В українців європейський менталітет. Жити заважає «кругова порука»

Останні років 20 Україною блукає ідея «стати європейською країною» та «сприйняти європейські цінності». Тобто, є така абстрактна »Європа», якою треба стати. Або, навіть не »Європа», а «Захід». Захід – це така гомогенна країна, що тягнеться від сходу Німеччини до Ванкувера і Каліфорнії. Відповідно, є й антагоністична інтелектуальна школа, яка каже, що «Захід нам не потрібен!», бо «вони там, на Заході» – підступні, брехливі, товсті і тупі, і взагалі занурилися у гріхи та пустоти. Носії таких ідей пояснюють, що «Україні Європа не потрібна!»

У багатьох східних європейців є підсвідомий комплекс: «Ми – не справжні європейці». «Справжня» Європа – це на Заході. А ті, хто живе на схід від Німеччини (але за захід від Уралу) періодично намагаються себе «перевиховати» – стати »європейцями». Пам’ятаєте польський фільм «Знахар», про геніального хірурга, що «пішов у народ»? Коли героя судять за знахарство, прокурор урочисто каже: «Треба визначити, чи є Польща європейською країною, а чи ми належимо до Європи лише географічно?!» Це нагадує фразу з «Весілля у Малинівці»: «У Європі гопак не танцюють!»

Останні років 20 Україною блукає ідея «стати європейською країною» та «сприйняти європейські цінності». Тобто, є така абстрактна »Європа», якою треба стати. Або, навіть не »Європа», а «Захід». Захід – це така гомогенна країна, що тягнеться від сходу Німеччини до Ванкувера і Каліфорнії.

Відповідно, є й антагоністична інтелектуальна школа, яка каже, що «Захід нам не потрібен!», бо «вони там, на Заході» – підступні, брехливі, товсті і тупі, і взагалі занурилися у гріхи та пустоти. Носії таких ідей пояснюють, що «Україні Європа не потрібна!»

Добре пам’ятаю розмови кінця восьмидесятих: «Вони там, на Заході, добрі, щедрі, щирі, ввічливі, релігійні. Ми маємо стати, як вони.» Потім прийшли дев’яності, і виявилося, що «Вони там, на Заході, тупі, підлі, неприродно товсті, на всіх доносять, всіх дурять і всіх ненавидять.»

Але у двотисячні роки «вони там, на Заході» стали значно кращими – і наші знов захотіли бути, «як вони». Дивна ця країна, Захід – люди міняються щодесятьроків: то добрі, то погані, то знов добрі…

Як казав заборонений в Україні західний Брюно: «Потім я зупинився у країні, що називається Африка». І коли його виправили, що Африка – це не країна, а континент – не звернув уваги.

Хоча насправді, Італія, Англія, Каліфорнія, Швеція – це дуже і дуже різні місця.

Не хочеться нікого розчаровувати, але ми – європейці, хочеться нам того, чи ні. Усі, хто народився поміж Луганськом та Ужгородом і прожили там хочаб до 20 років (про Росію говорити не буду – хай росіяни самі розбираються:-)).

Щоб переконатися у тому, достатньо близько поспілкуватися з людьми з інших континентів. «Близько поспілкуватися», це не просто попити разом каву чи пива і поговорити про політику та мистецтво, а довго працювати чи вжитися «плечем до плеча».

А потім знов пересіктися з європейцями… Різниця, повірте, є.

Європейці не кращі і не гірші від африканців, чи північних американців, чи латиноамериканців, чи ще когось – усі люди добрі, усі гарні по-своєму. Але є щось спільне поміж білорусом та французом, українцем та англійцем, литовцем та португальцем. Це важко передати словами, але… культурна база в нас спільна.

Східна Європа – не менш Європа, ніж Західна.

Нас постійно підбиває сказати, що доктор наук, що читає Ґете – європеєць, а неосвічений алкаш, що не знає, хто такий Наполеон – це «азіат». Чи що ті, хто п’є каву і говорить про високе – європейці, а ті, що п’ють самогон і гадять у під’їздах – ні. Насправді європейці – ми всі.

»Європеєць» – це не якась вища істота. Це людина зі всіма людськими вадами, але з певним культурним підґрунтям, яке є й нашим також.

Річ у тому, що західні норми – річ не константна. За ті 100 чи 200 років, що українці, поляки та інші пріють «перетворити рідний край на Європу», Захід змінився. І продовжує мінятися щодня.

20 років тому вважалося нормальним курити у офісі, у робочий час. Тепер це вважається неприпустимим.

У 1980ті (принаймні у Канаді) чоловіки-держслужбовці вішали над робочими столами фото напівголих дівчат (жінкам-колегам це не подобалося, але – »їхні проблеми»). Тепер за таке можна отримати наганяй (в тебе вдома є стіни – ось там і вішай, що хочеш).

У 1970ті, «у Європі» (Іспанія, Португалія) були диктатури. Сьогодні демократія – головна європейська цінність.

Французькі жінки отримали право голосу лише після війни. А у деяких місцях на початку 1960-х заміжня жінка не мала право підписувати чек без дозволу чоловіка.

У 1950-ті-1960-ті для молодих чоловіків було нормальним обговорювати, кричати незнайомій дівчині через усю вулицю сумнівні «комплементи» (подивіться старі фільми з Бріжіт Бардо). Тепер (у багатьох країнах) це сприймається, як дикість – нормальна людина так робити не буде.

«Братело», Іван Семесюк

У післявоєнній Італії за поцілунок у громадському місці можна було отримати штрафа. Натомість можна було прилюдно побити дружину чи доньку – і ніхто б не викликав поліцію.

Я вже не кажу, що до війни расистські та антисемітські статті, книжки, газети були річчю цілком припустимою. Були навіть наукові публікації про «вищі» і «нижчі» раси. У довоєнному Відні (задовго до Аншлюсу) до спортивних клубів брали лише християн (а іудеям вхід було заборонено, вони мусили створювати окремі спортсекції).

У ті ж часи, мати колонії вважалося не просто нормальним, а з добрим. А придушувати антиколоніальні повстання – справою честі і «обов’язком перед Батьківщиною».

До речі, перед війною диктатури були у більшості європейських країн.

Тож які західні норми ми хочемо запозичити? Теперішні? Чи ті, що були 20 років тому? Чи повоєнні? Чи довоєнні? Чи ХІХ століття (коли публічні страти вважалися чимось нормальним)?

Варто визначитись, бо це зовсім різні речі.

До того, у кожній країні «Заходу» – свій менталітет. Як результат, у Італії, на приклад, більше бардака, ніж у Швеції. Але рівень життя у сьогоднішній Італії не порівняти з Італією до (та й відразу після) війни.

Тож як би ми не лаяли український менталітет («моя хата скраю» тощо) – надія в нас є.

До речі, цей наш менталітет – не такий вже поганий. Скажу без зайвого націоналізму: в нашого народу – великий потенціал.

Українці (та й взагалі люди з України), що перебираються до інших теренів, часто роблять блискучу кар’єру… або ж просто працюють на совість.

У самій Україні – море працьовитих, талановитих людей. Наша проблема – система, встановлена «круговою порукою».

Цю систему встановлювали десятиліттями. Не будемо вже не згадувати про страшні репресії сталінських часів.

Але візьмемо «Застой». Головна ідея: «Инициатива наказуема». Бажання заробити більше від зарплатні (на приклад, влаштуватися одночасно на кілька робіт) – «погане». А зарплатні вистачає ледь-ледь. Боротися за свої права відкрито – ризиковано. Краще діяти тихо, через знайомих, або ж за допомогою шоколадок, пляшок, хабарів. Який результат?

Багато корупції, а додаткові заробітки – підпільні та нелегальні. На роботі ж ніхто не зацікавлений працювати «занадто добре»: за це не доплатять, не похвалять, а радше спробують «поставити на місце». І так – кілька десятиліть.

Потім Союз розпадається і починається суцільний хаос. Потім ситуація починає потроху нормалізуватися – але дуже повільно (руйнували ж кілька десятиліть). Державний сектор (на приклад, освіта) продовжує занепадати. Приватний сектор (малий та середній бізнес) тільки починає ставати на ноги та говорити про свої права.

Власне, Помаранчева революція – результат тривалої еволюції: за 13 років люди якось звикли, що якщо більшість голосує за пана Ікс, то саме він і має перемогти.

І коли цього не сталося, мільйони відчули, що щось тут не так. Якби вибори підтасували у 1991 – на вулиці майже ніхто б не вийшов (хто в Україні протестував, на приклад, під час Путчу? одиниці). І тоді міліція вже точно не була б «з народом».

Зараз важкий період, але він має закінчитись.

На «Заході» все налагоджено краще: менше корупції, чесніша поліція, більш соцзахищеності. Але «Захід» і рай – ц різні місця.

Якщо відкрити будь-яку «тамтешню» газету, то виявиться, що проблем багато. У англійській Канаді (Онтаріо) менеджерка держорганізації оформила друзів консультантами і платила їм скажені гроші за биття байдаків. Екс-прем’єр отримував у конверті гроші від бізнесмена. У Квебеку автомобільні мости тріщать по швах – кілька років тому через це загинула ціла родина із дитиною. Грошей на капітальний ремонт не вистачає – значить знов доведеться зичити. А держава й так у боргах. У лікарнях по цілій Канаді черги – не вистачає лікарів та ресурсів. Державні проекти буксують.

У Франції судять колишнього президента. А нинішнього багаті бізнесмени катають на шикарних яхтах. У Англії – теж море проблем. Про Італію чи Ірландію взагалі краще не згадувати.

На загал, є враження постійної кризи. Але якщо відкрити газети 20-річної давнини, то й тоді була криза. І 40 років тому – також. І 60. Постійний «кінець світу». Але «Захід» худо-бідно дає собі раду.

Втім, західний «кінець світу» дещо кращий від нашого.

Тому варто б запозичити, так це певні їхні «технології» – як контролювати владу, як підмітати вулиці, як допомагати безробітним тощо. Але без комплексу неповноцінності, що «вони» – європейці, а ми – ні.

Якщо не палити у громадських місцях – менше буде раку легенів. Якщо вибори проходять чесно – політики хоч щось роблять, щоб їх виграти. Якщо ДАЇшникам платити високу зарплатню, вони не стануть «паритись» за дрібні хабарі, а платити їм багато не матиме сенсу – дешевше сплатити штраф.

Канадські чиновники не вимагають по 20$ чи 100$ не тільки через Надзвичайну Чесність, а й тому, що ніхто не стане ризикувати доброю зарплатнею та пенсією за копійки. У підворіттях менше гадять ще й тому, що за законом у кожній їдальні має бути туалет, який має відповідати мінімуму санітарних норм. І так зі всім…

Автор: єврооптиміст Євген Лакінський, ТЕКСТИ