Діти страху: підліткова злочинність в Україні стає дедалі жорстокішою

Психологи стверджують, що психіка українських дітей зазнала за останнє десятиріччя незворотних змін: вони нічого не бояться, нічого не цінують, ні в що не вірять. Вони стають дедалі жорстокішими, а їхні злочини – моторошнішими.

Фахівці б’ють на сполох: на тлі загального зниження темпів дитячої злочинності щороку зростає частка тяжких злочинів, які скоюють діти та підлітки. Уже зараз вона наближається до критичної позначки – 10% злочинів від вчинених неповнолітніми. Психологи стверджують, що психіка українських дітей зазнала за останнє десятиріччя незворотних змін: вони нічого не бояться, нічого не цінують, ні в що не вірять. Вони стають дедалі жорстокішими, а їхні злочини – моторошнішими.

Співучасники самотності

Більшість вихованців Перевальської дитячої виховної колонії, що в селі Селезнівка Луганської області, – звичайні підлітки, тільки в синіх на два-три розміри більших арештантських комбінезонах. У колонії 172 малолітні правопорушники. Переважна частина потрапила сюди за крадіжки. «Але «тяжкостатейників» стає щороку більше за загального зменшення кількості дитячих злочинів, – розповідає начальник колонії Віталій Меньшиков. – Тобто якщо раніше на десятьох дітей таким був один, то тепер щонайменше троє. У підлітків докорінно змінилися ціннісні орієнтації. Вони стали дуже цинічними та нахабними. Додався до всього алкоголь. Якщо наркоманів мало, то тих, хто вчинив злочин під градусом, дуже й дуже багато».

Широке подвір’я, церковка, старенька, проте цілком пристойна будівля житлового корпусу, щоправда, з ґратами на вікнах – якось не дуже схоже на в’язницю, хай навіть і дитячу. Заходимо в школу, де саме у розпалі навчальний день. Зазираємо в клас: школярі-ареш танти дивляться на кореспондентів із цікавістю, на керівництво колонії та директора школи – з повагою та острахом. Проходимося класами – усюди тихо, але наглядач з кийком пильно чатує в коридорі.

«Те, що тепер зростає кількість дітей, які вчиняють тяжкі злочини, – не випадковість, – каже Валентина Калмикова, практичний психолог Перевальської колонії. – Останнім часом більшість дітей, які потрапляють за ґрати, із сімей, що вважаються благополучними. Вони ходили до школи, мали де жити й що їсти, але все одно опинилися на вулиці, бо їм нічим займатися. Батьки ними мало цікавляться, у школі бракує досвідчених педагогів, які б своєчасно помітили відхилення в поведінці своїх учнів».

18-річний Дмитро М. уже три роки перебуває в колонії за навмисне вбивство. Вийде за півтора року. «Я квіти дуже люблю, хочу їх саджати, – трохи соромлячись каже він. – Так приємно дивитися, як квіточка виростає». Потрапив сюди, коли йому було 15: увечері напідпитку йшов зі знайомим повз гаражі, до них підбіг сторож, став проганяти, мовляв, не можна тут вештатися. За це хлопці його побили. Забили до смерті. «Я дуже шкодую, що зробив це. – Дмитро вичавлює з себе кожне слово, йому важко згадувати про скоєне, він шукає виправдання своєму вчинку. – Проблема в тому, що я народився в іншому місті, на Донеччині, там і жив до десяти років, добре вчився, у мене були друзі. А потім ми з мамою переїхали на Луганщину, тато нас покинув, коли мені було вісім. І все пішло не так. Почав пити, з’явилася нова компанія. Ну й дійшло до такого».

«Велику роль відіграє те, чи вчасно вдається «смикнути» дитину, яка стала на хибний шлях, – зазначає Віктор Суранович, заступник начальника Департаменту кримінальної міліції у справах дітей МВС України. – Ліпше скласти на неї адмінпротокол, коли вона просто випила пляшку пива. Для дорослого то маячня, а для дитини – дуже багато. Повірте: більшість дітей після першого ж протоколу ніколи нічого поганого не вчинять».

Олександр Б., 18 років. Дивиться в очі з викликом, у кутиках рота ховається презирлива посмішка. Якось увечері, коли Сашкові було 14, до нього в гості завітав товариш, старший на кілька років. Випили. Знайомий посварився з матір’ю Сашка, обізвав її і пішов геть. Хлопець стверджує, що вирішив поквитатися за образу неньки. Узяв дволітрову пляш ку бензину, наздогнав кривдника, облив і запалив сірник. Але на підпитку Сашко не помітив, що бензин потрапив і на його одяг…

У реанімації жертва й злочинець лежали в одній палаті. Щоправда, тільки дві доби – на третю обгорілий чоловік помер. З хлопця взяли підписку про невиїзд, що не завадило йому за кілька місяців разом із товаришем пограбувати крамницю. Після цього Олександра арештували. Суд виніс вирок: 14 років ув’язнення.

На запитання, чому він обрав такий жорстокий спосіб помститися, Олександр якось завчено відповідає: «Так він же був надто великий для мене, я з ним не впорався б. Та й випив багато, взагалі не розумію, що на мене тоді найшло». Хлопець постійно намагається перекласти провину на стан афекту, алкоголь, щось інше. Розповідає багато, іноді зиркаючи на начальника колонії, хоче догодити всім. Нарешті він іде. «Хитрий, – зазначає Віталій Меньшиков. – Гарно говорити вміє, вже всім баки забив».

«Цей хлопець шукав контакту з батьками, але ніколи його не мав, – пояснює психолог Валентина Калмикова. – Вони ніколи по-справжньому не цікавилися, як у нього справи в школі, з ким він дружить, чим займається. Хлопець замкнувся, не міг прийти та поділитися наболілим з людьми, які мали би бути найближчими у світі. Велику роль відіграла й неуважність учителів, які працювали в школі й не побачили його девіантної поведінки завчасно. Він став шукати порозуміння на вулиці. Ну й знайшов тільки те, що міг там знайти. Бо такі ненависть, лють, біль, які призвели до цього злочину, мають накопичуватися роками».

Покоління жорстокості

Правозахисники підрахували, що за останні десять років питома вага розбоїв та умисних убивств у загальній кількості дитячих правопорушень зросла щонайменше на 25–30%. Хоча Державний департамент України з питань виконання покарань наводить скромніші циф ри. Якщо в 1995 році умисні вбивства становили лише 2% загальної кількості дитячих правопорушень, то в 2009-му ця цифра сягнула близько 8%. Фахівці прогнозують подальше збільшення цих показників до 10–12% у найближчі роки. Це при тому, що в кримінології зростання тяжких злочинів серед дітей понад 5% уже вважають критичним.

Усе більше дітей отримують великі строки за свої злочини. Станом на 1 вересня цього року переважна частина вихованців усіх колоній (798 з 1471) дістали строк від трьох до п’яти, а ще 432 – понад п’ять років. Зростає й кількість рецидивів у дітей-злочинців – 57,2% тих, хто зараз перебуває за ґратами, уже потрапляли до рук правосуддя.

«Загальна кількість засуджених зменшується, проте питома вага тяжких злочинів невпинно зростає, – розповідає Володимир Трохимчук, старший інспектор управління со ціально-виховної та психологічної роботи із засудженими Державного департаменту України з питань виконання покарань. – Психологія неповнолітніх зазнала за останні десять років незворотних змін. Наприклад, раніше проблема зґвалтувань серед неповнолітніх була великою рідкістю. Тепер це один із найпоширеніших злочинів. Вражає, що велику кількість зґвалтувань стали вчиняти дівчата. Навіть враховуючи, що йдеться про групові злочини, все одно моторошно».

Віктор Суранович нарікає, що останні роки державний підхід до виховання неповнолітніх зводився до гасла: «Дитину – в родину!». Часто не беручи до уваги, що проблема саме в батьках, дітей все одно повертали в так звані сім’ї. «Повірте, нерідко для дитини буде значно краще забрати її від таких батьків, – каже він. – І варто дуже суворо карати тих батьків, яким не потрібні власні діти. Бо вони вважають, що ось вони народили, а всі інші мають виховувати. Так створюється прошарок соціальних сиріт, які не потрібні своїм батькам, а держава не в змозі повністю взяти на себе їхнє виховання».

Проблема в тому, що офіційно поняття «неблагополуч на сім’я» в Україні насправді немає, натомість оперують поняттями «повна» та «неповна» сім’я. Як розповідають на умовах анонімності працівники соціальних служб, для їхнього керівництва головне, щоб дитина за паперами мала батька й матір. Якщо має, отже, вона автоматично не може бути неблагополучною. Нікого не цікавить, що ці батько й мама, які формально є, б’ють дитину, знущаються з неї, не приділяють їй уваги.

Alter ego суспільства

«У зростанні будь-якої соціальної жорстокості як такої немає нічого аномального, – розмірковує соціопсихолог Олег Покальчук. – Воно завжди перебуває в межах похибки. Діти взагалі жорстокіші за дорослих. Адже в них майже відсутні всі стримувальні фактори, що є у дорослих: усвідомлені правові норми, звичаєві установки, родинні табу».

Фахівці з дитячої злочинності переконані, що об’єкт підлітково-дитячої агресії дуже часто є випадковим, а це означає, що він має не предметний, а символічний характер. Саме тому дитячі злочини здаються дорослим такими жорстокими та невмотивованими.

Досить поширеною є думка про матеріальне походження злочинності. Мовляв, що ситішими є люди, то менше в них причин убивати. Вчені кажуть, що за останні десятиріччя кореляція змінилася й лежить зовсім в іншій площині.

«Твердження про те, що чим краще живе суспільство в матеріальному плані, тим нижчий рівень злочинності, абсолютно нічим не доводиться, – пояснює Олег Покальчук. – Наприклад, рівень задоволеності життям в Узбекистані, який має максимально патріархальне суспільство, утричі вищий, ніж в Україні. Не думаю, що середньостатистичний узбек у майновому плані живе ліпше за такого самого українця, швидше навпаки. У традиційному суспільстві дитячо-підліткова поведінка успадковує усталені тренди поведінки в родині. Сім’я – головний зберігач та носій цих цінностей».

Також фахівці розвінчують міф про те, що в дитячій злочинності винні пересичені насиллям телебачення та комп’ю терні ігри. Насправді людина, яка вже готова щось зробити, шукає зовнішні подразники. ТБ, комп’ютерні ігри та інтернет виступають каталізаторами, але аж ніяк не першоджерелом проблеми, мотивацією до насильства як такого. «Не було б інтернету, то були б комікси, книжки про вампірів тощо, – каже Покальчук. – Понад те, люди, які створюють такий продукт, роблять це не з власного маніакального розуму, а задовольняють попити соціуму. До того ж саме дорослого соціуму».

Теза про те, що в Україні колективні моральні цінності як такі відсутні, абсолютно не нова. Але треба розуміти, що цей прикрий факт має не тільки геополітичний чи культурний наслідок, а й цілком соціально-кри мі ногенний. Підлітки просто не знають, що їм робити, і маскують цей ціннісний відчай агресією. Психологи стверджують: якби нас, дорослих, поміняти місцями з цими дітьми, ми робили б те саме. Бо діти – це alter ego суспільства.

ФОТО: Олександр Чекменьов

ФОТО: Олександр Чекменьов

Убите дитинство. Ці хлопці відбувають покарання за тяжкі злочини

ФОТО: Олександр Чекменьов

Кримінальна психологія. В’язні Перевальської дитячої виховної колонії вивчають тонкощі людської душі

Для того, щоб збільшити - натиcніть на графіку.
Для того, щоб збільшити — натиcніть на графіку.  

Автор: Буткевич Богдан, Український Тиждень

Читайте также: