Як нам судити недоколаборантів

Ось ми постійно читаємо, як на окупованих територіях ліквідовують зрадників, колишніх українських посадовців. Як завдяки СБУ ледь не щодня оголошують вироки за статтями «колабораційна діяльність» і «пособництво державі-агресору» дрібним і не дуже покидькам на теренах вільної України. Як ЗСУ сотнями утилізує таких самих яничарів, із доброї волі вдягнених в однострої російської армії.

Вищезгадані дійсні й потенційні небіжчики, до слова — українські громадяни. Юридично. Той справедливий факт, що вони незворотно перейшли межу моралі, — у наших головах. Точніше, в серцях. І для абсолютної більшості з нас цього достатньо, аби приймати відповідні рішення, зазначає ZN.ua .

Справедливість не просто вимагає їхнього покарання. Вона вимагає помсти. Завдати таких самих болю і збитків, але стократ більших за ті, яких зазнали самі. Хоч трохи повернути внутрішній і зовнішній світ у стан втраченої рівноваги.

Пам’ятаєте, як десятиліттями на телеекранах під час підрахунку голосів із заходу на схід невблаганно змінювалася картинка політичних уподобань? З неодмінно прикрим донецько-луганським фіналом і Кримом? Ну так, фальсифікації, нещасне одурене населення, розкриємо їм очі на правду — і все стане добре.

Не стало. Звісно, поточна соціологія показує виразні антиукраїнські настрої на рівні кількох відсотків, ще кілька затаїлися з відповідями на контрольні питання. Величина, дуже далека від значущої.

Але точно на порядок більша, ніж та, що є в головах користувачів патріотичних мережевих «бульбашок».

Тепер уявімо собі прикре, але донедавна ще досить імовірне. Вся Україна окупована. І відтак спитаймо себе: скільки наших співвітчизників пішло б на співпрацю з окупантом? Колаборація — вона ж різна. Не конче ставати рускомірським чиновником чи вписуватися в репресивний апарат, у поліцію наприклад. Можна просто їжу готувати чи бути іншою обслугою. Жити ж якось треба, сказали б вони.

Тобто ми маємо енну кількість недоколаборантів — як на окупованих теренах, так і поруч.

Одразу зауважу, чим кривавіші заклики до негайної розправи за неіснуючими «законами воєнного часу», тим імовірніше, що їхні автори (переважно авторки) в житті власноруч і курки не зарізали. І навіть у дрібніших випадках проблем із правоохоронними органами ніколи не мали. Це жодним чином не применшує їхньої щирості, але вказує на відсутність мислення на перспективу.

Інший мемчик схожого кшталту — це «український «Моссад», його як мантру повторюють люди, обізнані з питанням здебільшого завдяки пригодницькій літературі та шпигунським серіалам. Мається на увазі повоєнна гонитва за нацистами по всьому світу і їх ліквідація. Це велике перебільшення. Насправді «Моссад» (політична розвідка), як і його попередник, служба «Шай», до кінця 40-х років минулого століття були дуже нечисленними (десятки, навіть не сотні співробітників) і по суті допоміжними організаціями британської розвідки. Перший оперативний підрозділ у «Моссаді» взагалі з’явився лише 1955 року. А справи пішли на краще, коли в організацію відтоді вирішили брати своїх колишніх запеклих політичних противників-«терористів».

Утім, коли після Нюрнберга почала швидко згасати денацифікація Німеччини з політичних причин, нацистів дійсно хтось вистежував і вбивав. Не вдаючись в історичні подробиці, можна лише сказати, що свідомі євреї, як ще до появи Ізраїлю як держави, так і згодом, просто взяли справу встановлення справедливості до своїх вправних рук (наприклад, організація «Некама»).

Народна приказка каже, що друг — це той, хто може допомогти перенести шафу, а справжній друг — той, хто допоможе перенести труп. Але життя показує, що вже й тоді, коли справа доходить лише до шафи, багато хто швидко з’їжджає з теми.

Авторство загальновідомої фрази «помста — це страва, яку належить подавати холодною» кому тільки не приписують. Це і французький письменник Ежен Сю (роман «Матильда), і режисери Тарантіно («Убити Білла») та Коппола («Хрещений батько»), і низка інших персонажів. Але, либонь, тема добре зваженої помсти існує відтоді, відколи у людини з’явилася довга пам’ять про завдану кривду.

Гнів засліплює. Але й вивищує нас у переживаннях і почуттях, додає сил на біологічному рівні через гормональний сплеск. Помста — справа нудна. Вона має в собі остиглий імпринт гніву, який не підлягає ревізії. І далі до нього вже допасовуються якісь елементи «лего» планів на виконання.

Фішка в тому, що ця остиглість несе на собі і відбиток свого часу. А час, як відомо, штука плинна. Тобто явище сталося в одному контексті, а плани мусять узгоджуватися з іншим. Або ні. Тоді вони так і залишаються дратівливими і травмуючими чинниками психіки. Недосяжними мріями про справедливість.

Контекст нашої реальності такий, що у випадках явної непокараної колаборації, якщо держава почне з’їжджати з теми «нести шафу», ми зіштовхнемося з хвилею самосудів. Юридично це либонь неправильно, але нема на то ради. Перехідне правосуддя може послабити це явище, але не ліквідувати. Чому Україна може юридично гальмонути в цій справі? Річ же буде не тільки в ній, а й у тому, що за українським правовим режимом пильно наглядатимуть наші союзники і партнери. Не кажу вже про світове лівацтво, агентуру впливу та «хороших рускіх», які увімкнуть свою балалайку «понять і простіть». Є ж історичні прецеденти Німеччини, Ізраїлю, Хорватії врешті-решт.

І от ще лишаються поза правовим полем «просто люди», яких за чинними статтями так просто не засудиш. Такі собі «хіві» нашого часу (від німецького hilfswilliger — добровільні помічники).

Що їм робити, і що нам із ними робити?

По-перше, у них ще є шанс. У Франції, наприклад, під час Другої світової, коли запахло смаженим, більшість таких бігом побігли записуватися в рух Опору, аби хоч ким. Хоча доти вважали де Голля нікчемою й зрадником, а німці — ну то «такоє». Є можливість трохи відмити біографію та не зіпсути некролог. Бо хороші люди можуть робити погані вчинки, а погані люди можуть робити хороші вчинки. І такі приклади отямлення в нас уже є.

По-друге, соціальний бойкот як більш ефективна (з політично-правового погляду) альтернатива прямій помсті має стати складовою культурної політики держави. Якщо цього не буде — дивіться вище про помсту і самосуди. Потенціал для цього вже нині нагромаджено такий, що нікому би не радив його «кенселити».

По-третє, можна і треба говорити про це прямо зараз. Не тільки фігурантам, а й чинним політикам. Про всяк випадок. Бо влада вже потроху починає мислити в електоральних категоріях. А політика, як відомо, нічого спільного з мораллю не має. Будь-яка спроба «широкої платформи національного порозуміння» призведе лише до того, що хитромудрі любителі політичних компромісів будуть поховані під уламками цієї платформи.

Ніякої нейтральності, непричетності, «все-не-так-однозначності» в наш час бути не може. Стосується всіх без винятку. І тих, хто в окупації, і тих, хто тут, і тих, хто виїхав за кордон. Не спрацює «білоруська» відмазка: «А що ми можемо зробити, ми ж самі ні при чому» (до речі, з них теж спитають). Не спрацюють вік, стать, довідки про стан здоров’я і заслуги в розвитку народного господарства.

Людська психіка — лабільна. Тобто емоційні процеси в ній рухливі та нестабільні. Соціально і психологічно обумовлений конформізм меж не має. Окремо взята людина має чіткіше уявлення про власні принципи, але під тиском думки більшості (або відсутності думок) вони часто прогинаються під більшість. Згадайте події 2014 року, і як потім «прогнулася» суспільна думка: від непримиренності та замилування добровольцями — до мінських угод і відчуженості від «надміру суворих» людей в одностроях. Згадайте всі переселенські й ковідні масові психози, і де вони тепер?

Щоразу, коли ви почуєте вибух дрона чи ракети, ви будете непримиренно принципові і безжальні до будь-яких посіпак ворога. То запишіть собі це десь на видному місці, щоб не забути, коли все стихне. А як забудете — ракети прилетять знову.

Бо вони, як мухи, злітаються на запах недоколаборантства.

Автор: Олег Покальчук соціальний психолог;  ZN.ua