Чому після визнання Росією “народні республіки” приречені на жалюгідне існування
Президент Російської Федерації Владімір Путін підписав укази про визнання “незалежності” двох самопроголошених “народних республік”, створених на теренах Луганщини та Донеччини вісім років тому в ході окупації. З тих пір доля Донбасу залишалася невизначеною — подальші перспективи так чи інакше пов’язували із Мінськими угодами. Але сьогодні майбутнє Донбасу набуло більш конкретних обрисів.
У виданні ТИЖДЕНЬ починають з короткого екскурсу в історію цього краю. Донбас — це старопромисловий регіон, тобто край, який отримав потужний імпульс для розвитку в епоху вугілля і сталі. У випадку Донбасу це був кінець XVIII століття, коли Російська імперія задля мілітаризації Криму потребувала створення промислової бази на своїх південних теренах. Саме так на річці Лугані з’явився ливарний завод, навколо якого потім виросло місто Луганськ, та копальня у Лисячій балці — майбутній Лисичанськ.
Втім, перша індустіралізація Донбасу виявилася провальною і у другій половині ХІХ століття її передоручили приватному бізнесу, насамперед європейському. Заохочуючи промисловців освоювати ці терени, Російська імперія вбивала двох зайців. По-перше, іноземний бізнес створював тут потужну промислову базу, привозячи сюди кадри і технології, яких Росія ще не мала. А по-друге, нові заводи, фабрики і копальні виконували державні замовлення — задовольнити свої потреби іншим чином Росія тоді просто не могла. Ось так з робітничих поселень при шахтах і заводах виріс сучасний Донбас. Не дивно, що засновником міста Донецька є британський промисловець Джон Юз, який 1869 року почав будувати на березі річки Кальміусу металургійний завод.
Сталінська індустріалізація по суті лише продовжувала напрацювання попередньої епохи. За радянських часів промисловість Донбасу мала стратегічне значення, а отже регіон користувався багатьма привілеями, а місцева еліта мала особливу апаратну вагу, маючи постійний доступ до високих кабінетів у Кремлі. Саме у радянські часи виник клан “донецьких”, заснований ще сталінським міністром вугільної промисловості СРСР Олександром Засядьком.
Коли СРСР більше не міг забезпечувати Донбас належним чином, “донецькі” стали шантажувати Москву, використовуючи невдоволення шахтарів. Фактично, шахтарські страйки Донбасу були одним з чинників дестабілізації, котра закінчилась розпадом СРСР. Але й у стосунках із Києвом — тепер столицею незалежної України — донбаські боси стали використовувати ті ж самі шантажистські підходи. Але шахтарі в якості організованої, масової, навченої страйкувати сили були для них небезпечні, тож “шахтарську революцію” 1980-90-х років довелося припинити. Це сталося 1998 року у Луганську, де шахтарів, що страйкували під будівлею ОДА, із показовою жорстокістю розігнав “Беркут”.
Після розпаду СРСР Донбас пережив масштабну і катастрофічну за своїми наслідками деіндустріалізацію. Життєвий цикл старопромислових регіонів недовгий: по закінченні епохи вугілля і сталі вони всі потребують перепрофілювання місцевої економіки. Але якщо у цивілізованих країнах це робиться шляхом системних довготривалих заходів, то в СРСР назрілу реструктуризацію промисловості Донбасу відтягували з 1970-х. А в часи незалежності процес пішов самоплином.
Причому місцева еліта не лише не протидіяла цьому, а навпаки очолила процес мародерського розграбування краю. Все це спричинило до тяжких соціально-економічних та психологічних наслідків. Мешканці Донбасу, уся ідентичність, і весь життєвий уклад котрих були пов’язані з промисловістю, були деморалізовані і розгублені — їм довелося наново усвідомлювати себе і своє місце у новій реальності, котра раптово навалилася на них.
Тимчасом “донецьким” потрібно було створити для себе новий інструмент для тиску на Київ з метою захисту своїх кланових інтересів. Таким інструментом став сепаратизм. Завдяки маніпуляціям і популізму, місцеві еліти майстерно перенаправляли невдоволення місцевих мешканців проти України, створюючи міф про те, що в усіх соціально-економічних негараздах Донбасу винні “нахлібники” з Києва і “націоналісти” з Галичини.
Перший з’їзд депутатів південно-східних регіонів, на якому вимагали федералізації України, відбувся не 2004 року у Сєвєродонецьку, а восени 1991 року у Донецьку. А у березні 1994 року на Донеччині та Луганщині провели й перший незаконний референдум. 2004, а потім 2010 року клан “донецьких” намагався перейти від шантажу до захоплення влади в усій країні, але обидві спроби так чи інакше провалилися. А загравання з сепаратизмом закінчилось тим, що “донецькі” відпрацювали корисними ідіотами в руках Москви, котра вже давно виношувала власні плани щодо України.
Отож, історичні обставини склалися так, що 2014 року Донбас став полем бойових дій і врешті третина Луганської та Донецької областей опинились в російській окупації. Це були якраз переважно ті старопромислові райони, що належали до історичного Донбасу. Вісім років окупації не лише не зупинили, але й значно прискорили процес деіндустріалізації краю.
Попри гучні заяви ватажків “ЛНР” та “ДНР” про запуск чергового заводу, про промисловий потенціал “республік” нині безповоротно втрачений. Власне, розмови про “відновлення Донбасу” були від початку позбавлені сенсу, оскільки цей край потребував не відновлення, а перезавантаження, тобто зміни виробничого профілю. Це складна задача, реалізація котрої могла б стати одним з найбільш амбітних і масштабних проєктів в історії української незалежності. І власне Україна — єдина держава на планеті, принципово зацікавлена в тому, щоб на Донбасі почалося нормальне життя, а не животіння на руїнах “всесоюзної кочегарки”.
Звичайно, допоки існує пряма військова загроза, відродження підконтрольних районів Донеччини та Луганщини залишається під великим питанням. Але принаймні там відбувається нормалізація життя — наскільки це можливо для прифронтового регіону. Натомість майбутнє окупованого Донбасу видається вельми похмурим, причому незалежно від того, чи будуть стріляти на лінії розмежування.
Якщо Російська імперія та Радянський Союз потребували Донбасу як промислового осередку, то сучасній Росії “народні республіки” потрібні виключно як витратний матеріал у власних геополітичних іграх. Ні про яке “відновлення Донбасу” у російському виконанні не може бути й мови. Так само, як Придністров’я, Південна Осетія та Абхазія, “ЛНР” та “ДНР” приречені на подальшу всебічну деградацію: соціальну, політичну, економічну, екологічну, технологічну, культурну.
Що ж стосується ідентичності, то донбаські еліти зробили свого часу колосальну помилку, перешкоджаючи інтеграції місцевого населення до українського культурного та політичного простору. Допоки українська більшість ставала нацією, донбаській меншості навіювали ілюзії про її інакшість та винятковість. Ці ілюзії були основані на спогадах про часи, коли “трудовий Донбас” був улюбленцем радянської пропаганди, котра оспівувала звитягу шахтарів та металургів. Зрозуміло, що в період деіндустріалізації донбаське колективне его зазнало удару. Але для тих, хто нині мешкає на підконтрольній території Донеччини та Луганщини, відкриті необмежені можливості віднайти своє місце в Україні, долучившись до її ідентичності, культури, політичного та громадського життя.
Натомість на теренах “народних республік” з 2014 року послідовно вибудовується химерична ідентичність, в основі котрої лежать навіть не спогади про колишню промислову велич, а українофобія та мілітаризм. Якщо за радянських часів Донбас оспівувався, як край трудових подвигів, то Путін пропонує “ЛНР” та “ДНР” зовсім іншу екзистенційну парадигму: бути вічною жертвою “українських фашистів”, сенс життя котрої — декларувати свою любов до матінки-Росії і бути готовим щомиті стати гарматним м’ясом у черговій геополітичній “багатоходівці” Кремля.
В цьому є певна іронія історії: ті, хто жалкували за величчю “всесоюзної кочегарки” раптом для себе опинились у “путінській казармі”. Фактично, це приклад кризової ідентичності, котра не здатна стати ресурсом для розвитку і основою ментального здоров’я її носіїв. Звичайно, цей процес почався задовго до визнання “незалежності” ОРДіЛО, але тепер перспективи його припинення видаються ще більш примарними, ніж раніше.
Тож історію Донбасу як цілісного регіону можна вважати завершеною. Історична доля цього краю розділилася у 2014 році і з тих пір прямує різними траєкторіями. Ситуацію на підконтрольній Донеччині та Луганщині годі вважати простою, а перспективи цих теренів — блискучими. Але це принаймні простір певних історичних шансів і можливостей. Тимчасом окупований Донбас зазнає грандіозних ментальних, культурних, соціально-економічних та політичних деформацій, котрі не лише позбавляють ці терени майбутнього, але й прирікають на вельми жалюгідне сьогодення.
Автор: МАКСИМ ВІХРОВ; ТИЖДЕНЬ
