Эаручник бойовиків Станіслав Асєєв: «Один із тих, кого обміняли разом зі мною, бив мене й брав участь у тортурах»
Автор журналу “Тиждень“, журналіст Станіслав Асєєв провів понад два роки в заручниках у росыйських бойовиків. В інтерв’ю він розповів, чому вирішив залишитися в ОРДіЛО, як потрапив на підвал до бойовиків «ДНР» та як почав писати книжку під час перебування за ґратами.
— У 2014 році ви вирішили залишилися в ОРДіЛО й займатися журналістикою. Чи розуміли тоді, яка небезпека загрожує, якщо розсекретять? Чому пішли на цей ризик?
— У 2014 році я ще не був представлений у ЗМІ, був звичайною, непублічною людиною, залишився там виключно через сімейні обставини. Адже в мене там живуть мама й дві старі бабусі. Я не міг їх залишити. Інші родичі пропонували мені виїхати й пожити в них, вони могли мене прийняти, але я відмовився. Ситуація була дуже важка, тоді у всіх стояли зібрані «тривожні валізи» з найнеобхіднішими речами на випадок, якби треба було спускатися в укриття у разі небезпеки. І залишити матір із бабусею, якій 85 років і яка ледве пересувається, у той момент було б просто не по-людськи.
Журналістикою став займатися пізніше, на початку 2015-го. І тоді, звичайно, розумів: як тільки я з’явився в публічній площині, як тільки став писати у Facebook, на «Радіо Свобода», у Тиждень та інші ЗМІ, потрапив у поле зору «ДНР» і вони почнуть мене шукати. Незважаючи на те що в мене був псевдонім, діяти треба було дуже обережно. Тобто в моєму випадку збіглося два чинники: по-перше, я все одно змушений був залишитися через сім’ю, по-друге, вирішив, що коли вже в мене є можливість показати людям, що відбувається на тій території, то потрібно це робити. Мовчати було б неправильно, адже об’єктивної інформації про те, що відбувається в ОРДіЛО, дуже мало.
— Одного разу спочатку в Facebook, а потім у своїй колонці для Тижня ви описали, що стали свідком розстрілу на одній із вулиць Донецька. Що це була за історія?
— Це абсолютно реальна історія. Тоді не всі в неї повірили, навіть тут, на підконтрольній території, хоча якщо порівняти з тим, що я побачив в «Ізоляції», то розстріл людини на початку 2015-го не здається чимось неймовірним. Епізод стався біля мосту, на Мотелі. Донеччани знають, що цей міст проходить над гаражами і залізничними шляхами. Коли я проходив там, випадково побачив, як якусь невідому людину незрозуміло за що застрелили просто між цими гаражами. Зробили це особи у військовій формі. У 2015 році там ще був цілковитий хаос, у бойовиків усе тільки починало оформлятися в якусь осмислену структуру: бригади, корпуси. Тому невідомо, звідки конкретно були ті люди й кому вони підпорядковувалися.
— Коли ви зрозуміли, що вас шукають? І як це вплинуло на подальшу роботу?
— Насправді я до кінця так і не був упевнений, шукають мене чи ні. Звичайно, розумів, що це можливо й що, найімовірніше, так і є. Але не знав точно. У Facebook мені надходило в особистих повідомленнях багато погроз. Але навряд чи то писали люди з «МГБ», тому я поставився до цього байдуже. Вже після арешту дізнався, що мене почали шукати, щойно я вперше з’явився в публічному просторі. Вони сказали, що пошуки тривали півтора року. Тобто з початку 2015 го. Якби я точно знав, що на мене полюють, напевно, все ж таки виїхав би. Тому що залишатися на цій території в таких умовах навіть із психологічного погляду було б неможливо. У мене просто почалася б параноя.
— Вам відомо, як вас вирахували так звані спецслужби «ДНР»?
— Це дуже складне запитання. Коли мене заарештували, вони вдали, ніби це сталося випадково, буцімто вони до останнього так і не знали мого справжнього імені. Але річ у тім, що незадовго до цього я написав у Facebook, що до кінця 2017 року думаю все ж таки виїжджати звідти й вивозити сім’ю. Стало зрозуміло, що ситуація наближається до варіанта Придністров’я, і залишатися там далі було просто безглуздо. Мені здається тепер, що цей допис і став причиною затримання. Тобто з’явилася ймовірність того, що я виїду і не повернуся. Чи був витік інформації й звідки, як вони дізналися, що за псевдонімом Васін ховається прізвище Асєєв, сказати важко. Адже про це було відомо обмеженому колу людей. Навіть рідні не знали, що я займаюся журналістикою, не знали про існування Станіслава Васіна. Про це було відомо тільки деяким колегам у ЗМІ, з якими я працював, тому якщо стався витік, то тільки звідти.
— Як відбувався арешт?
— Це сталося просто на площі Лєніна, у самому центрі Донецька. У так званий день республіки. Спочатку мене нібито випадково зупинив патруль. Вони перевірили документи, зателефонували комусь, після цього майже відразу під’їхали люди з «МГБ», які скрутили мене й надягли наручники. Спочатку мене відвезли в контору на Шевченка, 26. Там почалися допити й тортури. Потім спустили мене в підвал у цьому самому будинку, де я провів півтора місяця. Далі мене та інших в’язнів перевезли в «Ізоляцію».
— Ті, хто заарештовував та допитував, і правда вірили, що ви агент СБУ? Чи все ж таки розуміли, що ви просто журналіст і особливо звинуватити вас ні в чому, але вибивали зізнання, щоб заробити собі зірочки на погонах?
— Мабуть, усе ж таки перше. Вони думали, що якийсь зв’язок зі спецслужбами в мене є, тому що люди, які мене катували, ставили дуже специфічні запитання, що стосувалися конкретно діяльності спецслужб: хто зв’язковий, який позивний, як часто я бачився з кураторами. Я, звичайно, заперечував, але це вже не мало значення. Адже в них було завдання вибити свідчення. Навіть якщо розуміють, що взяли невинну людину, вони не можуть просто це визнати й відпустити. Тому всі, хто туди потрапляє, все одно підписують, що є агентами спецслужб. У моєму випадку вони розуміли: якщо посадять журналіста, це буде політично гучна, скандальна справа. Їм треба було показати, що заарештували мене не за професійну діяльність, а за роботу на СБУ. Хоча всі шість статей, за якими мене там «судили», стосуються виключно журналістської діяльності. Екстремізм, заклики до повалення державного ладу, наклеп на «ДНР» — усе це вони взяли з моїх статей.
— Допити з тортурами проводили місцеві чи росіяни? Раніше вже натрапляв інформацію, що допити там проводять працівники ФСБ. Наскільки це правда?
— Складно сказати. По-перше, всі вони були в балаклавах, по-друге, ситуація була критичною, і я не звертав там особливої уваги на акцент. Знаю, що в «МГБ» росіяни тільки на найвищих посадах, та й то неофіційно, часто в ролі якихось радників. Що стосується звичайних оперів, то це місцеві. Усю чорнову та рутинну роботу виконують переважно вони.
— Коли вас заарештували, хтось намагався спочатку писати з вашого акаунта й створити ілюзію, ніби ви на свободі. Як думаєте, навіщо це було зроблено?
— Можливо, вони хотіли спочатку мене по-тихому поміняти й домовлялися з кимось на нашому боці. У них є така процедура —депортація з «ДНР». Так вчиняють із тими, у кого можна щось виторгувати. Наприклад, із бізнесменами, які мають якісь активи. Їх арештовують, змушують віддати майно, а потім, коли тримати на підвалі вже немає сенсу, проводять процедуру депортації з «ДНР». Тобто просто вивозять у сіру зону й залишають там, а в’їзд назад закривають. Можливо, за мене теж намагалися торгуватися фінансово або політично.
— Коли ви перебували в полоні, на російському телебаченні вийшло ваше інтерв’ю, яке записував тамтешній військовий кореспондент Сладков. Він розумів, що говорить із невинною людиною, колегою, якого просто силою змушують усе це казати? Вас заздалегідь інструктували? Чи просто під час запису за спиною стояла людина і все це диктувала?
— Ні, ніхто не стояв. З імовірністю 99% він усе ж таки не розумів, що відбувається, і вірив, що я справді шпигун. Пам’ятаю таку історію. Один із «ополченців», який зараз сидить у СІЗО за «держзраду», тоді просив про зустріч зі Сладковим, щоб він допоміг зі звільненням. Той спочатку пообіцяв розібратися, а потім відповів: мені сказали, що ти справді шпигун, тому допомогти не можу. Тобто Сладков у таких речах, очевидно, цілком довіряє інформації від «МГБ». Думаю, що і в моєму випадку йому просто показали мою особисту справу й він у це повірив. Що стосується нашого спілкування, то спочатку Сладков спілкувався дуже коректно. Запитав, чим може допомогти, справив загалом хороше враження. Але після виходу сюжету я зрозумів, що воно було оманливим. Я від початку казав те, що мені наказали, але навіть ці слова в підсумку були перекручені й спотворені. В інтерв’ю вставили якусь відверту пропаганду про дітей, убитих на Донбасі. У нашій розмові про це не йшлося взагалі.
— Вас іще до інтерв’ю інструктували, що казати?
— Спочатку я не хотів давати ніякого інтерв’ю, але мені повідомили, що це вирішувалося не на місцевому рівні й це не питання мого вибору — я все одно його даватиму. За два дні до інтерв’ю мені докладно розповіли, що я повинен казати, а що ні. Суворо заборонили говорити про тортури. Перед інтерв’ю я сказав Сладкову, що не зможу нічого розповісти про «засоби впливу», і він за це мені подякував. Не знаю, чи був він обізнаний про те, що таке «Ізоляція», звідки мене привезли…
— В «Ізоляції», де ви сиділи, були в’язні, які співпрацювали з адміністрацією й самі брали участь у тортурах. Розкажіть про це докладніше.
— Так, були ув’язнені, які працювали на адміністрацію. Вони могли бути з цивільних, могли мати такі самі «укропські» статті, як у мене (шпигунство, екстремізм), але при цьому погоджувалися виконувати накази адміністрації, щоб самим уникнути тортур. Били інших в’язнів, відбирали в них передачі, продукти, одяг. Наприклад, Євген Бражников, якого разом зі мною звільнили за обміном, займався цим кілька років. Причому часто діяв на власний розсуд, без будь-яких наказів. Просто перебуваючи в камері, вони били й принижували людей, тому що їм це було в кайф.
Олексій Кусков, який також займався цим, був звільнений за обміном у 2017-му. Він зараз вільно живе в Києві. І Бражников, і Кусков били мене особисто. Останній у листопаді 2017-го відбив мені нирку. Вони увірвалися в нашу камеру посеред ночі й переламали всіх. Я вже дав про це свідчення в Офісі генерального прокурора та в СБУ. Мою заяву зареєстрували, але жодної відповіді поки що не отримав. Мене не викликають на допити, не допитують як свідка. Абсолютна тиша. Я не знаю, чи вживаються якісь заходи по цих людях. Ще коли ми сиділи в «Ізоляції», один із ув’язнених запитував у Бражникова, якщо він піде на обмін, чи розуміє він, що його чекає в Україні? Той сказав, що багато знає, може багато що розповісти, тому буде корисним. Як тільки нас вивезли на українську сторону, Бражникова стали бити просто в автобусі, й лише військові врятували його від самосуду.
— Коли вони били вас там, якось пояснювали свої дії?
— Ніхто нічого не пояснював. Просто серед ночі відчинялася камера, усіх нас ставили на коліна й били без будь-якої причини. Я розповідав про ці факти на зустрічі з президентом Зеленським. Він одразу ж зателефонував голові СБУ, і там йому сказали, що займаються Бражниковим. Тобто їм точно відомо про злочини цієї людини. Але що конкретно вони роблять, я не знаю.
— У полоні ви почали писати книжку. Наскільки це важко було робити в камері, під наглядом? Як вдалося вивезти ці рукописи на підконтрольну територію?
— Я вирішив писати приблизно через місяць після арешту. Був у підвалі будівлі на бульварі Шевченка, 26. Це сире, холодне приміщення з дуже поганим освітленням. Там мені вдалося знайти картонну папку й недогризок олівця. Так я й став писати на цій папці.
Оскільки ми перебували під спостереженням, мене відразу ж запитали, що я пишу. Відповів, що художній текст без будь-якої оперативної інформації, не згадую імен і позивних, просто описую свої почуття та емоції. Мабуть, це їх не хвилювало, тож вони не стали мені перешкоджати. Пізніше я навіть набрався сміливості й сам попросив у них папір та олівець, і мені видали. Доки перебував у підвалі на Шевченка, 26, устиг написати 10 розділів роману. Ніхто не цікавився ними. Потім мене перевели в «Ізоляцію», і я забрав рукописи із собою. Упродовж півтора року писав нариси до роману, есе, інші тексти. Зрозуміло, що мені доводилося викладати якісь загальні міркування про ситуацію, у якій опинився. Робив це завуальовано, щоденник не вів і не описував жахи, які там відбувалися, бо це точно загрожувало б великими проблемами. Спочатку нікого не хвилювало те, що я пишу. Проте в листопаді 2018 року в нас провели обшук і вилучити всі рукописи. Мені сказали, що шанують мої тексти і повернуть їх, якщо вони пройдуть цензуру. Але так нічого і не повернули. Сьогодні ці тексти безповоротно втрачені.
Пізніше, коли мене перевели в СІЗО, я знову зміг писати. Там я по пам’яті відновив частину створеного в «Ізоляції». Розумів, що тексти знову можуть відібрати, тому віддав полоненому танкістові Богданові Пантюшенку. У нього був дуже великий стіс паперів: різні листи, фотографії з дому. І йому дозволили все це залишити. Я віддав йому свої рукописи, він поклав їх у свій стіс і в підсумку його ніхто не обшукував. Ці тексти тепер увійдуть до книжки про моє перебування в «Ізоляції», яку я зараз пишу.
—————————————
Станіслав Асєєв народився 1989 року в Донецьку. Закінчив філософський факультет Донецького державного інституту інформатики і штучного інтелекту та магістратуру Донецького національного технічного університету. Автор роману «Мельхіоровий слон». Від 2015-го писав репортажі з окупованого Донбасу для Тижня, «Радіо Свобода», «Дзеркала тижня» та «Української правди». 2017-го був заарештований бойовиками, звільнений у межах обміну в грудні 2019-го.
Автор: Денис Казанський; ТИЖДЕНЬ
Tweet
