Волонтер розповів про те як окупанти знущаються з полонених в Оленівській колонії: Найбільше діставалося військовим з «Азову»

Віталій Ситніков – 34-річний маріуполець. Разом з іншими 32 водіями-волонтерами сто днів провів у полоні терористів: в Оленівській колонії №120 на тимчасово окупованій Донеччині. Українців затримали наприкінці березня – на початку квітня, коли вони везли гуманітарку до Маріуполя. Також волонтери мали намір забрати охочих на підконтрольну Україні територію. Жодних військових серед них не було.

Для Віталія перша волонтерська поїздка стала останньою: волю він побачив лише через три місяці. Перебуваючи в полоні так званої “ДНР”, кілька разів втрачав надію вийти звідти.

Бачив, як до колонії привозили полонених захисників маріупольської “Азовсталі”, познайомився з парамедиком Катериною з позивним Пташка. Дівчина стала відомою у світі завдяки своєму чудовому голосу і пісням, що підтримували бійців під час облоги росіян з лютого до травня 2022 року – моменту, коли захисників узяли в полон окупанти.

Завдяки розголосу в пресі та допомозі багатьох людей Віталій і ще 31 волонтер вийшли на волю. Чоловік розповів про умови утримання та ставлення російських військових і колаборантів “ДНР” до полонених українців – цивільних і військових, жінок і чоловіків.

“Волонтером себе не вважав, бо допомагати людям – це природно”

Віталій народився в Маріуполі, 13 років працював на місцевому заводі Ілліча електромонтером. 2018 року звільнився, був інструктором у секції скелелазіння, займався роупджампінгом. Багато їздив Україною, бував у Туреччині. Планував започаткувати власну справу, яка теж була б пов’язана зі спортом та мандрівками.

Але про все це довелося забути 24 лютого 2022 року – після повномасштабного наступу Росії на Україну. До 18 березня чоловік залишався в Маріуполі. Весь час місто нещадно бомбили та обстрілювали російські військові, на вулицях тривали бої. У Приморському районі, де жив волонтер, спочатку було спокійніше, ніж на лівому березі, – тому що ближче до РФ.

Віталій вивозив до безпечних місць знайомих, друзів, рідних. Потім обстріли посилилися по всій території Маріуполя.

“Прилітало по житлових кварталах дуже багато, кілька разів снаряди падали поруч зі мною, десь за 50 метрів. Іноді забирав людей і чув, як кулі стукають по паркану прямо над головою”, – згадує він.

Попри це Віталій не вважав себе волонтером. Приносив воду, їжу людям, провідував когось, тому що це нормально, не волонтерство, а просто по-людськи: коли просять, як не допомогти?

Головні ризики, коли вивозив людей з Маріуполя, були пов’язані з обстрілами: боялися їх дуже. Кілька разів, коли виїжджали, прилітало зовсім поруч.

“Возив людей з центру міста, все робилося швидко, бо було страшно. Іноді доводилося виїжджати впритул до танків, близько до лінії розмежування в місті. На адреналіні, на свій страх і ризик, сподіваючись на білу пов’язку на машині (у такий спосіб позначають цивільних і цивільний транспорт. – Ред.). Бо щось шалене могло прилетіти щомиті”, – згадує Віталій.

“Людей не можна було вмовити виїхати попри небезпеку”

Як люди знаходили Віталія, щоб попросити вивезти з міста, він досі не розуміє. Інтернет у Маріуполі майже зник після повномасштабного наступу росіян. Зловити можна було слабенький сигнал лише в деяких районах, але це було диво. Для того щоб посилити якість, доводилося забиратися кудись на висоту. Більшість людей цього не робила через небезпеку бути обстріляними чи заарештованими.

“Було якось, ловив сигнал у себе в багатоповерховому будинку. Піднявся на дах, хоч і розумів, що це небезпечно. Намагався обережно, але все одно приїхали українські військові. Запідозрили, що я корегувальник ворожого вогню або навідник. Перевірили мій телефон, нічого не знайшли. Я перепросив, сказав, що більше такого не робитиму. Шукатиму сигнал в інших місцях. Вони відпустили мене”, – згадує Віталій.

Найімовірніше, працювало так зване черезтинне радіо. Про те, що Віталій може допомогти, людям розповідали ті, кого він вивіз із міста: друзі, знайомі й зовсім незнайомі. Просили провідати рідних, що лишилися в місті, – таких прохань було дуже багато.

Він одразу попереджав, що всіх вивезти не вийде. Складав приблизний план, бо бензину вже майже не було. Кожна вилазка до міста – ризикований захід. Складав план за адресами, куди можна швидко заскочити, привезти воду, перевірити, як там люди.

Як не дивно, місцеві доволі часто відмовлялися виїжджати попри небезпеку. Один з таких показових випадків трапився з родиною знайомого Віталія, який зараз живе в Карпатах. Він попросив вивезти з центру Маріуполя на Захід України свою колишню дружину та сина. Віталій погодився, подумав, що це буде його остання вилазка. Потім планував приїхати по батьків і більше до Маріуполя не повертатися до деокупації.

“Приїхав за вказаною адресою. І це був, думаю, найнебезпечніший мій маневр. Лише підібратися до їхнього будинку на вулиці Митрополитській намагався близько пів години. Біля нього горіли автівки, тож під’їхати не вдалося, пішов пішки. Вздовж школи біг, чув автоматні черги, цокання куль по залізу. У цей момент уперше подумав, що роблю таки якісь неадекватні речі”, – розповідає волонтер.

Людей, яких він шукав, не було ні в будинку, ні в підвалі, але Віталій уже таки знайшов їх в іншому приміщенні. Проте їхати вони відмовилися навіть попри активні бої навколо: безплатно, до батька, у безпечне місце. Умовляв чоловік їх недовго, бо за досвідом знав: переконати людину, яка одразу не погодилася, майже неможливо. Не став марнувати час, запитав в інших, хто хоче поїхати. Такі знайшлися: людей у підвалі було багато. Зібралися за три хвилини, разом бігли з ними з речами. Вивіз їх до безпечного місця. І такі ситуації повторювалися не раз.

Чому люди відмовлялися виїжджати? Віталій вважає, що це звичайний страх.

“У моїх батьків такий теж був спочатку. Люди питали: “Що нам там робити, в чужому місті? Немає житла, роботи тощо. Або казали, що шкода кидати майно чи рідних немає, до кого їхати…”

Але це стосувалося здебільшого літніх людей, молоді легші на підйом. Віталію вдалося вмовити батьків виїхати. Згодом вони визнали, що він мав рацію, коли наполягав на цьому: наразі їхній будинок зруйновано.

“На шляху з Маріуполя до Запоріжжя окупанти поставили 17 блокпостів”

Виїжджали Віталій з батьками 18 березня, коли частина території Маріуполя ще була контрольована Збройними силами України. Проте жодного українського блокпоста вже не було – перший же, на який вони натрапили, був російський. Всього вони налічили 17 постів окупантів на шляху від Маріуполя до Запоріжжя.

Ночували в Токмаці в церкві. Коли стояли в черзі на блокпості, до них під’їхала цивільна автівка. В ній були чоловік і жінка, які сказали, що до комендантської години всі не встигнуть пройти перевірку, тож Віталію з батьками доведеться ночувати на трасі. Запропонували поїхати з ними, переночувати в сусідньому селищі – вони допоможуть знайти житло.

“Ми трохи здивувалися, бо щойно виїхали з Маріуполя, там довго не мали зв’язку, були в інформаційному вакуумі: не розуміли, що відбувається поза містом. Не знали про волонтерські рухи, організації. Тому трохи насторожилися. Ми бачили, як вони проїхали по всій колоні, всім запропонували ночівлю. Також пропонували чай, каву, якусь їжу. Ніхто не брав, ми теж не взяли, посоромилися. Але все ж таки вирішили їхати за ними. Лише ми зі всієї колони двома машинами зголосилися”, – згадує Віталій.

Їхали дуже довго дуже поганими дорогами. Потім виявилося, що так об’їжджали три “найжорсткіші” блокпости, де окупанти ретельно обшукували всіх, хто виїжджав.

Коли приїхали до села, побачили багато людей. Вони питали тих, хто приїхав, чи знайшли ті житло. Віталій спочатку подумав, що вони, може, хочуть підзаробити, здати в оренду приміщення. Але виявилося, що житло пропонували безоплатно.

“Для нас то був певний шок. Місцеві один поперед одного кликали до себе людей на ночівлю. Нам навіть машину підремонтували, пропонували безоплатно заправити”, – розповів волонтер.

19 березня родина дісталася Дніпра. Але Віталій постійно відчував, що не може просто сидіти на місці, нічого не робити. Хвилювався за друзів, знайомих, що лишились у фактично зруйнованому Маріуполі, не знав, що з ними, чи живі вони.

“Подумав, що в мене є можливість привезти до окупованого міста гуманітарку, паливо, вивезти звідти ще людей. Побачив у соцмережах повідомлення, що потрібні водії-волонтери з маріупольською пропискою для комплектування гуманітарної колони. Написав їм і так потрапив до групи”.

“Сепаратисти не пробачили, що маріупольці 2014-го не підтримали Росію”

Перша поїздка Віталія до окупованого Маріуполя стала й останньою. 26 березня гуманітарна колона вирушила із Запоріжжя, 27-го була вже в Маріуполі. Всього чотири автобуси та два легковики.

Зупинили їх одразу на блокпості окупантів на під’їзді до міста. Це було близько 12-ї години дня. До автобуса Віталія зайшов “деенерівець”. Був дуже агресивно налаштований, почав питати, скільки той бере грошей, щоб везти людей.

“Я навіть не одразу зрозумів питання, потім відповів – безплатно. У мене в голові навіть не було, щоб за гроші. Він повірив, забрав бензин, який я віз до міста людям. Зі словами “Буду я ще за свої гроші заправлятися”. І сказав їхати за ним, інакше стрілятиме”, – згадує Віталій.

Поїхали до селища Нікольське, яке окупанти вже встигли перейменувати на Володарське (на честь радянського діяча. – Ред.): приблизно за 20 кілометрів від Маріуполя запорізькою трасою.

“Привезли волонтерів до райвідділку, почали казати стандартну пропаганду, що ми начебто допомагаємо “нацистам”, що возимо людей за гроші”, – каже він.

Тримали трохи більше за годину, всіх роздягли, перевірили на татуювання – щоб не було української символіки чи знаків належності до ЗСУ або добровольчих батальйонів. Перевірили телефони, нічого не знайшли. І відпустили. Колона поїхала до Маріуполя.

До міста приїхали дуже пізно. Всі плани забрати людей за один день і повернутися на підконтрольну Україні територію пішли шкереберть. Вирішили ночувати в місті. Зв’язку з рідними вже не було.

Маріуполь справив гнітюче враження: чужі прапори, машини з номерами “ДНР”.

“Коли я їхав до міста, думав, що треба боятися снарядів. Очікував побачити російські прапори, військових. Сподівався на більш-менш лояльне ставлення до цивільних з їхнього боку, бо, за їхнім же твердженням, вони “воюють лише з нациками”. Але це виявилося не так: “деенерівці” дуже агресивно ставилися до українців, а особливо – до маріупольців”.

Усі роки після початку війни з Росією “деенерівці”, коли стикалися з маріупольцями на блокпостах, казали їм: “Чекайте, ми невдовзі прийдемо до вас – зрадників”. Не могли пробачити, що Маріуполь свого часу не підтримав сепаратистів. У їхніх словах була мстивість, агресія та навіть образа за те, що місто на підконтрольній території буквально розквітло.

Віталій згадує часи, коли люди не хотіли повертатися до Маріуполя, не любили своє місто, називали його сірим, недоглянутим. Але за кілька років до повномасштабного наступу росіян воно дуже змінилося на краще. Ті, хто приїжджав сюди, були в захваті від Маріуполя, захоплювалися його сучасним транспортом, гарними парками, вулицями. Планів було ще більше: збудувати величезні сучасні пірси, облаштовувати пляжні території біля моря, побудувати найбільше оглядове колесо в Україні, фунікулер…

“Я розумів, що ось-ось усе це буде зроблено. Думаю, що це робили ще й задля того, щоб переконати людей на окупованій території, що в Україні краще, ніж в окупації. Щоб вони тисли зі свого боку на окупантів, хотіли повернутися до України. Але насправді, здається, це багатьох у “ДНР” лише розлютило, викликало люту заздрість. Місто ж прифронтове, вони часто тут бували, все бачили. Зараз від міста лишилися руїни”, – розповідає він.

Те, що дивом збереглося після обстрілів, забрали “асвободітелі”.

“Наприклад, я чув, що кілька сучасних тролейбусів “працюватимуть на благо” окупованого з 2014 року Росією Донецька, як і декілька дитячих майданчиків. Плитку з будівлі драматичного театру також зняли й вивезли окупанти.  Міста дійсно вже немає: знищено 90% будівель. А ті, що ще стоять, майже всі під знесення”, – уточнив Віталій.

“До ночівлі так і не доїхав”

Коли росіяни все ж таки пропустили волонтерів до Маріуполя, у Віталія склалося враження, що тепер усе буде добре. Хоча настрій псувала гнітюча картина в місті: все зруйновано, проїхати майже неможливо. Все завалено: стовпи, дроти, всюди розбомблені машини, уламки снарядів.

“Якимись стежками діставалися Приморського району. З боку, контрольованого російськими військами, заїхали до проспекту Миру, де саме велись активні бої. Я мав забрати одну сім’ю звідти, але на зворотному шляху. Коли їхали повз їхній будинок, сказав, що краще попередити цих людей, щоб збиралися”, – згадує він.

Два бусики, водії яких знали, куди їхати на ночівлю, на свій розсуд поїхали вперед – туди, де велися запеклі бої між українцями та росіянами. Було чути автоматні черги, постріли, звідти їхали росіяни, дивилися на волонтерів круглими очима: хто вони такі й куди, в біса, їдуть?

Українські водії дуже розраховували, що їх урятують написи “Люди”, малюнок червоного хреста на автобусах: сподівалися, що, побачивши це, росіяни не стрілятимуть. Віталій усе ж таки вирішив не їхати в тил росіян.

“Що було далі з тими двома водіями, що поїхали від нас, дізнався дуже нескоро. Одного контузило, один отримав поранення, але живі обидва, вибралися звідти”, – розповів він.

Віталій залишився сам, вирішив їхати за адресами, які були в цій частині міста. Відвідав свою колишню дівчину та її родину, залишив їм гуманітарку та бензин. Усе це вони мали розподілити ще на кілька родин. Потім мав забрати жінку, маму знайомої дівчинки, яка залишилася в Дніпрі. Але виявилося, що вона вже поїхала до Нікольського. Тож сподівався забрати її там на шляху до підконтрольної Україні території.

Ніч чоловік мав провести вдома. Дорогою додому на одному з блокпостів спитав у росіян, як безпечніше проїхати. Ті нічого не сказали, бо не знали місцевості. У цей час під’їхав “деенерівець”: злий, на вкраденому навчальному “ланосі”. Віталій навіть знав, чия це автівка. Наказав їхати за ним, або він стрілятиме.

“Охоронець ударив мене ногою в обличчя так, що випала лінза“

Проїхали зовсім небагато, до штабу “ДНР”, який розташовувався в одній з дев’ятиповерхівок. Волонтера лишили на вулиці під охороною. Коли чоловіка виводили з машини, той, що привів його, сказав напарнику: “Ось тобі нова ластівка” – і показав на бусик Віталія. У той момент він зрозумів, що автівки в нього вже немає.

“Уже вечоріло. У мене забрали телефон, документи, стандартно роздягли, перевірили на татуювання. Поводились агресивно. Казали, що я з полку “Азов”, який вони просто ненавидять, або допомагаю “Азову”, або я навідник. Я все заперечував. Казав, мене вже перевіряли у вашому райвідділку, відпустили. Думав, що зараз вони зателефонують, і все буде нормально. Але це їм було непотрібно”, – розповідає волонтер.

Невдовзі під’їхала біла автівка, з неї вискочили два “деенерівці”. Підійшли до Віталія зі словами “Це він” і одразу почали бити. Навіть не дали встати зі стільця.

“Били, душили. Той, що мене привіз, ударив ногою в обличчя, в мене одразу ж випала лінза з ока. Я чомусь подумав, що вона нова, шкода дуже. Хвилин п’ять мене гамселили. Питали, де “Азов”. Тицяли автоматом у голову, пересмикували затвор, казали: “Якщо не зізнаєшся, що ти “Азов”, ми тебе просто пристрелимо”. Тобто, якщо не скажу, що “Азов”, мене пристрелять, і, якщо скажу, теж”, – згадує чоловік.

Усе це відбувалося за кілька сотень метрів від будинків, де Віталій роздавав гуманітарку. Він казав своїм мучителям, щоб спитали в людей: вони підтвердять, що він дійсно привіз гуманітарну допомогу.

“Навіть відео, яке записував для звіту про роздавання гуманітарки, що я її не з’їв, не продав, не стали дивитися. Їм було все одно”.

Його знов посадили в автівку, ззаду – чоловік з автоматом, який обіцяв пристрелити його, якщо смикатиметься. Всю дорогу волонтер намагався пояснити, що не є небезпечним. Йому на це казали, що він “точно щось приховує”. Пообіцяли, що у відділку з ним “розберуться”.

“Я подумав, якщо вони так поводилися зі мною на вулиці серед білого дня в моєму рідному місті, то що буде в зачиненому від чужих очей “райвідділку”, страшно навіть уявити. Саме в цей момент зрозумів, у яку халепу втрапив”, – розповів Віталій.

У “райвідділку” в нього забрали речі, шнурки, документи, а потім кинули в так званий мавпятник – там уже було близько 20 людей. Здебільшого цивільні: хтось вийшов не туди або під час комендантської години тощо. Були жінки: одна із ЗСУ, інша повар.

“І серед усіх – один російський військовий. Він дуже обурювався, що його посадили за п’янку. Все питав, коли відпустять”, – каже волонтер.

Просиділи там до ранку. Зранку Віталій побачив другого водія, який загубився напередодні. Той устиг узяти пасажирів, вони виїхали, і його затримали вже на блокпості в Нікольському. Традиційно побили, дівчину-волонтерку, що була з ним, висадили, людей кудись відправили. Можливо, до Росії, припускає Віталій.

Того ж дня затриманих з “райвідділку” Маріуполя вивезли до Старобешева на окупованій Донеччині. Везли зі зв’язаними руками, заклеєними скотчем очима. Вивели з приміщення як терористів, обличчям донизу, провели повз людей, які чекали на так звану “фільтрацію” (перевірка на “лояльність” до росіян та сепаратистів “ЛНР” і “ДНР”. – Ред). Посадили в автозак і повезли до Старобешева.

Загалом побиття всюди відбувалося за стандартною процедурою: виводять з машини, заводять до приміщення, одразу питають, хто такий. І майже за все “прилітає”: не так став, сів, щось не так зробив… Били по ногах, по спині, особливо тих, хто мав хоч якийсь стосунок до воєнізованих чи охоронних структур: били дуже сильно кийками, ногами.

“До останнього сподівався, що з Донецька нас відпустять”

Після Старобешева Віталія та інших затриманих повезли до донецького “управління з боротьби з організованою злочинністю” (“УБОЗ”). Там сфотографували, взяли відбитки пальців, завели в кімнату, де було вже шість людей. Серед них – троє чи четверо також були волонтерами.

“Був ще хлопець, років 28: коли почався наступ, він працював в українській державній охороні, не військовий. Ми тоді ще не розуміли, куди потрапили, думали, тут усе з’ясують і відпустять. Але він сказав, що сидить уже 10 днів, йому не висувають жодних звинувачень, проте постійно б’ють. Били струмом, два дні тримали в мішку, не годували, не давали пити. По ньому було видно, наскільки він пригнічений, просто порожнеча в очах була. Що з ним було далі, не знаю, потім зустрічав багато таких, як він”, – розповів Віталій.

В “УБОЗі” чоловіка допитали, перевірили його інстаграм. Цей момент дуже налякав волонтера. Бо на початку боїв за Маріуполь він з кількома хлопцями робили коктейлі Молотова, щоб “зустріти” російську армію. Щоб протестувати якість суміші, виїжджали на закинуті будівництва на тестування. Одне таке відео Віталій розмістив у соцмережі з підписом, що таких, як ці хлопці, готових до спротиву, в Україні тисячі. В інстаграмі він його видалив перед поїздкою, а у фейсбуку допис лишився. Тож чоловік дуже переживав, що окупанти до нього доберуться.

Проте цього разу йому пощастило. Він навіть почав думати, що таки відпустять. Але зайшов “слідчий”, ще раз допитав Віталія і сказав, що його затримано на 30 днів.

Віталія з іншими відвели до лікарні на флюорографію, щоб перевірити на туберкульоз. Там же поміряли тиск. Одна з лікарів, коли її ненавмисно зачепив хтось із затриманих і перепросив на кшталт “Ми у вас тут гості, невдовзі нас відпустять”, сказала дуже агресивно: “Ви взагалі на цій землі гості”.

“Били за будь-яку провину. Навіть вигадану”

Після цього волонтерів відвезли до Донецького ізолятора тимчасового тримання (ІТТ). Там були камери з ліжками, вода в крані час від часу, якась їжа. За кілька днів – доправили в автозаку до Оленівської колонії на окупованій Донеччині.

Знову пройшли всі етапи приймання: допит, побиття, якщо не так сів, не так став. Годину чи півтори люди сиділи навприсядки, обличчя підіймати не дозволялося. Тобто на всіх етапах затримані не бачили одне одного.

“Декому із затриманих важко було довго сидіти навприсядки, вони падали – їх жорстоко били. Зрештою я зрозумів, що конвоїри часто надавали такі команди, які неможливо було виконати. Спеціально для того, щоб був привід побити людину”, – розповів він.

Двом цивільним стало зле, вони втратили свідомість, в одного були проблеми із серцем, з іншим стався епілептичний напад. Обидва, здається, були волонтери, згадує Віталій.

“Медичку викликали, лише коли їм стало вкрай погано. Жінка років 30–35 сказала: “Не хвилюйтеся, то у вас просто адреналін”. Тобто всіх б’ють, а коли після цього людям стає погано – це “просто адреналін”. Оце й уся медична допомога”, – обурюється Віталій.

Після перевірки затриманих кинули до камери, де вже було десь 30 людей. Військові там сиділи також, кількох з них чоловік запам’ятав і після звільнення зв’язався з їхніми рідними. До цього люди не знали, що з ними.

Два дні люди просиділи тут, потім їх перевели до іншої камери – №16. Тут вони провели перші два тижні й згодом – останній місяць.

У приміщенні було майже 50 людей – цивільних, військових. Лягти чи сісти не було де, тож спали по черзі: кілька людей лежали фактично одне на одному, інші стояли поруч. Потім мінялися. Ноги не було де поставити. Їжу приносили в брудних мисках, уже після того, як з них поїли інші.

Води взагалі не було, навіть водогону в Оленівці немає, бо до того, як туди стали привозити полонених, вона була законсервована. Воду туди привозять у цистернах, у пожежних машинах, технічну, її п’ють, розповів Віталій.

“Тоді здавалося, що 30 днів – це дуже великий строк. Час зайняти не було чим: ні книжок, ні телевізора, ні інтернету, звісно, не було. Зліпили з хліба нарди за тюремними технологіями. Серед нас уже були “ходоки”, знали, як це робиться”.

Пізніше один із затриманих волонтерів “домовився” з “керівництвом” колонії за ноутбуки, щоб їх перевели в більш-менш пристойні умови. Згодом за ремонт і хабар перевели й інших. Щоб ув’язнені могли дістати гроші, давали зателефонувати, але лише одній людині. Поступово всіх волонтерів витягли на так звані “бараки”, де умови були краще, ніж у камері.

Жінок у колонії було багато, серед них – захисниця “Азовсталі” з позивним Пташка

У бараках умови були значно кращі, ніж у камерах та ізоляторах, особливо після того, як самі полонені зробили ремонт приміщень: тинькували, фарбували. Там був туалет, можна було піти набрати води, помитися. Вода коричнева, брудна, але все ж вона була в нормальній кількості. У їдальню можна було ходити, там не такий брудний посуд був. На повітря вийти.

Загалом у колонії майже не було карних злочинців, каже Віталій. Її відкрили спеціально для полонених українців. Тримали там військових, представників воєнізованих формувань, усіх, хто мав пройти фільтрацію за “деенерівським” задумом. Пізніше, коли фільтрація стала масовим явищем, до колонії вже не забирали, зробили для цього за містом спеціальний пункт.

“А в березні-квітні 2022 року туди звозили всіх, навіть звичайних цивільних, без жодних зв’язків з військовими. Наприклад, знав хлопця, який просто виїжджав із міста з дівчиною. У нього знайшли контакти в телефоні, які не сподобалися “деенерівцям”. До нього застосовували тортури струмом, змусили віддати автівку. І це він навіть не служив ніколи”, – розповів Віталій.

Жінок теж було багато. Спочатку, ще до переводу до бараків, волонтер бачив співробітниць української поліції, прокуратури, судів. Їх тримали в окремому бараці. Потім почали привозити полонених азовців з “Азовсталі”, й жінок стало більше. Всього він знає про 97 жінок та дівчат, яких тримали у так званому дисциплінарному ізоляторі (ДІЗО).

В Оленівці Віталій познайомився з госпітальєркою Катериною – молодою дівчиною з позивним Пташка.

“Спочатку познайомився, потім уже дізнався, що вона дуже відома в Україні через свій спів у заблокованій “Азовсталі”. Вона трималася дуже достойно, сильно. Навіть у полоні співала, з камери було чути на всю територію її голос, всі замовкали – слухали її, до решіток підходили”.

Після побиття здорові чоловіки вили вголос і ходили під себе

У бараках цивільних “деенерівці” вже не били. Але поводились агресивно, морально давили – від начальства до “конвоїрів”. На шикуваннях щось десь не так сказав чи глянув, відстав від інших, затримався – отримували покарання всі.

“Одному, наприклад, “прилетіло” за те, що вийшов з підкоченими штанами – було дуже спекотно. Отримав удар у груди від працівника колонії. Ще один – за те, що зірвав черешню. Інший – що виніс трохи шампуню, коли розбирав речі нових прибулих у колонію”, – розповідає Віталій.

Речі полонених, що прибували до Оленівки, розбирали в мішки самі ув’язнені. Те, що мало ціну, діставалося начальнику “колонії”.  За словами Віталія, начальник “колонії”, один з його замів – втілення того жаху, що триває на окупованих територіях.

Легким покаранням вважалося, коли людей били кийком по сідницях.

“Ми бачили такі садна після цього, що людина не могла ні стояти, ні лежати. Після побиття люди дуже кричали, ходили від себе від болю. Все це ми чули: крики, прохання про допомогу. Від сильних, здорових чоловіків, які можуть витерпіти багато, але всьому ж край. “Деенерівці” наче намагалися довести, що є край витримці людині, а потім ще кілька таких країв”, – розповів волонтер.

Найбільше діставалося полоненим бійцям полку “Азов” – просто за те, що вони “азовці”. Їх шикували, примушували роздягатися, били.

Не всі полонені в Оленівці виживали, Віталій каже, що знає це точно. А смерті місцеве “начальство” списувало на “серце” чи інші “хвороби”.

“Десь за тиждень до нашого звільнення один з полонених порізав собі вени. До цього його три дні дуже били, ми це чули. Потім розповідали, що до нього проти ночі зайшов працівник колонії Кортик, сказав: “Ти зрозумів, що треба зробити”. І наступного ранку чоловіка знайшли мертвим”, – розповів він.

Найстрашніше за весь час полону було чути, як когось б’ють, убивають у сусідній камері, а ти не можеш допомогти, каже Віталій. Військових били просто за те, що вони воювали за свою країну. На них дуже тисли психологічно, казали, що їх ніхто не мінятиме, щоб вони звикали до постійних побоїв, що їх судитимуть, перспективи – від десяти років до довічного ув’язнення. У цих хлопців навіть нічого не питали: вони просто виходили з камери, і їх починали бити. Потім ті поповзом поверталися до камери, каже волонтер.

Багатьох військових вивозили до Росії. Кілька цивільних, яких також забирали до РФ, а потім повернули, розповідали, що там ставлення до українців ще жорстокіше: людей били щодня, вони повернулися сині всі.

“Думки здебільшого були про їжу через постійне недоїдання”

Годували в колонії сірим хлібом, причому з часом порція ставала дедалі меншою. Також кашею з якоюсь рибою, Віталій думає, що з мойвою. Спочатку рибу і кашу на кухні варили окремо, згодом вирішили не заморочуватися й варили все разом. Їсти це було майже неможливо. Коли готувати стали самі полонені, стало краще. Двічі на день давали кашу або картоплю, в обід – суп чи борщ, точніше жижу, як це називали.

Віталій досі дивується, як швидко людина вміє налагоджувати контакти в будь-яких умовах.

“Навіть там ми домовлялися з дівчатами на кухні, вони давали нам трохи більші порції, з “конвоїрами” місцевими, щоб записки передавали… Навіть якусь інформацію з них вдавалося витягти. Мені є що розповісти СБУ. До речі, взагалі не вірилося, що нас після всього побаченого та почутого випустять”, – розповідає він.

Поступово “деенерівські” прапори в колонії стали змінюватися на російські. Працівники – теж. Це було в середині травня. Російські спецпризначенці з’явилися, коли “азовців” та інших захисників “Азовсталі” взяли в полон і привезли до Оленівки.

“Деенерівці” з найбільш садистськими нахилами залишилися в ізоляторах, куди ніхто не хотів іти працювати. Російська преса стала навідуватися до колонії. Найбільш побитих ховали від “журналістів”, інших одягали в білі сорочки, дівчатам навіть змінну білизну давали, засоби гігієни, прокладки.

“Дівчатам треба віддати належне: якщо хлопцям вдалося домовитися про переведення до бараків, то вони всі свої строки відбувають в ізоляторах, у душних камерах, де навіть на прогулянку не виводять”, – розповів Віталій.

У душ дівчат іноді водили. Чоловіків теж, за три місяці його перебування в колонії – разів зо три. Вони напрошувалися на якісь роботи, щоб потім попроситися до душу. А так зазвичай милися в туалеті з пластикової пляшки: робили дірочки в кришці й поливалися. Господарське мило видали вже наприкінці строку.

“Зубну пасту, мило, щітки надсилали посилками рідні та близькі полонених, хто отримав – тому пощастило. До мене жодної не дійшло”, – каже волонтер.

“У терористів навіть свої “закони” не працюють”

У камері, де сидів Віталій, була особлива атмосфера: “Ми часто сміялися, шуткували попри неволю. Навіть конвоїри та охорона приходили заспокоювати: “16-та камера, завалили їб*ло, бо отримаєте!”  

За місяць до звільнення в приміщенні було 23 людини, не 50, як на початку. Ця кількість дозволяла хоча б спати всім одночасно, хоч укладатися доводилося дуже щільно.

Полонені постійно підписували якісь “постанови” щодо звинувачення їх у тероризмі, у створенні кримінального угруповання. Їх лякали, що вони не цивільні, а полонені, що підуть в ув’язнення на 10–15 років… Це дуже пригнічувало.

До речі, на підпис “документи” давали так, що люди не завжди встигали прочитати, що там. Просто підписували. Продовження строку після того, як закінчувалися стандартні 30 днів, часто це робили заднім числом.

“Жодних законів, усе фількіна грамота в цих “республіках”. Навіть свої “правила” не виконують”, – розповів Віталій.

“Через пост у фейбуку мало не посивів”

Випустили волонтерів-водії всіх в один день – після розголосу, проведення кампанії “Волонтер – не терорист” і завдяки зусиллям багатьох людей і організацій.

“Після 90-го дня ув’язнення прийшло відчуття, що нас мають звільнити. У багатьох з нас таке було. Одного дня після обіду до нас зайшов охоронець, каже: “Чиє прізвище називатиму, з речами на вихід”. А мого не називає і не називає. Назвав майже останнім. Ми швидко складаємо речі, а нам кажуть: “Чого радієте? Ви на роботи до Маріуполя їдете”. Загалом такі “жарти” любили в колонії. Наприклад, коли викликали нас підписати якісь папери, перший, другий місяці, я спитав якось: з речами чи ні? Мені сказали: “Навіщо тобі речі на розстріл?” У тій атмосфері це зовсім не смішно, повірте”, – каже Віталій.

Людей вивели, посадили навприсядки, викликали по одному. Весь цей час чоловік думав про свою публікацію у фейсбуку про коктейлі Молотова.

“Усі сто днів думав про це. Я намагався передати записку батькам, які мали можливість дістатися мого телефона в автівці в Запоріжжі. Хотів, щоб вони спробували зайти до застосунку, видалити його. Нічого не вийшло. Це було страшно. Бо до ідейних у колонії ставилися набагато гірше, ніж до всіх інших”.

Коли він зайшов до кімнати для огляду, почув: “Залиш речі й зачекай назовні”. Іншим такого не казали, і це лякало. Хвилин 15 чоловік сидів навприсядки, голова буквально кипіла. Може, пост знайшли, може, не звільнюють, а просто переводять кудись? Згодом викликали знову і прочитали довгу “постанову” зі всіма звинуваченнями в тероризмі, інших “злочинах”… І лише наприкінці сказали – “у справі відмовлено”.

“Ми розписалися в якихось паперах, і нас просто виставили за ворота. І все. Далі самі. До Донецького “УБОЗу” по паспорти діставалися самотужки. Допомагали волонтери, місцевих просили допомогти”, – розповів чоловік.

Попри те що сім-картку, яка давала доступ до листування, Віталію дивом вдалося сховати в одежі ще під час затримання, а потім знищити під час останньої перевірки, він ще кілька днів просидів у Нікольському через публікацію про коктейль Молотова у фейсбуку.

“Видалити його не вдалося. А мені ще їхати до Європи, можливо через Росію, через перевірки ФСБ. Я не можу виїхати з “ДНР”, поки не видалю пост. Лише коли батьки на підконтрольній території поїхали у відділення “Київстару”, пояснили ситуацію, відновили мою сім-картку, публікацію видалили. І тільки після цього я відчув, наскільки тисла на мене ситуація. Насправді я мав ще одну в’язницю в себе в голові”, – тепер уже спокійно розповідає він.

Волонтери організували виїзд звільнених з полону волонтерів через Бердянськ у Запорізькій області, зараз вони в безпеці.

Віталій тимчасово мешкає в Чернівцях. У полоні він схуд на 10 кілограмів, зараз має приймати антидепресанти, лікувати авітаміноз.

Один чоловік, який був у групі затриманих у Маріуполі в березні-квітні водіїв гуманітарної колони, Сергій Тарасенко, досі перебуває в полоні росіян. Інші волонтери вважають справою честі витягти його звідти.

Автор: Наталія Адамович; Центр прав людини ZMINA

Tweet