Рэкетерские банды Ивано-Франковска: «Бен» и его бригада

Сім років тому, 16 січня 2001 року, в Івано-Франківську стався вибух, який призвів до смерті людини. На вулиці Вовчинецькій біля знаменитої франківської більярдної «777» злетів у повітря автомобіль «Міцубісі-Паджеро». Як згодом з’ясували експерти, під джипом спрацював радіокерований вибуховий пристрій еквівалентом 200 грамів тротилу. Жертвою теракту став відомий та авторитетний у кримінальному світі Івано-Франківщини «Бен». Замовне убивство Бена досі не розкрите. Правоохоронцям так і не стали відомі імена виконавців та замовників цього злочину. Жодна з трьох версій, які відпрацьовували слідчі, не стала чимось більшим, ніж банальне припущення. Як пригадував у розмові з репортером «ГК» колишній слідчий Управління боротьби з організованою злочинністю (УБОЗ) Володимир Бандура, слідство у цій справі проходило досить таки мляво. Так само, зрештою, потім не квапилися із пошуками вбивці одного з бенівських бригадирів, його найближчого приятеля Петра, якого розстріляли з обріза на тій таки вулиці Вовчинецькій через два з половиною місяці після загибелі Бена.

Кому ж заважали Бен та його бригада?

Впродовж кількох останніх років двадцятого століття про Бена в Івано-Франківську говорили як про визнаного кримінального лідера. З середини 90-х і до часу своєї смерті він вважався найвпливовішою особою у тіньовому житті міста. Щоправда, його інтереси сягали і поза межі Івано-Франківська. Був час, коли Бен намагався взяти під свою «кришу» базарників у Рогатинському та Галицькому районах, але наштовхнувся на опір львівської братви, яка віддавна вважала цю територію своєю вотчиною. Значно краще йому вдалося поставити себе на протилежному, гірському куті області. На території Яремчанської зони — від Делятина до Ворохти — Бен у певних колах був майже такою самою важливою фігурою, як і в Івано-Франківську. А в останні роки свого життя Бен начебто шукав зв’язків з кримінальним світом столиці і навіть мав з цього приводу якісь тертя з київським угрупованням такого собі Карася (зараз уже також покійного).

В Івано-Франківську з іменем Бена пов’язували ресторан «Континенталь» та кафе «Снік» у центральній частині міста, нічний клуб «Парадайз» та більярдну «777» на Позитроні. Над деякими відомими розважальними закладами в міському парку бенівська бригада тримала «кришу», працюючи як офіційна охорона. Усі ці заклади відзначалися дорогими, але якісними напоями, а на бутербродах обов’язково була рідкісна (як тоді, так і тепер) справжня чорна ікра. Саме тут завжди можна було зустріти когось із бригадних Бена, а сам він найохочіше катав шари у більярдній.

Цей ресторанний бізнес був цілком легальним, але далеко не єдиним, яким, як кажуть, займався Бен. Основним джерелом його прибутків, як і в час первісного накопичення капіталу, була діяльність, яка часто межувала із порушенням закону.

Доба рекетирів

«Рекет, примушування до виконання цивільно-правових відносин — це те, з чого найчастіше починали свою діяльність тодішні кримінальні лідери, — розповідав колишній слідчий УБОЗу Володимир Бандура. — А пробитися нагору і стати на чолі бригади у тому середовищі вдавалося найнастирливішим та найрозумнішим».

В середині 90-х розгул рекету досягнув свого найбільшого піку. Наїзди бригад і внутрішні кримінальні розборки стали чимось зовсім звичним. Належністю до бригади чи бодай знайомством із кимсь із бригадних часто хизувалися підлітки. Десь у той час УБОЗ затримав злочинну групу вимагачів, в одного з яких навіть було «Посвідчення рекетира».

Бену і його бригадирам такі дешеві понти, зрозуміло, були не потрібні. Мабуть, вони й не воліли особливо світитися, але поза тим репутацію їм робив поголос, який ішов про Бена і його бригаду в місті. А говорили тоді різне.

Якийсь час дуже популярною була легенда про Бена-патріота. Мовляв, саме він ще у далекому 1978 році першим в Івано-Франківську причепив синьо-жовтий прапор на трубі місцевої електростанції. У КГБ тоді запідозрили, що націоналістичну витівку утнув один місцевий художник, який мешкав неподалік. Що цей провокаційний вчинок був справою рук 17-річного хлопчиська, борці з антирадянщиною тоді навіть подумати собі не могли.

До речі, західноукраїнські бандити в середині 90-х полюбляли пояснювати свої конфлікти із законом саме своєрідним опором радянському режимові, вважаючи себе мало не послідовниками опришків. Львівська братва якось розповідала авторові цих рядків, що авторитет Завіня з Левандівки свій перший термін відбував на зоні саме через політичні переконання.

Як це не прикро, але за націоналізм Бена не судили. Коли на початку 90-х він вперше став перед судом, йому iнкримiнували популярну тоді 144 статтю КК України — вимагання. З таким звинуваченням у той час до судiв надходило безлiч кримiнальних справ. Але вирок у справi Бена, винесений Калуським районним судом, вирiзнявся з-помiж iнших своєю м’якiстю. Бена засудили умовно, і це позбавило його можливостi ближче познайомитися з зоною.

Жодного дня не провiвши на тюремних нарах, Бен проте став визнаним кримінальним лідером. Коли улітку 1995 року заїжджий найманий вбивця застрелив франківського авторитета Сюсю, це дозволило Бенові претендувати на роль нового місцевого короля кримінального світу. Такому стану речей, як видається, ніхто особливо й не перечив.

«Це був такий благодатний час, коли можна було назватися кримінальним авторитетом і широкий загал сприймав це як належне, — розповідав Володимир Бандура. — Вони тоді плодилися, як гриби після дощу».

Невловимий Бен

Щоб укріпити свій авторитет, Бен тривалий час активно «підігрівав» зону, завозячи «браткам», які потрапили в ув’язнення, не тільки легальний чай і сигарети. Щоправда, якось у 1999 році ця його традицiя для нього самого ледве не обернулася тюрмою.

Завантаживши у «Мерседес» передачi для ув’язнених, Бен не встиг доїхати до пункту призначення. Його авто зупинили працiвники УБОЗу і виявили серед вантажу набитi марихуаною сигарети та пiстолет пiд водiйським сидiнням. Проти Бена порушили кримiнальну справу за ст.222 та 229 КК України. Але «три лебедi», як ще називають статтю за незаконне зберiгання зброї, не понесли його на своїх крилах у мiсця позбавлення волi. Бен знову вiдбувся символiчним покаранням — штрафом. Через рік його ще раз затримали за тiєю ж малоперспективною 222-ою статтею, i аж до самої смерті Бен перебував пiд слiдством.

«Достатніх доказів протиправної діяльності Бена завжди бракувало, — пригадував колишній слідчий Володимир Бандура. — Його викликали, журили, погрожували і відпускали. Як тільки в справу втручався адвокат, все розпадалося. Ці люди завжди старалися знайти вихід не просто на доброго адвоката, але на такого, який був колишнім працівником міліції, прокуратури або суду».

Можливо, ще однією причиною невловимості Бена було те, що він мав справи лише з обмеженим колом своїх бригадирiв, особисто не беручи участi в операцiях. Ті ж «бенівці», які за конкретним звинуваченням потрапляли під слідство, ніколи не виказували, від кого вони отримували вказівки на скоєння злочину. Віддані Бену братки знали, що «на зоні» про них не забудуть, а після відсидки завжди можна розраховувати на прихильність боса, якщо багато не говорити.

Попри прискiпливiсть правоохоронних органів, останні роки життя Бена були доволі спокійними. Цьому сприяло те, що він умів вдало залагоджувати конфлікти і мирно співіснувати з лідерами дрібніших угруповань. Показовими є його стосунки з Душманом, до якого франківські бригадні ставилися не надто приязно через те, що він зібрав під своїм крилом людей, які раніше проходили службу у повітрянодесантних та внутрішніх військах, тобто мало не «ментів». Але після кількох «стрєлок» Бен і Душман несподівано виявили спільні інтереси, і невдовзі їхні угруповання злилися в одне.

Мирним шляхом вдалося вирішити проблеми, які несподівано виникли у Бена з київською братвою. Сигналом до можливої війни стала стрілянина у нічному клубі «Парадайз» у січні 1998 року. Близько другої години ночі чотирьох завсiдникiв цього вiдомого у Iвано-Франкiвську закладу буквально розстрiляли якісь зайди. Iз двох стволiв було випущено десять куль.

Щоправда, кажуть, що нападники намагалися не робити смертельних поранень, навмисно не влучаючи у життєво важливi органи.

Цю стрілянину багато хто розцінив як попередження Бенові, оскільки усі потерпілі, як виявилося, належали до його бригади. Сам Бен покинув «Парадайз» незадовго до iнциденту. Потерпілих з вогнепальними пораненнями доставили до лікарні, розслідуванням зайнявся УБОЗ, але традиційно справу до логічного завершення не було доведено через небажання поранених давати якісь покази працівникам міліції. Згодом це непорозумiння iз приїжджими братками було залагоджене i навiть обернулося дружбою та тiсною спiвпрацею.

Загалом, складалося враження, що Бен готується перейти до тихого i мирного життя фiнансово забезпеченої людини. Вiн навiть не поїхав разом iз братвою традицiйно зустрiчати Новий 2001 рiк у Яремче, вiддавши перевагу святкуванню в родинному колi — з дружиною та двома доньками. Незадовго до загибелі Бен обговорював з друзями, де зiбратися 28 сiчня, щоб вiдзначити свій 40-рiчний ювілей, до якого залишалося менше двох тижнів…

Останні години

Увечерi 16 сiчня 2001 року Бен дорогою додому за звичкою зайшов пограти на бiльярді в улюбленому клубі «777» на вулицi Вовчинецькiй. Закiнчивши гру, близько половини десятої вечора вiн сiв за кермо джипа «Мiцубiсi-Паджеро», а в машинi, яка стояла позаду, розмiстилися люди з його найближчого оточення, серед яких був і його найвірніший бригадир Петро. Нiяких дiлових зустрiчей на цей вечiр Бен не планував, до його помешкання було якихось кiлька хвилин швидкої їзди.

Джип проїхав близько 40 метрiв, як пролунав вибух. Автомобіль загорівся. Люди, які їхали позаду, були розгублені, їм спершу здалося, що це сталася просто якась неполадка у джипі, і кинулися рятувати боса з палаючої машини.

Бен був без свідомості, нижня частина тіла перетворилася на криваве місиво. У днищі авто згодом виявили діру діаметром понад 20 сантиметрів. Як з’ясувалося, «пекельна машина» була прилаштована внизу автомобiля пiд сидiнням водiя. Саморобний вибуховий пристрій еквівалентом 200 грамів тротилу спрацював за радіосигналом. Хто і за чиїм наказом натиснув на кнопку, досі невідомо. Ще живого Бена доставили у центральну мiську лiкарню, але врятувати його життя медикам не вдалося. Незадовго до 10 години вечора Бен помер. Поховали його на Водохреща на міському цвинтарі.

…У тому, що зайняти місце Бена повинен його вірний бригадир Петро, мало хто сумнівався. Але цим перспективам не судилося збутися. Через два з половиною місяці наступник Бена загинув від кулі убивці. Тіло 35-річного Петра знайшли біля будинку №13 на тій таки вулиці Вовчинецькій 26 березня 2001 року близько 23 години. Як з’ясувалося, Петра застрелили двома пострілами з мисливської зброї, очевидно, обріза. Знаряддя убивства виявлено не було. Убивця досі не встановлений.

Версії і припущення

Обидва убивства, які сталися одне за одним, означали фактичний кінець старої бенівської бригади. Кволі спроби правоохоронців з’ясувати мотиви цих злочинів і встановити особи виконавців результату не дали. «Коли загинув Бен, розроблялося три версії можливих причин цього вбивства: розбори з київським угрупованням, яким керував такий собі Карась, непорозуміння всередині угруповання Бена і тертя з бізнес-групою АСП, з якою бригада Бена не змогла поділити сфер впливу», — розповідав Володимир Бандура.

Однак жодна з цих версій досі достовірно не підтвердилася. Натомість невдовзі з’явилася несподівана гіпотеза, яка пов’язувала відстріл франківських авторитетів зі зміною міліцейського керівництва в області. Дехто вважав невипадковим, що замовне убивство авторитета Сюсі сталося майже одразу після призначення нового начальника УМВСУ в Івано-Франківській області Анатолія Француза. А через півроку після того, як генерал Керницький змінив свого попередника на цій посаді, вибухнув джип Бена.

Дивний збіг продовжився на початку 2006 року: після того, як в області відбулася ще одна кардинальна зміна міліцейського начальства, загинув ще один авторитетний лідер, який очолював угруповання АСП, Андрій Українчук. Його розстріляли з пістолета в своїй машині, яку він зупинив поруч із помешканням, за кілька десятків метрів від Управління боротьби з організованою злочинністю. Але це вже тема для окремої історії…

Богдан СКАВРОН, Галицкий корреспондент