У Криму і на Донбасі катують українських громадян: що може та має зробити держава Україна?
Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні продовжує фіксувати тортури затриманих у Криму російськими силовиками. Про це йдеться в оновленому огляді моніторингу місії про ситуацію з правами людини в Україні. Як приклад, зокрема, наводиться ситуація з фрілансером Радіо Свобода (проєкт Крим.Реалії) Владиславом Єсипенком.
Тим часом голова правління українського Центру громадянських свобод та ініціатив Олександра Матвійчук стала кандидатом у Комітет ООН проти тортур. Про те, наскільки ефективна ця міжнародна структура, яка ситуація з тортурами та жорстоким поводженням у Криму та на непідконтрольних Києву окремих районах Донецької і Луганської областей, і що робить Україна для притягнення до відповідальності винних у цих злочинах, Олександра Матвійчук розповіла в інтерв’ю Радіо Крим.Реалії.
‒ Олександро, зараз на п’ять вакантних позицій у Комітеті ООН з протидії тортурам претендують США, Китай, Японія, Бурунді, Колумбія, Росія, Велика Британія і, звичайно ж, Україна. Наскільки великі шанси того, що саме українські представники увійдуть до цього органу?
‒ Висування ще можливе до 16 червня, тобто тільки після цієї дати ми дізнаємося, скільки всього країн висунули своїх кандидатів. У комітеті є ціла коаліція авторитарних держав, і їм дуже не хочеться отримувати будь-які зауваження на свою адресу. Я розумію, що мої шанси невеликі, але все одно збираюся за них чесно боротися.
‒ Чим важлива, по-вашому, робота цього комітету?
‒ Загалом у світі існує величезна проблема тортур, особливо гостро вона виявляється в країнах, які перебувають у транзиті, в авторитарних і тоталітарних державах. Жорстоке поводження періодично фіксується навіть у країнах з розвиненою демократією.
Я працювала з людьми, які вийшли з полону на окупованій частині Донбасу, збирала свідчення і можу сказати, що вони пережили досить страшні тортури. Вони б’ють по людській гідності й дуже сильно ламають людину.
Це не просто якісь фізичні каліцтва чи травми ‒ це невидимі рубці. Після них людині дуже важко повернутися до нормального життя. У світі взагалі такого не повинно існувати. Незважаючи на те, що використанню тортур ніяк не можна знайти виправдання, у 21-му столітті це триває.
‒ Але наскільки цей комітет ефективний у протидії тортурам?
‒ Будьмо чесними: якби існував якийсь орган у міжнародній архітектурі, який міг би зупинити тортури на непідконтрольній частині Донецької та Луганської областей, то, напевно, до нього б давно звернулися українські правозахисники, органи влади та міжнародні організації й попросили б це зупинити.
Ми говоримо про роботу зі структурами, які не можуть тут і зараз зупинити порушення ‒ і не тільки в Україні. Йдеться про використання механізмів, які можуть допомогти якимсь конкретним людям ‒ і для цих конкретних людей це може бути дуже важливим ‒ або мати охолоджувальний ефект.
На жаль, Комітет ООН проти катувань не дає комплексних відповідей на вирішення всіх проблем. Потрібно розуміти, що будь-яке міжнародне правосуддя відкладене в часі.
‒ Як, за вашою інформацією, розвивається ситуація в Криму щодо катувань?
‒ Загалом ми спостерігаємо на півострові три тенденції. Перша й основна ‒ те, що окупаційна влада Російської Федерації дуже швидко перетворює колишній курорт на дуже потужну військову базу. Мілітаризація відбувається в усіх сферах життя: у школах, в «Артеку», всюди.
Друга тенденція: для військової бази Росії не потрібне нелояльне населення, а все населення Криму потенційно нелояльне ‒ навіть ті люди, які раніше вітали «російську весну».
Тому відбувається політика примусового заміщення населення громадянами Російської Федерації, а тим часом вона проводить репресії, щоб найактивніша частина кримчан виїхала. І третя тенденція ‒ те, що ці репресії відбуваються як з використанням юридичних механізмів, тобто сфабрикованих кримінальних і адміністративних справ, штрафів, обшуків, допитів, так і неправовими методами, тобто за допомогою викрадень, побиттів.
На жаль, ми фіксуємо, що кількість випадків катування та жорстокого поводження в Криму не зменшується.
Взагалі, якщо ви подивитеся на рішення Європейського суду з прав людини проти Росії за статтею катування, то ви зрозумієте, що це системна практика. Вона заохочується повною безкарністю: нікого, ніколи за тортури та знущання не карають. У підсумку ця система пожирає всіх, хто в неї потрапляє.
‒ Чим те, що відбувається в Криму, відрізняється від того, що відбувається в ОРДЛО?
‒ Крим ‒ унікальний в історії післявоєнної Європи експеримент з інтеграції анексованої території, і це дійсно щось нове. Різниця в тому, що в Криму діють офіційні органи влади, тобто Російська Федерація повністю взяла відповідальність за все, що відбувається на півострові.
А щодо Донбасу Росія скромно каже, що тут вона і «поряд не стояла, відповідальності ніякої на себе не бере і взагалі не сторона конфлікту, а миротворець і посередник».
Водночас у Криму не діють навіть репресивні закони Російської Федерації, які спочатку були нав’язані з грубим порушенням міжнародного гуманітарного права. Просто в авторитарній системі людина нічого не значить.
Якщо тобі висунули підозру, значить ти винний і сядеш з ймовірністю в 90%, навіть якщо немає жодних доказів. Якщо ти впертий і норовливий ‒ тим тобі гірше. Ми займаємося політичними справами, коли люди вели публічну діяльність ‒ наприклад, були журналістами, як Владислав Єсипенко й писали статті про те, що відбувається у Криму, або правозахисниками, активістами тощо.
Ось за це їх заарештовують, висуваючи при цьому сфабриковані звинувачення. У політичних справах в обвинувачених нуль шансів, адже це симулякри. Тобто ти приходиш до будівлі, там написано «Суд», всередині ніби сидить суддя в мантії, але це все ляльки й немає нічого спільного з ідеєю незалежного правосуддя. Усі, починаючи від приставів і закінчуючи самим суддею, знають, що рішення виносять не вони ‒ воно спущене зверху.
‒ Як взагалі кваліфікуються тортури? І наскільки українське законодавство за минулі сім років адаптувалося до того, що відбувається в цьому плані в Криму та ОРДЛО?
‒ Якщо ми говоримо про окупований Донбас, там відбуваються військові злочини, які передбачені зокрема Римським статутом Міжнародного кримінального суду. Діє мережа незаконних місць позбавлення волі, система утримання цього регіону під контролем за допомогою терору проти цивільного населення.
Я три роки опитувала сотні людей, які вийшли з полону, і вислуховувала історії про тортури, знущання, зґвалтування ‒ і в якийсь момент ти розумієш, що якщо зараз не придумаєш, як це зупинити, то й завтра, і післязавтра, і через місяць будеш займатися тими ж опитуваннями.
У підсумку ми з командою вивчили ситуацію й зрозуміли, що її умовно можна поділити на дві категорії:
- по-перше, це ті проблеми, на які Україна як держава вплинути ніяк не може,
- по-друге, це те, що повністю у владі української держави, однак вона чомусь не ворушиться.
Зокрема це невідповідність нашого кримінального законодавства міжнародному гуманітарному та кримінальному праву. У Кримінальному кодексі у нас немає навіть терміну «злочини проти людяності», є тільки пафосні заяви політиків. А військові злочини виписані так погано, що їх просто неможливо використовувати на практиці.
Тому ще п’ять років тому наша організація ініціювала створення робочої групи, яка напрацювала низку комплексних змін до Кримінального кодексу України, щоб привести його у відповідність до міжнародного права.
‒ І як склалася доля вашого законопроєкту?
‒ На жаль, ми зіткнулися з байдужістю. Ми п’ять років боролися за те, щоб за нього проголосував спочатку попередній парламент, потім цей парламент. Коли мені кажуть, що території окуповані, Росія напала, Україна нічого не може зробити ‒ це правда, але лише наполовину правда.
Є речі, які Україна мала зробити ще п’ять років тому, коли ми просто принесли цей закон, написаний серед іншого й міжнародними експертами.
Путін заважав народним депутатам чи хто?
У підсумку в травні цього року ми нарешті домоглися того, щоб парламент проголосував за цей закон №2689 про військових злочинців.
Зараз він лежить на підписі у президента України, і ми дуже сподіваємося, що Володимир Зеленський якомога швидше його підпише і дасть надію на справедливість десяткам тисяч людей, які пережили воєнні злочини…
Україна тільки вчиться захищати своїх громадян, які перебувають на окупованих територіях Криму та Донбасу, і робить перші кроки. Якщо ми дійсно говоримо про деокупацію в майбутньому, то вже сьогодні маємо виконати низку важливих дій.
Записані Олександрою Матвійчук та її колегами свідчення читайте, дивіться і слухайте у спільному проєкті Центру громадянських свобод і Радіо Свобода – Заручники війни. Вони пройшли крізь пекло.
Автор: Сергій Мокрушин; проєкт Крим.Реалії
Tweet
