МІНІСТЕРСЬКІ ПОБРЕХЕНЬКИ

У журналіста Володимира Бойка є чудова нагода співставити ставлення до журналістів та свободи слова у Донецьку та у Києві. В себе на батьківщині Бойко судиться с місцевими податківцями та слідчими, в Києві – з керівництвом ДПА, де він представляє інтереси інтернет-видання “Обком”, що подало позов на азарівських “шпаків”. А у перервах між тими засіданнями у Бойка залишається час аби уважно стежити, що розповідає іноземцям про вільну українську пресу міністр юстиції пан Лавринович. А наслухавшись отих “оповідань від Лавриновича”, журналіст Бойко сідає за компьютера аби дати міністру Лавриновичу кілька безкоштовних порад.


Не буде перебільшенням сказати, що українським журналістам можуть відверто позаздрити їхні колеги з так званих “цивілізованих країн”. Бо в якій Америці побачиш таку кількість державних інституцій та чиновних мужів, що всіляко оберігають журналістський спокій та невсипно піклуються про свободу слова? У яких європах почуєш стільки розповідей про повагу керманичів країни до нелегкої журналістської праці? Чого варта одна лише Генпрокуратура, що стоїть на сторожі вільного слова, розшукуючи голови зниклих журналістів та беззастережно порушуючи кримінальні справи за кожним фактом несанкціонованої появи в телевізійних студіях народних депутатів? А Держподаткова адміністрація на чолі з вірним лицарем прав і свобод людини паном Азаровим, який запевняє, що вже два роки, як не одержував жодної скарги на свавілля своїх підлеглих щодо засобів масової інформації? Мало того, днями до когорти оборонців преси додався ще один вартовий інформаційного простору, міністр юстиції Олександр Лавринович, який разом з експертами Ради Європи 19 листопада обговорив ситуацію зі свободою слова в Україні.

Виявляється, зовсім не так та ситуація зі свободою слова в Україні погано складається, як ото здається з далеких закордонів. Дійсно, бувають поодинокі випадки так званої цензури, коли якісь невідомі особи надсилають до редакцій газет і телевізійних студій такі собі “темники” з вказівками певним чином висвітлити ту чи іншу подію. Але по-перше, авторства тих темників міністру Лавриновичу встановити досі не вдалося, по-друге, продемонстрований британським експертом Д.Андерсеном “темник” виявився річної давнини, а по-третє, у випадку виявлення “впливу чи тиску” на журналістів міністр юстиції “готовий надавати особисте сприяння для того, щоби справу було доведено до судового рішення”. Так і сказав. Причому таким тоном, що закордонні експерти ладні були припустити, що пан Лавринович є неабияким фахівцем у питаннях цивільного процесу та виграв коли-небудь у суді бодай одну справу.

“Якщо є докази того, що в Україні здійснюється тиск на конкретного журналіста або засіб масової інформації, я особисто готовий взяти учать у їхньому захисті” – запевнив гостей міністр. Ну як після такого не звернутися до пана Лавриновича з пропозицією негайно вступити на боці журналістів у численні справи, порушені в судах за їхніми позовами по фактах побиття правоохоронцями, застосування спецзасобів, незаконних обшуків, безпідставного вилучення грошей та техніки, незаконного затримання та утримування в Ізоляторах МВС? Пану Лавриновичу потрібні факти тиску на засоби масової інформації? – А може він газет не читає? Якщо так, то даремно. Бо він би знав, що cаме зараз у Шевченківському суді столиці розглядається аж три позови журналістів Інтернет-видання “Обком” до пана Азарова та його славного податкового війська. Позови заявлено через те, що 19 лютого 2002 року до редакції “помилково” увірвалися податкові міліціонери, “випадково” провели обшук, вилучили всі знайдені папери та особисті гроші співробітників, винесли техніку, а на співробітників редакції надягнули наручники та під вартою доставили у податкову міліцію ДПА в м. Києві. Протягом кількох годин люди в погонах знущалися над журналістами, перед тим відібравши мобільні телефони та не давши можливості викликати адвокатів.

А все – через те, що в “Обкомі” було вміщено кілька статей, де йшлося про бурхливий бізнес синочка пана Азарова та оповідалося про офіцерські чесноти начальника Слідчого управління ДПАУ Піскуна. До відома пана Лавриновича: до сьогодні ані документи, ані техніка не повернуті, видання дев”ять місяців не працює. А пани Азаров і Піскун досі перебувають на свободі. Очікування реагування пана Лавриновича та його відомства на таке неподобство затягнулося й журналісти без сприяння Мінюсту подали позов до ДПАУ про захист честі та гідності, запропонувавши головному митареві вибачитися за брехню, якурозповсюджує його відомство. Справу порушено ще в березні місяці, але перше засідання відбулося тільки в жовтні попри те, що законом відведено максимум двадцять днів на розгляд цивільних справ. Ще на початку вересня співробітники “Обкому” подали скаргу до столичного Управління юстиції на суддівську тяганину, але відповіді досі не має. Так що, коли вже пан Лавринович хоче неодмінно взяти особисту участь у слуханні – ласкаво запрошуємо, наступне засідання — в Шевченківському райсуді 11 грудня. Пану міністру слід лише взяти паспорт та приходить – представники “Обкому” неодмінно видадуть йому доручення на ведення їхньої справи. Водночас матиме змогу познайомитися з основами процесуального законодавства, а можливо, надасть хочаб відповідь на скаргу журналістів.

А якщо пану міністру кортить якомога скоріше “надати особисте сприяння для того, щоби справу було доведено до судового рішення”, то йому не варто чекати грудня: він може негайно з”ясувати в Шевченківському суді, з якої причини з березня 2002 року там не розглядають позов співробітників “Обкому” Сергія Сухобока та Олександра Слєпушкіна до Управління податкової міліції про відшкодування моральної шкоди, заподіяної незаконним приводом і застосуванням наручників. За вісім місяців у справі ж не було жодного засідання, а потерпілим журналістам суддя Осипова кожного разу розповідає, що вона дуже заклопотана і тому перейматися всякою “дуристикою” (даруйте на слові, але саме так ця власниця мантії йменує виконання суддівських повноважень) в неї немає часу. Чергове засідання мало відбутися 26 листопада, черговий раз до суду прийшли співробітники видання, і в черговий раз суддя подібно до кінематографічної Гюльчатай відмовилася показати своє личко.

Хочеться також порадити пану міністру не робити здивованих очей в присутності іноземців, а просто зателефонувати до Печерського райсуду Києва та поцікавитися долею скарги того ж Сергія Сухобока на постанову Печерської прокуратури про відмову в порушенні кримінальної справи за фактом пограбування редакції “шпаками” Миколи Яновича. Про цю дивовижну постанову, яку прокуратура виносила вісім місяців, “Украина криминальная” нещодавно розповідала. З цитатами та витягами. Ясна річ, що потерпілий від податкового свавілля, скуштувавши наручників, оскаржив до суду відмову прокуратури захистити його найелементарніші права. Можемо й вхідний номерок скарги повідомити міністру — №23892 від 12.11.02. От тільки самої скарги в суді не має. Викинули ту скаргу в суді. А справа не розглядається через зникнення самої справи. Отже, якщо в міністра з”явиться бажання внести подання до кваліфікаційної комісії суддів про позбавлення суддівської мантії судді Ю.Іваненко, заперечувати не станемо.

Треба визнати, що пан Лавринович таки дійсно має рацію, розповідаючи заїжджим експертам про те, що в Україні немає проблем зі свободою слова. Як показує приклад Олега Ляшка чи автора цих рядків, в Україні такої проблеми й справді не існує, а є проблема зі свободою окремих журналістів. Очевидно, міністр, доповідаючи на тій зустрічі, призабув, що протягом останнього року двічі – у Черкасах та Донецьку – затримували й кидали за ґрати співробітників ЗМІ, і в обох випадках суд визнавав затримання незаконним. Чи треба нагадувати пану міністру про те, що ані копійки на компенсацію заподіяної моральної шкоди всупереч вимогам закону потерпілим не сплатили? Не кажучи про елементарне вибачення. Тому автор цих рядків хоче особисто запросити пана Лавриновича до Донецька — представляти інтереси в суді в справі за позовом до міської Держподаткової інспекції та міського управління МВС про відшкодування шкоди, заподіяної незаконним затриманням та нелюдським поводженням в ізоляторі. Окрім того, хотілося б почути в міністра юстиції, коли ж нарешті буде розглянута апеляція на постанову судді місцевого суду Куйбишевського району м. Донецька Якубенка про продовження терміну затримання автора цієї статті до 10 діб?

Нагадаю фабулу на випадок, якщо міністр не читає пресу. Автор, працюючи в донецькій газеті “Салон”, на завдання редактора відділу підготував публікацію про те, як начальник податкової міліції Київського району шахтарської столиці В.Папаїка, дитятко Голови ДПА в Донецькій області О.Папаїки, вмудрився за 20 % вартості продати промислове устаткування, що перебувало в податковій заставі. Статтю було знято зі зверстаної шпальти після дзвінка обласного митаря в редакцію газети, а на автора, який за редакційним завданням дозволив собі замахнутися на святе, були надягнуті наручники з наступним уміщенням у казенний дім. Через два дні у справу втрутився суддя Якубенко, який, щоправда, за територіальністю до цієї справи не мав ніякого відношення. Розглянувши скаргу на незаконне затримання, цей носій правосуддя постановив продовжити строк затримання ще на вісім діб на тій підставі, що йому невідомо, чи є затримання журналіста законним, чи ні, доручивши податківцям самотужки перевірити правомірність своїх дій. Так от, хоча згодом Апеляційний суд Донецької області ухвалив, що затримання є незаконним, ця унікальна постанова судді Якубенка досі не скасована, а апеляція не неї не розглядається з липня місяця нинішнього року. І тому я залюбки видам пану Лавриновичу доручення на ведення справи, якщо він виявить бажання “особисто взяти участь”.

Досвід свого перебування на нарах автор цих рядків свого часу описав на сайті “Украина криминальная”, а представники міжнародної організації “Репортери без кордонів” вручили текст “Тюремних записок” Генеральному прокуророві з проханням дати правову оцінку тому, що відбулося. Тим більше, що Апеляційний суд Донецької області з цього приводу вже недвозначно висловився. Також очікувалося, що Генпрокурор дасть відповідь і на те саме сакраментальне запитання, через що все й розпочалося – в який спосіб чадо голови обласної ДПА вмудрилося продати устаткування вартістю 550 тисяч грн., що перебувало в податковій заставі, за 110 тисяч грн., і куди поділася різниця? Врешті-решт, правозахисники на свій запит на ім”я Піскуна одержали відповідь за підписом заступника Донецького обласного прокурора, не процитувати яку є злочин перед читачами “Тюремних записок”:

Виконавчому директору

Інституту масової інформації

Звєрєву Л.

М. Київ вул. Артема, 1/5

Прокуратурою Донецької області розглянуто Ваше звернення з приводу надходження до ІМІ матеріалів, що стосуються затримання працівниками податкової міліції ДПА у Донецькій області журналіста газети “Салон Дона і Баса” Бойка В.М. та порушення норм чинного законодавства правоохоронними органами Донецької області.

Повідомляємо, що по кожному факту, викладеному журналістом Бойком В.М. у статті, яка опублікована в Інтернет-виданні “Україна Кримінальна”, прокуратурою області проведені ретельні перевірки в порядку ст. 97 КПК України.

За наслідками перевірок прийняті рішення про відмову в порушенні кримінальних справ на підставі п.п. 1, 2 ст. 6 КПК України, оскільки факти порушення чинного законодавства правоохоронними органами Донецької області не знайшли свого підтвердження.

Заступник прокурора Донецької області

Старший радник юстиції Ю.В.Ударцов

Хотілося б, щоб міністр Лавринович поінформував читацьку громадськість, що ж ще потрібно було б зробити доблесним азаровським “шпакам” окрім незаконного утримування за ґратами та знущань над журналістом, аби старший чи то “радник”, чи то “зрадник” юстиції Ю.Ударцов нарешті б знайшов підтвердження вже встановленим судом фактам порушень законності? Судячи з того, що пан Ударцов абсолютно не побоюється скласти компанію колезі з Таращанського району, своє розуміння законності він узгодив з Генпрокуратурою, тому пану міністру до Донецька їхати не обов”язково – достатньо зателефонувати Святославу Михайловичу та проконсультуватися.

А може міністр дасть ладу іншому судовому процесу, порушеному з ініціативи автора? Як от, наприклад, скаргам, що розглядаються (точніше – не розглядаються) в тому ж Куйбишевському райсуді м. Донецька на постанови прокуратури району про відмову в порушенні кримінальних справ проти податкових міліціонерів, що здійснили на мене напад у березні цього року та проводили відносно мене незаконні оперативно-розшукові заходи після того, як спочатку в “Обкомі”, а потім на сайті “Украина криминальная” вийшли мої публікації про підприємця Ополєва, якого податківці кинули за ґрати за фальшивою постановою про порушення проти нього кримінальної справи.

Але якщо міністру далеко їхати до Донецька, рушить ближче — до Черкас, де навесні без жодних законних підстав з типографії вилучили весь щойно віддрукований наклад газети “Свобода”? Якщо міністр юстиції проконсультується у юристів, то довідається, що конфіскація тиражу друкованого видання можлива тільки за рішенням суду. І тому виключно незнайомством з вітчизняним законодавством можна пояснити той факт, що пан Лавринович чомусь не навів цей випадок експертам як приклад “впливу чи тиску”. А може міністр юстиції вважає нормальним, коли люди в погонах просто так, за усною вказівкою одного з героїв публікації, заявляються в типографію, вивозять весь наклад, а головного редактора відправляють до в”язниці “за спротив міліції”?

Шкода, що пан Лавринович під час зустрічі з емісарами Ради Європи коментував лише невідомо де взятий “темник” замість того, щоб коментувати протоколи обшуків, проведених податковими міліціонерами в квартирі автора цих рядків чи в редакції того ж “Обкому”. Документи дійсно колоритні. Так, наприклад, у мене вдома в результаті обшуку було знайдено та вилучено вісім паперів як речовий доказ моєї злочинної діяльності. Більше нічого (за виключеннім комп”ютера, який податківцям довелося все ж таки згодом повернути) не вилучалося. Всі вилучені аркуши є клопотаннями та іншими процесуальними документами, наданими в суд у справах, порушених проти кількох податкових інспекцій області, де я за дорученням організації “Громадський контроль” представляв інтереси громадян, потерпілих від свавілля підлеглих пана Азарова. Між іншим, досі ті документи мені не повернуті ані в копіях, ані в оригіналах, хоча закон – стаття 80 ч.2 КПК України – передбачає, що копії вилучених документів видаються на першу ж вимогу зацікавленої особи. І суддя Ворошиловського райсуду м. Донецька Бухтіярова, яка розглянула скаргу, у поверненні документів відмовила на тій підставі, що “оснований не установлено”. Хоча, якби мої інтереси захищав у суді сам міністр юстиції то, може, Ірина Олександрівна побоялася б отак смачно плюнути в затягнуті пов’язкою очі відомої їй та Лавриновичу богині. Врешті-решт у такому разі в неї з”явився б інший об”єкт для плювання.

Підсумовуючи, хочеться дати Олександру Лавриновичу декілька безкоштовних порад на майбутнє. По-перше, коментарями щодо закоханості українських можновладців у свободу слова та верховенство права народ не розважати. А по-друге, якщо трапилася нагода трішки порозпатякувати в колі іноземців, варто проконтролювати, аби інформація про міністерські побрехеньки не опинилося в ЗМІ. Бо засміють.

Володимир БОЙКО, “УК”

Читайте также: