Тернистий шлях у 30 років. Як українці ними розпорядилися
Можна підібрати багато визначень, характеризуючи незалежне життя країни за попередні 30 років, але одне з них підходить найбільше — українці вчаться життя самостійно. Століття колоніального стану під покровом різних імперій (головне Московської) мають глибокі трагічні наслідки і вплив на можливість побудови власної державності.
Періоди Київської Русі, Королівської Русі, Гетьманщини є досить далекими в уявленні сучасних українців (це не означає що про них не потрібно знати і ними не потрібно пишатися), а час Української революції 1917-1921 рр., коли були проголошені Українська Народна Республіка та Українська Держава, був досить коротким і неповноцінним. Тому протягом останніх 30 років українцям так складно відчути себе єдиними у сприйнятті власної ідентичності і опертися на багату історію, існуючи ресурси, власні сили, можливості в побудові реально суверенної держави без постійного пошуку іноземних «покровителів».
Звідси, а також і через певні інші причини, багато помилок і марнування шансів, які мали місце в попередні три десятиліття. Нагадаємо коротко. Перші можливості початку 1990-х під час президенства Леоніда Кравчука були перервані приходом до влади за підтримки Москви Леоніда Кучми в 94-му (за словами економіста Володимира Ланового, тоді відбулася контрреволюція). Далі був шанс 99 року, коли суспільство не зорієнтувалося, не зрозуміло і повелося на російські політтехнології Кучми (плюс масштабні фальсифікації), не обравши президентом Євгена Марчука. Якби тоді суспільство повелося зріло, ми б сьогодні мали якісно іншу Україну.
Наступна можливість з’явилася після помаранчевих подій 2004 року, коли після масових протестів до влади прийшов Віктор Ющенко. Але окрім певних досягнень в гуманітарній політиці, його правління завершилося реваншем проросійського Віктора Януковича. А от президентство останнього закінчилося для України трагічно, тому що під час Євромайдану 2013-2014 рр. в центрі Києва загинуло більше ста людей. А Кремль скориставшись ситуацією (перед цим розпалюючи вогонь Майдану), напав на Україну, окупувавши частину нашої території і вбивши тисячі людей.
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»
Здавалося б, який ще «землетрус» має відбутися, аби політики нарешті схаменулися і використали енергію людей для змін в країні. Проте докорінних реформ і на цей раз не відбулося. Так, знову ж таки маємо певні досягнення в гуманітарній сфері, і це добре, плюс в армії через війну, але хіба у нас зменшилася корупція, контрабанда чи з’явився справедливий суд?.. І чи не стала певним підсумком правління постмайданних політиків «електоральна революція» 2019 року, коли фактично всі «старі» політики були знесені з політичної авансцени?.. І тут вже з’явився черговий шанс у молодих. Проте, як показують останні два роки керівництва «зеленої» команди, якість кадрів і результати дуже далекі від сподівань людей. Схоже, «система Кучми» поступово засмоктує і «нових».
Не хотілося, звичайно, про сумне на День незалежності, але навіщо тішити себе гарними словами, якщо на сьогодні за різними показниками розвитку Україна посідає останні місця в регіоні. Плюс маємо відтік населення, війну і окуповані території, перспектива яких для нашої країни нерадісна. Знову ж таки, якби політики вчасно використали наявні шанси, навряд чи Москва наважилася напасти на сильну Україну (безумовно, тут ми не забуваємо про неоімперські амбіції путінського режиму).
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
А тепер все-таки трохи позитиву. Останнє соціологічне дослідження, яке провела соціологічна група «Рейтинг» до 30-ліття незалежності України, додає оптимізму. Дослідження проводилося з 20 липня по 9 серпня 2021 року методом телефонного інтерв’ю. Опитано 20 тисяч респондентів в усіх областях країни, окрім тимчасово окупованих територій Крим та Донбасу. Проголошення незалежності України сьогодні загалом підтримали б 80% опитаних. Не підтримали б — лише 15%, вагалися з відповіддю — 5%. Найвищий рівень підтримки незалежності України серед покоління, яке народилося після 1991 року (87%). Також більше тих, хто підтримав би незалежність, серед мешканців західних та центральних регіонів та більш заможних. Попри розбіжності, не менше двох третин у кожній із демографічних груп підтримали б сьогодні проголошення незалежності України.
Далі. Громадянами України ідентифікують себе 75% опитаних (11% не відчувають себе такими), натомість європейцями — 26%, «радянською людиною» — 21%. Серед представників Покоління Незалежності ідентифікують себе як громадяни України 86%, як європейці — 40%. Домінуючим зовнішньополітичним вектором в Україні є європейська та євроатлантична інтеграція. В усіх питаннях, що стосувалися поглядів щодо майбутнього України на міжнародній арені, не менше половини опитаних підтвердили свої прозахідні прагнення. Так, за вступ в ЄС виступають 64%, у НАТО — 54%. Найбільше тих, хто підтримує європейське майбутнє України, серед наймолодших (16-24 роки): 66% за вступ в НАТО, 75% за вступ в ЄС. Але навіть і в найстарших категоріях не менше половини респондентів за рух України у західному напрямку.
Отже, не дивлячись на всі ті проблеми, які ми маємо в країні, вищенаведені показники дають шанс і перспективу на побудову нормальної країни. Для цього потрібно зробити правильні висновки з минулого і почати нарешті будувати сильну державу з повноцінною незалежністю.
«ДО 1999-ГО РОКУ У НАС ЩЕ БУЛА МОЖЛИВІСТЬ ПРИСКОРЕНОГО РОЗВИТКУ КРАЇНИ»
Віктор НЕБОЖЕНКО, політолог:
— Розвилок за часів незалежності було багато. Зокрема в 1999-му році. Можу з впевненістю сказати, що якби тоді виграв Євген Марчук, то позитивні зміни в нашій країні відбувались набагато швидше і головне — по іншому курсу. Адже Євген Кирилович займав прозахідну і пронатовську позицію. На жаль, очолити країну йому не вдалося з низки причин. Тоді трапилось навіть не гальмування, а замороження цивілізованого, демократичного суспільно-політичного поступу України. Кучма зробив дуже страшну річ — сформував олігархат. Конкретним особам роздавались підприємства буквально за копійки. Низка неефективних підприємств залишились в розпорядженні Кабміну, а ефективні були віддані тим, хто став олігархами. Так зберігалась економіка, але такий шлях безумовно був неправильним.
З тих пір зміна президентів і провладних партій практично не призводила до позитивних змін в самій державі. Навіть начебто патріотичні президенти, які приходили до влади на проукраїнських гаслах, все одно залишались частиною збудованої Кучмою системи кланового олігархату. До 1999-го року у нас ще була можливість прискореного розвитку країни, можливість її реформації. Після 99-го року система не просто стабілізувалась, вона зцементувала розвиток позитивного потенціалу. Навіть Ющенко, який багато говорив про Голодомор, залишився вірним старим принципам і фактично зіштовхував цінності, що призвело до поглиблення розчарування. Тобто займався політичною демагогією, це коли говориш про благородні мотиви, а насправді робиш протилежне.
«УКРАЇНА ТОЧНО НЕ ПЕРЕСКОЧИТЬ ЧЕРЕЗ ПЕВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ. АЛЕ МИ ПОВИННІ ПРОЙТИ ЇХ ШВИДШЕ»
Костянтин ГРИЩЕНКО, екс-міністр закордонних справ України:
— На мою думку, перші два-три роки незалежності існувала дуже серйозна загроза того, що Україна стикнеться з внутрішньою, перш за все, економічною загрозою для свого виживання. Економічний безлад на той момент був такий, що це могло привести до найстрашнішої загрози проекту успішної незалежної України. Витримати в той момент було надзвичайно складним завданням, в тому числі для зовнішньої політики. Думаю, що з цим в цілому Україна справилась. При всіх викликах, недоліках, обмежених фінансових і людських ресурсах, які скорочували можливості для більш наступального проведення цієї політики.
В роки, які настали після цього етапу, ситуація значною мірою визначалась як зовнішніми факторами, так і тим, хто очолював державу. Не завжди розуміння складних світових і внутрішніх процесів у очільників не тільки на найвищому, але й міністерському рівні, відповідали розвитку глобальних процесів. Саме через це ми не завжди могли використати ті можливості, які існували.
Але важко зараз думати про те, яким чином могло були по-іншому. В цілому українська державність зміцнювалась. Демократичні засади завжди існували, на всіх етапах в Україні були незалежні ЗМІ, які критично ставились до будь-якої влади. Завжди були опозиційні рухи і серйозна політична дискусія. Але це не означало, що в цілому політичний клас відповідав тому рівню, якого вимагало українське суспільство. Тим не менш, попри всю критику щодо слабкості інституцій і не зважаючи на те, що в результаті бурхливих подій 2004-2005 років, потім 2013-2014 років, насправді базові інституції існують та виявляють спроможність виконувати свої функції.
Часто ми не усвідомлюємо значення професійного класу для того, щоб забезпечувати нормальне функціонування органів влади і держави як такої. Маємо відсутність політичних партій в європейському розумінні цього поняття, відсутність традицій, які базуються на принципах доброчесності, відповідальності за свої вчинки, виконання обіцянок. В той же час, ми маємо розуміти, що ми точно не Швеція і не Фінляндія. В ЄС політична культура півночі відрізняється від політичної культури щонайменше деяких країн півдня. В рамках більшої пасіонарності тієї ж Греції та Італії робиться багато помилок, а з іншої сторони є можливості вирішувати надскладні проблеми. Наприклад, як Греція виходила з фінансової кризи в тих умовах, в яких вона опинилась.
Україна точно не перескочить через певні етапи розвитку. Але ми повинні пройти їх швидше. Для цього є передумови. Вони полягають в тому, що нові покоління не стільки прив’язані до минулого, до минулих багато в чому відсталих традицій, а більш занурені в сучасні тенденції, і тому їм легше переймати найкращій досвід. Але, на жаль, представники саме цього покоління інколи дуже легко кооперуються в старі схеми.
Я з оптимізмом дивлюсь в майбутнє тому, що ми бачимо як навіть нинішня влада при всіх її проблемах і складнощах у певних напрямках робить рух вперед. В умовах війни, в умовах непростої фінансово-економічної ситуації в державі ми все ж таки рухаємось вперед. Можливості для покращення, більш ефективної роботи системи, імпорту позитивних і ефективних ідей, їх імплементації, є. Отже, якщо брати стару розповідь про склянку, то вона більш повна ніж пуста.
«ГОЛОВНЕ — ПОСТАВИТИ НА НОГИ ЕКОНОМІКУ»
Віктор ПУШКIН, професор, Дніпро:
— Україна як велика європейська держава мала всі шанси стати квітучою й успішною країною, незалежною в усіх сенсах. Для цього в нас було все необхідне. Але, на жаль, на мій погляд, Україна ці шанси не використала й багато чого не застосувала. Замість цього вийшла країна, яка посідає одне з останніх місць у Європі за більшістю показників. Тому нинішній Україні належить зробити ще дуже багато, щоб стати на ноги. Можливості та ресурси для цього є, але ними потрібно вміти користуватися в інтересах усього суспільства, для країни, для людей.
На мій погляд, ми розпочали не з того — вдалися до політики, а потрібно було насамперед серйозно зайнятися економікою. Адже економічний обвал почався вже в перші роки незалежності, при правлінні президента Кравчука. Тоді ж почала розвиватися і корупція. Помилок припустилися і в шляхах проведення приватизації, коли утворився олігархат. Приватизація, звичайно, була потрібна, але не такими методами, якими вона здійснювалася. Ми могли використати наш ресурсний потенціал для розвитку економіки, в нас були величезні матеріальні та фінансово-економічні можливості. Згадаймо хоч би наш торговельний флот — куди він зник? У нас було багато зброї, яку вивезли, коли виводили війська з Німеччини, — куди вона зникла? Можна згадати і про відмову від ядерної зброї. Так, у нас не було можливості залишитися ядерною державою, ми змушені були передати ядерну зброю Російській Федерації, але не саме так. Ми практично нічого не отримали натомість, а це був величезний і дорогий ресурс, який можна було використати. Все це втрачено.
Вихід, я думаю, полягає в тому, що треба все-таки серйозно зайнятися економічним розвитком України. Успішна економіка дозволить нам нормалізувати відносини в суспільстві. Люди залишатимуться на своїй рідній землі, а не від’їжджатимуть кудись у пошуках заробітку. І ніхто не казатиме — не подобається, забирайтеся з України. Навпаки, треба робити все для того, щоб людям подобалося жити в Україні. Треба казати людям, що тут їхній дім, що це ваша земля, тут потрібно жити й розвиватися. Головне, повторюю, поставити на ноги економіку! І тоді будуть умови для розвитку науки, освіти, охорони здоров’я. А також і для зміцнення обороноздатності. Адже без міцної економіки не буває сильної армії. І не потрібно буде ходити з простягнутою рукою по світу, просити щось у американців, британців, німців… Тому що так жити не можна, потрібно мати власну гідність.
«НАГАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ — ЧИМАЛО»
Тетяна НАГОРНЯК, доктор політичних наук, професор, перший проректор Донецького національного університету імені Василя Стуса:
— Акт проголошення незалежності України — це факт не відновлення незалежності, а її офіційного оформлення і визнання. Дата незалежності вистраждана цілими поколіннями українців у таборах і під час пригноблення їх почуттів і можливостей чужими державами. 1991-й рік не тільки початок незалежної суверенної України, це — результат діяльності незламних Василя Стуса і Юрка Матущака, В’ячеслава Чорновола і Левка Лук’яненка, Ярослави Стецько і Василя Овсієнка. Говорячи про можливі сценарії розвитку незалежності України тоді, у 1991-му, слід згадати і подякувати учасникам Революції на граніті, які не дозволили повернути Україну до СНД, і, звісно, тим героям, хто сьогодні боронить наші державні кордоні, в ім’я України і нас — українців.
Проблем, що постають перед незалежною Україною, сьогодні чимало. Це недовіра до інститутів державної влади; зовнішня збройна агресія; кризовий стан національної економіки; соціальна і правова незахищеність населення; міграційні процеси і втрата людського капіталу та високопрофесійних кадрів; нерозвинутість українського суспільства. Усі вони потребують вирішення — якнайшвидше.
«ГОЛОВНЕ ЗАВДАННЯ — ЗДОБУТИ СТАБІЛЬНІСТЬ І МІЦНІ ГАРАНТІЇ ДЛЯ НАШОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ»
Антон БУГАЙЧУК, політолог, Луцьк:
— Українська незалежність за ці 30 років була доволі строкатою. М’яка трансформація під керівництвом колишніх комуністів на фоні економічної кризи 90-х. Потім певна стабілізація на чолі із олігархічно-компромісним Кучмою. Далі Помаранчева революція і перше розчарування у нездатності умовно прозахідних сил єднатися. Все це призвело до певного реваншу проросійських сил аж до режиму Януковича. Потім знову Майдан, на жаль, тепер із кров’ю. І російська агресія. У 2019-у критична маса українців втомилася від патріотичного пориву і знову почала пильніше заглядати у холодильники, тому ми отримали ту владу, яку маємо нині.
Це, звичайно, дещо спрощена картина нашого шляху, проте вона показує, що Україна досі на роздоріжжі. Загалом ми на роздоріжжі географічно, проте таке становище підкріплює і соціологія, і результати виборів, і чергування революцій та реваншів.
В таких умовах головне завдання, яке постало перед Україною — здобути стабільність і міцні гарантії для нашої незалежності. Ключова проблема країни на межі цивілізацій — у тому, що це постійно тримає у напрузі. Дехто із співвітчизників вже втомився від цієї напруги, «втомився від війни» і тому вони, на жаль, схильні повірити російській пропаганді про спокійне життя «в лоні» зі «старшим братом». Проте навіть 41% тих, хто повірив у історію Путіна про «один народ», мене не лякає. Випробування після 2014-го, коли ми дійсно билися за свою незалежність, загартували країну. Тепер головне завдання — навчитися не тільки ефективно боротися проти, але і ефективно будувати, єднатися «за». Будувати довговічні та тривалі політичні об’єднання, справді надійні міжнародні союзи, справді хорошу інфраструктуру без «відкатів» і зайвого пафосу, проводити справді ефективні та послідовні реформи.
