Суддя Верховного Суду – нині офіцер снайперського підрозділу ЗСУ: «Ніякої Росії тут бути не може, поки я живий, її тут і не буде»
Представляти Олександра Мамалуя, відомого як суддя-снайпер, потрібно лише тим, хто останні вісім років провів в анабіозі. Широкомасштабний наступ пан Олександр зустрів у Києві і в перший же день, 24 лютого, став на захист столиці. Як відрізняється війна тоді і зараз, чому ми різні та про, що мріє Олександр Мамалуй, суддя Верховного Суду, к.ю.н., офіцер снайперського підрозділу ЗСУ, — читайте далі в матеріалі видання «Юридична практика».
— Пане Олександре, чи відчували ви, що буде такий широкомасштабний наступ? У вас був план дій?
– Як і всі в нашій країні, я сподівався, що такого не буде, але вже наприкінці осені я бачив, що відбувається зі скупченням військ росії на кордоні. Не знав, де застане новий етап війни: у Харкові чи Києві – останні чотири роки я жив на два міста (5 днів – у Києві, 2 дні – у Харкові з родиною). Тому я зібрав два комплекти спорядження у кожному місті. Мабуть, треба було більше готувати план евакуації родини.
— 24 лютого для вас пройшло як, що робили?
— Я був у Києві, родина — у Харкові. Дружина подзвонила рано-вранці, що обстрілюють харківській аеропорт, чутно вибухи. Миттю прокинувся, поголився (думав, що води може не бути), купив поїсти, поки не було великих черг, і пішов на роботу. На роботі були екстрені збори суддів, а я зрозумів, що маю бути сьогодні ж, так би мовити, у лавах. На той час мій прикордонний загін, де я служив під час другої мобілізації, вже вступив у бій. Закінчилися збори, я підійшов до голови Касаційного господарського суду, пояснив, що «мені час». Взяв усі відпустки, щоб родина не лишилась у такий момент без грошей, і все – ввечері був залучений до захисту Києва, 25 лютого брав участь у бойових діях. Загалом до 29 березня я не виїжджав за межі Києва, тільки на Гостомель.
— Як вас відпускала родина знову на службу? Ви ж із Харкова, росіяни там були досить швидко, у вас там лишались рідні в місті?
— На жаль, я не зміг евакуювати родину. Вони робили це самостійно, і це було дуже важко. Був період так званих диких блок-постів, вони їхали від Харкова до західного кордону 10 діб. Моя дружина та її сестра зробили справжній подвиг: вивезли всіх наших літніх членів родини, дітей, котів, навіть доньчину черепашку – всіх вивезли за кордон, нікого не лишили і не втратили. Вони молодці.
Це моя велика провина перед родиною, що не міг їм допомогти поїхати. Звісно, віддалено я намагався полегшити шлях. І тут велику допомогу надали мої колеги з Верховного Суду: на шляху до кордону родина могла зупинятись у них чи їх родичів для відпочинку і ночівлі. Також допомагали інші колеги-юристи, з якими я товаришував чи був просто знайомий, не тільки судді. На цьому шляху багато моїх колег – юристів допомогли моїй родині в той час, коли я не міг. Я за це дуже-дуже вдячний і завжди буду пам’ятати.
Слава Богу, зараз я можу спокійно воювати, знаючи, що мої в безпеці. Бо те, що творить ця мерзота з мирним населенням, це… Немає слів.
— Де ви зараз проходите службу? Ви знову снайпер?
— Після того як відігнали росіян від Києва, я перейшов до снайперського підрозділу Збройних сил України. Не можу назвати ані військову частину, ані назву підрозділу. Я бойовий офіцер на командній посаді, беру безпосередню участь у бойових діях на Сході України.
У нашому підрозділі багато моїх друзів ще з першої мобілізації, які розпочали свій бойовий шлях в складі роти снайперів 93-ї механізованої бригади. Тут досвідчений особовий склад, гарні снайпери, дуже гарна зброя і ми виконуємо важливі завдання.
Є у нас і зброя, захоплена у противника, — великокаліберний снайперський комплекс «Корд-М» калібру 12,7 мм, декілька безшумних гвинтівок і автоматів, до речі, з однією з цих «безшумок» – ВССМ «Винторез» – воюю я. Всі, у кого другою зброєю іде автомат, перезаряджені на найновіші російські патрони ППБС з бронебійною спеціальною кулею «Игольник». Повертаємо їх противнику своїм ходом.
На щастя, у нас за цей місяць немає загиблих, є лише поранені та важко контужені. Але вони одужують, все добре.
Ми виконуємо снайперські, розвідувальні завдання і коригуємо артилерію.
— Ви були раніше в складі 93-ї бригади, тепер там теж є суддя ВС. Це збіг чи є якась закономірність, про яку ми не знаємо? Іван Міщенко з вами радився, коли йшов до армії?
– Я думаю, це збіг, бо, насправді, я демобілізувався з 93-ї бригади в березні 2015 року і там лишилось мало тих, хто саме зі мною служив. Бажаю Івану повернутись живим і цілим.
— Раніше в інтерв’ю ви казали, що робота військоматів має бути іншою. Ви якийсь час працювали у військоматі…
— Я в 2014 році був призваний в перший день і три місяці відслужив у військоматі, потім перевели до 93-ї бригади. Зараз я не дуже стикався з їх роботою, але думки про їх роботу найкращі лишились — мене призвали миттєво, за 20 чи 30 хвилин.
Зараз хто хоче воювати, хто з військовим досвідом — миттєво забирають, завжди раді. У мене лише найкращі почуття до військовослужбовців і працівників, які там служать і працюють. Наскільки я знаю, план мобілізації був виконаний добре. Наступне мобілізаційне завдання, думаю, також виконають добре. Люди хочуть воювати, захищати свою Батьківщину.
— Взагалі армія має бути професійною після війни?
— Ні, ми не можемо собі дозволити бути країною з тільки професійною армією. У нас під боком ворог, який має дуже великі (порівняно з нашими) людські ресурси. Тому в нас кожен повинен служити: і чоловіки, і жінки, всі-всі.
Строкову службу треба реорганізувати — так. Щоб вони не на обслуговуванні військової частини були, а займалися саме військовою підготовкою. Для цього потрібно вкладати гроші, щоби був цивільний обслуговчий персонал.
— До ветеранів має змінитися ставлення держави?
— Я до цього слова ставлюсь із певною часткою іронії: який ветеран, коли війну ще не закінчено?
Я вважаю, що ця війна не скінчиться швидко, майже всі зможуть взяти участь у ній. Ті, хто залишиться, — всі ж будуть ветерани. Жодних пільг не буде, бо яка економіка витримає, якщо вони ВСІМ потрібні? Ні, буде післявоєнна країна, яка зазнала суттєвих втрат (вже зазнає), і потрібно буде працювати, щоб її відновити.
Хто молодим зустрів цю війну, вони років через 30, так думаю, зможуть розраховувати на пільги та інше.
Звісно, якщо мова про психологічну реабілітацію, — так, за потреби має бути.
— Також з інтерв’ю: у вас були плани щодо курсів підготовки офіцерів запасу піхоти. Вони реалізувались?
– На жаль, ні. Але в масштабах країни, враховуючи, що минуло 6 років відтоді, як я про це говорив, наші військові виші, які випускали офіцерів піхоти (львівський, одеський), випустили багато досвідчених молодих офіцерів. Зараз вони вже успішно воюють, на жаль, мають втрати. Нині для бійця з воєнним досвідом, який має вищу освіту та став на офіцерську посаду і має бажання, є можливість отримати й офіцерське звання. Це війна, є втрати, люди ростуть за посадами і званнями швидко.
— До речі, ви не відстежували долю Олексія Станіславовича Погребняка, колишнього судді Господарського суду м. Севастополя, який зрадив присязі та якому ви писали відому всім відповідь? Він у Криму?
— Ні, зараз не до того, є більш нагальні потреби. А що буде далі — треба дожити. Зараз же багато не плануєш. Як планувати, коли не знаєш, що вночі буде?
— Ви видали книгу після служби у 2014—2015 роках. Юристи, справи яких ви розглядали, читали її, не говорили про це?
— Не пам’ятаю такого, щоб згадували. Можливо, якщо і читали, то не говорили мені про це.
— Також ви казали, зокрема в книжці, що ідейних патріотів зустрічали не багато. Зараз це змінилось?
— Тоді відносно інших груп мені здавалося, що ідейних патріотів не багато. А зараз – усі! Всі воюють за Батьківщину, всі ідейні патріоти. У нас широкомасштабна спільна війна, яка, на жаль, йде по всій території України. Вся країна під обстрілами, вся країна під ударом, будь-де можуть бути втрати і серед військових, і серед мирних людей.
Воюємо за те, щоб країна збереглась, держава збереглась, а далі ми самі визначимось і впораємось з усіма труднощами. У нас немає іншого майбутнього, крім як в Україні.
— До речі, юристи на війні серед причин, чому вони на фронті, називають і захист права на професію: в росії права немає…
— Я так глибоко не замислювався, бо для мене взагалі немає жодного варіанту. Яка росія, ви що? Ніякої росії тут бути не може, поки я живий, її тут і не буде.
— Сподіваюсь, ви будете жити дуже довго! Я не спеціаліст, але зараз кажуть, що змінився характер війни – росіяни атакують усім, чим можуть. А які зміни ще ви можете відзначити?
— Навіть АТО була різною для різних хвиль мобілізації, наприклад для перших трьох і наступних трьох — вона різна. До цієї великої війни було прислів’я «Хто в 2014 році не воював, той війни не бачив». Я ж був і в 2014, і в 2015 році (крайній раз виходив на бойові завдання у грудні 2015-го), я бачив цю різницю, вона була дуже великою.
Ну а зараз ці бої, їх можна називати такими запеклими, такими важкими… Я був у Донецькому аеропорту — навіть це не порівняти. Ця війна — це дуже-дуже важко. Авіація, артилерійські системи такі, що я навіть не чув про них. А багато хлопців, які воювали в АТО в четвертій – шостій хвилі мобілізації, взагалі артилерії не знають. Тоді як було: міномет десь ляпне і все. Вони не були ані під обстрілами з реактивної системи залпового вогню, ані під обстрілами самохідною артилерійською установкою, на звук не відрізняли. Ну вже навчилися, звісно.
Порівняно з тим, що зараз, у 2014 році було набагато легше.
Це мої враження, зрозумійте. Мені тоді було 39 років, а зараз — 47, є різниця.
— Під час служби в армії ви вимикаєте внутрішнього юриста/суддю?
— Мабуть, я тільки знаю краще, що можна робити, а чого не можна в жодному разі. А все інше, як у всіх.
— Лікбез проводите побратимам?
— У нас усі з великим досвідом і високого морального стану. Щоб ви розуміли, у нас три тижні стоїть на столі пляшка горілки – командир поставив, щоб подивитись, хто її відкриє. А її ніхто не відкриває, тільки поправляємо, щоб краще стояла на столі. Це вже наш такий символ незламності — ніхто не відкриває до перемоги. Такий колектив. Усі знають самі, чого не можна робити.
— Зараз багато юристів серед побратимів?
— Я поки що безпосередньо не зустрічав, але, думаю, загалом воюють чимало.
— Що ви можете порадити юристам/суддям, які зараз в армії?
— Можу порадити тільки те, що й людині будь-якої іншої професії, яка зараз воює: будьте уважні та не бійтеся! Я вірю в те, що Вона не бере першим того, хто в обличчя Їй прямо дивиться.
— А тим, хто лишився в тилу, що можете порадити?
— Я розумію, що не всіх потрібно призивати на фронт. Так, це важко бути в тилу, коли твоя країна воює в ТАКІЙ війні. Можу побажати їм лише терпіння. Система правосуддя повинна працювати, необхідно, щоб вона працювала.
Я можу бути лише вдячним, що в таких складних умовах (багато людей вимушено переїхали) вони працюють, продовжують виконувати свою присягу.
— Яка ваша позиція щодо військових судів — чи треба їх відновлювати?
— Так, потрібно відновити. Це нормально, що у людини дві присяги буде — у мене ж дві, коли це мені заважало? А хто, наприклад, з адвокатів прийде, то буде три присяги.
Ці присяги (військова і судді) зовсім одна іншій не протилежні.
Відновлення військових судів буде на користь правосуддю, це будуть високопрофесійні люди, яким сказали поїхати в зону бойових дій на виїзне засідання — і вони поїдуть. Вони будуть знати точно, що це за зброя та як вона працює. У складі колегії вони можуть дійти спільної думки з усіх військових питань.
Відновити військові суди, особливо в умовах війни (не спеціальні суди на якийсь випадок), було би правильним рішенням. У багатьох цивілізованих країнах вони є. Наприклад, у США є. Там і військові присяжні є.
— А ви могли би стати військовим суддею?
— Навряд. Я суддя господарської спеціалізації. Хоча, якщо буде військова колегія Верховного Суду з генеральськими посадами (як було колись), то, мабуть, я не втримаюсь. (Сміється.) Буду намагатись туди потрапити, скласти іспити, пройти відбір.
— Чи відчувається допомога волонтерів?
— Дуже відчувається! Я армійського сухпая не бачив із початку війни жодного разу — від волонтерів є все. Насправді, дуже допомагають і наш народ, і громадяни інших країн з усім, усе зараз є.
Зрозуміло, що бувають перебої з постачанням у тих підрозділів, які довго не виходять із боїв. Але це цілком зрозумілі перебої в логістиці.
— Як ви оцінюєте дії окупантів? Чи реально побачити на лаві підсудних живих путіна, шойгу та їх компанію?
— За моїми враженнями, це ніяка не армія, а довбана банда з важким озброєнням. Те, що вони роблять, – не війна, це бандитський напад. Із ними так і треба чинити, як чинять із бандою: в умовах, якщо не здаються, їх потрібно знищувати. І ми це робимо, і наші друзі з інших підрозділів, інших військ, інших силових структур також роблять. І ми будемо це робити, поки не звільнимо нашу землю, поки війна не скінчиться.
Хто там буде на лаві підсудних, я про це навіть не думаю. Для мене головне, щоб моя країна була вільна, а як і хто відповідатиме — це вторинне. Головне, щоб їх тут не було!
— Що вас вразило в цій війні (на етапі з 24 лютого 2022 року)? Погане або хороше?
— Хорошого на війні взагалі нічого нема. Людина, звісно, намагається щось таке знайти, щоб втриматись від депресивних думок. А поганого, на жаль, на війні дуже багато. Але найгірше, що відбулось і відбувається, – це знущання з мирного населення, зґвалтування, обстріли мого рідного міста Харкова, інших міст, те, що вони зробили з містечок передмістя Києва, Чернігівщини, Харківщини… Хай де вони є, вони творять звірства. Кажу ж, це банда, це не армія.
Думаю, це вразило не тільки мене.
— Чому Україна переможе?
— Вони воюють для того, щоб зґвалтувати, забрати, а ми воюємо тому, що в нас іншого життя нема, крім цієї країни, це наша Батьківщина, за неї і воюємо. Ось чому ми обов’язково переможемо.
— Настане день — закінчиться війна: що будете робити, коли оголосять перемогу. Ви планували щось, думали, мріяли про це?
— Планувати неможливо, кажу ж: неможливо планувати, що буде через декілька годин.
А мріяти? Ні про що більше так не мрію, як виховати свого сина. Він зараз зовсім маленький, а я так багато втрачаю часу, який ніколи не повернеться… Якісь його вислови, дії – я їх ніколи не побачу через цю війну.
Я би хотів присвятити залишок свого життя після перемоги родині. Родина, насправді, найважливіше у світі.
Розмову вела Марина Бахолдіна; «ЮРИДИЧНА ПРАКТИКА»
Tweet
