Мій Чорнобиль: 32 роки аварії на ЧАЕС. Оповіді очевидців

Чи буває доля легкою? Мабуть, ні. Та ці люди пережили таке, про що важко згадувати навіть через третину століття. Цьогоріч минає 32 роки з аварії на Чорнобильській АЕС. Люди, які з вікон власної квартири бачили заграву над 4 енергоблоком, люди, які з перших хвилин бачили, розуміли, іноді намагались врятувати інших і ставали героями. Власне, героїзм – це майже завжди ціна недбальства інших.

Їхній героїзм також у тому, що переживши аварію на ЧАЕС, розуміючи ціну помилки у атомній енергетиці, вони не сховались, не відгородились, не закрили очі на все, а присвятили життя ядерній та радіаційній безпеці України, та мабуть, не лише України, але й світу, адже радіація не знає кордонів.

Нині вони – працівники ДНТЦ ЯРБ.

Вони згадують. Вони переживають все знову, наче тоді, 32 роки тому. Вони – свідки та творці історії.

 

Будівництво ЧАЕС: «Це було щось неймовірне!»

Як тільки ми приїхали на станцію, її будівництво ще велось. Це було щось неймовірне. Будівельний майданчик розритий, увесь в канавах, безліч транспорту, бетоновози. Словом – йшла будова на повну. Це був такий підйом! Я писала своїм подругам: "Ви не уявляєте, ви там у Мінську чи в Бресті живете, по асфальту ходите, а я у джинсовому костюмі і кирзових чоботях». А потім, коли вже пустили блоки, все змінилось, містечко наше, таке красиве, росло: будувались будинки, магазини, великий торговий центр щойно відкрили. А природа яка! Річка Прип’ять поряд, ліс, ми ягоди збирали, гриби возили просто цілими багажниками. Пізніше Четвертий енергоблок уже запустили і почали будувати на острові П’ятий та Шостий енергоблоки. Набирали людей на роботу. У нас колектив був дуже хороший. Всі здружились, ходили в гості один до одного, відзначали свята разом –  писали вірші, пісні співали під гітару, на Новий рік переодягались, йшли по квартирах до всіх співробітників, бо що там того містечка –лише 5 кілометрів усього. Гарно дуже було… і коли все це трапилось, то дуже переживали, сподівались все таки, що повернемось, але, на жаль цього не сталось…

Консультант інформаційно-технічного відділу

Захарова Віра Іванівна

Природа і місто: «Ідеальне місце для молодих сімей»

Я усі ті добре місця знаю, я дуже ліс люблю, гриби збирати люблю. Там такі мальовничі, дуже гарні місця. Колись, іще до аварії, мама розбудить нас в школу йти, і поки вона сніданок готує, я побіжу і за півгодини несу грибів: наша хата була недалеко від лісу. В кінці городу річка текла – Уж. Мабуть, і зараз тече, тільки замулилася. На лузі вона була велика, розливна, а в нас в кінці городу – невеличка.

Місто наше було дуже миле: проспекти були такі гарні, центр такий чистий, доглянутий, річка поруч… Місто молоде і молодіжне – середній вік мешканців – 28 років. Дуже мені там подобалось, хоча і жила я в гуртожитку. Не мала ще власного житла, але на чергу всіх ставили, чекали. Так як дуже багато було людей, то за один день чи за рік було неможливо отримати житло. Ну і я сподівалась, бо думала, що десь у 27-28 років і у мене була б там своя квартира. Мальовниче місто було».

Начальник сектору обліку необоротних активів запасів розрахунків

Іриневич Тамара Петрівна

А взагалі місто Прип’ять – то було ідеальне місце для молодих сімей з дітьми. Все було продумано, багато було гуртків, секцій. Було чим зайнятись після школи. Я теж навчалась у дитинстві в музичній школі на віолончелі, плавання любила. То було моє улюблене заняття. У нас був спортивний клас і ми займались по особливій програмі – вставали о п’ятій ранку, йшли на половину шостої на тренування. Потім 2-3 уроки, далі – наступне тренування, потім знову навчались і йшли на третє тренування. Зараз, коли своїй дочці розповідаю, що в нас було по три тренування на день і що вставали ми о п’ятій ранку, вона дивується тому, що ми, діти, могли так багато займатись.

Старший науковий співробітник лабораторії аналізу досвіду експлуатації та поточного рівня безпеки АЕС

Недбай Світлана Володимирівна

Ми жили у Прип’яті на вулиці Лесі Українки, пізніше її перейменували на Спортивну, у нас поруч був басейн, старший син займався там плаванням. Там такі тренери були хороші, тренування починалось удосвіта, бо доріжок не вистачало – всі займались спортом, тренер хотіла вивести цих дітей у чемпіони України. Але не встигла

Консультант інформаційно-технічного відділу

Захарова Віра Іванівна

ЧАЕС: «Ми всі були – одна дружна компанія»

Ми приїхали з чоловіком у 1977 році перед пуском першого енергоблока, він працював у реакторному цеху, а мене взяли в електроцех, бо я щойно закінчила інститут за спеціальністю електрозв’язок. Спочатку працювала на АТС, а коли пустили Перший енергоблок, мене перевели черговим електромонтером засобів зв’язку на діючий енергоблок. У моїй зміні були такі відомі люди, як Штейнберг Микола Олександрович, Смишляєв Олександр Євгенійович. Взагалі ми всі були – одна дружна компанія. Ми обслуговували різносторонній зв’язок, це була і міні-АТС координатна для адміністрації, і оперативний зв’язок – пульти у начальників зміни, директора, головного інженера, заступників головного інженера, також у нас було промислове телебачення – стояли камери у тих приміщеннях, які були напівобслуговувані і за обладнанням треба було стежити, був голосний зв’язок, лінійний зв’язок і СВЧ зв’язок на Київ. Потім я працювала майстром, далі– старшим майстром. А за два роки народила доньку Тетяну і тільки вийшла з декрету в березні, як у квітні трапилось це лихо.

Консультант інформаційно-технічного відділу

Захарова Віра Іванівна

Ніч проти 27 квітня 1986 року: «…мовби тисячі прожекторів його освітлювали!»

Так трапилось, що нашого керівництва зв’язку не було тієї ночі вдома, бо були на дачах у Буряківці. Мені зателефонував черговий і сказав, що не може знайти начальника зв’язку і попросив приїхати, бо на Четвертому блоку зовсім нема зв’язку. Я швиденько, це була перша година ночі, прийшла в центр містечка на автобусну зупинку. Там, не зважаючи на пізню пору, було дуже багато людей, машин, автобусів. Всі їхали на ЧАЕС. Усі якісь були розгублені, сказали, Четвертий блок закритий, там були вже пожежники.

Почав діяти медпункт, надавали допомогу постраждалим, швидкі з мигалками усю ніч їздили… Словом, коли я приїхала, на Четвертий блок нас уже ніхто не пускав, нічого там вже зробити не могли.

Ми спустились у Штаб громадянської оборони, отримали йодні таблетки і о десятій ранку приїхав уже наш начальник, а я поїхала додому.

У першу ніч було видно пожежу, тління, але наступної ночі стояла заграва над цим енергоблоком, мовби тисячі прожекторів його освітлювали. У нас ще вікна виходили на нього, тож видимість така була, навіть не описати, що це було за видовище.

Консультант інформаційно-технічного відділу

Захарова Віра Іванівна

Мені на той час було 13 років. Я займалась плаванням, а в день аварії мала їхати на змагання у Бровари. О п’ятій ранку ми зустрілись на автостанції, але виїзди із міста вже було перекрито, тобто ми не потрапили на автобус, пішли на річковий вокзал, думали спробувати добратися до Броварів на «ракеті», але не вийшло, бо Прип’ять була перекрита теж. Вночі, коли трапилась аварія, я не спала, складала сумку і раптом почула вибух такої сили, що задрижали шибки, і буквально за якийсь дуже короткий час почали «швидкі» їздити, пожежні, міліція. До ранку дороги та місто вже мили дезактиваційними машинами, ходили люди з дозиметрами, щось заміряли. Ми якось не розуміли тоді масштабів аварії. Може, думали, викид, якийсь незначний. Якось не відчувалось такої біди…Ну отже, оскільки ми не поїхали на змагання, то пішли до школи. У школі нам давали вже таблетки йоду, а між учнями ширились чутки, що, мовляв, чийсь тато прохопився, що трапилась якась серйозна аварія. Мій тато працював у турбінному цеху на ЧАЕС, але в той час, на щастя, був у відпустці, тому в перші дні не потрапив туди. Над містом уже літали вертольоти, кажуть, тоді вже намагались скидати пісок на палаючий реактор. Брат мій, на три роки старший за мене, вилазив на шістнадцятиповерхівку, аби подивитись як горить реактор. Тоді все це здавалось цікавим, ніхто не розумів, що прийшла біда…Діти спокійно собі грались на вулиці, жодних попереджень не було про те, що треба не відкривати вікна, сидіти вдома.

Старший науковий співробітник лабораторії аналізу досвіду експлуатації та поточного рівня безпеки АЕС

Недбай Світлана Володимирівна

27 квітня 1986 року: «На станцію вже додзвонитись не можна було, а те, що передавалось із уст в уста, було зловісне, страшне…»

Яка реакція була ? Ніхто нічого не знав. Викиди ж були часто. Ми бачили це все по тому, як мились вулиці. Що ніч – їздять вулицями і поливають із миючим засобом, от і все…То це значить уже щось було.

Начальник сектору обліку необоротних активів запасів розрахунків

Іриневич Тамара Петрівна

Аварія трапилась в кінці квітня, з п’ятниці на суботу. Того дня ми планували поїздку до Києва у Печерську лавру. Чоловік рано вийшов з дому, але дуже скоро повернувся, сказав, що з Прип’яті автобуси не випускають і щось трапилось на ЧАЕС, докладно ніхто нічого пояснити не може, але веліли всім іти додому. А стан був такий…Ви знаєте, просто якесь неприйняття того всього, що трапилось. Здавалось, що чогось страшного просто не може бути. І якийсь чи то ступор, чи то що. Того дня у нього був вихідний день, погода була чудова, літня, а у нас маленькі діти віком 3 і 6 років, вдома сидіти не будеш. Ми зібрались із дітьми, погуляли. На той час я працювала в підсобному господарстві ЧАЕС інженером-теплотехніком у тепличному комбінаті, ми жили недалеко від тепличного комбінату, сходили з дітьми на екскурсію, якраз перший гектар ввели у експлуатацію, показали їм помідори як ростуть зелені. Потім, я приїздила туди в тепличний комбінат по документацію, помідори червоні вже лежали на сонці, але, на жаль, все це було вже загубленим. Погода була чудова, людей так багато гуляло, єдине – було видно, що ближче до центру їздили машини, поливали дороги, ходили вулицями дозиметристи, але ніхто нікого не попереджав про те, що гуляти не варто, краще піти додому. Ми на шістнадцятому поверсі жили, з нашого вікна було видно реактор, виходили якраз на ту сторону вікна, балкон…Щось таке чорне і зловісне було видно…А в той же час подивишся трошки лівіше – річка, люди грають волейбол, відпочивають…

Увечері, годині об одинадцятій, до нас постукали у двері і принесли таблетки йоду для всієї сім’ї. А вранці наступного дня було оповіщення по місцевому радіо, щоб ніхто не хвилювався, ніхто не намагався нікуди поїхати, а чекали повідомлення по радіо о тринадцятій годині. В першій годині ополудні було повідомлення про те, що буде евакуація. От не пригадую, чи вжили вони це слово, чи ні. Сказали, що найближчим часом нас вивезуть усіх із міста, і що можливо перебуватимемо десь у лісі, тому потрібно взяти з собою теплий одяг, документи і їжу на три доби. Мовляв, будуть підходити до кожного будинку уповноважені особи і скеровуватимуть процес евакуації. Незабаром до нас прийшли, чоловік саме збирався на роботу у другу зміну, він працював начальником цеху на ЧАЕС, ми попрощались. Знаєте, було таке відчуття, наче на війну чоловіка відпроваджуєш, бо на станцію вже додзвонитись не можна було, а те, що передавалось із уст в уста, було зловісне, страшне…

Науковий співробітник лабораторії аналізу безпеки систем контролю, управління та діагностики

Лукашина Людмила Григорівна

Евакуація: «Ми вас не чекали, ви ж не писали, не телефонували…»

Коли почалась евакуація, ми виїхали спочатку у Чернігівську область. Моя подруга везла туди дітей і ми вирішили, що теж своїх туди відвеземо та залишимо. Ми ж думали, що це все триватиме кілька днів, а потім можна буде повернутись додому! Але коли дізнались, що евакуація надовго, чоловік забрав дітей і відвіз нас до Білорусі до батьків. Ми приїхали, а батьки дивуються: «Ми вас не чекали, ви ж не писали, не телефонували…» А ми ж мовчали, що щось трапилось. Та вони бачили, що щось не те: ми якісь налякані, невеселі, стривожені. А потім батько увімкнув «Голос Америки» чи «Німецьку хвилю», виходить до нас і каже: «Так це у вас таке трапилось?» У нас же по радіо та телебаченню у перші дні мовчали. А я кажу: «У нас, у нас…»

Консультант інформаційно-технічного відділу

Захарова Віра Іванівна

Нас евакуювали десь близько п’ятої години у Іванківський район. Було дуже страшно. Ходили різні чутки, що на реакторі були ще й ще вибухи…Нас поселили в приватний дім до літньої пари. Ставились до нас дуже тепло, зі співчуттям. Та я хвилювалась, бо що з чоловіком – невідомо. Я залишала дітей, їздила до Іванкова, щоб хоч когось побачити зі станції, щоб хоч щось дізнатись. Отак-от бачила когось у білому одязі зі станції і питала: «Знаєте такого-то і такого?» Словом, поговорила з одним чоловіком, який сказав, що бачив його, мовляв, не хвилюйтесь. І я написала записку та передавала ним, що, можливо, п’ятого травня ми з дітьми поїдемо до батьків у Курахове, написала де ми знаходимось…Але якраз на початку травня було прийнято рішення про вахтову роботу і мій чоловік ще на п’ятнадцять днів залишався на ЧАЕС, але ми таки побачились із ним перед від’їздом. Ми були евакуйовані із однією родиною, жінка там працювала на телеграфі, і вона казала, що коли там по телефону говорили про аварію, то розмову глушили і моментально переривали. Як було повідомити батьків, аби не хвилювались? Я зателефонувала їм перед від’їздом і просто сказала, що у нас все добре, привітала з Першотравнем. Сказала, щоб лише почули мій голос.

Науковий співробітник лабораторії аналізу безпеки систем контролю, управління та діагностики

Лукашина Людмила Григорівна

У суботу я була чергова, з вікна нам було видно і вогонь, і все що відбувалось, але ніхто нам нічого не говорив. День ми відпрацювали, на другий день почалась евакуація, і я поїхала до себе додому, в село. Я виїздила окремою машиною, адже працювала тоді у нововідкритому торговому центрі, і ми ще формували сухі пайки для людей. Туди входили консерви, молоко згущене, якась ковбаса. Роздавали тим, хто відряджені були, і місцевим. Але я пайки не роздавала, лише формувала. Щодо евакуації, то напарниця моя, яка в кімнаті зі мною жила, казала, що бачила, як стояли в ряд дуже багато автобусів і грузили всіх жінок з дітьми, бувало що і сім’ї, але в основному чоловіки залишалися. Я приїхала додому вночі, мама моя дуже переживала, насварила…Якось тоді не думалося про це. Треба лишитись – значить треба.

Начальник сектору обліку необоротних активів запасів розрахунків

Іриневич Тамара Петрівна

Київ: «Стійки радіоактивного контролю захлинались, уловлювали випромінювання».

Двадцять дев’ятого чи тридцятого числа їхали на роботу попри дослідницький реактор, то вже там стійки радіоактивного контролю захлинались, уловлювали випромінювання.

Привезли людей із Прип’яті, важко вже згадати, з якою метою, на санобробку чи для чого, і тоді теж відразу сильно спрацювали стійки, такий в них брудний одяг був. А тридцятого числа стійки просто відключили, бо вони дзвеніли вже самі по собі. У Києві упродовж кількох годин була дуже погана ситуація. Якраз йод ішов –десяток годин може…Я наказав своїм закрити всі кватирки і нікуди не ходити. Сину тоді 9 років було. Вчителька змусила дітей мити вікна, я як дізнався, прийшов, сказав терміново закрити вікна, вона каже: «Що ви паніку сієте!» А я кажу: «Терміново! Бо у вас будуть великі неприємності». Попередили дітей, батьків, аби всі сиділи вдома. Ніхто нічого не афішував, говорили, що не треба нікому нічого повідомляти, але ми нікого не слухали, а робили те, що повинні були робити.

Самопочуття нормальне було. Дози не такі великі, це не ті дози, які отримували пожежники, чи ті, хто безпосередньо контактував зі шматочками палива, а захисту ніякого не було, там сотнями мілірентген міряється. Пожежа була, все горіло. Що з цим робити? З тим, що горить, виходить аеродинамічна труба, викиди йдуть, в атмосферу… Довго не могли пожежу погасити, бо туди близько важко було підійти через радіацію.

Провідний науковий співробітник лабораторії нейтронно-фізичних розрахунків і перехідних та аварійних режимів реакторних установок

Халімончук Володимир Адамович;

Начальник лабораторії нейтронно-фізичних розрахунків і  перехідних та аварійних режимів.реакторних установок

Кучин Олександр Вікторович

Ліквідація: «…на ранок він помер, а я упродовж трьох днів просто лежала на підлозі ниць»

Потім у нас в районі зорганізували у Поліському штаб нашої організації (ОРС при управлінні будівництва АЕС), я поїхала туди з наміром розрахуватись, але на прохання колег залишилась, і працювала бухгалтером. Розраховувала всіх відряджених по ліквідації аварії на ЧАЕС. І у той же час двічі-тричі на тиждень ми їздили, аби вивезти із Прип’яті документи для звітів, на ліквідацію продуктів харчування, аби знати, які саме збитки понесла організація. Одного разу, це було вже в червні, ми поїхали у наш великий торговий центр по документи, з нами обов’язково їздив дозиметрист, і, мабуть, тоді ми отримали дуже велику дозу опромінення, тому що на ранок він помер, а я упродовж трьох днів просто лежала на підлозі ниць. Швидка приїздила, щось мені кололи, а я знову і знову без пам’яті сповзала на підлогу і нічого не пам’ятала…

Начальник сектору обліку необоротних активів запасів розрахунків

Іриневич Тамара Петрівна

…Я був зв’язківцем, кадровим військовим, наша задача полягала у організації зв’язку. Трохи згодом приїхали тилові частини, лазнево-пральні комбінати, склади продовольства і одягу. І ми теж для них забезпечували зв’язок. Спочатку ми були там упродовж семи днів…А потім я туди поїхав вже першого липня і був до першого серпня в районі Чорнобиля черговим по зв’язку Другого сектора. Тоді військові розбились по зв’язку на три сектора. Перший сектор – Білоруський округ, Другий – Макіївський, Третій – сектор ставки Західного правління на чолі з командуючим Герасимовим. Нема вже його… Ми стояли в районі Дитяток і Миколаївки. У Дитятках стояли наші основні сили, туди приїхала Харківська бригада хімзахисту з Дніпропетровська, багато було молодих резервістів. Вони милися в нас, дехто в Поліське їздив, перевдягалися. Хто там по п’ятнадцять хвилин був, хто довше… Кому як випадало.

Ми як вперше туди приїхали, то не було навіть дозиметрів. Потім вже стали нам давати засоби перевірки – схожі на ручки, якісь папірці, а вже потім і лабораторії були… Першого травня, коли в Києві був парад, то місцевих вивозили з-під Чорнобиля. І ті міліціонери, які стояли на блокпостах і водії, які вивозили людей, їх вже практично нікого нема, вони дуже велику дозу опромінення отримали… Ну нам теж перепало трошки. Страшно не було, бо ніхто нічого не знав. Ніхто нічого ж не бачив. Навпаки, був якийсь підйом такий, чи то від радіації, чи то від чого… І був якийсь присмак заліза ніби в роті. І то він був якось не завжди, і не заважав він, цей присмак. У нас поруч був вертолітний майданчик. Командування туди-сюди літало… І весь час піднімався пил. Якби знали та розуміли чим це закінчиться, то може інше ставлення було б. А так – чого його боятись – не болить же нічого, нормально все, здоровий…

Держава тоді якось швидко так зорієнтувалась. Помогли всі. Працевлаштували, житлом забезпечили. Матеріально теж. Але от здоров’я… Ті села, на які вітер тоді дув, вимирали вулицями. У нас в Гостомелі якраз із Поліського виселені… Там на сьогоднішній день тих, кого виселили, практично вже нікого нема. Тільки їхні діти. Може, чоловік із десяток на всю вулицю… Онкологія.

Завідувач господарства ДНТЦ ЯРБ

Білінський Анатолій Володимирович

«Нам заборонили одягати респіратори, щоб не лякати людей»

Коли ми поїхали на Чорнобильську станцію приблизно одинадцятого травня. Прийшли на роботу в Інститут ядерних випробувань, нас покликав директор Вишневський і сказав, що треба поїхати на АЕС, бо там, ймовірно, буде потрібна допомога виїзній комісії. І що здивувало коли їхали: у нас із собою був прибор для вимірювання рівня іонізуючого випромінювання, і коли проїжджали "міксери-бетоновози" зі сторони Чорнобиля, то відразу у нас прибор зашкалював і ми розуміли, що щось трапилось неймовірне.

Вже до Іванкова як їхали, то бачили, що потужність дози була підвищена порівняно зі звичною ситуацією. І як бетоновоз проїжджа в– стрілка раз – вжух! Він проїздить –  і назад… А коли Іванків проїхали, стрілка відразу у тому діапазоні, в якому ми міряли, почала зашкалювати і ми переключили на інший діапазон.

І коли чуєш розмови про те, що аварія на ЧАЕС була зроблена спеціально – неправда. Скільки там тоді було людей!. Дуже багато людей було. Переживання про аварію було у всіх, не залежно від національності чи чину. Проте складалось враження, що ніхто не знав, що робити, така атмосфера гнітюча була… Того дня ми відразу повернулись назад, бо у комісії сказали, що наша допомога поки що не потрібна. І ми зайнялись своєю роботою – розробкою тривимірних програм для розрахунку реактора РБМК. У нас вже були якісь напрацювання і по стаціонарним, і по перехідним програмам і їх можна було використовувати для дослідження причин аварії, і тоді нас залучили для виконання робіт у Москві у Держатомнагляді. І ми туди прилітали.

Була така робота, що вранці сиділи в інституті, складали дані, що треба порахувати, машин для розрахунків не було, нам надавали машину у Інституті досліджень на площі Лесі Українки, їхали туди, вночі рахували, машина була повністю у нашому розпорядженні. Ту машину не можна зрівняти з цими комп’ютерами, що ми зараз користуємось, вона була в сотні разів потужніша. Всіх користувачів просили піти, залишались тільки нас двоє-троє і виконували розрахунки по тому, що сказали в Москві члени комісії з розслідування причин аварії на ЧАЕС.

Вночі рахували, а вранці приїздить наш начальник відділу Токаревський, ззаду в авто згорнулась калачиком і спить його дружина, ми їдемо в Бориспіль, звідки відправлявся спецрейс ЯК-40, і ми по цьому спецрейсу літали в Москву, а дружина відганяла машину. У Москві– нарада, далі – в Курчатовський інститут до колег, з якими ми довго працювали раніше і назад, додому. Одного разу ледь не заарештували. Я передавав пропуск, зігнувся за ним, а стійка була радіометрична, і спрацювала. Мені порадили змінити куртку. В такому режимі працювали два тижні, а далі вже наша робота полягала у втіленні розроблених нами програм щодо розрахунків завантаження повторного пуску енергоблоків: Першого, Другого, Третього. Потрібно було виконувати розрахунки щодо оцінки заходів, наскільки вони підвищують безпечність. Потім на реакторі був ще такий негативний ефект реактивності – зневоднення –  вода ішла із активної зони, реактор переходив у стан, коли ставав дуже-дуже надкритичним.

Які враження чисто такі людські?.. Дуже багато було молодих хлопців віком по 18-19 років і які перебували у зоні сильного радіаційного випромінювання, ми це бачили, коли працювали у обчислювальному центрі, який знаходився між Третім і Четвертим блоками. Там десь було близько 4 міліренгенів на годину. Щоб ви розуміли що це таке, – це в тисячу разів більше норми!

Там ставок-охолоджувач є, то забруднення в ньому було 10-8 Кюрі на літр (Ки/л), а може й вище. Тобто у нас рахувалось в ядерних дослідженнях – це радіоактивні відходи, а там…

Далі ми брали участь у розрахункових обґрунтуваннях безпосередньо на станції. Жили в Чорнобилі в готелі на вулиці Богдана Хмельницького і працювали в Інституті ядерних досліджень. Щодня їздили в Чорнобиль, в Прип’ять їздили. І, треба сказати, їздили чітко визначеним маршрутом, не відхиляючись в сторону. Там шлях був, де найменше було забруднення, от по ньому і їхали. На в’їзді в Прип’ять зліва був рудий ліс – радіація вбила все живе, його весь спиляли і захоронили. Ще, пригадую, нам з товаришем із Курчатовського інституту треба було потрапити до П’ятого блоку, там уже корпуси, градирні вже стояли і треба було перейти через залізничний міст на острів отой, де водосховище. Дивимось– рибалка сидить і ловить рибу. Ми зупинились – якраз клювало. Отакенного ляща піймав! Витягнув, взяв за голову, подивився, зняв з гачка і знову вкинув у воду. Чисто заради того, аби витягти рибу,  сидів чоловік…

Що ще розповісти? Жили в готелі, то був приватний будиночок на один чи два поверхи, довкола – сад, а в саду такі яблука гарні. І ми їх їли. Середину тільки вирізали.

Щодо заходів захисту, то коли їхали – просто переодягались в інший одяг. Це на станції, а в Чорнобилі  – ні. Медикаментів ніяких не приймали. Я ще, коли це все трапилось, відразу і дітям дав по кілька крапельок йоду на воду, щоб випили кілька разів. Це відомий факт, що щитоподібна залоза накопичує йод, то цей захід – аби вона не набирала радіоактивного йоду, який після аварії був.

Провідний науковий співробітник лабораторії нейтронно-фізичних розрахунків і перехідних та аварійних режимів реакторних установок

Халімончук Володимир Адамович;

Начальник лабораторії нейтронно-фізичних розрахунків і  перехідних та аварійних режимів реакторних установок

Кучин Олександр Вікторович

  

Я за фахом – математик, і у 1979 році мене запросили в Інститут ядерних досліджень. Працював я у відділі безпеки АЕС, у цьому відділі була лабораторія радіоекології. Я там займався радіопрограмуванням, а потім мене почали підключати вже до інших задач. Керівником лабораторії був відомий на той час Віталій Костянтинович Чумак. Ми займались тим, що готувались до ймовірної майбутньої аварії на АЕС. Наша лабораторія сіяла в районі АЕС різні городи, де вирощували овочі і поливали їх водою з першого контура, також ми вивчали рибу, яка водилась у охолоджуючому ставку. Упродовж 5 років ми складали математичні моделі та рахували коефіцієнти переходу. Так вийшло, що ми, власне кажучи, готувались до аварії на ЧАЕС.

Треба сказати, що до цього в нас було ще дві аварії, в дослідженні яких брала участь наша лабораторія. Перша – на РАЕС, чи то у 1981, чи то у 1982 році, я вже точно і не пригадаю, то була якраз проектна аварія, що полягала у відриві кришки колектора парогенератора з втратою першого контура, і друга аварія– на Першому блоці ЧАЕС, коли «вистрілила» збірка, внаслідок чого відбувся досить серйозний викид радіонуклідів у навколишнє середовище. Його відразу ж засекретили скрізь, де тільки можна. Та ми все ж поїхали на місце, зібрали пісок із дитячих майданчиків, і в цих пробах виявили осколки палива. Хоч усе робилось потайки, хтось десь все-таки прохопився словом, із Чумаком провели «бесіду». Ми розуміли, що реактор Четвертого енергоблоку досить непередбачуваний. Але того ,що трапилось у квітні 1986 року, навіть уявити собі не могли.

Увечері 26 квітня, це була п’ятниця, всі наші співробітники пішли додому, моя дружина з тещею поїхали до Ленінграда на весілля до родичів, я був сам з двома дітьми вдома, і мені ввечері зателефонувала одна моя знайома і спитала, чи я не знаю, що трапилось на ЧАЕС. Вона товаришувала з міліціонером і його екстрено викликали до Чорнобиля. Я її заспокоїв: «Не хвилюйся, нічого там поганого трапитись не могло». Я набрав Чумака, і він сказав, аби в Суботу вранці вийти на роботу, мовляв, будемо розбиратись. Коли наступного ранку приїхав на роботу, виявилось, що Чумак уже намагався добратися до ЧАЕС, але в районі Іванкова його завернули. І коли він приїхав на роботу, – а в нас же лабораторія, стояли стійки радіаційного контролю, – то вони почали дзвеніти. Усі зрозуміли, що трапилось щось дуже погане. Напруження було неймовірне, але ми нічого не могли зробити, тому нас відпустили до понеділка додому.

У понеділок стійки уже відключили: вони дзвеніли самі по собі. Я подивився на потужність дози. Цифри доходили вже до мілірентгенів.

Пригадую, що я, подивившись на все це, зрозумів, що треба блокувати щитоподібну залозу. Поїхав у дитячий садочок до дочки, звелів вихователям негайно закрити усі вікна, забрав дитину з садочка, обдзвонив усіх друзів і знайомих, сказав, що справи погані, порадив робити інгаляції з йодом: у посудину наливати воду з йодом, ставити на плиту і кип’ятити, хоч нам сказали мовчати і нікому нічого не казати, та все одно, мене це не спинило: до 1 травня всіх моїх знайомих мені вдалось «вигнати» з Києва. 28 числа повернулись дружина з тещею із Ленінграда, і я відразу відіслав їх до матері.

Начальник відділу радіаційного захисту

Богорад Володимир Іванович

   

Я на той час працював в Інституті ядерних досліджень. Києву ще, можна сказати, пощастило, бо в перші дні вітер не дув у сторону Києва, але за кілька днів він змінився і радіонукліди понесло і на столицю.

Та ще чому ми розуміли, що щось відбувається не дуже хороше, бо коли деякі співробітники проходили повз стійки радіаційного контролю у нас в Інституті, вони дзвеніли. Як виявилось, для евакуації людей із Прип’яті до Києва брали звичайні міські автобуси, і коли їх, ці автобуси, повертали назад, вони були брудні. Сіла десь людина після евакуйованого із Прип’яті на сидіння, от стійка потім і дзвенить.

Потім кілька разів до нас возили в Інститут цих евакуйованих, вирішили перевірити, наскільки вони забруднені. І от як вони йшли територією Інституту, там, де вони йшли залишався просто слід… Місця ці спочатку просто крейдою обмальовували, щоб ми туди не ставали, а потім до цього всі звикли, а вже десь на початку травня – наприкінці квітня наші стійки вже самі по собі дзвеніли, і їх взяли виключили та й все.

Перше що відчувалось – йод. Горло у всіх пекло, бо радіоактивний йод осідав на щитоподібній залозі. Я працював у відділі ядерної спектроскопії, у нас були відповідні прилади і знання, тому нас підключили до пробовідбору і вимірюванню проб. Ми їздили в «зону», відбирали проби, а потім у себе в лабораторії їх вимірювали.

Провідний науковий співробітник лабораторії безпечного поводження з радіоактивними відходами

Борозенець Григорій Петрович

30 числа ми виїхали в Чорнобиль, у нас був припис зібрати проби продуктів харчування, аби зрозуміти наскільки те, що трапилось, небезпечно для людей. Спочатку це видавалось навіть цікавим, але коли їдеш туди, а в нас з собою був тільки ДП-5, і бачиш, як росте потужність дози при під’їзді до Чорнобиля, і бачиш, як ростуть ці мілірентгени: уже і 10, і 20, і 150 мілірентген… А нам заборонили одягати респіратори, щоб не лякати людей. У машині ми їхали в респіраторах, а при в’їзді в села знімали їх і робили вигляд, що все нормально. Люди несли яйця, молоко, всі гуділи, шуміли, бо всі розуміли, що щось відбувається, а що – ніхто не знав докладно. Солдати скрізь ходять, ніхто нікого нікуди не випускає, але всі на вулиці, розчервонілі, гарячі – тоді ж спекотно було. І скрізь нам: «Молочка попийте, молочка попийте», а ми ж не можемо… Хоча деколи доводилось і попивати, бо ж відразу: «Не п’єте, щось більше знаєте, ніж ми». Одного разу підійшов до мене чоловік і каже: «От скажіть мені, хлопці, було сьогодні «120», чи ні?» – «Чого 120, діду?» – «А я не знаю чого. Але сьогодні були солдати і сказали, що у нас «120». От ви скажіть, було сьогодні «120», чи ні?». А це – «120 мілірентген на годину». І це далекувато ще від блока!..

Потім ми поїхали у напрямку Янова і коли проїжджали повз блок, я вже не пам’ятаю, яка там потужність дози була, але якби машина б у тому місці заглухла, ми б там і залишились назавжди. Доїхали до Янова, взяли проби, об’їздили цілу зону відчуження, скрізь стояли загорожі, БТРи, солдатики бігали хто в чім, можете мені повірити…

І коли ми приїхали, в реакторі дезактивація повна, і всі на вимірювання, всі спектрометри зашкалюють, нічого поміряти не можна, – йод «забиває» все. А коли проїздили повз блок, його видно не було  – стояла просто парова хмара. А в Прип’яті ще люди. А в селах скрізь люди. А 1 травня демонстрація – з велосипедним пробігом…

І тоді хтось подав ідею, що для того, аби пил не піднявся, треба все поливати. Їм потрібен був дозиметрист, мене призначили дозиметристом. Взяли «кукурудзник», який поливає поля, мене посадили в «кукурудзник», я сидів на приставному стільці з дозиметром, найняли льотчика, льотчик теж нервував, бардак повний… Ми літали, я з дозиметром дивився, куди не летіти, де доза «росте». Розвертались і поливали… Ну це було, як кажуть, що мертвому припарка.

А тоді в Києві почалась паніка. То було страшне, як під час війни:   люди рвались у поїзди, білетів нема. Десь до числа 10-го Київ спорожнів. Отак ціле літо минуло у різних комісіях щодо ліквідації наслідків аварії, потім мене з Марком Залізняком включили до комісії по захисту Дніпра. Треба було думати, що робити з Дніпром, бо радіонукліди мали змитись, а тоді потрапити по каскаду в Дніпрові води. Та розрахунки показали, що на той час реактор був вже у такому стані, що нічого особливого не трапиться.

Всі, звичайно, тоді отримали дозу… До осені, та й, практично увесь рік, ми займались відстеженням зони відчуження. Та це вже було не так страшно.

Начальник відділу радіаційного захисту

Богорад Володимир Іванович

Якась така створювалась імітація роботи бурхливої, постійно засідала урядова група, приймали рішення, інколи дурні. Але люди просто шукали вихід із ситуації. Нічого ж такого подібного раніше не було. Хтось щось хотів зробити корисне… Не знаю. Головне –інформації не було. Якби була інформація, звичайно, менше б і втрат, і всього… А так… Багато людей з часом все ж таки загинули. Я знаю кількох людей, які померли. То з часом воно трошки в землю пішло, десь корінням проросло, змилось водою… А тоді ж воно все було в повітрі. Захист може трошки кращий був хіба в тих, хто на самому блоці, а так – марлева пов’язка і все. Та й люди не розуміли навіщо вона. Радіація ж не пече, вона не кисла, не гірка, багато хто носив цю пов’язку під підборіддям, дихав забрудненим повітрям, і фактично гарячими частинками – це шматочки палива. Активність велика – альфа-частинка ж важка і просто зупиняється при найменшій перешкоді і всю енергію віддає, а це призводить відразу до онкології, уражаються легені, шлунок… Не знали цього люди. Щоб хоч трошки зробити пилозахист у самому Чорнобилі, постійно поливали центральні вулиці поливальною машиною, і все.

Провідний науковий співробітник лабораторії безпечного поводження з радіоактивними відходами

Борозенець Григорій Петрович

 

Почати все спочатку: «Я би хотіла там бути. Якби мені сказали, що можна повернутись, я б пішла. Але, на жаль…»

…Я коли в Прип’ять приїхала – з першого дня була наче вдома. Мені було там добре. І кар’єрні мої сходинки догори йшли… Мені було 23 з половиною роки – молода енергійна дівчина. Я думаю, що склалося би у мене непогано все там. Я би хотіла там бути. Якби мені сказали, що можна повернутись, я б пішла. Але, на жаль…

Начальник сектору обліку необоротних активів запасів розрахунків

Іриневич Тамара Петрівна

Після аварії ми отримали квартиру в Києві, батьки їздили на вахту щодва тижні, нам довелось миритись із тим, що з 13 років ми залишались самі зі старенькою бабусею. Було, звичайно, дуже важко, що втратили друзів. Літо… а ми літом були по таборах хто де, і здавалось, що вже ніколи не побачимо нікого зі своїх подружок… Мені мама розповіла, що для кожної адреси були створені такі комірки, в які можна було на адреси слати листи тим, хто раніше жив у Прип’яті. І я написала на адресу маминої подружки, і таким чином ми познаходили одна одну. Подружки потім ще познаходились… А в Києві, в принципі, вже знайшлась більшість людей. Ну, і коли Олександр Сирота створив сайт Прип’ять.ком, то вже завдяки цьому сайту я знайшла практично весь наш клас, і в 2011 році ми всі разом із нашим вчителем та тренером зібрались у Києві. Це була така гарна тепла зустріч, приїздили люди з Росії, з Німеччини, з інших країн, хто зміг – всі приїхали… І ми дуже гарно поспілкувались і спілкуємось тепер. З тими, хто далеко живе – у соцмережах, а з тими, хто ближче –бачимось так. 26 квітня теж зустрічаємось.

Батьки обоє працювали на станції десь до 1986 року.

Старший науковий співробітник лабораторії аналізу досвіду експлуатації та поточного рівня безпеки АЕС

Недбай Світлана Володимирівна

«Розказують мені чорнобильські новини. Уже прислали мені фотографію, вже розцвіли там перші підсніжники. І на сьогодні там теж гарно і чисто. Ну як чисто – машин мало, загазовано мало. І чесно скажу, я коли там працювала і приїжджала в Київ, я перший день була просто хвора. Туди приїжджаю – до вечора я вже нормальна. Чи може я звикла до радіації, я не знаю. Я ж і родом звідти, і додому ж їздила із Прип’яті весь час. Їжджу туди на «гробки», на поминальні дні. Але вже три роки не їздила – дуже тяжко проїхати вулицями там. Хата наша вже розвалилась і впала, на городі виріс ліс… Душа болить»

Начальник сектору обліку необоротних активів запасів розрахунків

Іриневич Тамара Петрівна

Що ще? Молода сім’я, двоє дітей, прекрасне місто, прекрасна місцевість, плани були, звісно, величезні. Мріяли купити намет, відпочивати на березі Прип`яті. Місця ж красивенні! Але, на жаль, їм не судилось збутись…

Стрес отримали і ми, і діти. Старша дівчинка у мене з двох з половиною рочків не спала, а після аварії вона завжди засинала в дитсадку. Я влаштувалась на роботу, а потім давали на 15 днів путівки евакуйованим і ми в липні поїхали до Криму, а наприкінці серпня вже отримали ордер на квартиру у Києві. А коли постало питання щодо будівництва міста Славутич, то у 1989 році ми прийняли рішення про переїзд туди. Чоловік все так і працював на ЧАЕС, я влаштувалась на комунальне підприємство у Славутичі інженером.

Науковий співробітник лабораторії аналізу безпеки систем контролю, управління та діагностики

Лукашина Людмила Григорівна

  

Самосели: «Молодці вони – на Батьківщину приїхали»

«Ностальгія… Туди молодь не вернулася. Бо що там молоді робити? А пенсіонери – так. Ті, що вернулися, вони своїми руками будували собі ці будинки. Жили там… Все в них своє, рідне… Вони порипались-порипались туди-сюди і… в кожного своя доля, свій характер. Їх небагато ,але практично в кожному селі в зоні відчуження один-двоє є таких, що вернулись і живуть вже довгенько. І такі старички там є років по 80. І гриби збирають… Але вони якось знають, куди можна йти, а куди не варто… Зимою борються з диким звіром. З кабанами, лисицями, вовками. Курей не заводять: лисиця прийде, вовк прийде… Молодці вони – на Батьківщину приїхали. Їм вже втрачати нема чого. От, подивіться: доживають до такого віку, вернулись назад і живуть…»

Завідувач господарства ДНТЦ ЯРБ

Білінський Анатолій Володимирович

Помилки мають здатність повторюватись, як тільки про них забувають. Чорнобильську трагедію мало згадувати лише один раз на рік, про неї треба знати, потрібно розповідати дітям, потрібно зробити все від нас залежне, аби це ніколи більше не повторилось.

Державне підприємство «Державний науково-технічний центр з ядерної та радіаційної безпеки»;  www.sstc.com.ua

Tweet