Навіщо російські загарбники беруть у полон наркозалежних в окупованих містах
Про те, що росіяни мали списки, за якими планували шукати, брати в полон чи розстрілювати українців, було відомо ще до початку повномасштабної війни. Пізніше вони справді почали цілеспрямовано приходити з обшуками до помешкань активістів, тероборонців, волонтерів, родичів військових в окупованих містах і селах.
Люди, які були на програмі замісної терапії, що є визнаним методом лікування наркозалежності, також потрапляють до списків окупантів. Їх переслідують і беруть у полон за препарати, які для них життєво необхідні. У виданні hromadske розповіли історію наркозалежної та ВІЛ-позитивної маріупольки Анастасії, яку росіяни затримали під час фільтрації, коли вона намагалася виїхати з окупованого міста. Причиною стали її таблетки.
«Без замісної терапії було дуже важко. Мене крутило, я місяць не мала сну»
Півтора року завдяки програмі замісної терапії (ЗПТ — ред.) Анастасія змогла жити без наркотиків. Регулярно приходила до маріупольського наркологічного диспансеру, де отримувала таблетований метадон і завдяки цьому нормалізувала свій стан.
З 2005 року цей препарат входить до Базового переліку основних лікарських засобів. Це означає, що він безпечний і має доведену ефективність у лікуванні наркозалежності.
24 лютого, коли почалася повномасштабна війна, ліків у Анастасії залишалося мало.
«Мені потрібно було йти в лікарню, але я ні з ким не могла зідзвонитися, дізнатися, чи працює вона».
Коли росіяни зруйнували наркологічний диспансер, де Анастасія отримувала ліки, їй ще вдалося забрати звідти чотири пластинки бупренорфіну. Це не ті препарати, які вона приймала зазвичай, проте вони могли б допомогти їй пізніше.
Згодом через скасування ліків у жінки почався абстинентний синдром (по-народному «ломка» — ред.). Для пацієнтів замісної терапії цей процес небезпечний, іноді може вартувати життя. Людина відчуває сильні фізичні болі та психологічні страждання, можуть проявлятися хронічні захворювання. Траплялися випадки, коли через скасування препарату в пацієнтів зупинялося серце.
«Без замісної терапії було дуже важко. Мене крутило, я місяць не мала сну».
Водночас жінці доводилося постійно шукати безпечне місце для себе. Вона ховалася в підвалі, пізніше переїхала у приватний будинок до свекрухи в 7-му мікрорайоні Маріуполя. Коли й туди почали прилітати снаряди з «Градів», вирішила, що мусить бути поряд зі своєю мамою.
«Це було приблизно 13 березня, точно сказати не можу, бо тоді втратила лік часу. Я йшла пішки під обстрілами з одного кінця міста в інший — шукати маму. Навколо лежали тіла загиблих. Маму була у підвалі мого будинку. Там ми з нею і залишилися».
«Через фотографію в касці на роботі мене звинувачували в тому, що я снайперка з “Азову”»
Минали дні, й Анастасія розуміла — з Маріуполя потрібно виїжджати. Та для цього треба було пройти фільтрацію в Безіменному (село в Донецькій області — ред.).
З собою жінка взяла таблетки бупренорфіну, які вона знайшла у зруйнованому наркологічному відділенні.
«Спершу їх зацікавили мої татуювання. Потім вони знайшли таблетки. Мені довелося розповісти, що це за ліки. Після цього росіяни мене затримали».
Анастасію привезли в Новоазовськ (тимчасово окуповане місто на Донеччині — ред.) у місцевий відділок міліції. Там її утримували три дні без їжі та води.
«У туалет можна було ходити з їхнього дозволу. У кімнаті мене тримали саму, я більше нікого там не бачила. Лише навколо повсюди лежали закривавлені бинти.
Щоранку вони заходили й питали:
“Будеш говорити?”
“Що говорити?”
“Що бачила, що знаєш”».
Як виявилося, окупантів зацікавила фотографія Анастасії, яку вони знайшли в соцмережах. Там жінка в касці на робочому місці, на заводі «Азовсталь».
«Вони хотіли вибити зізнання, що я воюю. Перевіряли ключиці, усі татуювання, запитували, що вони означають. Через фотографію на роботі вони звинувачували мене в тому, що я снайперка з “Азову”. Їм здавалося, що саме так, у касці, вона має виглядати».
На третій день полону Анастасії сказали, що її ведуть на розстріл. Надягли кайданки й насунули шапку на очі. «Я подумала: слава Богу!»
Військові, які заступили на зміну, вивезли жінку з відділку міліції. Уже в дорозі водій сказав зняти наручники.
«У мене руки худі, і я змогла з них вислизнути. Знімаю шапку, бачу, що мене везуть у Сєдове. Раніше на допитах я їм розповідала, що в мене там родичі.
Чоловік за кермом каже: “Радій, що ти потрапила в нашу зміну”».
Майже місяць Анастасія була в Сєдовому. Час від часу поверталася в Маріуполь. Жити там було неможливо, а зі здоровʼям Анастасії й поготів. Маму депортували під дулом автомата до росії, у Тамбов.
«Я разів пʼять їздила в Маріуполь. Тоді по місту вже майже не прилітало. Обстрілювали переважно “Азовсталь”. Коли наші захисники вийшли із заводу, я зібрала рюкзак, щоб також виїжджати».
«Вимагали, щоб він здав людей, які отримували послуги ЗПТ у Мелітополі»
З Маріуполя жінка виїхала до окупованого Бердянська. Звідти до Запоріжжя їй допомогла вибратися регіональна координаторка Всеукраїнського об’єднання наркозалежних жінок «ВОНА» Наталя Калужська. На той момент вона вже скоординувала маршрути приблизно для 20 сімей.
«У Маріуполі досі залишаються наркозалежні, які були на програмі замісної підтримувальної терапії. Після Насті я змогла допомогти виїхати ще двом людям. Восьмеро наших пацієнтів загинули, багато зникли, і я навіть не знаю, як їх знайти. Списків немає. А медсестри, які б могли їх мати, — у росії».
Випадок Анастасії, коли наркозалежність стала причиною затримання окупантами, не поодинокий. За інформацією Наталі, у тимчасово окупованому Бердянську «злили» список пацієнтів замісної підтримувальної терапії.
«Я знаю, що там “навідуються” до пацієнтів ЗПТ, а декого вже затримали й відправили у 77-му бердянську колонію. Також деякі наші пацієнти — в окупованій Оленівці.
Коли ми з чоловіком у березні виїжджали з Маріуполя й ночували у Бердянську, то чули від місцевих, що окупанти відверто говорили їм про “ідею повбивати геїв і наркоманів. Очистити територію від негідників”. Мовляв, після цього люди заживуть. Так вони шукають внутрішніх ворогів», — каже Наталя.
Очільник «Волни» Олег Димарецький також розповідає, що пацієнти ЗПТ на тимчасово окупованих територіях стали мішенями для російських військових.
Їх переслідують, забирають телефони та препарати замісної терапії, беруть під пильний нагляд, б’ють. Частину людей виганяють працювати, копати траншеї, залучають до важкої роботи.
Регіональні координатори «Волни» особливо відчули на собі прихід окупаційної влади у їхні міста, каже Димарецький.
«Олексій Квітковський, представник Луганського регіону, із сімʼєю перетинав усі кордони під переслідуваннями, обстрілами. Нашого регіонального представника з Мелітополя, Олександра, побили, тримали під дулом автомата, допитували, вимагали, щоб він здав людей, які отримували послуги ЗПТ у місті. Його довели до такого стану, що він мусив пішки із сімʼєю виходити з Мелітополя».
«Для них це просто роздача наркоти, за яку переслідують у кримінальному порядку»
Ситуація, яка склалася нині, нагадує ту, що була в Донецькій та Луганській областях у 2014 році.
Коли росіяни почали окуповувати східні регіони, вони так само позбавили права на лікування пацієнтів замісної терапії.
«На окупованих територіях наркозалежних не вважають за людей. Вони не мають прав, можливості лікуватись. У Луганську та Донецьку наркополітика така, що за факт вживання можна отримати роки ув’язнення. Там кримінальний кодекс на 90% скопійований з рф. Про замісну терапію не може бути й мови — для них це не лікування», — розповідав hromadske правозахисник Андрій Яровий після того, як його звільнили з полону у 2019-му.
Влітку 2018 року Андрій їхав з гуманітарною місією на окуповану територію, де його затримали з 38-ма таблетками бупренорфіну. Тими самими ліками, за які відправили в полон маріупольку Анастасію під час фільтрації.
Українського правозахисника засудили до 10,5 року позбавлення волі за контрабанду наркотиків.
«Мені не ставили запитань про замісну терапію. Слідчий розумів, що я не загрожував їхній “державі”. Він мені казав, що якби я хворів на рак і отримав ліки — це одна справа. А замісну терапію в їхній “республіці” не визнають. Для них це просто роздача наркоти, за яку переслідують у кримінальному порядку», — розповідав Андрій.
Полювання на наркозалежних
Зараз правозахисник очолює Національну гарячу лінію з питань наркозалежності та замісної підтримувальної терапії. Каже, що з початком повномасштабної війни кількість дзвінків збільшилась утричі. Андрій упевнений, що тактика росіян на новоокупованих територіях з 2014 року не змінилася. Вони не сприймають наркозалежних як хронічно хворих, яким необхідне лікування.
«В рф замісна підтримувальна терапія перебуває в підпорядкуванні галузі політики, а не охорони здоровʼя. Чому так, я не розумію. Наркозалежність — це суто медична проблема. Залежній людині необхідне лікування».
У росії для наркозалежних є декілька варіантів: «перетерпіти» і просто припинити вживати наркотики (що фактично неможливо), лягти в наркологічний диспансер на детоксикацію або потрапити до вʼязниці. Такого лікування як замісна підтримувальна терапія, що визнана ВООЗ та застосовується в більшості країн, у росії немає.
«Якщо брати до уваги досвід 2014-2015 років, списки пацієнтів замісної терапії — це цілком імовірна практика, яку росіяни можуть використовувати й зараз. Як і тоді, вони закриватимуть сайти ЗПТ, а всіх пацієнтів братимуть на олівець».
Ба більше, росіяни, що окупували східні регіони у 2014-му, сприймали пацієнтів ЗПТ як злочинців, на яких, окрім усього, можна було повісити нерозкриті кримінальні справи.
«Коли я був у полоні, місцеві, яких затримували, розповідали, що вони спеціально вирізали кишені зі свого одягу. Робили це на той випадок, якщо їх затримають, надягнуть наручники й намагатимуться підкласти щось у кишеню — так воно просто випаде.
Багато людей на окупованих територіях увʼязнені через вживання наркотиків, — каже Яровий. — Поки нові тимчасово окуповані території не звільнять, із наркозалежними людьми відбуватиметься те саме. Я гарантую це».
Андрій радить наркозалежним виїжджати із захоплених росіянами міст і сіл, якщо є змога. Навіть якщо людина втратила документи чи виїхала без них, лікарі на місцях проведуть ідентифікацію через систему Helsi й допоможуть поновити вживання замісної підтримувальної терапії.
«За цей час ще жодній людині не відмовили у лікуванні», — каже Яровий.
