9 лютого – 100 років від останнього бою отаманів Холодного Яру в Лук’янівській в’язниці

9 лютого минає 100-та річниця останнього бою холодноярців у Лук’янівській вʼязниці – повстання полонених отаманів Холодного Яру та інших борців за незалежність України, яких більшовицька влада засудила до розстрілу.

Про це інформує Український інститут національної пам’яті.

Фото: facebook.com/uinp.gov.ua

Повідомляється, що у міру більшовицької окупації України, в 1920-1921 роках тут розгортався повстанський рух під командуванням місцевих отаманів (переважно колишніх ветеранів Першої світової війни та учасників Української революції). Повстанці проголошували “повстанські республіки” та захищали місцеве населення від більшовицької влади, яка активно запроваджувала політику виїмки продовольства.

Найвідомішою була Холодноярська республіка, яка існувала на теренах сучасних Черкащини та Кіровоградщини. Вона охоплювала близько 30 сіл та хуторів.

Зазначено, що більшовицька влада придушувала повстанський рух, застосовуючи весь можливий злочинний апарат: масові каральні акції, публічні страти родичів повстанців, захоплення в заручники цілих населених пунктів, жителів яких підозрювали у допомозі рухові спротиву більшовицькій окупації.

Розуміючи, що повстанські загони – це головний ворог більшовицького режиму в Україні, чекісти вирішили провести спецоперацію “Заповіт”, метою якої була ліквідація відразу всіх отаманів.

“Навесні 1922 року Черкащиною шириться чутка, що в Україну прибули два петлюрівських емісари зі штабу в екзилі – полковник Гамалія (Петро Трохименко) та сотник Завірюха (Юхим Терещенко) – обоє були завербованими агентами більшовицької спецслужби ВЧК. Повстанські отамани швидко вийшли на контакт із новоприбулими емісарами, які говорили, що приїхали за розпорядженням Симона Петлюри та Юрія Тютюнника, щоб організувати всеукраїнське повстання, яке буде підтримане зовні” – пояснюють в інституті.

У вересні 1922 року Гамалія опублікував відозву, в якій ішлось, що повстання повинно початись 1 жовтня з паралельним наступом Армії УНР із-за кордону. Перед тим, 28 вересня, мав відбутись отаманський з’їзд у Звенигородці. На з’їзд відмовились їхати меншість отаманів, зокрема Іван Черноусов (Чорний Ворон), Іван Лютий-Лютенко (Ґонта), Герасим Нестеренко (Орел), Ялисей Черевик (Лютий). Решта ж отаманів – Денис Гупало, Ларіон Загородній, Мефодій Голик-Залізняк, Тиміш Компанієць, Василь Ткаченко та Олексій Добровольський вирушили до Звенигородки, де потрапили в полон ВЧК.

Зазначено, що холодноярців утримували в Лук’янівській тюрмі – нині СІЗО – в Києві. Їх тримали в камері №1 тюремного підвідділу – тюрподу, фактично у підвальному приміщенні тюрми. Слідство над отаманами тривало до 2 лютого 1923 року, всіх засудили до страти. Розуміючи, що втрачати їм нічого, ув’язнені камери № 1 тюрподу Лук’янівської тюрми вирішили дати останній бій більшовикам.

9 лютого під час ранкової роздачі окропу їм вдалося захопити бак з окропом, вилити на тюремного наглядача та заволодіти його револьвером. Після цього повстанці потрапили в канцелярію тюрми, забрали 14 рушниць та набої. Відчинили інші камери та закликали виходити тих, хто хоче боротися.

“Відразу вирватися за межі вʼязниці повсталим не вдалося, тож вони забарикадувалися в тюрмі та вели прицільний вогонь по вартових. Згодом зробили пожежу в тюрмі – щоб утекти під прикриттям димової завіси. Однак Лук’янівську в’язницю було оточено. Усі 38 повстанців загинули при спробі втечі. Серед учасників останнього бою були не лише холодноярські отамани, а й старшини армії УНР та галицькі сотники Січових стрільців”, – коментують в інституті.

Також додається, що вперше про реабілітацію учасників повстання в Лук’янівській тюрмі заговорили після відновлення Україною незалежності в 1991 році. Однак у 1994-му начальник відділу Київської обласної прокуратури Ленчевський та заступник прокурора Київської області Калюжний відмовили в реабілітації повстанців.

Відновлення у правах та реабілітація холодноярців відбулися після Революції гідності, у 2016 році рішенням Апеляційного суду Київської області. // Букви