Путін – головний брехун світу
Правда найчастіше програє битви з брехнею. Правда складніша, її не можна вивернути на свою користь. Правда не цікава. Але ми віримо, що правда виграє війни. Можливо не швидко, не зараз. І точно не наодинці. Але виграє.
21 лютого 2022 року Путін виступив із заявою для виправдання російського військового вторгнення в Україну. 21 та 22 лютого, зараз, російські війська окуповують частину території України. Ми будемо захищатися всіма способами. І один з них – правда. Цей матеріал проєкту Вокс Україна чергова ін’єкція правди. І черговий цвях у домовину російської брехні. І Росії.
Всі цитати Путіна:
«По экспертным оценкам, которые подтверждаются простым подсчётом цен на наши энергоносители, объёмов льготных кредитов, экономических и торговых преференций, которые Россия предоставляла Украине, общая выгода для украинского бюджета на период с 1991 по 2013 год составила порядка 250 миллиардов долларов».
Путін бреше.
Лише на торгівлі з Росією енергоносіями та їх «преференції» Україна втратила від 33 до 46 млрд доларів.
В 2009 році Україна та Росія уклали угоди з купівлі-продажу і транзиту газу.
За договором по купівлі-продажу застосовувався принцип «бери або плати»: з 2010 року Україна мала купувати в Росії 52 млрд і більше м3 газу. Якщо купується менше – всеодно щорічно оплачується не менше 41,6 млрд м3 газу. Більше того, було заборонено реекспорт цього газу, а базову ціну заклали на рівні 450 доларів.
Через такі «преференції» з 2010 року Україна платила за газ значно дорожче ніж Європа і переплатила «Газпрому» за поставлений газ від 16,8 млрд дол до 28,8 млрд дол.
Більше того, в угоді про транзит газу контрактні ставки було занижено і Україна недоотримала від «Газпрому» за транзит близько 17 млрд доларів.
Ми не можемо знати, які саме міфічні розрахунки використовує Путін але навіть питання по енергоносіям та так званим «преференціям» достатньо промовисте. Також важливо відрізняти Україну, як державу і громадян України, часто зі зв’язками у владі, які дійсно на власну (а зовсім не державну) вигоду користувались з неринкових умов співпраці.
«К концу 1991 года долговые обязательства СССР перед иностранными государствами и международными фондами составляли порядка 100 миллиардов долларов. И первоначально предполагалось, что эти кредиты будут возвращаться всеми республиками бывшего СССР солидарно, пропорционально их экономическому потенциалу. Однако Россия взяла на себя погашение всего советского долга и полностью по нему рассчиталась. Окончательно завершила этот процесс в 2017 году. Взамен новые независимые государства должны были отказаться от своей части советских зарубежных активов, и соответствующие соглашения в декабре 1994 года были достигнуты с Украиной. Однако Киев эти соглашения не ратифицировал и позднее просто отказался исполнять, выдвигая претензии на алмазный фонд, золотой запас, а также имущество и другие активы бывшего СССР за рубежом».
Путін бреше.
Росія взяла на себе зобовʼязання по виплаті боргів СРСР не по доброті душевній. В жовтні-листопаді 1991 року країни правонаступниці СРСР та країни – кредитори зустрілися в Москві для напрацювання рішення по виплатах боргів СРСР. За результатами переговорів було випрацювано Меморандум від 28.10.1991 про взаєморозуміння відносно боргів іноземних кредиторів СРСР і його правоприйомників та коммюніке від 24.11.1991, в яких зафіксували основні принципи виплати боргів.
Для того, щоб визначити справедливі долі боргів для кожної країни-правонаступниці використали положення Віденської конвенції тому в преамбулі Договору про правоприйняття по відношенню до зовнішнього державного боргу та активів СРСР від 04.12.1991 року було вказано, що держави учасники приймають до уваги принципи міжнародного права та положення Віденської конвенції «Про правоприйомсту держав по відношенню до державної власності, державних архівів та державних боргів».
На практиці це означало, що частки для всіх учасників договору були визначені на основі єдиного агрегованого показника, що розраховувався на основі факторного аналізу. Було використано 4 показника: частки країн в експорті, імпорті, національному доході та чисельності населення за 1986-1990 роки. Так, частка Росії склала 61,34%, України – 16,37%, Білорусі – 4,13%, Узбекистану – 3,27%, Казахстану – 3,86%. В решти країн частки були менше 2%.
Весь борг оцінювався від 81 млрд до 96,6 млрд доларів. Для розрахунку візьмемо максимальну суму – 96,6 млрд доларів. Тоді частка Росії в цих боргах мала скласти 59,25 млрд доларів, а України лише 15,81 млрд доларів (16,37% частки).
Але це лише початок. Адже є ще активи. І саме заради них 2 квітня 1993 року уряд Росії заявив про взяття на себе всіх зобов’язань по виплаті боргів, якщо інші правонаступниці відмовляться від їх частки в іноземних активів СРСР.
Україна погодилася ратифікувати таку угоду лише у випадку цілого ряду умов, серед яких головною була дуже логічна умова: розкриття Росією повної інформації щодо балансової та ринкової вартості власності колишнього СРСР за кордоном стосовно кожного об’єкта, підтвердженого висновками міжнародного аудиту, стану золотовалютних запасів та алмазного фонду станом на 1 грудня 1991 р., балансів радянських банків, що перебували у власності колишнього СРСР, станом на 1 грудня 1991 р. та поновлення переговорів щодо її розділу.
Росія досі приховує цю інформацію.
Але навіть за найскупішими розрахунками активи СРСР були 300-400 млрд доларів. Якщо взяти середнє: 350 млрд доларів, то частка України (16,37%) – це 57,3 млрд доларів. За вирахуванням частки боргу (15,81 млрд доларів) Росія мала б повернути Україні близько 41 млрд доларів. Наголошуємо – це за найскупішими розрахунками. Реальна сума може бути набагато більша.
Фактично Росія обдурила і вкрала гроші у кожного підписанта договору про правонаступництво СРСР і зараз Путін ще й маніпулює тим, що Росія за всіх виплатила борги.
«Коррупция, которая, без сомнения, является вызовом и проблемой для многих стран, в том числе и для России, на Украине приобрела какой-то уже особый характер. Она буквально пропитала, разъела украинскую государственность, всю систему, все ветви власти».
Путін бреше.
Для розуміння ситуації з корупцією світ використовує різноманітні оцінки, зокрема рейтинг CPI. Ключовим показником Індексу є кількість балів: мінімальна оцінка (0 балів) означає, що держава повністю корупційна, а максимальна (100 балів) – що корупції практично немає.
В 2021 році за цим рейтингом Україна набрала 32 бали зі 100. Це поганий показник але з 2012 року показники України суттєво покращилися і вона увійшла до числа 25 країн, у яких в 10-річній динаміці зафіксоване статистично значуще зростання. Це покращення зумовлене змінами, які відбулися відразу після Революції Гідності.
До того ж важливо розуміти, що індекс не ідеальний, адже вимірює саме сприйняття, а не фактичний рівень корупції в державному секторі.
Але цікаво інше, що насправді Росія має ще гірші показники і набрала лише 29 балів зі 100 можливих.
«Независимого суда на Украине попросту нет. По требованию Запада киевские власти отдали представителям международных организаций преимущественное право отбора членов высших судебных органов – Совета правосудия и Квалификационной комиссии судей. Кроме того, посольство США напрямую контролирует Национальное агентство по предотвращению коррупции, Национальное антикоррупционное бюро, Специализированную антикоррупционную прокуратуру и Высший антикоррупционный суд. Делается все это под благовидным предлогом для повышения эффективности борьбы с коррупцией».
Путін бреше.
Щодо Національного антикорупційного бюро.
НАБУ – правоохоронний орган з виявлення та розкриття корупційних злочинів основними завданнями якого є попередження, виявлення, припинення, розслідування та розкриття корупційних правопорушень, вчинених високопосадовцями. Фактично НАБУ має боротися з VIP-корупціонерами – міністрами, депутатами, суддями, прокурорами, керівниками органів влади та місцевого самоврядування.
19 жовтня ВРУ проголосувала за законопроєкт 5459-1, який закріплює гарантії незалежності НАБУ від Уряду: забороняє Кабміну втручатися в діяльність органу, забороняє скасовувати акти НАБУ, не дозволяє надавати вказівки чи доручення щодо діяльності Бюро тощо. Також змінюється процедура призначення Директора НАБУ: він буде обраний на прозорому конкурсі з визначальним голосом міжнародних експертів. Конкурсна комісія складатиметься з 6 людей. Трьох членів комісії від себе пропонує уряд, і ще трьох — також уряд, але на підставі пропозицій міжнародних та іноземних організацій. Саме це Путін називає «зовнішнім управлінням» — участь незаангажованих міжнародних експертів, на яких не вдасться впливати.
Щодо Вищої ради правосуддя.
Йдеться про утворення при Вищій раді правосуддя (ВРП) Етичної ради. ВРП — це незалежний орган суддівського врядування, який може притягати суддів до відповідальності та займатися очищенням судівської системи. А Етична рада — орган, що має контролювати доброчесність членів Вищої ради правосуддя (ВРП).
В Етичній раді має бути шість членів: трьох обирає Рада суддів України, ще трьох — міжнародні організації, які надають Україні допомогу у сфері судової реформи. І саме їхня участь у процесі — привід для маніпуляцій Путіна про «зовнішнє управління», втрату суверенітету та підпорядкування судової системи іноземцям.
Фінальне рішення про призначення усіх суддів антикорупційного суду, членів ВККС і ВРП ухвалюють органи української влади. Суддів призначає президент, фінальний список членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів затверджує Вища рада правосуддя, членів Вищої ради правосуддя призначають, відповідно до Конституції, українські з’їзди суддів, прокурорів, адвокатів, юристів-науковців, президент і Верховна Рада.
«Продолжается курс на дерусификацию и принудительную ассимиляцию. Верховная Рада безостановочно выпускает все новые дискриминационные акты, уже действует закон о так называемых коренных народах. Людям, которые считают себя русскими и хотели бы сохранить свою идентичность, язык, культуру, прямо дали понять, что на Украине они чужие».
Путін збрехав.
Сьогодні в 90 країнах світу нараховують від 370 млн до 500 млн корінного населення. Корінні народи є однією з найуразливіших груп: вони частіше стають жертвами дискримінації, мають низькі доходи та відносно низьку тривалість життя. Саме тому у всьому світі їм приділяють увагу на законодавчому рівні. Україна не виняток. Як, доречі, і Росія в якій з 1999 року діє закон «Про гарантії прав корінних малочисельних народів Російської Федерації». До речі, у переліку корінних народів немає «братських» українців і білорусів. Зате є народи Півночі, Сибіру та Далекого Сходу, права яких все одно порушують.
Про що ж насправді український закон? В ньому визначається, що корінний народ — автохтонна етнічна спільнота, яка сформувалася на території України, є носієм самобутньої мови і культури, має традиційні, соціальні, культурні або представницькі органи, самоусвідомлює себе корінним народом України, становить етнічну меншість у складі її населення і не має власного державного утворення за межами України. Серед корінних народів згадуються ті народи, які сформувались у Криму, — кримські татари, караїми, кримчаки.
І в ньому не згадуються росіяни, бо вони не сформувалися як група на території України, мають власну державу та не ідентифікують себе окремою спільнотою в Україні. Тому вони не мають жодних проблем щодо інтеграції в українське суспільство. Зокрема можна зазирнути у будь-яку «преса» у Києві чи у книгарні і побачити доступність видань російською – тобто питання заборон і обмежень передусім у голові самого Путіна і його дорадників.
Прочитати закон і переконатися в тому, що Путін збрехав можна за посиланням.
«В марте 2021 года Украина приняла новую Военную стратегию. Этот документ практически целиком посвящен противостоянию с Россией, ставит целью втягивание иностранных государств в конфликт с нашей страной. Стратегия предлагает организацию в российском Крыму и на территории Донбасса, по сути, террористического подполья. В ней прописаны и контуры предполагаемой войны, а закончиться она должна, как мнится сегодняшним киевским стратегам, далее процитирую – “при содействии международного сообщества на выгодных для Украины условиях”. А также, как выражаются сегодня в Киеве, тоже привожу здесь цитату, повнимательнее вслушайтесь, пожалуйста, – “при военной поддержке мировым сообществом в геополитическом противостоянии с Российской Федерацией”. По сути, это не что иное, как подготовка к боевым действиям против нашей страны – против России».
Путін бреше практично у кожному слові.
Путін: «Этот документ практически целиком посвящен противостоянию с Россией».
В стратегії зазначене не протистояння, а оборона від агресії. І не дивно, що в документі згадується Росія. З часів незалежності України єдиною військовою загрозою для країни виявилася саме Росія, яка окупувала Крим та окремі території Донецької і Луганської областей і регулярно веде бойові дії проти України. Це підтверджено всіма міжнародними спостерігачами.
Путін: «Стратегия предлагает организацию в российском Крыму и на территории Донбасса, по сути, террористического подполья».
Це чиста брехня розрахована на те, що ніхто не буде читати документ в якому немає таких чи навіть віддалено схожих планів.
Путін: «а закончиться она должна, как мнится сегодняшним киевским стратегам, далее процитирую – “при содействии международного сообщества на выгодных для Украины условиях”. А также, как выражаются сегодня в Киеве, тоже привожу здесь цитату, повнимательнее вслушайтесь, пожалуйста, – “при военной поддержке мировым сообществом в геополитическом противостоянии с Российской Федерацией”».
Це не цитати, а їх перекручені версії. Наводимо точні цитати з Воєнної стратегії які кожен може перевірити особисто.
1) …Стратегія передбачає досягнення таких цілей реалізації державної політики у воєнній сфері, сфері оборони і військового будівництва:
достатні оборонні спроможності держави, які в поєднанні з консолідованим міжнародним тиском на Російську Федерацію можуть забезпечити стримування подальшої ескалації збройної агресії проти України та відновлення її територіальної цілісності в межах державного кордону України;
2) …застосування у третій хвилі відсічі і стримування збройної агресії проти України додаткових військових частин, сформованих за рахунок мобілізаційних ресурсів та мобілізаційних резервів, припинення за сприяння міжнародної спільноти збройної агресії на вигідних для України умовах;
В обох випадках мова про захист України від агресії та її припинення за допомогою міжнародного тиску, як то санкції чи економічна допомога.
Путін: «По сути, это не что иное, как подготовка к боевым действиям против нашей страны – против России».
Це брехня. Практично в кожному пункті стратегії йдеться про оборону. Більше того, в стратегії визначено, що Україна рухається до можливості оборони та стримування і навіть не до воєнного паритету: «…Всеохоплююча оборона України не має на меті досягнення воєнного паритету з Російською Федерацією, що призвело б до надмірної мілітаризації держави та відповідно виснаження національної економіки».
Воєнна стратегія знаходиться у вільному доступі і кожен може з нею ознайомитися тут.
Єдине в чому не збрехав Путін – це дата прийняття Воєнної стратегії України – 25 березня 2021 року.
«Мы же видим, как настойчиво осуществляется военная накачка киевского режима. Только США, начиная с 2014 года, направили на эти цели миллиарды долларов, включая поставки вооружения, снаряжения, обучения специалистов. В последние месяцы западное оружие идет на Украину просто беспрерывным потоком, демонстративно, на глазах у всего мира».
Путін бреше.
Поставки зброї (в першу чергу оборонної) почалися не лише від США, а й від всього світу лише після того, як з’явилася інформація про вторгнення Росії в Україну. І ця інформація підтвердилася. 22 лютого 2022 року Путін порушив міжнародні угоди, Мінські домовленості та ввів російські війська на територію України.
«Уже принят закон о допуске в 2022 году вооруженных сил других государств на территорию Украины для участия в многонациональных учениях. Понятно, что речь идет прежде всего о войсках НАТО. И в наступившем году запланировано не менее десяти таких совместных маневров. Очевидно, что подобные мероприятия служат прикрытием для быстрого наращивания военной группировки НАТО на территории Украины».
Путін бреше.
По-перше це формальний законопроект, який українська влада приймає майже кожного року. Наприклад в 2019 році чи 2018 році. Більше того, подібні закони та укази були і до 2014 року. Наприклад за підписом Януковича в 2013 чи 2012 роках.
По друге, це не закон, а законопроект, адже він досі не підписаний Президентом України.
По третє, це саме навчання (знову ж таки, яке проходить щороку), що підтверджується тим, що участь підрозділів Збройних Сил України передбачено у 16-ти багатонаціональних навчаннях поза межами України.
Ну і останнє, Путін наростив війська на кордонах з Україною називаючи це навчаннями, а потім вторгнувся в Україну. Тобто він очікує від інших країн такої ж брехні як і його. Але на відміну від нього, Україна не порушує свої слова та публічні обіцянки.
«Тем более что модернизированная с помощью американцев сеть аэродромов – Борисполь, Ивано-Франковск, Чугуев, Одесса и так далее – способна обеспечить переброску воинских частей в кратчайшие сроки».
Путін бреше.
Американці не допомогали в модернізації аеропортів в Україні. Більше того в більшості випадків українським аеропортам потрібна реконструкція. Наприклад, аеропорт в Івано Франківську не ремонтувався багато років і є одним з найгірших в Україні.
Крім того для України – країни, яка не вчиняє агресивних дій, аеропорти – це спосіб подорожувати, а не перекидати війська. Висновки про воєнні дії може зробити лише людина засліплена мілітаристичними поглядами.
«Отмечу, что статья 17-я Конституции Украины не допускает размещения на ее территории иностранных военных баз. Но оказалось, что это лишь условность, которую можно легко обойти. На Украине развернуты учебно-тренировочные миссии стран НАТО. Это, по сути, уже и есть иностранные военные базы. Просто назвали базу “миссией” и дело в шляпе».
Путін бреше. І цинічно опускає незручні для нього факти.
Розташування іноземних військових баз на території України заборонене згідно з положенням частини 7 статті 17 Конституції і Україна неухильно дотримувалася цього положення.
За весь час незалежності України був лише один виняток… для Росії. Мова про Чорноморський флот: у 1997 році Україна та Росія уклали угоду щодо розгортання російські військових баз на території Криму та Севастополя строком на 20 років.
Спеціально заради цього до Перехідних положень Конституції було включено п. 14: «Використання наявних військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України».
Зараз це положення скасоване. І для того, щоб військові бази НАТО чи інших держав могли перебувати на території України, необхідно внести зміни до ст. 17 Конституції, що можливо лише за результатами всеукраїнського референдуму.
Навчально тренувальні бази – не є військовими базами, їх учасники – інструктори, які лише навчають українських військових.
Більше того, Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг заявляв, що Альянс зосередиться на наданні допомоги, але не буде розміщувати свої війська на території України.
«При этом нас раз за разом пытаются убедить в том, что НАТО – это миролюбивый и сугубо оборонительный союз. Мол, никаких угроз для России нет. Опять предлагают поверить на слово. Но реальную цену таким словам мы хорошо знаем. В 1990 году, когда обсуждался вопрос об объединении Германии, советскому руководству со стороны США было обещано, что не произойдет распространения юрисдикции или военного присутствия НАТО ни на один дюйм в восточном направлении. И что объединение Германии не приведет к распространению военной организации НАТО на Восток. Это цитата».
Путін бреше.
Такі угоди ніколи не укладалися. Таких обіцянок не було. А було протилежне.
1) До 1991 року діяв Варшавський договір, тому ідеї про розширення НАТО за межі об’єднаної Німеччини не було. Це підтвердив Михайло Горбачов в інтерв’ю у 2014 році: «Питання про “розширення НАТО” в ті роки взагалі не обговорювалося і не виникало. Говорю це з усією відповідальністю. Жодна східноєвропейська країна його не піднімала, у тому числі після припинення існування Варшавського договору в 1991 році. Не піднімали його і західні керівники».
2) Розсекречені стенограми Білого дому свідчать, що у 1997 році Білл Клінтон послідовно відмовлявся від пропозиції Бориса Єльцина про укладання «джентльменської угоди» про те, що жодна з колишніх радянських республік не увійде до НАТО.
3) В 2005 році під час візиту до Нідерландів Путін заявив: «Ми не сприймаємо НАТО як ворожу організацію. Ми розвиваємо з нею співробітництво».
І це була не єдина його заява в підтримку співпраці з НАТО.
«Сколько эта трагедия может продолжаться? Сколько еще можно это терпеть? Россия сделала все для сохранения территориальной целостности Украины»
Путін бреше. Цинічно.
Наводимо докази російського вторгнення від усього світу ще з 2014 році.
1) Рада Європи визнала присутність на Донбасі військ РФ та закликала Кремль вивести їх з території України ще в 2014 році.
2) В ООН заявляють про присутність військовослужбовців Російської Федерації з 2014 року. Більше того, навіть представник Росії в ООН у 2020 році визнав війну на Донбасі не внутрішнім, а політичним конфліктом Росії і України.
3) Факт присутності росіян на Донбасі визнавали представники ОБСЄ. Місія ОБСЄ фіксувала на Донбасі людей із ранговими знаками РФ. Пізніше, у січні 2020 року, на сайті місії США в ОБСЄ зазначили, що ОБСЄ фіксувала перекидання військової техніки з російської території в Україну.
4) У НАТО також фіксували залученість РФ на Донбасі. У серпні 2014 року відбулося наймасштабніше вторгнення збройних сил Росії: на територію України зайшли колони техніки. Це підтвердили в НАТО. На момент вторгнення сили ЗС РФ складалися з 9 батальйонно-тактичних груп: 3500 осіб особового складу, до 60 танків, до 320 БМД (БМП), до 60 гармат, до 45 мінометів та 5 протитанкових ракетних комплексів.
5) Багато разів російську інтервенцію на сході України підтверджували її учасники. Про участь РФ у захопленні Донбасу говорили колишній російський офіцер Ігор Стрєлков-Гіркін, один з організаторів сепаратистських мітингів Павло Губарєв, керівник відділу спецназу так званої «ДНР» Дмитро Сапожніков та інші, пишуть Донбас.Реалії.
6) Неодноразово на присутності російських військ на Сході України наголошували розслідувачі з Bellingcat. Наприклад, у 2014-2015 рр. тисячі російських військовослужбовців брали участь у бойових діях на сході України і були нагороджені медалями за свою діяльність у ході цих операцій. Ці дані показують, що в агресії проти України брали участь від 3 до 10 тисяч російських військових. А в артилерійському обстрілі Маріуполя 24 січня 2015 року брали участь 9 російських командирів та офіцерів.
