«Місце биття» змінити можна? Громадян треба вчити формам захисту від міліцейського свавілля

Проведено опитування 1053 оперативників з різних підрозділів і служб (2,5 % – борці з організованою злочинністю, 16,2 % – протидіють криміналу у сфері економіки, 17% – представники кримінальної міліції у справах дітей, 58,1 % – з карного розшуку). Результати шокують.

Що почасти криється за переможною реляцією міліції про розкритий злочин? Звісно, що безсонні ночі сищиків у засідках, нудна паперова робота і переписка із різними інстанціями, розсилання запитів й нетерпляче очікування відповіді, отримання дозволів та санкцій аби «підгледіти» чи «підслухати» і обов’язково – налагодження тісних агентурних зв’язків із громадськістю.

Втім, є ще один чинник такої «вікторії» – статистичний, який вимагає від працівника карного розшуку дедалі кращих показників роботи, примушуючи багатьох з них не лише гратися із статзвітністю й займатися фальшуванням здобутків. Йдеться про фізичну наругу над особистістю, до якої не так вже й рідко (про що певним чином свідчать телесюжети, статті у пресі, звернення до СВБ МВС і обдусмена тощо), вдаються люди у міліцейських погонах.

Але ми далекі від думки, що абсолютно всі потерпілі від «ласточкіного гнізда» у кабінеті оперативника чи того ж дільничного наважаться говорити прилюдно і відкрито про приниження. Сумніваєтеся, шановні панове читачі, у щирості викладених тверджень – справа ваша. Але думка багатьох скептиків (з числа тих, хто вірить у святу безгрішність детективів) може змінитися після ознайомлення з результатами опитування українських сищиків щодо їхньої власної оцінки можливості застосування тортур у міліцейських підрозділах. Втім, анкетування вивчало й інші аспекти буття розшукової когорти.

Технологія «розколення» – привіт від Жеглова

Але спершу невеликий теоретичний відступ. Як не дивно, та кіношна жегловська манера доведення правоти служителя закону напрочуд популярна в її реальних послідовників і за понад тридцять літ після показу «Місця зустрічі». Дійсно, важко собі уявити інше місце для написання щиросердечного каяття, як посипана цигарковим попелом пошерхла від часу поверхня стола райвідділівського розшуковця. Прикро, та інколи за самовикривальне перо громадяни України беруться не з доброї волі чи після напутніх нотацій «товариша начальніка» перед черговим поверненням на нари СІЗО чи ІТТ, куди їх тимчасово запроторили за «дрібне хуліганство». Допоки не «накопається» щось вагоміше….

Хоча законодавство й передбачає сувору кримінальну відповідальність за застосування насилля під час проведення оперативно-розшукових заходів та слідчих дій, про що зазначено у статях 127, 364, 365 ККУ (а це відповідно катування з метою спонукати вчинити дії, що суперечать волі потерпілого, зловживання владою або службовим становищем і перевищення влади чи службових повноважень), представники оперативних підрозділів, здійснюючи ОРЗ, застосовують насилля до громадян.

Тобто б’ють, мордують їх, вдаються до незаконних методів психічно-фізичного насилля. Уявіть собі масштаби цього явища, яке за зрозумілих причин надзвичайно латентне, якщо минулоріч до суду притягнули понад сто працівників ОВС. Про що річ. А про те, що завдяки отакому швидкому «розколенню» підозрюваних за гратами опиняються абсолютно невинні люди, або лиходії, які за «проханням» взяли на себе чужі гріхи.

Приміром, у Павлограді на Дніпропетровщині на лаву підсудних потрапило дев’ять осіб – нібито за зґвалтування. Але згодом виявилося, що вони до цього не причетні. У Карлівці на Полтавщині дві особи засудили до 8-9 літ неволі за вбивства, яких вони не скоювали. Можна ще довго перелічувати подібні «міліцейські помилки». Проблема існування останніх, на наш погляд, полягає у системі недосконалого кримінального судочинства в державі, застарілому механізмі реагування на повідомлення про злочин та недосконалих критеріях оцінки роботи оперативних підрозділів міліції.

Корупція є – її не може не бути!

Тепер про головне. Ми провели опитування 1053 оперативників з різних підрозділів і служб (2,5 % – борці з організованою злочинністю, 16,2 % – протидіють криміналу у сфері економіки, 17% – представники кримінальної міліції у справах дітей, 58,1 % – з карного розшуку). Переважна більшість з них (42,7 %) працює у райвідділах, тобто практично здійснюють оперативно-розшукові заходи, особисто приймають заяви і повідомлення про злочини.

Середній стаж роботи в міліції наших респондентів становить до десяти років, середній стаж оперативної діяльності – до п’яти літ. Все це свідчить про брак практичного досвіду в останніх, що лише спонукає застосовувати насилля до підозрюваних. Хоча тут проглядається й інше явище – прагнення самих сищиків захиститися від кримінальників: на відсутність правового захисту держави вказали 8,55% анкетованих. Що це означає? Перш за все те, що вони свідомо йдуть на ризик, який полягає у застосуванні певних репресій щодо злочинних авторитетів, членів кримінальних угрупувань.

Понад 15,38% опитаних вказали на наявність корупції серед керівників оперативних підрозділів. Тобто на них тиснуть «зверху», що спонукає будь-яким способом розкрити злочин, або приховати його через винесення постанови про відмову в порушенні кримінальної справи на підставі ст. 6 КПК України.

Так, у 2008-му винесено понад 2,1 млн. таких постанов. Водночас тих, хто перебуває на антикримінальній передовій, турбують прогалини кримінально-процесуального законодавства, які унеможливлюють легальні шляхи доведення участі підозрюваного у вчиненні злочину, на що вказали 23,08% учасників дослідження.

До того 29,91% опитаних вказали на обмежений перелік доказів (зазначено у ст.65 КПК). Тому будь-які недоліки закону сищики «компенсують» за рахунок недозволених прийомів здобуття показників. Про що красномовно свідчать наведені нижче дані. 41% опитаних говорить про недосконалість нормативної бази, що застаріла і потребує термінової заміни.

Понад 45% респондентів зазначили: застосування сили до громадян спонукає «тоталітарно-комуністична» система показників щодо розкриття злочинів. На жаль, застосування насилля до людини (тобто примушення до самооговору ) є «живою» традицією, яка передавалася від досвідчених сищиків до сучасних оперативників-початківців, причому у найвитонченіших прийомах катувань…

Геть рік за півтора! Дайош гідну платню!

Але найбільш ганебна річ – це вимога керівництва негайно розкривати злочини, на що вказали понад 57% оперативників, диктована сумнозвісними «пільговими умовами» – працею за вислугою рік за півтора, що обумовлює існування в цій частині міліцейської професії майже рабських трудоднів і неймовірно напруженої психологічної атмосфери та плинності кадрів.

Прагнення начальства розкриття за будь-яку ціну доводить підлеглих до безвиході, а саме: або порушити норми кримінального кодексу та застосувати насилля щодо підозрюваного, змусивши його обмовити себе у вчиненні тяжкого злочину, або отримати догану чи інше покарання. Додає «дьогтю» і низький рівень заробітної плати, про що зазначили 56,4% працівників міліції, брак новітніх технологій (44,4%) й погане матеріально-технічне забезпечення (50,4% респондентів).

До того, серед анкетованих знайшлося 3,42% учасників дослідження, які вважають, що деяким з їхніх колег притаманна неповага до людей, агресивність (17%), низький рівень культури (15% опитаних), необізнаність у методах проведення ОРЗ зазначили (20%), агресивність (24%). Зауважте – все занотовано правоохоронцями власноруч і добровільно. 45% опитаних стверджують, що у середовищі оперативників поширене зловживання алкоголем, психотропними речовинами – 17%, існує расова дискримінація -6,8%, панує відчуття несправедливості за можливу безкарність лиходія – 60,6%. На слабку підготовку вказали близько 32% опитаних. Це свідчить, що система освіти у вищих навчальних закладах МВС, яких є 14, потребує докорінної перебудови.

Тематичні плани в них орієнтовані на підготовку юриста-спеціаліста із широким спектром знань, що призводить до браку спеціалізації боротьби зі злочинністю. Деякі посадовці у відомчих ВНЗ, які не мають практичного досвіду, дезорієнтовані, лобіюють власні інтереси, зводять нанівець вивчення спецдисциплін, що завдає суттєвої шкоди навчальному процесу й підвищенню освітньо-кваліфікаційного рівня курсантів та слухачів.

Для того, аби мінімізувати застосування сищиками недозволених прийомів, необхідно здійснити низку практичних кроків. Перш за все, діяльність оперативних підрозділів має стати прозорішою і перебувати під пильним контролем громадськості. Тобто, громадяни України мають право знати про форми захисту від такого свавілля.

Далі – потрібно змінити систему показників, запровадивши технологію персонального обліку особистого розкриття злочину кожним працівником і водночас упровадити мотиваційні заходи задля залучення найкращих кадрів для цієї служби. Щоправда, напрошується і ліквідація практики пільгового обрахування оперативного стажу рік за півтора, що й так викликає багато справедливих нарікань і призводить до дискусії.

Напевно, що кращою дякою за таку працю, усе-таки, є гідна оплата праці, а не можливість раннього виходу на пенсію. Можна було б ліквідувати і воєнізований принцип служби оперативників, які повинні бути цивільними детективами, які працюють на підставі угоди з державою з відповідними юридичними правами та обов’язками.

Іван Сервецький, кандидат юридичних наук, доцент Академії управління МВС