окупації зруйноване подвір'я Іванків

Зруйноване подвір’я, квітень 2022

Коли суміші для дитини закінчилися, Артем з дружиною купували у сусідів домашнє молоко, розводили його наполовину з водою і так годували дівчинку. Батько малої каже, що за майже місяць такого харчування приріст ваги у дитини склав лише 100 грамів, що критично мало для такого віку.

“Тижні через три зник і зв’язок. Тобто у нас з першого дня зникло світло, але у нас був автомобіль і ми жили по такій схемі: в будинку я протягнув лед-стрічку від акумулятора 12 вольтів, щоб було світло. Бо з маленькою дитиною ти не будеш сидіти в темряві, вона злякається. Плюс треба було заряджати мобільні телефони, слухати якось радіо. Через це автомобіль для нас слугував генератором. Дизель у нас був завдяки окупантам.

Ми вели партизанський рух. Ми захоплювали їхню техніку, зливали дизельне паливо, все це ховали й потім роздавали людям. Так у мене вдома був досить великий запас палива і в такому режимі у мене працював автомобільний генератор. Поки два акумулятори були в будинку, третій я заряджав. Тобто моя машина могла 5-6 годин біля будинку просто працювати та заряджати акумулятор. Так ми забезпечували себе світлом.

Як ми говоримо, у нас був партизанський штаб. У нас є по вулиці люди, у яких досить великий підвал і він такий — як бомбосховище. Там товсті стіни бетонні. Ми збиралися та обговорювали якусь інформацію, хто що почув. І плюс, коли вже були потужні бої біля нас, всі збиралися в одному місці, пересиджували активну фазу, а потім вже розходилися”.

Також Артем розповідає, що місцеві активно передавали ЗСУ дані про розташування техніки рф. Завдяки цьому по окупантах ще в перші тижні вдало спрацювали Байрактари. Дехто сам намагався спалювати ворожу техніку, кидаючи коктейлі Молотова. Опір чинили вперто. І отримували за це помсту.

Російський терор

“Повернемо їх зі зламаними руками, ногами і ребрами”

життя та спротив в окупації наслідки бомбардувань Іванків

Наслідки бомбардувань

“Конкретно нам порівняно щастило, нас особливо не ловили. Але п’ятеро людей з нашого селища зникли. З 19-го березня про них немає жодної інформації. І вони навіть не вели якусь партизанську діяльність, а просто поїхали на велосипедах в сусіднє село, щоб там спіймати зв’язок. Вони стежками, лісами, полями намагалися об’їхати трасу, бо там заборонили рух. Але десь між двох населених пунктів їх зловив російський патруль.

Батьки цих хлопців, їхні дружини їздили безпосередньо в штаб росіян, щоб поговорити з їхнім офіцером і щось дізнатися. На що він сказав, що патруль сприйняв їх як розвідку на користь України. І сказали, що їх відправили в наш головний штаб у Білорусі.

Коли рідні хлопців наступного разу прийшли до цього офіцера, він сказав, що у деяких телефони “чисті”, а у деяких “брудні”, тобто з якимись фото російської техніки або переписками, які росіянам не сподобались. Хлопці так само знімали ці колони, передавали дані поліції. Можливо, були якісь фото/відео. Вони дивились усі переписки.

Він сказав, що якщо пощастить, то вони будуть живі. Мовляв, максимум повернемо їх зі зламаними руками, ногами й ребрами, але повернемо живими. Може. І після того про них нічого не відомо”, — говорить Артем.

Чоловік розповідає про військового капелана, якого розстріляли, коли той вийшов з автівки з піднятими руками. Про чоловіка, який намагався вивезти своїх шістьох собак і якого разом з ними ж підірвали. Про родину з двома дітьми, чию автівку розстріляли. Про дітей, які у цій автівці не вижили.

Він говорить — коли стало зрозуміло, що росіянам доведеться відступати, вони почали активно займатися крадіжками та мародерством. Хотіли вивезти якомога більше.

“Десь із 25 березня ми бачили, що колони почали відходити. І тоді вже почалися масові пограбування. Вони забирали все. Ходили будинками й забирали автомобілі, забирали будь-яку сільськогосподарську техніку, трактори, комбайни, сівалки… Все вивозили величезними колонами, вивозили дизпаливо, вивозили все зерно.

Коли ще йшли бої під Києвом, ти бачиш зранку, як на тралах везуть танки в напрямку Мощуна, а через 4-5 годин ці самі трали йдуть не з танками. А на тралі стоїть трактор з причепом, на ньому стоїть автомобільний причеп, а на ньому ще газонокосарки, якісь бензопили.

Або їде БТР, повністю обкиданий матрацами, а на цих матрацах ще пральна машина прив’язана. Було досить смішно на це дивитись, але це реально. Заходили, брали електрочайники. Це взагалі досить цікаво, коли буряти крали у нас електрочайники, але при цьому залишали платформи для них. Цікаво, без платформи вони будуть їх просто на вогнище ставити?”, — каже Артем.

Коли ЗСУ наближалися до Іванкова і наближених населених пунктів. місцеві так само активно допомагали нашим, як і заважали на початках чужим. Наприклад, сам Артем, коли українські війська вже проводили зачистку, був перекладачем для добровольців з-за кордону.

“З Києвом у нас безпосередньо не було ніякого транспортного сполучення, всі мости були зірвані. Тому вночі рибалки перекидали добровольчі батальйони з Сухолуччя, це колишня резиденція Януковича. З Сухолуччя перекидали через річку Тетерів сюди в село Страхолісся, на нашу сторону. І 1-го квітня сюди вже зайшли добровольчі батальйони. Вони зачищали села, а ми їм активно допомагали”.

Зараз Артем з родиною поступово повертаються до нормального життя. Його донька знову набирає нормальну вагу, вони знову будують плани та чекають на перемогу. Проте пережите залишиться з ними назавжди. Зрештою, як і з кожним із нас.

Автор: Мария Смык; Рубрика

You may also like...