Як поліція ловила «полтавського Рембо»: «Ну жизнь така, мене достала. Ну ізвіні, родной…»

Як поліція ловила "полтавського Рембо"

Суцільний морок ночі на бездоріжжі у сільській місцевості Полтавської області прорізають червоні вогні задніх фар автомобіля мого нового знайомого. Підполковник поліції карного розшуку Олексій точно знає, де сьогодні патрулюють його колеги. Як він тут орієнтується без навігатора, коли думки зайняті питанням, чи не відлетить колесо в одній із глибоченних вибоїн? Воістину, треба бути справжнім ніндзя, щоб знайти в цій глушині втікача.

Спецрепортаж видання «ТЕКСТИ«.

Спецоперація “ГРІМ”

Олексій каже, що “полтавського Рембо” шукають півтисячі поліцейських та нацгвардійців. Пошукову спецоперацію назвали “Грім”. Оперативний штаб розмістили в селі Великий Байрак, де 23 липня “особливо небезпечний злочинець” Роман Скрипник залишив автомобіль із заручником, і зник у невідомому напрямку, прихопивши з собою бойову гранату.

У день втечі по сигналу “тривога” із районних та міських відділків поліції на пошуки Скрипника виїхало по півсотні поліцейських, із кожного селищного відділку вирушили — по десять чоловік. Також підтягнулася Нацгвардія із Кривого Рогу — це ще сотня бійців.

На п’ятий день спецоперації близько дванадцятої ночі із Києва приїхала у Великий Байрак і я.

— Перші дві ночі я вдома не ночував. Прочісував територію, — знайомить мене із обстановкою опер Олексій. — Ми стаємо серед поля — і пішли. Піднімалися квадрокоптери, вертольоти, безпілотники, тепловізори… Нацгвардійці, розвідники, снайпери на точках сидять. Це дуже великий пласт роботи. От заходимо в село — там із ста хат жилих тільки 30, а 70 треба прочесати. І отримуємо за таку роботу “командіровочні” — 60 гривень за добу.

— Людина може за день пройти 40 кілометрів. А ви в своїх Великих Сорочинцях стовбичите вже чотири доби…

-Він загнаний, 40 кілометрів не пройде. Ми очіпили територію. Він зараз — як кабан на полюванні.

-Знайти людину в лісі — це наче голку в сіні. Вам так не здається?

-Чому? Йому ж хочеться пити. Там річка є. А ми — там чекаємо уже. Навіть зараз ви патрулі із мигалками побачите, вони патрулюють територію.

— А пересічні громадяни допомагають у пошуках? Може, хтось повідомляв про схожого на вигляд чоловіка?

— Так, було таке. Оце щойно дзвонили нам і кажуть: “Підозріла особа ходить по вулиці. Зріст — 190. В кущі заховався”. Ми поїхали і перевірили. Ну, додому йшов дядько.

— …і ви на радощах за ним виїхали після дзвінка, як у кіно — з автоматами та бронетранспортерами?

-Та з якими автоматами?!, — сміється опер. — Ось мої два автомати! Зарядив і пішов, — показує на два кулака. — Якби ви, журналісти, менше писали про ці пошуки… Бо чувак читає новини “поліція була там-то, шукає в такому-то районі” і думає собі: “От олені!”.

Ситуація справді непередбачувана і змінюється чи не щогодини. На шляху до “оперативного штабу” я заїхала у Миргород. Та попри те, що тамтешні жителі попередили мене про “величезну кількість поліцейських патрулів на виїзді з міста”, жодного поліцейського я так і не зустріла. 25 кілометрів шляху у суцільній темряві — і ось переді мною вузькі вулички села Великий Байрак.

А де поліція?

Традиційно на в’їзді до села знаходиться кладовище — за білим парканом зараз не видно навіть хрестів. Вимкнувши фари, я бачу лише морок. І — жодного натяку на присутність поліції. Ідеальна обстановка для втікача. Блукаючи закаулками, бачу чимало порожніх хат, які потонули у хащах бур’яну та недоглянутого гілля садків. Схожа географія — у селах, які знаходяться на “нулі” — в зоні активних бойових дій ООС на Донбасі, де у 2015-2016-му роках воював десантник Роман Скрипник.

3.jpg

В районі пошуків “полтавського Рембо” багато кукурудзяних та соняшникових полів. Рослини зараз два мети заввишки, в них легко сховатися.

Тож навряд чи АТОвець боїться пересуватися вночі, скажімо, на кладовищі або у лісових хащах.

А сховатися тут є де. Кукурудзяні та соняшникові поля майже прилипають до закинутих хат і тягнуться на кілометри. На узбіччі дороги вночі у світлі фар видніються лише жовті кульки очей котів, які підстерігають мишей на полі. Ознак присутності терориста — немає. Чи, може, я неуважна?

Романа Скрипника шукали за допомогою вертольотів

Їду далі. У центрі села Великі Сорочинці, де миргородський опер із карного розшуку мені анонсував “море поліції і двіжуху”, я вночі застала стареньку “дев’ятку”, в якій російський реп розривав колонки. Поруч сиділи підлітки і пили пиво.

А де поліція?

— Ще вдень поїхала, — відповів хлопець, сидячи на газеті, застеленій на тротуарі. — Зараз тут нікого нема.

Така ж тиша — у селі Ковалівка, де, за словами опера Олексія, ведуться активні пошуки саме сьогодні. Продавчиня на тутешній заправці каже, що за останню добу, що вона тут чергує, не бачила жодного поліцейського: “Як почали ловити терориста, наша поліція зникла. То вони раз-пораз приїжджали, каву пили, відпочивали. А зараз нема”.

Раз я не можу знайти поліцейських на патрулюванні, пошукаю їх на чергуванні у відділку. Наприклад — у селещі Шишаки.

Добрий вечір. Ви спали?

— Ні, — сонним голосом відповідає опер, аж після третього дзвінка відчинивши мені двері о другій ночі.

— Де поліція?

— Значить, доповідаю, — поліцейський відкашлявся. — Спецоперація продовжується. Але всі пости вже зняли. Вранці вже будуть пошуки. Знову будуть чесать поля. А толку в блокпостах вже немає. Але робота триває. В Байраку сидять хлопці по полях цілу ніч.

— Та я була там щойно. Нікого нема.

— Та вони сидять в полях. Ви їх так не знайдете. Переодягнулися в цивільну форму… Хоча всі прекрасно знають, що немає нашого бігуна там зараз. Ми, як прокляті, під пекучим сонцем прочісували поля з соняшником. Я дивився на крокомір — шість з половиною кілометрів пройшов! А цей соняшник колючий, зараза, ще й пилок! В мене тепер на руках та обличчі алергія. Мазь купив в аптеці, але ефекту поки що — нуль. А ще через добу в кукурудзі шукали. Там вже легше.

— Ви думаєте, прочісувати поля було поганою ідеєю?

— Ну, ще на перший день пошуків — це логічно. Але через день-два треба було припиняти операцію і просто оголошувати терориста у розшук. А в мене таке враження, що Аваков просто знущається з нас. Цирк якийсь… Заради картинки, розумієте?

Дійсно, картинка, яку я бачила перед від’їздом в інтернеті, та реальність, яка мене зустріла — зовсім не схожі.

Об’їздивши добрий десяток сіл, я зустріла лише одного схожого на Романа Скрипника чоловіка — високий, спортивної статури, він плентався по дорозі за кілометр від Ковалівки о третій ночі.

Щоб краще розгледіти “підозрюваного”, я увімкнула дальнє світло фар. Дядько інстинктивно затулив лице руками — я натиснула на блокування дверей, придивилася уважніше. Ні, в нього є лисина, а у Скрипника — немає. Значить, не він.

У Полтаві

23 липня Микола весь день провів на робочому місці — у невеличкій майстерні із шиномонтажу в центрі Полтави на вулиці Остапа Вишні, 5. Але жодного клієнта в той день у нього не було. Та Микола не нудьгував: не кожен день побачиш таке ріаліті-шоу — із захопленням заручника та переговорами поліцейських із “особливо небезпечним злочинцем”. Шиномонтажник дивися на все це п’ючи каву за столиком на вулиці.

А спостерігати було за чим.

О 9 ранку 31-річний Роман Скрипник взяв у заручники поліцейського, коли той намагався його затримати за крадіжку авто в гаражному кооперативі. Через півтори години переговорів злочинець почав вимагати дати йому авто. І через 5 хвилин його прохання було виконано. Ще через півгодини чоловік разом із заручником поїхали в бік траси “Харків-Київ”.

5.jpg

Поки поліцейські годинами вели переговори з “полтавським Рембо”, а потім проводили слідчі дії, Микола чекав на клієнтів.

«Скрипник виїхав із гаражного кооперативу на “ВАЗ-2111” і повернув направо — якраз в той бік, де знаходиться Головне управління Нацполу в Полтавській області (відстань від гаража до главку поліції — 4 хвилини їзди), — пригадує Микола. — Десь через 1,5-2 хвилини за ним виїхало ще три автомобілі: дві — зі спецназівцями у балаклавах та одна патрульна машина. Потім всю територію обгородили стрічкою. Слідчі дії тривали з 9 ранку до 6 вечора».

8.jpg

Тут, у гаражному кооперативі, Роман взяв у заручники поліцейського.

«Близько двох десятків поліцейських тут було під час переговорів. Три години вони з ним розмовляли, — розповідає ще один очевидець подій — світловолосий хлопець Богдан, який працює у цьому гаражному кооперативі слюсарем із ремонту автомобілів. — Видно було, що цей Роман дуже стомлений. Йому навіть водичку дали попити. Я не розумію, як вони могли його упустити з виду…»

А й справді, як можна було загубити старенький ВАЗ в густонаселеному місті під носом у поліції? Це питання я задала Роману Грішину — заступнику начальника Департаменту комунікацій Полтавського главку поліції. Саме його призначили головним по роздачі коментарів стосовно скандальної справи “полтавського Рембо”.

Хто вам сказав, що ми його втратили з виду?, — обурився він.

— Це ж логічно. Якби ви його не втратили з виду, то знали б, де він зараз. Очевидці кажуть, що аж через півтори-дві хвилини після того, як він виїхав із гаражного кооперативу із заручником, за ним виїхали три автомобілі.

— Це ви так думаєте. А насправді, ми все контролювали.

— А як же ви тоді його з виду втратили?!

— Ну… Просто був момент, коли у нього був деякий час, щоб сховатися.

— Хто в цьому винен?

— Я не знаю. Мене там не було.

— А чому ж тоді начальник не відповідає на це питання?

— Це оперативна інформація.

— Яка ж вона оперативна, якщо ми говоримо про події, які вже сталися? Ви розумієте, що поліція зробила помилку?

— Це хай кажуть органи, які наглядову функцію виконують за поліцейськими.

Поліцейські районних та місцевих відділків також не можуть второпати, як полтавські правоохоронці могли упустити злочинця із виду. На фоні інформаційного вакууму, народжуються чутки, мовляв, “полтавський Рембо домовився із поліцією, підкупив”. Керівництво Полтавської поліції у відповідь лише відмовчується.

Сусіди і син

Жителі сіл, з якими я спілкувалася протягом двох днів, по-різному розповідали про роботу поліцейських:

— Біля дороги на Шишаки вчора проводилася операція “Перехват”, — авторитетно заявила рудоволоса дівчина в навушниках із облупленим від сонця носом, ведучи череду корів на обіднє доїння в селі Ковердина Балка.

— Я бачила одне “Жигулі” і ще два поліцейські джипи, коли була на полі.

— У нас поліція була позавчора. Їздила по селу, але нікого не опитували, — розповіла баба Неля із Киселихи.

— Пару днів тому поліція їздила по два-три рази вдень по вуличкам, — доповідають підлітки із села Білики. — І казали нам, щоб ми біля кукурудзи не гуляли, бо там може бути злочинець із гранатою.

Я ж за два дні на Полтавщині я побачила всього чотири поліцейські кортежі: один зупинив чоловіка, який перевозив кавуни на причепі, інший проїжджав у селищі Шишаки, ще два — припаркувалися біля будинку Романа Скрипника — у Полтаві.

Двоє слідчих якраз проводять обшук у підвалі підозрюваного. Разом із понятими я спускаюся в прохолодну темряву, підсвічуючи ліхтариком — електричного освітлення під багатоповерхівкою немає. В невеличкій кімнатці півтора на три метри — гори мотлоху. Пусті пляшки з-під пива, целофанові пакети та біла мотузка.

Поліцейські забрали на експертизу кільце від гранати та військову амуніцію: кевларову каску, наколінники та налокітники, а також зарядний пристрій для акумулятора та дитячий рюкзак із малюнками Барбі. Напередодні вони обшукали квартиру “полтавського Рембо”, але зброї та боєприпасів там не знайшли.

— А рюкзак вам навіщо?, — намагаюсь вловити логіку відбору предметів у рамках кримінального провадження про захоплення поліцейського у заручники.

— У прес-служби запитайте, — похмуро відповідає поліцейський, фотографуючи предмети, акуратно виставивши їх на асфальті із номерами “1”, “2”, “3”, “4”.

Згодом правоохоронці пояснили — за їхньою оперативною інформацією, Романа підозрюють у викраденні шістьох транспортних засобів, в тому числі — автомобіля та мопеда. Саме тому вони шукали будь-які предмети, які могли лежати, приміром, в салоні або багажнику авто.-

-Роман — раніше судимий за крадіжку, зберігання та збут наркотиків, — розповів мені підполковник із карного розшуку Олексій. — Але за грати не потрапив.

Сусіди не ймуть віри в те, що Роман — “небезпечний терорист”. Вони кажуть, що чоловік займався ремонтом автомобілей у гаражах неподалік від дому. У конфліктах та бійках участі не приймав, завжди був врівноважений. Я застала його колег-аматорів за роботою: молодий жилавий хлопець у сірій майці якраз підфарбовував двері гаража.

По телевізору кажуть, що він шизофренік. Що може накласти на себе руки. Брехня. Роман нізащо б не вкоротив собі віку. Він — вольова людина, — каже мій співрозмовник.

— А характер у нього який?

— Після АТО він став більш запальніший. Але я не вірю, що він може застрелити невинну людину. Налякати — так — може. Але не вбити.

— Мені 22. Я знаю Романа — скільки себе пам’ятаю. Досі не можу повірити, що це він взяв поліцейського у заручники!, — розповідає Андрій, стоячи біля слідчих зі своїм другом. — Після того, як Рома прийшов із АТО, він два місяці ходив до психолога — на реабілітацію. Курс закінчився саме за ініціативою психолога. Тобто, тоді його психом ніхто не вважав. А тепер він, значить, шизофренік?!

Після повернення із АТО Роман розлучився із дружиною, але із сином продовжував спілкуватися.

— Терорист? Який з нього терорист? Знову цирк влаштували!, — плюються пенсіонери, сидячи на лавці неподалік. — А от сина шкода. Його діти тепер називають “син терориста”. В свої одинадцять малий хоч і вміє постояти за себе у колі однолітків, але видно, як його це чіпляє.

— Вони із сином часто проводили час разом, грали у футбол. Роман навіть думав зробити майданчик для гри у настільний теніс — тут неподалік є закинута територія, він усіх агітував самоорганізуватися, — зітхають сусіди.

В такій ситуації найбільше шкода саме дитину — яка не винна у діяннях батька. Міністр внутрішніх справ Арсен Аваков із гордістю розмістив у своєму Твітері відео, на якому Романа Скрипника розриває на шматки граната — та сама, якою він погрожував поліцейським, вимагаючи його відпустити. Навряд чи підліток уникне перегляду цих страшних кадрів: якщо він сам не захоче дивитися це відео, однолітки обов’язково знайдуть нагоду, щоб тицьнути в обличчя “ліквідацію терориста”.

10.png

Жовтим кольором виділена зона, де пошуки Романа Скрипника велися у перші кілька днів після втечі. Залучалися вертольоти та дрони.

Романа Скрипника є за що називати “полтавським Рембо”. У фільмі “Перша кров” ветеран війни Рембо конфліктує з поліцією, яка відчуває себе королями життя у провінційному містечку і спочатку ховається в лісі, всіляко зводячи нанівець намагання поліцейських його впіймати чи убити, а згодом вступає з нею у бій. За вісім днів Роман непоміченим пройшов понад 60 кілометрів. Попри те, що поліція запевняла, що “злочинець оточений з усіх боків”, йому вдалося вирватися з кільця . Його не побачили вертольоти, дрони та тепловізори. Знайти допомогла звичайна камера на вулиці села Опішня, яка зафіксувала його вночі, коли вій йшов вулицею.

Дивно і те, чому поліцейські вкотре дозволили взяти ще одного копа в заручники. Адже, за їхньою версією, “він змучений, голодний та ослаблений”.

1.jpg

Роман Скрипник ховався в одній із закинутих хат в селі Опішня, за 60 кілометрів від місця втечі. Тут його знайшли правоохоронці.

На відео видно, що за кілька секунд до того, як у Романа вистрілив снайпер, “особливо небезпечний злочинець” кричав із болем та надривом у голосі:

— Ну жизнь така, мене достала. Ну ізвіні, родной…

— Просто, Роман, зачем ты это делаешь?,- питає переговірник. — Ром, успокойся, просто успокойся… Ром…, — в цей момент лунає вистріл. А ще через три секунди — вибух гранати.

Автор: Любов Величко; ТЕКСТИ

Читайте также: