“Ми знаходимося в свого роду вирішальній фазі”, – вважає Майкл Кофман. «Багато чого буде визначено у найближчі кілька тижнів, – продовжує він. – Зараз ми перебуваємо в тому становищі, коли виявляються основні фактори, що впливають на перебіг українського наступу».
Майкл Кофман, американський військовий аналітик, експерт із Збройних сил Російської Федерації. Директор Програми вивчення Росії в CNA.
Майкл Кофман – один із найвпливовіших військових експертів у США з євразійської та російської тематики, зазначає «Голос Америки». Ще у січні минулого року він детально передбачив напрямки, послідовність та терміни російського вторгнення в Україну. Крім співпраці з Фондом Карнегі, яке Кофман розпочав у поточному році, він також відомий як провідний науковий співробітник Центру військово-морського аналізу США (CNA) і Центру нової американської безпеки (Center for a New American Security) , CNAS). Експерт бував в Україні та відвідував театр бойових дій.
Прорвано чи ні оборону росіян?
Полемізуючи з «диванними» (wheelchair) експертами, які будують свої оцінки «в основному на аналізі знімків із комерційних супутників», Кофман відповідає на запитання про те, чого все-таки досягли сьогодні українські збройні сили? Чи прорвали вони оборону супротивники чи лише вклинилися у неї? Чи відстає наступ від «графіка» чи «виправдовує очікування»?
«Ці питання спричинили фантастичну суперечку про терміни… – каже Кофман. – Як нам класифікувати те, що відбувається? Найвірніший спосіб – це сказати, що за останні два – три тижні динаміка змінилася та українські збройні сили набрали обертів. Провести чітку межу непросто. На мою думку, українським силам вдалося прорвати першу лінію росіян, створивши виступ на токмацькому напрямку. Зараз вони намагаються розширити його, щоб просунутися вперед: фланги не такі вже й уразливі, але все одно їм буде важко просуватися вперед на південь, не взявши під контроль Вербове, на околиці якого вони вже знаходяться».
Кофман підкреслює, що Росія побудувала складну та глибоку оборонну систему. Те, що прийнято називати її першою лінією, насправді має певну товщину і складається з передових рубежів (які подолані повністю на ряді напрямків) та глибшої структури.
Це ще не зовсім прорив, але процес прориву, – уточнює Кофман на сторінках мережевого видання War on the rocks, редактором якого є. – Найбільше схоже на прорив [першої лінії] та серйозне проникнення у другу лінію – це вже семантична суперечка. Прогрес був стійким, але уривчастим протягом кількох місяців».
Кофман нагадує, що «російська оборона була в основному зосереджена на утриманні першої лінії: про це говорить структура оборонних споруд. Саме там зосередилися росіяни та намагалися перешкодити українському наступу». Це відповідає політичним цілям Росії, спрямованим насамперед на контроль за максимумом площ. «Тому в перші кілька місяців наступ ЗСУ був дуже повільним: через найщільнішу лінію оборони українцям справді непросто було прорватися».
Майкл Кофман фактично визнає певні недогляди в розвідданих про передові позиції росіян: «Їхня оборона насправді досить надійна. Там є щось більше, ніж спочатку здавалося фахівцям із розвідки, які дивляться на це за комерційними супутниковими знімками. Насправді перша лінія значною мірою виявилася головною лінією оборони, оскільки російські війська вважали за краще зосередити свою оборону попереду інших ліній».
Чому повільно?
Отже, прорив найстійкішої лінії на основному стратегічному напрямку має принести помітну зміну динаміки наступу найближчим часом.
Другим фактором зростання динаміки наступу є виснаженість російських військ: “Ступінь, до якого українцям вдалося послабити війська супротивника, проявилася в тому факті, що росіянам довелося задіяти свої кращі резерви: не тільки 7-ту, а й, що більш важливо, 76-ту десантно-штурмову дивізію. Тепер очевидно, що подальша боротьба набагато більшою мірою залежить від мистецтва використання резервів: хто краще управляє ними, хто зможе довше зберігати достатню бойову напругу і зберігати темп, краще здатний управляти своєю бойовою потужністю, у кого більше рішучості та наполегливості”, – підсумовує Кофман.
Третім чинником зміни динаміки на фронті експерт вважає «питання артилерійських боєприпасів з російського боку: тепер вони заощаджують їх і намагаються адаптуватися до такого підходу». Росія значно наростила виробництво артилерійських снарядів і навіть виробляє їх, за повідомленнями ЗМІ, більше, ніж США. Однак цього мало для фронту протяжністю 1200 км. Це змушує Росію звертатися за допомогою до Ірану та КНДР: вибір союзників у Путіна не великий.
З іншого боку, Україна «сильно залежить від того, що надають США. Ось чому рішення поставити касетні боєприпаси було таким вирішальним: без нього наступ міг би завершитися раніше», – зауважує Кофман.
Коли завершиться український наступ?
Це питання експерт вважає таким же схоластичним, як і суперечка про прорив чи продавлювання оборони: «Я не знаю, коли це станеться… Найважливіше, хто оголосить наступ закінченим? Хто і як оцінюватиме його результати? Якщо це будуть українські військові, вони можуть не ділити його за періодами і не називати якогось дня точкою зупинки, а просто продовжити операцію і взимку».
Другий учасник дискусії у Фонді Карнегі, Дара Массікот (Dara Massicot), також науковий співробітник програми «Росія та Євразія» Фонду Карнегі, випускник Військового коледжу ВМС США (US Naval War College), колишній аналітик з російського військового потенціалу в міністерстві оборони США, додає фарб:
«Подолання побудованої росіянами оборони справді копітка робота. Йдеться про просування через одне з найгустіших і найскладніших мінних полів, які ми бачили за останні десятиліття – під артилерійським обстрілом, нальотами безпілотників, в умовах активної радіоелектронної боротьби. Це, якби ви бачили, відбувається в траві заввишки до пояса або по коліно… Тож це дуже повільний, напружений процес, який доводить людей до психологічної межі. Але українці адаптувалися та рухаються вперед».
Дара Массікот цитує генерала Марка Міллі (Mark Milley), голову об’єднаного комітету начальників штабів армії США: «Я ніколи не відчував нічого подібного до того, що українці переживають прямо зараз на полі бою. Я бував у різних бойових ситуаціях, але ніколи ні в чому подібному цьому за інтенсивністю». Массікот підкреслює: коли старший офіцер каже: «Ви знаєте, я не маю безпосереднього досвіду в цьому – це важливий приклад для всіх інших. Думаю, українці можуть багато чого навчити нас у таких війнах у 21 столітті».
Очікування змінилися
«Що ж, схоже, очікування [Заходу] змінилися, – каже Майкл Кофман. – Ще в серпні ми спостерігали дуже песимістичну розповідь, тепер оцінки здаються трохи позитивнішими». Кофман знову докоряє інтернет-експертам і популяризаторам:
«Слабкі знання про те, як діють реальні сили на фронті, брак уявлення про масштаб, про військову тактику, брак знання оперативного середовища – реальних умов на полі бою, як це виглядає насправді і що ви можете і чого не можете робити, що здатне принести успіх – це основна частина проблеми… Адже нас там немає, наша присутність дуже обмежена. І тому наша здатність відчувати та розуміти, що насправді відбувається на фронті, обмежена», – застерігає експерт від поспішних оцінок.
Майкл Кофман нещодавно повернувся з України і не може утриматися від емоційного вигуку: «Кому сподобаються “кабінетні генерали”, у яких, можливо, спочатку немає серйозного досвіду в такій роботі (з огляду на наші війни останніх 30 років), які ніколи не були на передовій …Реальність війни дуже відрізняється від того, як її зображують у соціальних мережах або навіть іноді в серйозній пресі».
F-16, ATACMS, Abrams etc
«Надто багато розмов зосереджено на конкретних видах зброї, і це робить оцінки дуже поверховими, – вважає Майкл Кофман. – Слід зосередитися на загальній картині військових інвестицій, які ми маємо вкласти у правильне виробництво артилерійських боєприпасів, засобів протиповітряної оборони, а також розширення масштабів навчання, щоб відтворити українські збройні сили».
Експерт вважає, що запізнення Заходу з розгортанням військового виробництва пов’язане з необґрунтованими «побоюваннями щодо ескалації, нездатністю набути політичної волі, щоб зробити правильні інвестиції у потрібний час, з нерозумінням того, що це буде довга війна».
Кофман підкреслює: «Нова зброя зазвичай має найбільший вплив на полі бою, коли вперше вводиться в дію у великих масштабах, чи не так? Воно може значно вплинути на хід конкретного наступу або навіть усієї операції, але потім у противника запускаються процеси адаптації» і результат вирівнюється. Т
ому вкрай важливою є «довгострокова програма переходу України на нові платформи, які здатні набагато краще інтегруватися з усіма видами інших західних можливостей, з різними типами озброєнь та ударних систем. На це потрібен час, особливо у військово-повітряних силах. Для того, щоб здійснити цю трансформацію, окрім простого придбання західних літаків четвертого покоління та попередньої підготовки пілотів (на що потрібно зовсім небагато часу), треба здійснити перехід у повному масштабі, на що потрібен час».
«Запустити в небо перші F-16 із вісьмома-дванадцятьма пілотами, українці могли б досить легко», але ефект від того буде обмежений.
«Думаю, що надання F-16 важливе. Важливо думати про це як про можливість, яку українці зможуть певною мірою використати вже наступного року, але швидше над цим треба працювати в рамках довгострокового плану переходу та створення української військової інфраструктури, яка зможе стримувати російські збройні сили найближчими роками. – резюмує експерт. – Важливо не плутати саме собою наявність західних літаків четвертого покоління зі здатністю ВПС досягати і утримувати перевагу в повітрі над противником».
Кофман іронізує: тож набагато важливіше, «якби Україна раптом отримала чарівну здатність знищувати всі міни на своєму шляху на полі бою! Ось це напевно дало б швидкий ефект!
Кофман підкреслює різницю між ситуативним і системним підходом: «Одна з проблем, яку ми побачили в цьому наступі, полягає в тому, що хоча були передані західні озброєння – потрібні танки, бойові машини піхоти, багато іншого – і українські військові змогли освоїти це досить швидко, все одно є різниця між усім цим та створенням цілісних боєздатних підрозділів, зміцненням бойової злагодженості цих підрозділів, навчанням командного складу діяти як єдине ціле. Це набагато складніше, ніж сама робота у польових умовах. У нас є така технологія, але потрібен час. Тому мова йде про управління нашими очікуваннями, ми маємо бути реалістичними щодо тимчасових рамок».
Що буде взимку
Майкл Кофман обережний у прогнозах. Як і інші експерти, він очікує на нову мобілізацію в Росії: «Наступальний потенціал Росії залишається слабким, і без значної мобілізації їм буде важко відновити якусь наступальну міць. Хоча вони можуть проводити щось на зразок локальних наступальних пошуків».
Українські ППО/ПРО значно зміцнилися, однак «Росія, ймовірно, розпочне чергову кампанію з завдання ударів по критично важливій інфраструктурі українських міст, спробує зробити деякі з них непридатними для проживання і зосередиться на знищенні життєздатності України. Вони намагалися досягти цього минулого року, але безуспішно, хоча ситуація у грудні була трохи нестабільною. Я вважаю, що українська протиповітряна оборона значно покращилася завдяки західній допомозі; ППО/ПРО знову буде пріоритетом. Та й зима може виявитися не такою теплою».
Чекати на переговори чи ескалацію?
Майкл Кофман песимістичний: «Переговори у будь-якій найближчій чи навіть середньостроковій перспективі дуже малоймовірні. Навіть якщо Україна звільнить усю свою територію, все одно триватиме транскордонна міждержавна війна. На жаль, у війнах, хто часто програв, сам вирішує, коли війна закінчиться. І немає жодних свідчень, що російське керівництво готове до переговорів».
Учасники дискусії наводять статистичні оцінки останніх восьми десятиліть, зроблені шведською Упсальською програмою даних про конфлікти (Uppsala Conflict Data Program): якщо війна за території тривала більше року, вона, як правило, затягувалася на десятиліття.
«Є багато свідчень, що російське керівництво має намір продовжувати цю війну, – вважає Кофман. – Вони мають головну мету – зруйнувати життєздатність України як держави, і вони спробують зосередитися на цьому. Будь-які переговори, принаймні прямо зараз, у кращому разі дадуть Росії перепочинок та час для мобілізації військової галузі. Це буде довга війна, і ми маємо до цього так і ставиться. Подивіться уважно: війна вже триває з 2014 року, і всі факти, які ми маємо, говорять про те, що вона продовжиться і в 2024-му».
Майкл Кофман нагадує, що протягом усієї війни було дуже багато розмов про необхідність уникати приводів до ескалації. «Ці міркування про “червоні лінії”, які ніби спонукали нас до стриманості, ймовірно, виявилися помилковими, – вважає експерт. – Згодом ситуація розвивалася, ми все одно впроваджували можливості, що дозволяють робити те, що, на нещодавню думку публіки, могло призвести до ескалації, але на практиці виявилося, що це не так. Практично хід війни довів, що в нас було дуже багато зайвої обережності в тому, на що потім все одно доводилося йти».
