На сексуальные преступления в Украине смотрят широко зажмуренными глазами

Николаевских насильников-садистов поймали. Преступления тысяч других извращенцев даже не попали в статистику. Как это происходит в нашей стране.

Те, що сталося в Миколаєві, збурило всю країну. 10 березня троє молодиків спочатку по черзі зґвалтували Оксану Макар, 18-річну дівчину, потім намагалися задушити, щоб та не наскаржилася правоохоронцям, викинули тіло на смітник і підпалили. Але дівчина вижила. Попри те, що її тіло майже повністю обгоріло (лікарям навіть довелося ампутувати потерпілій руку, щоби уникнути гангрени), і далі бореться за життя.

Бузувірів вирахували наступного ж дня. Двох із них спочатку відпустили під підписку про невиїзд, але через хвилю обурення, що здійняли ЗМІ, і, як наслідок, втручання вищих осіб держави (вибори на носі, тож випала чудова нагода погратися у борців за справедливість), їх кинули назад за ґрати. Євгенові Краснощоку, 23-річному батькові півторарічної дитини, який безпосередньо душив Оксану, а потім її ще живу підпалив, загрожує довічне ув’язнення. Хоча громадськість вважає, що для всіх трьох варто було б повернути смертну кару.

Диявол у цифрах

Випадок насправді такий, як-то кажуть, що й на голову не натягнеш. Зґвалтування – це напевне найбільш ниций злочин, на який здатен чоловік. Тим паче, коли потім іде ще й на вбивство жертви. Сексуальні злочини не толерує навіть схиблена мораль злочинного світу.

Декларовані норми моралі підтверджує офіційна статистика. Відповідно до звітності МВС, щлроку в Україні скоюють 600–700 зґвалтувань, тобто 1,4 випадки на 100 тис. населення – це геть небагато і свідчить про тотальну повагу до сексуальної свободи і недоторканності у нашій країні. Та у нудних статистичних цифрах, як у деталях, ховається диявол.

Щороку, згідно з офіційними даними, в Україні скоюють у середньому 2,5 тис. убивств і замахів на вбивство. Тобто у чотири рази більше, ніж зґвалтувань. За законами кримінології, такого не може бути. Хоча б тому, що аби піти на вбивство, людина мусить подолати значно більше моральних і емоційних запобіжників, ніж у випадку зґвалтування. Так відбувається у розвинених країнах, де з боротьбою зі злочинністю і обліком правопорушень ситуація трохи краща, ніж у нас.

Наприклад, у США щороку вчиняють до 6 убивств на 100 тис. населення, зґвалтувань – трошки більше 92 на 100 тис. У Великій Британії індекс убивств сягає 1,4, а зґвалтувань – 14,2; у Франції – 1,7 і близько 14 відповідно. Подібну до української динаміку демонструють країни, що розвиваються. Наприклад, щороку в Росії скоюють десь 19,2 убивств на 100 тис. населення, а ґвалтують значно рідше – десь 6 випадків на 100 тис. Тобто в нашій країні офіційна статистика мала б засвідчувати приблизно вдесятеро більше зґвалтувань, ніж відображає. Мова йде про 6–7 тис. випадків на рік. Ця цифра більше відповідає правді, скажете ви. Однак правда може бути жахливішою.

Приховані зґвалтування

Повідомляють про скоєння стосовно них насилля дуже мало жертв зґвалтувань, а отже, вчинені злочини не можуть бути відображеними у статистиці. За даними Інформаційного кризового центру «Сёстры» (РФ), до правоохоронців звертаються лише 12% усіх постраждалих від зґвалтувань. За підрахунками Департаменту юстиції США, 18% американок були зґвалтовані хоча б раз у житті, і лише 16% з них зверталися до поліції.

Щодо України таких досліджень не публікувалося. Та припустимо, що в нашій країні із заявами до правоохоронців звертаються 10–20% жертв зґвалтувань. Тож, якщо ми візьмемо за основу дані з офіційної статистики (600–700 зареєстрованих випадків на рік), то щорічно прихованими від міліцейських зведень залишаються 2,4–6,3 тис. актів сексуального насильства. Але зважаючи на те, що офіційні цифри мали бути більшими щонайменше вдесятеро, то з урахуванням злочинів, про які не заявили, насправді щороку в Україні вчиняють 60–70 тис. зґвалтувань*. За 21 рік незалежності країни зі статевим насиллям зіткнулися 1,26–1,47 млн громадян. Як правило, третина зґвалтованих – молодше 16 років, кожна десята жертва – чоловічої статі.

Психологія жертви

Олег Покальчук, соціопсихолог:

Українське суспільство досить конфліктогенне в цілому – ми ненавидимо й себе, й інших, й переносимо власну істеричність та крикливість на інших. Фактично нині ми зробили крок назад у питаннях звичаєвого права, тому дуже багато суперечок завершуються прямим конфліктом. У наших людей є конфліктність, але бракує характеру.

Більшість всіх насильницьких злочинів в Україні, зґвалтування зокрема, скоюють під впливом алкоголю.

Зрозуміло, що такі статистичні розбіжності спричинені великою недостовірністю показників за зґвалтуваннями внаслідок взаємного приховування злочинів – як із боку правоохоронців, так і насамперед самих жінок.

Сексуальні стосунки в українському суспільстві дуже дикі, хоча майже в кожному злочині є провина і самої жертви. Я про те, що коли жінка йде в невідповідне місце в невідповідний час у невідповідному вбранні, то вона сама провокує насильство стосовно себе. Взагалі більшості українських жінок притаманний віктимний характер поведінки, який проявляється в двох речах. По-перше, жінки самі нерідко провокують насильство стосовно себе.

Вибачте, але найчастіше зґвалтування по-українськи – це не коли жінку крадуть, зв’язують і кудись везуть, зовсім ні. Це познайомилися, «забухали», на ранок прокинулася зґвалтованою. Звичайно, жіночій поведінці в пошуці партнера завжди властива певна провокативність, але коли вона набуває вульгарності плюс помножується на так само вульгарну чоловічу поведінку, зрештою ми отримуємо велику кількість зґвалтувань, про які ніхто ніколи не дізнається. Більшість постраждалих не звертається до міліції, бо знов-таки, їм притаманна поведінка жертви. Тобто багато хто з потерпілих думає, що, мовляв, сама винна і нічого жалітися. Дуже багато хто соромиться, бо довести такий злочин і дуже складно, і досить принизливо для гідності жінки.

Помста замість правосуддя

Геннадій Москаль, депутат ВР, колишній заступник міністра внутрішніх справ:

На жаль, міліція зараз складається з молодих хлопців віком 22–23 роки, які просто не вміють працювати. На лікаря сім років навчаються, а у нас прямо з-за парти дають юнакам майже необмежену владу. Звичайно, навіть маючи добрі наміри, вони просто не можуть нікого належно захистити. От приходить до такого жінка зі своєю бідою, а він починає насміхатися, випитувати якісь непотрібні подробиці, навіть сам робить якісь непристойні пропозиції. Тому люди намагаються оминати міліцію, бо ж дурна слава завжди попереду ходить.

Думаю, що зґвалтувань у нас справді в рази більше, ніж у офіційних показниках. Тому виникають альтернативні правосуддю методи вирішення таких проблем. Дуже часто намагаються вирішити їх до подачі заяви – або одружуються, або підкуповують тих, хто у скрутному становищі. А ще частіше – знаходять потрібну людину, яка проламує сокирою голову ґвалтівнику, та й годі. І це найгірше, бо саме так розпочинаються бунти. Власне, нещодавня ситуація в Миколаєві засвідчила реальну ситуацію в цій сфері в нашій країні. Там не дійшло до вибуху буквально трошки, бо якщо десь спалахне – то дуже швидко ланцюжком розійдеться по всій країні.

Автори: Андрій Лаврик, Богдан Буткевич, «Український тиждень»