Зачем я туда поехал? Исповедь украинского эмигранта. Часть 2
Чому я поїхав? Бо не хотів залишатися у Одесі. Я люблю це місто, але не можу довго бути з ним. За першої ж нагоди десь їхав — переважно, до Росії, де були інтернетівські друзі. Отримавши диплом, я першим ділом сів на потяг Одеса-Уфа. Думав придивитися до ситуації і може залишитися у «екзотичних краях» — Башкирія, чи Пітер, чи Сибір…
Начало читайте здесь: Зачем я туда поехал? Исповедь украинского иммигранта. Часть 1
Чому я поїхав? Бо не хотів залишатися у Одесі. Я люблю це місто, але не можу довго бути з ним. За першої ж нагоди десь їхав — переважно, до Росії, де були інтернетівські друзі. Отримавши диплом, я першим ділом сів на потяг Одеса-Уфа (у Уфі багато творчих, розумних та й просто добрих людей, з багатьма з них я мав щастя спілкуватися; пізніше я вичитав у Шкляра, що башкири — «юродиві з лиця»; мабуть Метру-народознавцю видніше). Думав придивитися до ситуації і може залишитися у «екзотичних краях» — Башкирія, чи Пітер, чи Сибір…
Восени зблизька побачив російську кризу
Переїхати до Києва, Харкова чи Львова? Але там — майже як в Одесі. Тільки вдома — півміста знайомих, а там нікого не знаєш: нема з ким поговорити.
Білорусь? Там царював Лукашенко.
Подивився на мапу світу. Країни поділялися на бідні (куди не варто емігрувати) і багаті (де дуже важко легалізуватися — живеш на пташиних правах і тимчасових візах). Єдине виключення — Канада. Тут зрозумілі імміграційні правила, надійний статус, а за три роки можна подаватися на громадянство.
Але Канада лякала: вона здавалася безкінечно нудною країною. Знайомий знайомих, одесит з Онтаріо, розповів про Квебек. Опис вийшов лаконічний: «Культура там близька до європейської. Але вони там всі націоналісти — тому треба знати французьку».
Тож, вибору, власне, й не було: Квебек і французька.
Звична зима у Монреалі
Хтось познайомив мене з Григорієм. Григорій жив у сусідньому будинку і теж збирався до Квебеку, тільки вже розпочав процес. Було йому за 30, одружений, діти. Мені тоді було 22…
Гріша став моїм гідом. У складному імміграційному процесі він «випереджав» мене на кілька місяців. Тож завжди міг підказати, де, коли і який папір треба дістати, яку анкету заповнити, куди і про що написати… За півтора роки я проводжав його сім\’ю у одеському аеропорті, а ще за півроку він зустрів мене у Монреалі…
Пізніше, коли я й сам став «спецом» у імміграційних питаннях, почав ділитися знаннями з університетськими товаришами. Але бажаючих було стільки, що довелося встановити «таксу»: пляшка пива за консультацію. Швидко відмовився від ідеї — щоб не спитися. Втім, ніхто з них так і не подав жодної анкети — навіть не намагався. Тим краще для Батьківщини.
Є така порада письменникам: «Якщо можеш _не_ писати — не пиши». Так, приблизно, і з еміграцією.
Можеш не емігрувати — не емігруй.
Це складний шлях. Пішов ним — не жалійся потім на життя.
Провінція Квебек має власну імміграційну програми, зі своїми критеріями відбору. Але головна ідея — та сама що й в федерального уряду Канади: кандидат має набрати певну кількість балів. Бали зараховують за вік (чим молодший, тим більше балів), за фах (треба мати потрібну і країні професію), за знання мов (у Квебеку — французької, у Канаді — англійської чи французької).
Це — левина частина балів. Ще кілька балів — за знання країни, за наявність там родичів чи друзів та інші «дрібниці». Якщо кандидат — сімейний, додають бали за дружину чи чоловіка, за дітей до 18 років (або старших, але студентів). Повнолітніх дітей, які ніде не вчаться, взяти з собою не можна. Так само, не можна взяти батьків. Але якщо по імміграції ви станете на ноги і матимете добрий дохід — можна зробити на них «спонсорство»…
Квебекська і канадська програми мають тий самий кінцевий результат: ви отримуєте «федеральну» канадську візу і право жити/працювати у будь-якому куточку Канади.
Процес взяв в мене менш ніж 2 роки. За цей час встиг підучити французьку — достатньо, щоб говорити/читати/писати — хоч і з трудом і зі страшними помилками. «Шліфував» мову вже у Монреалі. Взагалі, коли мова нерідна — вчиш її ціле життя. І щоразу тобі відкривається щось нове. І ніколи не досягаєш повного ідеалу…
Чи важко було їхати? Важко. Залишав за спиною усе, що знав і любив, усіх друзів, майже усіх знайомих… Але залишатися вже не міг. У Одесі було враження, ніби ходиш по колу. Хотілося це коло розірвати.
Я часто думаю, що б зі мною стало, якби в Україні була нормальна ситуація: відносна соціальна захищеність, західноєвропейська зарплатня, можливість подорожувати світом без віз…
Думаю, я теж опинився б «на чужині» — мені не сиділося вдома. Звісно, Канаду не обрав би. Може Францію чи Італію. Чи Норвегію. Мабуть, поїхав би за студентським обміном на кілька років. Потім залишився б «ще трошки». Звик би. Мабуть, частіше і на довше їздив би додому…
А так — «поїзд у один кінець». Перші пару років ще листувався з одеськими друзями. Але чим далі, тим менше залишалося спільних тем. Мінявся я, мінялися вони.
МОНРЕАЛЬ…
Монреальська вулиця
З літака місто нагадувало дитячий конструктор: рівні квадратики приватних будинків; на задніх дворах де-не-де — сині кола басейнів. І сонце…
Я думав: «То ось ти який, Монреаль». Хоча насправді це був Дорваль — район на заході монреальського острова. Тоді, у 2000, він формально рахувався незалежним містом. Центр Монреалю, звісно, інакший.
Аеропорт Дорваль. Перші кроки у новій країні. Розмова з митниками. Вибачаюся, що говорю з ними англійською (вона тоді була в мене кращою). Це дурість: у аеропорті англійська — майже робоча, особливо в тих, хто працює з мандрівниками. Мене питають, чи привіз я машину чи яхту. Відповів: якби в мене були машина та яхта, я б сюди не приїхав.
Формальності взяли час.. До того ж, авіакомпанія ж загубила багаж половини пасажирів — і мій теж: треба йти до їхнього офісу, розбиратися… (за кілька днів валізки привезли прямо до дверей).
Гріша чекав на мене. Ми сіли до якогось автобусу, потім — до іншого…
На зупинці я почув розмову африканського подружжя і дуже здивувався: легко розумію їхню французьку. А де ж цей жахливий квебекський акцент, яким мене стільки лякали? (Квебекська вимова відрізняється від стандартної французької — іноземцям важко її зрозуміти).
Спитав у Гріши.
— Это иммигранты, — пояснив він.
Я тоді не розумів, яка глибока прірва лежить тут поміж квебекуа та іммігрантами, франкомовними і англомовними, та й взагалі різними етнічними групами.
У Одесі прийнято пишатися своєю «національністю» (а у багатьох з нас їх три, чотири чи більше). Але насправді усі наші «болгари», «поляки», «греки», «українці», «караїми», «євреї», «чехи», «росіяни», «грузини» тощо тощо складають один народ.
Нема й чіткого кордону поміж носіями української та російської (якщо не брати ідейних націоналістів з обох боків).
Тож я думав, що і у Квебеку так: усі — один народ. І у Монреалі, мабуть, говорять англійською, по селах — французькою, але всі себе вважають квебекуа.
Це — абсолютно не так. По перше, квебекуа і англоканадці — два абсолютно різних народи. Тримаються вони окремо. Квебекуа — це тільки той, хто з дитинства говорить французькою і походить від колоністів
Іммігранти — хоч тричі франкомовні — це не квебекуа. Ніхто їх так не назве — ані місцеві, ані вони самі (окрім яснооких квебекських націоналістів, для яких «хто за нас — той наш» та особливо ідеалістичних іммігрантів-патріотів — але і ті і ті у меншості).
В кожної іммігрантської групи — своя церква чи мечеть, чи ще щось. Є румунські православні церкви, і українські православні церкви, і сирійські православні церкви, і російські, і грецькі, і сербські, і болгарські. І у всіх них «чужинців» дуже мало, або й зовсім нема.
Російські православні церкви у Монреалі менш націоналістичні ніж інші: серед парафіян, окрім росіян, є й українці, і хрещені євреї та татари, і грузини, і вірмени, і… список вийде довгий, увесь екс-СРСР плюс сусідні країни.
Але вже у російському монастирі у Мансонвілі, де зібралися нащадки білої еміграції, вам розкажуть і про «Русь святую», і «про русского православного мужика», і про інше патріотичне «причандалля», варте наших, українських націоналістичних міфів.
Це я кажу лише про православних. Уявіть собі антагонізм поміж африканцями усіх конфесій, арабами-мусульманами, арабами-католиками, ортодоксальними євреями, світськими євреями, гаїтянами, китайцями, японцями, італійцями, поляками, латиноамериканцями. Насправді, ніхто нікого не ненавидить (окрім зовсім вже хворих на голову), але світ чітко ділиться на «наших» і усіх інших.
При цьому усі чудово співпрацьовують, коли треба. І їздять у тих самих автобусах, і працюють разом, і вчаться… Є й багато міжнаціональних шлюбів, але, на відміну від одеських, вони справді міжнаціональні, міжкультурні.
Монреаль — місто здебільшого франкомовне: схід переважно франкомовний, захід — англомовний, хоча є багато виключень з цього правила.
Всього цього я ще не знав. Крізь вікна автобуса дивився на нову землю. Місто здавалося мені порожнім. Це був район навколо аеропорту: довгі вулиці, по яких треба не ходити, а їздити. Машин було небагато, а пішоходів — ще менше. Було тепло і темно. Усюди — ліхтарі.
Ми доїхали до метро, сіли у поїзд. Вагон як вагон… Десь пересіли на іншу лінію.
— Это — Сноудон, — сказав Гріша. — Тут живут русские.
На станції справді було написано «Snowdon» . Я вдивлявся у перехожих, але ніякої особливої російськості не помітив. Тим часом Гріша — російськомовний одесит, що вважав себе росіянином і ходив до «Русской Истинно-Православной Церкви Заграницей» — розповідав, що від «русских» треба триматися якнайдалі.
Пізніше я дізнався, що це загальна тенденція. Одна відома у Монреалі сім\’я — росіяни з Москви — хвалилися: «У нас очень хороший район — тут почти нет русских».
Віль-де-Квебек. Автор з Луі-XIV, кopoлeм Фpaнції. Перші роки еміграції
Часто буває, що люди розмовляють поміж собою російською, але коли розуміють, що поряд інший російськомовний, миттєво переходять на англійську чи французьку. Щоправда, бувають і протилежні випадки: навпаки, хочуть познайомитись. А більшості народу просто байдуже.
У Монреалі треба вважати, що ти говориш на людях.
Ніколи не знаєш, хто яку мову розуміє. Наприклад, африканець чи китаєць можуть чудово розуміти українську чи російську (вчилися в нас).Блакитноока блондинка може вільно володіти арабською (бо батьки працювали у Сирії і вона там виросла).Тощо тощо.
Тому розумна людина ніколи не говорить на людях чогось образливого про інші народи. Також не можна говорити нічого особистого: тут досить невеликі етнічні громади, багато хто знає один одного, якщо не напряму, то через знайомих.
Далі буде…
Про свою еміграцію розмірковує: Євген Лакінський, ТЕКСТИ
Tweet
