Що таке колабораційна діяльність: про проблеми з визначенням і перспективи перехідного правосуддя
Що таке колаборація і хто такий колаборант? Яка межа відповідальності і як запобігти таким проявам? Чи всі, хто співпрацював з ворогом, здавав та карав, понесли і понесуть належне покарання? Відповіді шукали в агентстві Укрінформ.
Питання, які не часто порушуються, але відповідь на які має бути спільною і вже років десять унормованою в усіх аспектах. Поки що маємо одну статтю КК 111. Вона доопрацьовувалась і у 2015-му, і у 2022 роках. У ній йдеться про «Умисні дії, спрямовані на допомогу державі-агресору (пособництво), збройним формуванням та/або окупаційній адміністрації держави-агресора, вчинені громадянином України, іноземцем чи особою без громадянства».
Але навіть наявність по ній значного числа справ не свідчить про ефективність покарання всіх причетних, ні про поширеність такого явища, як колабораціонізм, каже Микола Пашковський, кандидат юридичних наук. А суспільство, громади та держава все ще у пошуках відповідей. Цим моментом користуються окупанти.
Чи всі, хто мешкає на окупованих територіях, – ждуни та колаборанти? Зрештою, чи кожен рятувальник, вчитель, комунальник, журналіст, які опинились за день після початку війни в окупації і не встигли виїхати, а змушені були працювати чи й зараз працюють на окупаційну владу, підтримують порядок, рятують людей, мають кримінально відповідати за свою роботу і спробу вижити за часів окупації?
Це ті питання, які стоять на порядку денному вже 10 років і стосуються кожного з нас, а особливо тих, хто опинився за межами контролю української влади.
Досвід Другої світової та радянської системи переслідувань тих, хто пройшов пекло фашистської окупації та навіть не співпрацював з окупантами, досить травматичний. Радянська каральна система кримінально переслідувала всіх без розбору, хто опинявся поза межами дії її законів і навіть їхніх рідних та нащадків. Ще до 80-х років в анкетах був окремий пункт: чи були родичі на окупованій території, а позитивна відповідь на неї автоматично виключала багато опцій – від виїзду за кордон до отримання вищої освіти.
Скільки їх?
Але як на питання колаборації та відповідальності дивиться сьогоднішнє українське суспільство? Чи відходить від практики – покарати всіх без розбору? І як виглядає колаборація з позиції держави, суспільства і громад, які пережили досвід окупації?
Десятирічний досвід вже цієї російсько-української війни засвідчує – все дуже складно: від оцінок – до запобігань та карної відповідальності винних. Рух «Чесно», приміром, має свій реєстр, в якому 1557 прізвищ.
«У нас є невизначеність, що і хто називає колабораційною діяльністю», – пояснює Мирослав Лаврінок, керівник аналітичного напряму Української Гельсінської спілки з прав людини. Уявлення і суспільна думка та кримінальна політика щодо колабораціоналізму відрізняються. Як приклад, експерт наводить освітню політику Росії на окупованих нею територіях. Ця політика підпадає під дію статті 111-1 КК України щодо колабораційної діяльності. Отже, всі працівники сфери освіти на окупованих територіях підпадають під її дію. «Це велика загроза для нашої єдності і згуртованості. Ми не маємо забувати, що люди на окупованих територіях є частиною нашого суспільства і ми не будемо відмовлятись ні від цих територій, ні від цих людей».
Ось приклад – нині «Заслужена вчителька» ДНР Інна П., викладає російську мову в Маріуполі. Саме в знівеченому і зруйнованому росіянами місті, колишня вчителька української мови та літератури з тридцятирічним стажем тепер дає інтерв’ю місцевим пропагандистським медіа про прекрасне життя у «затишному» рідному їй місті та виховання нового покоління росіян. Чи це вимушена чи щира позиція цієї людини? І чи буде вона та інші учасники «перевиховання» українських дітей відповідати за колабораціонізм? І коли?
Разом з тим, соціологічні опитування демонструють, що суспільна думка дуже неоднозначна у цьому випадку, і освітяни входять все ж до переліку професій, які підпадають під колабораційну діяльність. Складно не лише щодо розуміння меж цього поняття громадянським суспільством, громадами, які пройшли через окупацію і були визволені. Нелегко, бо часто очікування не відповідають реаліям. Є проблеми і щодо винесення справедливих вироків.
Юрист Микола Пашковський зазначає, що питання оцінки різних форм взаємодії громадян України з окупантами мали б вже вирішити у 2014 році. «Державна політика пов’язана не лише з ідентифікацією проблеми, а і як ця проблема має вирішуватись. На жаль, на сьогодні бачимо, що держава запропонувала лише кримінально-правовий засіб. І зовсім ігноруються ще дві складові державної політики: вплив та інтерес».
Однак судові справи є. І їхня кількість зростає. Як зазначає правозахисник Олександр Павліченко, виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини, після початку повномасштабного вторгнення в Україні було порушено понад 8900 кримінальних проваджень за статтею, яка формує «порядок денний» цього надскладного питання 111-1 ККУ (колабораційна діяльність). «Випадки судових переслідувань стосуються як очевидних форм співпраці, так і випадків, коли межа між вимушеною співпрацею та колаборацією є нечіткою».
Альона Луньова, адвокаційна директорка Центру прав людини ZMINA, говорить і про те, що ця 111 стаття, яка з’явилась вже у 2015 році не відповідає реаліям часу 2024. «Ця стаття виникла для того, щоб здійснювати превенцію співпраці. Вона не була розрахована на те, щоб її застосовували, цього, власне, не приховують народні депутати, які голосували за таку статтю, вона була прийнята, щоб налякати».
Чим довше під окупацією, тим більше проблем
Загалом, якщо брати суспільний вимір, то за час російсько-української війни це питання саме у ставленні людей досить ґрунтовно вивчене. І демонструє, що ми єдині і загалом позитивно налаштовані до громадян, які перебувають на окупованих територіях, але є нюанси.
Юлія Тищенко, співзасновниця Національної платформи стійкості та згуртованості пояснює: «У нас влітку було опитування. Маємо доволі високий ступінь готовності співпрацювати з громадянами, які мешкають на окупованих територіях. Якщо йдеться про Крим: 19% опитаних повністю готові до співпраці із такими людьми, 30% скоріше готові.
Стосовно «новоокупованих» територій (а це частини Херсонської, Запорізької, Луганської та Донецької областей) – тут ступінь готовності співпраці з нашими громадянами надзвичайно високий – 38% повністю готові і 43% скоріше готові – понад 80%. Тобто якихось суперупереджень і побоювань немає. Нетолерантності ми теж не помічаємо.
Щодо частин Донецької і Луганської областей, які під окупацією десятий рік, ситуація набагато складніша, показники готовності до спільних дій із мешканцями цих територій падає – лише 7% повністю готові приймати їх до спільного соціального життя, 16% скоріше готові.
Російський паспорт в кишені – колаборація? Ні
Юридично отримання паспорта та гумдопомоги з країни-агресорки не є кримінально переслідуваними. Але чуючи голоси, наприклад, з Донеччини, засвідчую, що люди часто бояться повернення української влади з огляду на ймовірне «переслідування» всіх, хто живе тут 10 років під ворожою владою. Особливо вперто транслюють ці страхи пенсіонери, які виживають лише за рахунок гумдопомоги. Російська пропаганда користується найменшими хибами і слабкостями української позиції, аби розкрутити тему до неймовірних масштабів.
Підтверджує це і Альона Луньова. Правозахисниця наголошує, що люди змушені отримувати російські паспорти для доступу до елементарних медичних чи соціальних послуг. Суспільне ставлення до жителів окупованих територій є складним, оскільки поширюється думка, що кожен, хто взяв російський паспорт, – зрадник. Ця негативна риторика швидко підхоплюється російською пропагандою, яка спрямована на те, щоб переконати людей, що відновлення контролю України не в їхніх інтересах. Луньова відзначає: «Саме ставлення до окупованих територій та відсутність чіткої візії щодо них стали причиною виникнення нинішньої статті про колаборацію».
Хто такий колаборант: суспільний вимір
Ці питання постійно моніторяться громадським сектором. Анна Осипчук, наукова директорка Школи політичної аналітики НаУКМА, теж займається вивченням питання. Експерти провели опитування в деокупованих громадах Харківщини, Херсонщини і Миколаївщини: «Я б сказала, що ми маємо певну збалансованість поглядів. Тобто, як на мене, немає принципової різниці у ставленні чи в запиті на справедливість. Ну, принаймні, ми цього не бачимо серед тих, хто пережив окупацію і серед загалом населення. Є достатньо широке визначення того, що таке колабораційна діяльність на окупованих територіях».
У листопаді 2024 року перший з початку повномасштабної війни виправдувальний вирок за статтею про державну зраду отримала мешканка села Кашперо-Миколаївка Баштанського району Світлана Оголь. Її звинуватили у здачі окупантам ветерана АТО з сусіднього села. За версією правоохоронців, вона мала привілеї під час десятиденної окупації села: отримувала пайки, алкоголь і могла вільно пересуватися.
Судовий процес розпочався влітку 2023-го. Жоден із свідків не вказав прямо, що саме Оголь передавала росіянам інформацію про ветерана. Її провину заперечувала і сестра закатованого – Тетяна, яка також свідчила у суді. Хоча процес тривав понад 2,5 року, в суді провина жінки не була доведена. Тому через недоведення провини Ленінський районний суд Миколаєва виправдав Світлану Оголь, обвинувачену у держзраді. Але, попри рішення суду, чи виправдовує це Світлану в очах громади і громадськості? То ж хто такий колаборант?
За словами Анни Осипчук, 55% опитаних сказали, що колаборація це і робота на ворога, і інформування ворога, і продаж та передача ворогу товарів, надання транспорту, продуктів та інших ресурсів. «Але ще до цього опитані додають і приятельські, дружні або сексуальні стосунки з ворогом. Тобто, фактично, це дуже широке визначення, яке включає навіть те, що не входить, скажімо, до змісту статті 111».
Погоджується із таким суспільним уявленням і Альона Луньова. «Більш-менш цей перелік, кого треба притягати до кримінальної відповідальності, в уявленні людей стабільний, принаймні з того року, як ми починали це вивчати в 2021 році. Це верхівка, керівництво в громадах – це люди, які уособлюють собою окупацію, також правоохоронці і представники мілітарних утворень. У принципі, це той набір, який залишається більш-менш стабільним. Іноді туди додаються освітяни і медійники, іноді не додаються, але в принципі в суспільстві є більш-менш консенсусне бачення, хто має відповідати за колабораціонізм».
Хто відповідатиме? Суспільні запити на справедливість і закон
Більшість із експертів говорять про гострий запит на справедливість. Сьогодні часто під кримінальну відповідальність потрапляють ті, до кого, як каже одна із співрозмовниць: «закон може дотягнутися». Натомість ті, хто реально доносив, зраджував і колаборував відходять разом із окупаційними військами.
Олександр Павліченко наводить приклад тих, хто охороняв засуджених. «Вони не отримали прямої вказівки залишити роботу і виїжджати. Окупація відбувалась дуже швидко. І досі багато хто з них виконують ті самі функції, але зараз вони вже працюють під ризиком кримінального переслідування вже з боку України. І це питання, яке варто обговорювати».
Правозахисник погоджується із проблемою, яка стає дуже вагомою під час деокупації територій: «Найбільша риба, якщо визначати це такою кваліфікацією, вона, на жаль, не ловиться в ці тенета. І, як правило, ті з колаборантів, хто посідав очільні місця в адміністраціях, хто брав безпосередню участь у переслідуваннях, хто вчиняв терор на цих територіях, вони не залишаються після звільнення території, вони відходять з російськими військами, вони, як правило, уникають кримінального переслідування, в кращому випадку відкриваються провадження in absentia (це спеціальна процедура кримінального провадження (досудового розслідування та судового розгляду) за відсутності підозрюваного або обвинуваченого в Україні), і це окрема тема, чому це так.
І ще одна проблема, пов’язана з тим, що суспільство і громади бачать приклади співпраці не лише за професійною ознакою. Закон поки що не встигає за суспільними очікуваннями і баченням.
Альона Луньова також додає ще один важливий елемент, – запит на справедливе покарання на деокупованих територіях. Там місцеві знають про приклади співпраці, натомість зараз «вони бачать як людей, які представляють маленькі бізнеси і які підтримували громаду під час окупації, або були представниками органів місцевого самоврядування стають предметом інтересу спецслужб, обвинувачуються в колабораційний діяльності. За словами всіх співрозмовників, є величезний і сильний запит на справедливість».
Юлія Тищенко наводить статистичні дані, які збирали і опрацьовували Національна платформа стійкості та згуртованості, представництво Президента в Криму та КМІС. «Ми питали, як громадяни ставляться до застосування антиколабораційних процедур. 90% опитаних кажуть, що підтримують кримінальне покарання. І далі ми питали у цих 90% людей – кого саме треба карати? Тут така статистика: 51% каже про покарання для топменеджерів, але це не кримінальне покарання, а заборона працювати в органах держвлади. Цікаво, щодо тих, хто ліквідував надзвичайні ситуації (рятувальників), – 62% опитаних виступали проти покарання таких людей. Ще вищий показник щодо тих, хто працював у забезпеченні життєдіяльності громад (ЖЕКи та інші установи), – 72% наших громадян проти кримінального переслідування цих осіб. А от стосовно вчителів так вважає вже 43%.
Микола Пашковський, кандидат юридичних наук, додає, що відповідно до статистики кримінальних проваджень за 2022-2023 роки найпоширенішими формами переслідування колабораційної діяльності були справи за зайняття посад при окупаційній владі (і це не обов’язково ті топчиновники) і з великим відривом другий пункт – за публічні заклики в соцмережах або публічно, які становлять загрозу національній безпеці. «При чому щодо другої частини справи відкривались по закликах, які лунали, не з окупованої території, а з підконтрольної України. Тобто стаття 111-1 працювала не стільки на окупованих територіях, скільки на контрольованих Україною, що не відповідає уявленню про колаборацію».
Юлія Тищенко підсумовує, що потрібно розрізняти запит на справедливість і очікування наших громадян, а також активно працювати над державною політикою у питанні колаборації, її запобігання, чіткого визначення меж і критеріїв.
Вже давно назріли і перезріли питання індивідуального підходу та незворотності покарань. А також – надання максимальної підтримки тим громадянам, хто опинився на окупованих територіях. «Жити під окупацією – не злочин. Це те, що сталося. Ми дійсно маємо не розхитуючи наше суспільство і задовольняючи попит на справедливість, знаходити більш адекватні норми сьогодні і в законодавстві, і в суспільному дискурсі», – зазначає Тищенко.
Складність оцінювання таких дій та невпорядкованість законодавчих і державних інститутів створюють додаткові виклики в умовах війни. Колаборанти є і будуть, і, попри складні обставини, відповідальності за колаборацію не можна уникнути.
Це складний комплекс питань – від підтримки громадян, які в окупації, до особливої опіки над тими, хто входить до руху опору.
Спільні зусилля суспільства, держави та правозахисників зможуть допомогти сформувати узгоджене бачення цієї складної проблеми.
Автор: Ярина Скуратівська, Київ
Джерело: Укрінформ
