Зачем я туда поехал. Исповедь украинского эмигранта. Часть 3
Только теперь я понимаю, насколько трудно иммигрировать людям, которые уже чего-то достигли. Эмигрировать не трудно: говоришь всем (и самому себе) что тебя ждет лучшая жизнь. А потом начинается иммиграция: оказываешься посреди другой страны. И все надо начинать с нуля. И никто здесь тебя не знает. И даже речь другая.
Здесь можно прочитать часть 2 и часть 1
Про свою еміграцію розмірковує: Євген Лакінський
І коли спочатку нічого не виходить, люди лають Квебек (чи Канаду). Тут і іммігрантів дискримінують, і дипломи не визнають, і взагалі життя неправильне. А от вдома усі були на керівних посадах, п\’ятикімнатні квартири, у всіх були круті машини… Принаймні так люди кажуть — і самі у це вірять (адже погане забувається, а добре помножується на 10). Але повертатися вже запізно.
Мені було легше. Я поїхав фактично відразу ж після політеху. Звісно, я теж працював, але серйозної кар\’єри не було. Тому я ніколи не винуватив Квебек чи Канаду, що вони мені чогось не додали. Навпаки!
Найгірше, що я твердо знав, що мої негаразди — провина моя, а не країни. Я не любив свій офіційний фах і не почувався у ньому впевнено. Це не провина Квебеку. На мене усі тиснули: «Ти що, дурний?! В тебе ж такий фах! Та за це ж стільки платять! І стільки робочих місць!» Я слухав, і намагався знайти компроміс з нелюбою спеціальністю — а треба було відразу перевчатися на щось інше. Хіба і це провина Квебеку?
Натомість, коли я остаточно вирішив змінити фах — Квебек допоміг. Адже університетські програми мають якийсь стосунок до того, що вимагатимуть на ринку праці (в Україні 1990х цього не було). Та й навчання недороге, і на стипендію можна прожити. Та й першу роботу після навчання я знайшов у державній організації.
Ну й за що мені дорікати цій країні? А от ті, хто був заввідділу і їздив на крутій машині, а тут має починати як «молодший спеціаліст» (якщо повезе!) — тим важко. Справді по-людськи важко.
Та й поїхав я у 24 роки: усе навколо здавалося новим і цікавим. А якщо людина їде у 40? Чим ми старші, тим важче адаптуватися.
У перші монреальські тижні я про це не думав. Переді мною було велике місто. Дуже тихе, дуже зелене, безпечне, затишне (минули місяці, поки я зрозумів, чому квебекуа вважають Монреаль брудним і небезпечним).
Перший ранок у Монреалі. Прокидаюся. Двері на задній двір відкриті. Виглядаю: грядки помідорів. Як у Одесі на фонтані. Ну й як не відчути себе вдома?
(Виявилося, що це плантації пані Анни, українки з Полтавщини, що жила у Німеччині, у Чилі, а з 50х років — у Монреалі).
Навколо — квартали старих двоповерхівок. Поза кожним — діляночка землі. А ще є парки (у Квебеку парк — це будь-який шмат зелені, навіть якщо там майже нема дерев, я є лише газони). По проспектах повзли ліниві автобуси. Заходити треба через передні двері, а виходити — де вже вийде.
У місті — багато етносів, рас, культур і мов. Народи, про які раніш читав у книжках, були тут, поруч. Що може бути цікавіше? Особливо я радів перуанцям — вони асоціювалися з Варгасом Льосою та його «Тіткою Хулією».
Пам\’ятаю, як уперше прийшов у організацію з допомоги іммігрантам. Organisme communautaire (громадська організація) — таких у Квебеку десятки.
Це маленькі неприбуткові організації, які займаються корисними справами і отримують за це держфінансування. Наприклад, деякі з них допомагають іммігрантам інтегруватися: вивчити мову, знайти роботу, розшукати житло тощо. На практиці, не треба чекати, що вони щось за вас зроблять — але дещо можуть і підказати. От що в них дуже добре виходить, так це курси французької.
Кожен нефранкомовний іммігрант у Квебеку має право на державні курси французької (за моїх часів вони називалися COFI — Centres d\’orientation et de francisation des immigrants, тепер, здається, інакше). На КОФІ навіть платять невеличку стипендію. Але туди — колосальні черги, особливо на початкові рівні.
А у агенціях допомоги іммігрантам черг немає. І якість не гірша, ніж на КОФІ. Натомість, нема й стипендії.
Але головна користь від таких агенцій — добра атмосфера. Вони просто морально підтримують людину. Це дуже важливо, особливо у перші місяці, коли майже нікого не знаєш.
Це, насправді, досить нелегко — опинитися на самоті у незнайомому місті у чужій країні — особливо без роботи, без знайомих і навіть без помітних грошей.
Пам\’ятаю свої почуття на Фестивалі джазу у Монреалі. Навколо — куча народу. Молодь ходить компаніями від сцени до сцени. П\’ють пиво, сміються. Якби це було б у Одесі — обов\’язково зустрів би старих друзів, а через них — ще б з кимось познайомився. А тут — жодного знайомого…
Моя перша агенція називалася: «La Maisonnée». Як вам описати приймальну?
На réception — дві привітні гаїтянки. Одну вже не пам\’ятаю по імені, а інша — Жізель. це ім\’я легко запам\’ятати (цитата з «Формулы любви»: «Нет, Жизель была брюнетка, а эта — белая вся»).
У черзі чекали троє: молодий алжирець, немолодий француз і неюний перуанець. Алжирець був у костюмі та краватці. Француз здавався «типовим французом». Йому бракувало лише берета та пляшки червоного вина.
Перуанець нагадував героїв Педро Камачо: «високий лоб, орлиний ніс». Взагалі, він виглядав дуже прєдставітєльно. У кожному жесті — самоповага. Пізніше я дізнався, що це поет-біженець.
Перуанець хотів спілкуватися. Він перезнайомився з двома сусідами і намагався завести розмову. Алжирець тримався трохи стримано — може через сором\’язливість — тому розмова велася переважно з французом. Той виявився шеф-поваром у пошуках роботи. Поет заговорив з поваром про сири: у Квебеку вони занадто дорогі, на відміну від Франції.
— Правда ж? — питав перуанський поет.
— Oui, — відповідав французький повар. — Oui.
Я думав, що потрапив якщо не до раю, то принаймні до цікавої книжки.
Завідуючим агенцією був monsieur Hector. Був він невисокий, з дещо вузькими очима. Тримався привітно і гордо: він був капітаном цього корабля… ні, радше адміралом. На запитання, звідки він походить, відповів: «Я — громадянин світу!!!», але з часом зізнався, що він мексиканець.
Мсьйо Ектор записав мене на курси французької (він всіх туди записував — окрім, мабуть, французького повара). А ще — на курси пошуку роботи.
На курсах пошуку роботи було весело: наївне подружжя з Франції — симпатичні дівчина і хлопець (вони швидко знайшли роботу); китаєць, який три роки вчився у Парижі і незле знав французьку (він теж знайшов роботу; кілька берберів з Алжиру (як в них склалося з роботою — не знаю).
З берберами ми говорили про мову. У Алжирі в цьому плані — як в Україні після Емських указів. Більшість населення — берберського походження, але берберська мова майже заборонена. Берберських шкіл нема. Якщо дізнаються, що хтось викладає берберську — в нього проблеми.
Мені, після України, це було дуже близьке. (Між народами немає ніякої солідарності. За кілька років один україномовний іммігрант з Франківська казав: «Які ж оті араби дурні: деякі кажуть, що вони не араби, а якісь бербери». От і вся солідарність)
Викладала в нас румунка. Я спершу прийняв її за квебечку: іммігрантові здається, що всі білі, які вільно розмовляють французькою — це квебекуа.
Вона мені казала: ні в якому разі не йди на фабрику. Це не наш рівень, це маленькі гроші, важка робота. А потім — казала вона — якщо настане момент, коли ти відчуваєш, що більше не можеш це терпіти, і звільняєшся — тобі не дають ніякої фінансової допомоги, бо звільняєшся за власним бажанням.
Вона казала, що треба вчитися. А раніш, ніж обирати програму, треба перевірити, який рівень працевлаштування випускників.
Ще вона казала, що на державній службі «усі лише сплять і отримують добру зарплатню»; якщо пересунуть папірець з папки до папки — то це вже для них суперробота.
Багато хто так думає про чиновників. Але насправді — це лише доля правди. На держслужбі — така внутрішня політика і стільки бюрократії, що це компенсує «ненапряжну роботу». Дехто з чиновників мріяв би краще орати з ранку до ночі, аніж оце терпіти. Але тут — гарантована робота і добра пенсія. Тоді як у приватному секторі ніколи не знаєш, коли тебе звільнять.
Іншим викладачем був квебекуа з Нижнього Сен-Лорану. У молодості він працював вчителем. Потім вирішив подивитися світ. Перевчився на судового механіка (три роки коледжу) і пішов на корабель. За наступні роки відвідав усі великі порти Північної Америки.
Потім осів у Монреалі, працював у relations publiques. Там йому поставили французьку вимову. До того він говорив з акцентом свого краю, який не кожен зрозуміє. Але у Монреалі пройшов спеціальні курси стандартної вимови. Тепер його розуміють навіть іммігранти.
Курси французької були ще цікавіші. Але про це — потім…
Tweet
