Український рекордсмен по знищенню важкої техніки з Javelin: я не міг відірвати погляду від ракети й цілі – російського танка

Коли Голлівуд буде знімати воєнний бойовик про російсько-українську війну зі жорсткими й видовищними наземними зіткненнями, то гранатометник 128-ої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Олександр буде ідеальним прототипом для головного героя. Він – світовий рекордсмен зі знищення броньованих цілей із протитанкового ракетного комплексу Javelin – за один день підбив шість одиниць російської техніки.

У травні штурмовика 128-ої бригади зацитував у своєму виступі й назвав українським героєм президент США Джо Байден, котрий відвідав завод Lockheed Martin, що виготовляє ракетні комплекси Javelin та Stinger.  Олександр – майже ровесник Незалежності: він народився в 1992 році. І це не тільки символічний збіг. Якщо говорити з пафосом, саме такі люди є уособленням новітнього українського афоризму “Навіщо потрібні супергерої, якщо є ЗСУ?”.  При цьому за званням штурмовик – звичайний солдат, а виглядає й розмовляє дуже просто, без жодної зірковості, зазначає УП.

“Це був мій перший постріл із Javelin, і я не міг відірвати погляду від ракети й цілі – російського танка…”

Олександр воює з Росією вже вісім років, хоча має цілком цивільну спеціальність – ремонтник лічильно-обчислювальної техніки.

Після закінчення училища він рік намагався знайти себе в різних професіях на рідній Вінниччині, але щойно почалася Революція гідності, одразу поїхав на Майдан, а звідти – на війну.

– У 2014 році Збройні сили вважалися слабкими й непідготовленими, тому я вибрав добробат “Айдар”, де проводили серйозну бойову підготовку, – розповідає Олександр. 

– Прослужив там два роки, отримав три поранення, в тому числі важке. Спочатку був у розвідці, ми заходили ворогу глибоко в тил, проводили різні спецоперації. Під час однієї, в жовтні 14-го, наша група зачепила ворожу розтяжку. Почувши хлопок, я крикнув: “На землю!” і сам прикрив собою снайпера, котрий був у химері й без броніка. Тоді мені добряче дісталося – раму автомата аж зігнуло, каску й бронік посікло, а я отримав 18 осколків. 

Після поранення Олександр кілька місяців лікувався, проте 10 дрібних осколків так і залишилися в нозі. Бігати на довгі дистанції він більше не міг, тому перевівся з розвідки в протитанкісти. А оскільки танки в той час використовувалися вкрай рідко, перейшов у штурмову роту.

У цьому підрозділі боєць отримав ще два поранення, а в 2016-му перевівся в 128-у окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду, з якою “Айдар” часто перетинався на Луганщині. Із 2014-го року він жодного разу не переривав контракт, відпочивав тільки під час планових відпусток.

– Перед повномасштабним вторгненням Росії наш підрозділ стояв у Маріуполі, а я був на крайньому посту, всього за 300 – 400 метрів від ворога, – каже Олександр. 

– Перестрілки з автоматів і гранатометів там були буденним ділом. У 20-х числах лютого командир спитав, чи є бажаючі освоїти натівські протитанкові ракетні комплекси (ПТРК) Javelin та “NLAW”. Я зголосився й поїхав в учебку. Нам показували будову й принцип дії ПТРК на макетах і тренажерах – нічого складного тут не було. 

А через два дні почалася війна. Усі були в сум’ятті й не знали, за що братися. Я зв’язався з командиром і поїхав до свого підрозділу в зону бойових дій. Ми так і не встигли хоча би раз стрельнути з ПТРК на полігоні. Навіть не бачили, як стріляють інші… 

На початку війни Олександр воював, як звичайний піхотинець – із автоматом Калашникова та гранатометом. Натівські ПТРК у підрозділ тоді ще не доставили.

– Перший бій відбувся вночі, – згадує Олександр. – На наш підрозділ виїхала колона російської техніки, яку ми намагалися призупинити. Обстріляли їх із кількох танків і БМП й відійшли. Дати повноцінний бій означало самогубство: нас було 100 чоловік і кілька одиниць техніки, а в росіян – колона зі ста одиниць техніки. Ворог у відповідь відкрив вогонь із танків і влучив у сусідню будівлю, але ми відійшли без втрат. 

Нарешті, в останні дні лютого надійшли установки й ракети Javelin. Командир викликав мене й спитав: “Зумієш?” Я відповів: “Упевнений на 90%, що зумію”. “Ну, спробуй. Але якщо не вийде, віддамо установку іншому – без образ”. 

Я розумів, адже одна ракета до Javelin коштує близько 80 тисяч доларів. 

Олександру дали установку з трьома основними й трьома резервними ракетами. Цими шістьма ракетами він знищив шість броньованих цілей російської техніки. За один день!

– Це був бій на околиці села, – каже Олександр. – Ми з напарником і заступником комбата чекали в посадці, і я побачив, як за два з половиною кілометри вийшов один танк Т-72, за ним інший, а також БМП-3. Відстань дозволяла застосувати Javelin, установка вже була готова, тому я навів її на задній танк і зробив пуск траєкторією зверху вниз. Хотів знищити спочатку задній Т-72, щоб потім легше влучити в передній. 

Це був мій перший постріл із Javelin, тому я не міг відірвати погляду від ракети й цілі. Бачив, як ракета підлетіла й красиво влучила згори в моторний відсік танка. Гучний вибух, із відкритих люків аж шугнуло полум’я. Думаю, екіпаж згорів за секунду. Заступник комбата сказав відходити й міняти позицію, але я попросив у напарника другу ракету… 

“Російський БТР, що ввірвався на наші позиції, міг безкарно розстріляти й передавити багатьох бійців…”

Залишатися на позиції після пострілу – порушення інструкції. Ракета з Javelin залишає димний слід, по якому видно місце оператора. ПТРК працює за принципом “вистрілив і забув”, тобто боєприпас не треба вести лазером чи проводами, як на ПТУРах. І в оператора після пуску є секунд 10, щоб швидко відійти в безпечне місце.

– Посадки тоді ще не були вкриті листям, і вцілілий передній танк (у якого 12-кратна оптика), а також “беха” бачили нас, – продовжує боєць. – Вони відкрили вогонь із кулеметів, зверху посипалося збите кулями гілля. Але якби я відійшов одразу після першого пострілу, під вогнем танка і “бехи” опинилася б уся наша рота, вона не змогла би поміняти позицію. Тому я швидко зарядив другу ракету, навів на БМП-3 і зробив пуск. 

За кілька секунд ракета влучила, в БМП здетонував боєкомплект, ціль була знищена. Після цього вцілілий танк поспішно відійшов і сховався за посадку, намагаючись дістати нас вогнем звідти. 

Олександр із заступником комбата й напарником відійшли на кілька сотень метрів і зайняли іншу позицію.

– Я зарядив третю ракету й побачив, як на нашу посадку виїхала російська “мотолига” (МТЛБ – броньований гусеничний тягач – УП) із зенітно-артилерійською установкою, – каже Олександр. 

– Вона їхала дуже самовпевнено, хоча поруч палали танк і БМП. Я спокійно навів на неї Javelin і вистрілив – ракета влучила точно в ціль. Ці три постріли були зроблені хвилин за 12, а між першим і другим не минуло й хвилини. І тоді я зрозумів, наскільки Javelin потужна й ефективна зброя. 

Після третього пострілу Олександр із напарником відійшли назад і поїхали в сусіднє село по три резервні ракети. Менш ніж за годину вони повернулися на позицію, а впродовж наступних кількох хвилин Олександр знищив ще три російські броньовані цілі.

– Перед першим пострілом Javelin довго запускається, треба чекати, поки охолоне тепловізійна голівка, це займає хвилину-півтори, – пояснює Олександр. – Другий і наступні постріли можна робити вже секунд за 30. 

Тому я заздалегідь включив установку, і як тільки вона запустилася, побачив, як із-за пагорба висувається нова російська техніка. До неї було не більше двох кілометрів. Тепер росіяни не були такими самовпевненими – рухалися не колоною, а з проміжками в кілька десятків метрів. 

Першою йшла БМП-3, яку я захопив у приціл і зробив пуск. Постріл вийшов дуже гарним – “беха” заїжджала за копицю сіна і як тільки виїхала з-за неї, ракета влучила в бік. За “бехою” виїхав танк і зупинився на підйомі. Можливо, командир думав, куди краще їхати. Це була легка нерухома ціль – ракета влучила прямо під башту. Я підхопився, побіг до своєї машини за останньою ракетою, як раптом почув крик командира: “Саша, БТР у посадці!..”.

Боєць подумав, що ворожа машина прорвалася в сусідню посадку, але як тільки відкрив багажник, щоб дістати ракету, метрів за 150 пролунала кулеметна черга, і в машині посипалося скло.

– БТР був позаду мене, його механік “прасував” наші позиції, стріляючи по хлопцях із кулемета й намагаючись задавити їх, – продовжує Олександр. – Деревцята там молоді, товщиною до 10 см, для БТР вони – не перешкода. А в підрозділі крім мого Javelin не було жодної протитанкової зброї – ні РПГ, ні ПТУР, ні “мух”. Той БТР міг безкарно розстріляти й передавити багатьох наших хлопців, він навіть устиг переїхати через ногу одного. Але ґрунт був вологим і м’яким, тому боєць відбувся простим переломом. 

У якийсь момент механік побачив мене з ПТРК (хоча, напевно, й не розумів, із яким саме) і рвонув прямо на мене – просто хотів задавити. Я встиг вихопити з машини тубус із останньою ракетою й почав на бігу розкривати застібки. А коли БТР був за кілька метрів, відкинув убік саму установку, а сам із ракетою в обнімку впав на землю й перекотився вбік. Колеса пройшлися за кілька сантиметрів від моєї спини – БТР врізався в мого Mitsubishi Pajero, пробуксував, а потім переїхав і розчавив його. І почав робити коло, щоб розвернутися. 

Радіус розвороту в нього великий, тому я встиг приєднати ракету й запустити установку. А далі сів на землю, закинув Javelin на плече й став чекати, поки охолоне тепловізійна голівка. Механік зробив півколо, побачив наведений на нього ПТРК і різко вивернув у інший бік, щоб ухилитися від ракети. У цей момент Javelin запустився, і я зробив пуск… 

Бронетранспортер знаходився всього за 40 метрів від бійця – це надто близько, адже Javelin працює по цілях від 50 метрів. Фактично це був постріл на свій страх і ризик, але в Олександра просто не було іншого виходу.

– Ракета влучила в задню праву частину БТР і відірвала два колеса, – продовжує штурмовик. – Пошкоджена машина усе-таки зуміла від’їхати на кілька сотень метрів, уже некерована, вона розвалила дерев’яну хату, а далі, як розповіли хлопці, згоріла. Екіпаж вискочив і встиг утекти. А ми відійшли на інші позиції… 

“Ворожий “Град” прямою наводкою зробив по селу залп із 40 снарядів – він розстріляв і наші позиції, і російські, і мирних селян…”

Наступні дні 128 бригада обороняла населені пункти й пережила дуже важкі бої. Росіяни крили штурмовиків авіацією, танками, артою, мінометами…

– Тоді йшли холодні дощі, хлопці прохололи й виснажилися, – згадує Олександр. – Відпочити не було можливості, на бойові чергування задіяли максимум людей, бо ніхто не міг передбачити, як поведеться ворог. 

Один бій тривав пів дня – росіяни зайшли в село й намагалися витіснити нас. Наші й ворожі позиції були на сусідніх вулицях і переміщалися з хати до хати, це були ближні зіткнення з використанням автоматів, кулеметів, підствольних гранатометів. 

За перші години бою більшість хат у селі була розвалена російською артилерією, стовпи попадали, по вулицях валялися обірвані електропроводи… Місцеві селяни втекли, а хто не встиг – ховався в погребах. 

І тут посеред ближнього бою я побачив картину, яка не вкладалася в голові. 

На край села, метрів за 800 від нас, виїхав російський “Град”, став мордою на дорогу, максимально опустив установку залпового вогню і прямою наводкою випустив усю касету – 40 реактивних снарядів – по селу. Він розстріляв і наші позиції, і російські, і цивільних, що ховалися в погребах. 

Я не міг уявити, що колись побачу таке на власні очі. І тоді я зрозумів, що росіянам не шкода життів – ні своїх військових, ні тим більше мирних селян… 

У подальші тижні й місяці Олександр неодноразово спостерігав дуже дивну поведінку росіян, яку важко пояснити з точки зору здорового глузду.

– Вони поводили себе, наче безсмертні, – їхні колони йшли, як на параді, а піхотинці під час бою спокійно виходили з бойових машин і стріляли з коліна, як на зйомках демонстративного відео, – каже штурмовик. – Або неспішно вивантажували боєприпаси й не ховалися за броню, ніби були на полігоні, а не на полі бою. Нормальна людина при небезпеці має знайти якесь укриття, а вони не берегли ні себе, ні своїх товаришів. Таке враження, що були чимось обколоті…

Того дня Олександру підвезли нові ракети до Javelin, і він знову знищив три броньовані цілі росіян.

– Я тільки заступив на чергування й побачив, як із сусідньої посадки виїхав ГАЗон, – каже Олександр. – Це була десь 6 година, на світанку. А далі почали виповзати БМП-3, танк, БТР та інша техніка. До колони було трохи більше 2-х кілометрів, і я з напарником прямо з позиції почав робити пуски. 

Спочатку влучив у БМП-3, потім у танк. Обидва спалахнули й горіли дуже яскраво. Після цього змістився трохи вбік і поцілив у ще одну БМП або БТР (здалеку важко було розпізнати, виднівся тільки вершечок башти), яка стріляла по нас із-за пагорба. 

Напарник приніс ще одну ракету, яку я зарядив і навів на танк, що спускався на нас. Його було дуже гарно видно через приціл, але як тільки я приготувався робити пуск, установка погасла – сіла батарея. 

Цією установкою на одній батареї Олександр зробив дев’ять результативних пострілів – шість у перший день і три під час останнього бою. Крім того, він більше години включав Javelin для тепловізійного спостереження за ворогом. На жаль, запасної батареї тоді не було, тому в такий потрібний момент ПТРК довелося відкласти.

Усі дев’ять знищених броньованих цілей (три танки, три БМП, два БТР і МТЛБ) підтверджені заступником командира батальйону та іншими бійцями, учасниками тих боїв.

Умовно непідтвердженим може бути хіба БТР, який під час того важкого бою намагався розчавити бійців у посадці. Олександр влучив у нього, ракета відірвала два колеса, але БТР зумів утекти і, за словами бійців, згорів за кілька сотень метрів серед села.

– Після того, як сіла батарея, командир наказав відійти й відвезти установку в безпечне місце, – каже Олександр. – Я сів у Ладу-“десятку”, яку дав місцевий селянин, відвіз Javelin, узяв заряди до РПГ, води, сигарет і повернувся. 

По дорозі назустріч виїхав російський танк, але танкіст не стріляв, мабуть, сприйняв мене за місцевого. Я гнав машину так, що, коли випадково спіймав яму, стрельнув амортизатор. Довелося шукати інший транспорт – Peugeot пікап, на якому я почав вивозити поранених. 

За кілька годин перевіз із поля бою в лікарню десь 15 важкопоранених. Легких було набагато більше – їх вантажили так, що машина ставала дибки. 

Під час першого чи другого вивезення знову нарвався на російський танк, і цього разу він вистрілив. Навідник цілився на випередження, але я дуже гнав, тому снаряд вибухнув на кілька метрів позаду. Машину хитнуло й обкидало землею, жоден осколок якимось дивом не влучив. 

“У тому важкому бою я відправив своїм рідним голосові повідомлення – попрощався з ними…”

Наступні кілька днів у підрозділу з’явився короткий час для передишки, й Олександр зумів проаналізувати свої дії, поведінку товаришів, ефективність нової зброї…

– Я багато думав про це і досі, як згадую, мене кидає в піт, – каже Олександр. – У такому жахітті кожна людина поводиться по-своєму. Коли бачиш, що ворог пре на тебе з перевагою в техніці й живій силі в десятки разів, дуже важко залишатися холоднокровним. Особливо, якщо поряд лежать поранені й вбиті, котрих ти давно знав. Але абсолютна більшість товаришів героїчно билися до кінця, незважаючи ні на що. Із такими людьми добре бути поряд. 

Було лише кілька випадків, коли людину “клинило”. І тут треба діяти по обставинах. Якщо це давній знайомий, часто достатньо фрази: “Гей, старий, нам ще треба шашлики повторити, так що берися до діла!”. А іноді можна повернути до тями по-іншому – дати ляпаса, наприклад. Паніку треба припиняти дуже рішуче, бо вона поширюється. 

Олександр також зрозумів, що діяти строго за інструкцією під час бою не завжди виходить, іноді правила доводиться порушувати.

– За інструкцією, після кожного пострілу з Javelin слід міняти позицію, – каже він. – Але якби я зробив так у першому бою, ворожа БМП перестріляла б моїх товаришів, їй ніщо не заважало. Та й по тому БТР, що намагався роздавити нас у посадці, я теоретично не мав стріляти, він був надто близько. Просто іншого виходу не було, тому я діяв по обставинах. 

До речі, тоді зробив помилку – в БТР треба було стріляти прямою наводкою, а я в тому сум’ятті й під адреналіном просто забув перемкнути режим, тому зробив пуск, як по танку – зверху вниз. Потім дуже шкодував – постріл напряму точно знищив би БТР на місці. Так хотілося дістати того механіка… 

За ті кілька боїв штурмовик переконався, що Javelin – дуже ефективна зброя, з якою не може зрівнятися жоден інший ПТРК. Але в нього є й певні недоліки.

– Було б непогано, якби тепловізор показував чіткіше зображення і не боявся мряки чи вологи, – вважає Олександр. – А ще збільшити кратність оптики, яка всього 4, тоді як у російських танків – 12. Дальність ураження моєї установки замала – 2,5 кілометра. Знаю, що є й далекобійніші ракети, але нам їх не дають. 

А ще Javelin довго запускається. Навіть коли розігрітий, інтервал між пострілами до 30 секунд. Це ніби й небагато, але в бою кожна секунда золота. Коли я цілився в той клятий БТР і чекав, поки Javelin нарешті запуститься, то шкодував, що в мене не старий РПГ-7, із якого стрельнув, одразу зарядив іншу гранату, а далі знову й знову… 

Але це мої індивідуальні побажання, я чудово розумію, що в кожної зброї свої тактико-технічні характеристики. За силою ураження я в захопленні від Javelin, це дійсно найкраща зброя, і росіяни це відчули. 

У першому бою, коли я підбив три цілі, вся їхня колона застопорилася, а потім позадкувала. Вони навіть кинули свою піхоту, яка здійняла в посадці безладну тріскотню з автоматів. Тобто Javelin став величезним стримуючим фактором. Якби ми мали тоді хоча би 5 установок і достатньо ракет, то знищили б усю колону. А піхота сама здалася б у полон… 

У кінці квітня бойові позиції підрозділу 128-ої бригади, де служить Олександр, відвідали журналісти американського видання “The Wall Street Journal” у супроводі автора цього матеріалу. Одразу по приїзді пресгрупи росіяни накрили місцевість артилерійським вогнем, який довелося перечекати в напівзруйнованій будівлі.

Після обстрілу Олександр поспілкувався з журналістами, котрі вже роками відслідковують використання американської зброї у всіх гарячих точках. За їхніми словами, раніше не було жодного випадку знищення з Javelin шести броньованих цілей упродовж одного дня. Тож Олександр став світовим рекордсменом.

А через кілька днів після виходу матеріалу в “The Wall Street Journal”, 4 травня, завод Lockheed Martin в Алабамі, який виготовляє ракетні комплекси Javelin і Stinger, відвідав президент США Джо Байден. Він виступив із промовою, яку транслювали всі провідні медіа США і не тільки.

Ось невелика цитата Джо Байдена в перекладі українською:

“Американський народ знає, що виготовляють працівники на цьому об’єкті, і підтримує боротьбу України за свободу. Тому я прийшов сказати вам: дякую, дякую, дякую! 

Ми щодня бачимо в новинах звірства та воєнні злочини, які скоюють російські війська в Україні під керівництвом Володимира Путіна. Це справді жахливо. 

Але ми бачимо також неймовірну хоробрість українських бійців, які захищають свою країну всіма можливими способами. 

Кілька днів тому “The Wall Street Journal” процитував молодого українського бійця, котрий сказав: “Без Javelin дуже важко було б зупинити ворога, що наступає”. Цієї зброї торкалися ваші руки й руки українських героїв. І це дало чудовий результат!..”.

Молодий український боєць, котрого процитував Джо Байден, – це Олександр, штурмовик 128-ої бригади.

– Після цього мені телефонували знайомі й товариші, з котрими я вчився працювати з Javelin, – вітали, казали, що пишаються знайомством зі мною, – каже ніяково Олександр. – А я шкодував, що в самий потрібний момент у мене не було запасної батареї й достатньо ракет. Міг знищити набагато більше російської техніки… 

Вдома на Олександра чекають батьки й власна сім’я – дружина з сином, котрому скоро виповниться 4 роки. Вони постійно на зв’язку, звісно, якщо цей зв’язок є.

– Я вже був попрощався з ними – і подумки, і реально, – каже глухим голосом боєць. – На моїх очах гинули товариші, з котрими я служив роками, і того дня, коли російський “Град” прямою наводкою розстріляв село, я був упевнений, що не вийду з бою. Тому записав і відправив два голосові повідомлення – брату й дружині. Попрощався з ними… 

А через кілька днів вирішив прослухати меседжі й виявив, що вони порожні – смартфон промок на дощі, тому мікрофон не спрацював. 

Що записував? Що, напевно, не повернуся додому, що дуже люблю. І попросив брата доглянути за сином. Таке… (Олександр робить паузу й задумується). 

Дуже хочеться перемогти й повернутися додому, нікому ця війна добра не приносить, – продовжує він за хвилину. – Коли син каже по телефону: “Тату, пора тобі дома спати”, так починає щеміти на серці. Але я обов’язково повернуся… 

P.S. Під час нашої розмови я з подивом дізнався, що Олександр, котрий безперервно воює вже вісім років, тричі був поранений і є світовим рекордсменом зі знищення броньованої техніки з Javelin, не отримав жодної нагороди! Сам він ніяково каже, що воює зовсім не за ордени й медалі, однак із цим фактом дуже важко погодитися.

Відважний боєць, справжній штурмовик, котрого героєм назвав навіть президент США, без сумніву, заслуговує на найвищу відзнаку від держави, яку так самовіддано захищає.

Автор: Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади; Українська правда

Tweet