Умови знаходження російських окупантів в українському полоні: футбол, шахи, бомбосховище. На що йдуть гроші платників податків

Поки наших полонених тримають у жахливих умовах, на Львівщині в одному з таборів російські полонені працюють, а у вільний час дивляться кіно та читають. Місяць утримання лише цього одного табору обходиться бюджету в понад два мільйони гривень.

Журналісти hromadske поїхали туди, щоб побачити, на що йдуть гроші платників податків, і послухати розповіді полонених росіян і мобілізованих у так звані армії «ЛНР» та «ДНР» українців окупованого Донбасу. 

На табір спускається ще тепле осіннє сонце. Наглядачі проводять нам екскурсію подвір’ям. Заводять в обладнане бомбосховище — добре освітлене приміщення зі столами, на яких за потреби можна спати, і м’якими кріслами. Далі заходимо в кімнату для сну. Тут просторі вікна впускають багато світла. На ліжках — покривала і складені трикутниками білі подушки. Біля кожного ліжка — табуретка і по одній тумбочці на двох.

Нас заводять у сусіднє приміщення — своєрідний кінозал. Полонені саме дивляться український фільм режисера кримськотатарського походження Ахтема Сеітаблаєва «Чужа молитва». Кажуть, що контекст вони розуміють, хоч стрічки й «крутять» українською мовою.

Олександр Захаров, якому на вигляд 20-25 років, ділиться враженнями: «Суть у тому, що попри інше віросповідання людина все одно рятує життя тих, хто цього потребує. Також нам показують фільми про історію. Дуже пізнавально».

російські полонені дивляться фільм у кінозалі в таборі Дмитро Гончар / hromadske

Бомбосховище в таборі для військовополонених Дмитро Гончар / hromadske

Кімнату для сну в таборі для військовополонених Дмитро Гончар / hromadske

Полонений Данило Морозов читає роман «Гойя» — про життя іспанського митця XVIII століття. Зізнається, що живописом не цікавиться, але читає, бо книжка російською.

«Дуже цікаво, але я ще не дочитав. Але вже встиг прочитати збірку про Шерлока Голмса», — каже Морозов.

Хлопець розповідає, що 2020-го підписав контракт через гроші: «Відслужив чотири місяці й підписав. Не хотілося просто так строкову службу проходити. Заробітна плата у строковиків — дві тисячі рублів на місяць (приблизно 1190 грн — ред.). Мені тоді було 20 років. А тут запропонували 45 тисяч за контракт (27 тисяч грн. — ред.). Тому чому б і ні?»

Далі виходимо на вулицю. Тут саме вишикували полонених для перевірки. Я запитую ув’язнених, чи є хтось, хто не проти поспілкуватися. У відповідь — лише одна піднята рука.

Шикування полонених у таборі Дмитро Гончар / hromadske

російський полонений читає книжку Дмитро Гончар / hromadske

Або служи, або сиди

Чоловікові — 32 роки. Прізвище, як у відомого радянського маршала — Жуков. Тільки звати його Юрій і він — сержант, контрактник. У полон потрапив 6 вересня. До повномасштабного вторгнення служив у Калінінграді. Каже, що військових його частини примусили їхати на війну в Україну.

«Багато людей намагалися відмовитися, писали рапорт. Ці рапорти ніхто не приймав. Юридично їх не реєстрували, робили з них просто дурнів. Залякували тим, що за відмову їхати загрожує до 15 років позбавлення волі».

Юрій Жуков на спортивному майданчику у таборі. Зображення: Дмитро Гончар / hromadske

Жуков зазначає, що його рота, яка є формуванням 7 окремого мотострілецького полку військової частини №06414, приблизно пів року перебувала в Харківській області, поблизу селища Вербівка. За цей час, мовляв, він та його товариші по службі неодноразово просили командирів повернути їх додому, але ніхто не слухав.

«Усі фізично та морально втомилися, виснажені були, пильність утратили. Минуло пів року, а нас чомусь не змінюють. Я кажу — відмовляюся воювати проти України, бо жодних бандерівців та угруповань (нацистських — ред.) я не спостерігав. Якщо ми мали захищати Донецьк та Луганськ, то як російські війська опинилися в Харкові, у Балаклії, в Чернігові? Нам сказали: “Ви тут до кінця, сидіти будете до весни”».

У них відібрали мобільні телефони, каже Жуков. Тож навіть до рідних він не міг подзвонити. Зараз у нього така можливість є. Раз на тиждень телефонує дружині.

«Мене дуже не влаштовує, що якогось Медведчука обміняли на 200 людей. Ми не витратний матеріал. Тому перш ніж узяти в руки зброю, потрібно спочатку про це добре подумати. Про своїх рідних, близьких, матір та дружину. Командуванню ти потрібен, поки стоїш на ногах. Якщо з тобою щось трапиться, ніхто з товаришів по службі склянку води тобі не подасть. Це гірка правда, її треба приймати». 

Поки ми розмовляємо з Юрієм, інші полонені грають у футбол. Щоб визначити, де свій, а де чужий, чоловіки однієї команди одягають кепки задом наперед.

 

російські полонені грають у футбол Дмитро Гончар / hromadske

російські полонені на спортивному майданчику в таборі Дмитро Гончар / hromadske

Заняття спортивними іграми, як от футбол або шахи, у таборі відбуваються за розкладом Дмитро Гончар / hromadske

 В армію за чарку

Після розмови чоловік просить цигарку. Побачивши, що так можна розжитися тютюном, охочих поговорити з нами стає більше. Кілька чоловіків по черзі розповідають свої історії.

Сергій Русанов з Орловської області скаржиться, що «товариші по зброї» кинули його напризволяще, коли Збройні сили України пішли у наступ. Розповідає, що працював у будівельному батальйоні. Якось під час роботи зашпортався за цеглу й так пошкодив ногу, що не міг зрушити з місця.

«Мене покинули з цією ногою. Я ходити не міг. Коли ваші почали закидати мінами, мене посадили в машину, а вона застряла. Я там добу просидів, поки не підійшов ваш військовий».

Більшість полонених розказують історії на своє виправдання. Всі як один твердять, що їх на війну відправили силою. І що вони й не воювали зовсім. Хтось куховарив, хтось рив окопи, хтось будував. А зброя — то не до них і не про них.

Русанов каже, що на фронт потрапив через пиятику.

«Був п’яний, приїхала міліція, забрала. У міліції показали пакетик, із чим — не знаю. Просто запитали: “Знаєш, що там таке, чи ні?” Може, там борошно було чи пральний порошок. Я не знаю точно. І сказали: “Або їдь в Україну на три місяці, або ми тебе посадимо у в’язницю щонайменше на чотири роки”».

Сергій Русанов у таборі для військовополонених. Зображення: Дмитро Гончар / hromadske

Сергій каже, що точно так само хотіли відправити воювати з українцями і двоюрідного брата — погрожували посадити за зберігання наркотиків, але той викрутився. Загалом серед полонених — жодного, хто підтримував би війну і путіна, розповідає Русанов. Усі вони проти, але чомусь опинилися зі зброєю в чужій країні.

«Це дурдом, навіщо це все? Мобілізація? Спочатку алкашів забрали (в армію — ред.), а потім мобілізацію оголосили. Серед полонених запитайте будь-кого — підтримки немає жодної. Усі хочуть додому. Кинули, як м’ясо, ось тільки навіщо це — незрозуміло. Що він хотів від України, той путін, я не знаю». 

Обідня перерва

На обід полонених колоною заводять до їдальні. Вони вишиковуються й дисципліновано чекають команди почати трапезу. Більшість стоїть з опущеною головою. «Соромно дивитися в очі українцям», — пояснює один із черги.

Микита Висоцький — українець із Луганська, якого мобілізували в армію так званої «ЛНР» — працює на кухні: «У мої обов’язки входить роздавання їжі, приготування картоплі, чищення овочів і прибирання залу».

Запах тут — як у шкільній їдальні. Того дня, коли ми приїхали до табору, на обід був суп, картопля з м’ясом, салат із капусти та чималий шматок хліба.

«Дуже смачно, тут добре годують. На вечір дають кашу з рибою, чай, хліб», — розповідає полонений Руслан Абілов.

«Ліпше працювати молотком, аніж бігати з автоматом»

Полонені тут працюють по 8 годин на добу. Збирають дерев’яні піддони, виготовляють палиці для підтримки кімнатних рослин. Їм за це навіть платять гроші. За них вони можуть купити собі у табірній крамниці мило, чай, солодощі.

«Швидше плине час, коли працюєш. Напевно, я краще попрацюю молотком, ніж бігатиму з автоматом», — розповідає 20-річний Данило Корнілов.

Хлопець із Далекого Сходу, погано знає навіть російську — постійно припускається помилок. В армію пішов, бо з дитинства мріяв «захищати батьківщину», а тепер переконує, що відчуває сором, та й узагалі жалкує, що потрапив до лав збройних сил рф.

«Сором за мародерство, за воєнні злочини. Ще й офіцери зовсім не поважають своїх солдатів. Це мені розповідали більшість полонених, з якими мені довелося зустрічатися. Буває, що офіцер просто кидає загін і йде. Це вчинок справжнього боягуза», — вважає Корнілов.

«Своих не бросаем?»

Схожу історію розповідають і солдати в санітарній частині. Тут вони одужують після отриманих у бою поранень. Святослав Бистров потрапив у полон на Харківщині минулого місяця. Розповідає, що на фронті лагодив вузли зв’язку. А під час бою не бачив жодного офіцера.

«Командування нас покинуло. На момент 24 вересня, коли був бій у Пісках-Радьківських (село в Ізюмському районі — ред.), ми вже були у щільному кільці, і звідти виїхати було просто неможливо. У кільці ми були з 22 числа, тобто два дні. І про це взагалі не знали. Тобто командування мало про це знати. Я думаю, що вони пішли завчасно», — вважає Бистров.

Під час бою хлопець дістав поранення у ногу, а свій комплект для перев’язування віддав товаришу на початку сутички. Розповідає, як йому надавали першу допомогу: «Мене закинули в МТЛБ. Там нічого з медицини не було. Знайшли в одній з аптечок маленьку книжку, яка називалася “Мусульманські молитви”. Її на рану наклали й тоненьким пластирем заліпили. Потім усе ж знайшли бинт».

Він та ще семеро поранених російських військових майже на добу залишились у бронетранспортері. За ніч троє померло від поранень. А водії, за словами Бистрова, кудись утекли.

У тій же палаті лежить Григорій Семенов, який служив у 12 танковому полку військової частини №31985, що в Московській області. Він також зазнав поранення на Харківщині минулого місяця. У нього прострелені лікоть і коліно. Каже, що востаннє тримав зброю в руках у січні, під час присяги. А на війні, переконує, лагодив вузли зв’язку. До того, як потрапити в армію, хлопець працював каліграфістом, але прийшла повістка, тож подався на строкову службу. У його частині всіх строковиків, які відслужили чотири місяці, примушували підписувати контракт і їхати на війну.

«Спочатку агітували заробітною платою, говорили, як там добре. Оскільки я служив у ракетних військах стратегічного призначення, то обіцяли, що це буде охорона ППО, робота в ангарах, у тилу, “ворога ви ніколи не побачите”. Замануха. Ніхто не погоджувався, а потім прийшов наказ про те, що треба набирати людей. Умовно добровільно підписували контракт».

Російські полонені з пораненнями в санітарній частині. Зображення: Дмитро Гончар / hromadske

«Не хочеш воювати? 10 років в’язниці». Мобілізація на Донбасі

Майже половина полонених у таборі — вихідці з Донбасу. Чоловіки, з якими поспілкувалося hromadske, розповідають, що їх мобілізували силоміць. Сергієві Галонському — 47 років. Багато років відсидів у тюрмі, але в’язниця від армії так званої «ДНР» його не врятувала.

«Увечері посварився з дружиною, викликали правоохоронців. Приїхала міліція, мене забрали, замість відділку відвезли до військкомату. До ранку там протримали. Вранці під конвоєм відвели на призовний пункт. Під конвоєм посадили в автобус, відвезли до Єнакієвого, перевдягнули. Я сказав, що у мене немає документів, а мені на це: “Вони тобі не знадобляться”. Я сказав, що відсидів 17 з половиною років у в’язниці, який з мене вояка? Мені сказали: “Будеш воювати — все в тебе буде добре, не хочеш воювати — 10 років в’язниці”».

Сергій каже, що на фронті він куховарив. Коли почався наступ ЗСУ, йому наказали зібрати сухпайки, він затримався, а товариші по службі поїхали без нього.

«Виходить, що мене покинули. За це я дуже вдячний своєму командирові взводу. Ну, ви розумієте, в якому сенсі вдячний», — розповідає Галонський.

До нас підходить іще один полонений. Віталій Волков — луганчанин. Розповідає, як його забрали в армію «ЛНР». Мовляв, прийшов на шахту влаштовуватися на роботу, і звідти його силоміць відправили на фронт. Волков просить передати привіт своїй мамі, оскільки не пам’ятає номера її телефону.

Віталій Волков в українському полоні Зображення: Дмитро Гончар / hromadske

«Мамо, привіт. Перебуваю кілька місяців у полоні в Україні. Тут нормальна їжа, нормальні люди, гарне ліжко, багато вільного часу. Сподіваюся, побачимось у майбутньому».

Автор: Євгеній Шульгат. Матеріал створений за підтримки «Медиасети»; hromadske